Вплив національно-демократичних традицій на результативність "оксамитової" революції 1989 р. у Чехословаччині в концепції Ладіслава Голого

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Вплив національно-демократичних традицій на результативність “оксамитової” революції 1989 р. у Чехословаччині в концепції Ладіслава Голого

Р.М.Постоловський

В статті проаналізовано концепцію чеського соціального антрополога Ладіслава Голого щодо пливу національно-демократичних традицій на результативність "оксамитової” революції 1989 р.

Ключові слова: Ладіслав Голий, "оксамитова” революція, національно- демократичні традиції.

оксамитовий революція чехословаччина

У листопаді 1989 р. один з найортодоксальніших тоталітарних комуністичних режимів колишньої радянської зони впав досить швидко під впливом неочікуваного масового руху чехословацької громадськості.

Підкреслимо, що, як зазначає видатний чеський історик В.Преган, “події осені 1989 р. як для чехословацької державності, так і для чеського і словацького суспільства у період, що розглядається, знаменували закінчення епохи тоталітарних диктатур, що наступила безпосередньо після Мюнхена 1938 р. і стала ключовою віхою в долі країни, починаючи з 1918 р.”1

Примітно, що феномен “оксамитової ” революції у Чехословаччині продовжує притягувати до себе як магнітом найпильнішу увагу дослідників. Різні аспекти його вже отримали достатньо глибоке висвітлення в чеських, словацьких, англо- і німецькомовних працях, а також у працях російських та вітчизняних вчених. Вдалося розкрити багато “темних” плям, майбутні наукові розвідки, зрозуміло, внесуть нові штрихи в його оцінки.

Незаперечним сьогодні залишається одне: чехословацька революція 1989 року є унікальною історичною подією, котра мала загальні риси і в той же час багато в чому відрізнялася від “тектонічних” соціальних зрушень у сусідніх країнах.

Події “оксамитової” революції розкриваються з часом у набагато більшому різноманітті ракурсів і аспектів. Головне в них - зміна “лінійної” перспективи бачення подій 1989 р. на “об'ємну”.2

Важливе значення в дослідженні феномена “оксамитової” революції 1989 р. в Чехословаччині має висвітлення ролі національно-демократичних традицій у досягненні її результативності. Адже сучасність більше, ніж будь-коли, показала, що важливою об'єктивною передумовою краху тоталітарно-репресивної комуністичної системи радянського типу в Чехословаччині, визначення характеру революції і дій їх учасників стала своєрідність історичного розвитку цієї країни, її національно-демократичні традиції, традиційна демократична політична культура народу. Відомий незалежний чехословацький публіцист Мілан Шімечка у 1988 р. висловив це так: “Одне я знаю абсолютно точно. Сьогодні все склалось би по-іншому, якби не була знищена в нашій країні демократична політична культура. Її відтворення запобігає остаточному занепаду. Це єдине, що надає майбутньому смисл і ціль”.

Одним із перших завдань поглибленого аналізу впливу національно- демократичних традицій на результативність “оксамитової” революції 1989 р. у Чехословаччині поставив всесвітньо відомий культурний і соціальний антрополог Ладіслав Голий у своїй фундаментальній монографії “Мала чеська людина і чудовий чеський народ. Національна ідентичність і посткомуністична трансформація суспільства”4.

Наголосимо, що центр ваги творчості Ладіслава Голого (1933-1997 рр.) лежить у його африканських студіях, дослідженнях радикальних систем, соціальної стратифікації і пізніше - ціннісних систем, зокрема чеських національно-демократичних традицій.

У 1956 р. він закінчив філософський факультет Карлового університету в м. Празі за спеціальністю етнографія і передісторія (доісторичні часи). Працюючи штатним співробітником інституту етнографії й фольклористики Чехословацької академії наук, він багато почерпнув з традицій британської соціальної антропології.

Незважаючи на те, що Л.Голий стояв осторонь народознавчої течії, яка переважала в тогочасній чеській етнографії, ще до вимушеного від'їзду з Чехословаччини в 1968 р. він декілька разів висловився щодо теорії і методології фаху як цілісності. Дуже цікавим був його виступ у дискусії щодо етнографії сучасності і відносин між етнографією та соціологією. У вигнанні він написав 24 книги і дослідження, таким чином став визнаним у світі соціальним антропологом з особистим підходом до предмета дослідження.

Необхідно відзначити, що завдяки специфічному підходу Л.Голого до опрацювання конкретного емпіричного матеріалу та використання методів спостереження і порівняння його дослідницький напрямок отримав назву інтерпретативної антропології.

Саме завдяки методу інтерпретативної антропології книжка Л.Голого “Мала чеська людина і чудовий чеський народ” написана так, як вона написана

Сила символів у політичних процесах, на думку Л.Голого, випливає з того, що вони дійсно є носіями понять. “Особисто я в дослідженні специфічних політичних подій недалекої чехословацької історії спрямовую свій погляд на міфи, символи і традиції, які уможливлюють ідентифікацію людей як представників чеського народу і створюють чеську національну свідомість”.

Прослідковуючи стан розвитку чеської національної культури і її національно-демократичних традицій, дослідник доходить висновку, що чеська культура, як і кожна інша, постійно змінюється в дискурсах окремих періодів, постійно перебуває у “процесі творення” і завжди є “у розвитку”. Чехи самі її сприймають як тривалу й перемінну традицію, оскільки будь-який окремий дискурс завжди конструюється в опозиції до іншого дискурсу

На основі детальних досліджень перших громадянських демонстрацій проти комуністичного режиму в Чехословаччині в 1988 і 1989 рр. та повалення комуністичної системи у 1989 р. Л.Голий дійшов висновку, що опір комуністичній системі здійснювався в ім'я народу і замислювався як національна протидія тому, що розумілося всіма як утиск з боку іншої держави. На його думку, піднесення національного почуття зовсім не було наслідком падіння комунізму. Насправді воно йому передувало і спиралося на сприйнятті соціалізму як непроханого радянського гостя, котрий безжально розтоптав традиції і цінності, які люди вважали “своїми”. Опір цій гучній системі будувався і розумівся як “ми”(народ, нація), які протистоять “їм” (чужинській державній машині, уособленій в соціалістичній державі), і повалення соціалізму набуло форми національного визволення.

Важливим елементом реконструкції національно-демократичних традицій у масовій історичній свідомості громадян Чехословаччини в їх боротьбі з комуністичним тоталітарним режимом, на думку Л.Голого, стали місця демонстрацій.

Місце, де відбувається демонстрація, має велике значення для її успіху. Празькі демонстрації не проходили у центрах політичної сили, як, скажімо, біля партійних секретаріатів, урядових установ чи поліцейських дільниць, а відбувались вони, як і скрізь у світі, біля символічних центрів. Ці центри були відомі, демонстранти про них знали, і тому демонстрації могли виникати спонтанно, без будь-якого попереднього планування чи організації.

Вихідним пунктом усіх демонстрацій була Вацлавська площа, де учасники демонстрації збиралися біля пам'ятника святому Вацлаву. Далі демонстранти робили спробу пройти на староміську площу до пам'ятника Яну Гусу. Кінцевим пунктом демонстрації були Градчани, але жодній демонстрації цієї точки досягти ніколи не вдавалось.

Легенда розповідає, що Вацлав є одним із чеських лицарів, які сплять на горі Бланік у Центральній Чехії і чекають, щоб їх розбудили і під їх керівництвом визволили народ від ворогів. Протягом антиурядових демонстрацій у листопаді 1989 р. пам'ятник Вацлаву став справжньою святинею, яка об'єднувала інші національні символи. У вечірні години того дня, коли був зміщений генеральний секретар КПЧ, натовп танцював на Вацлавській площі і скандував: “Бланіцькі лицарі приходять!”

Іншим важливим пунктом демонстрацій був пам'ятник Яна Гуса на Староміській площі.

Якщо святий Вацлав є символом чеської державності, то Ян Гус є символом чеського національного патріотизму, а точніше - символом духовної величі чеського народу.

З огляду на це, дві головні празькі площі - на одній стоїть пам'ятник святого Вацлава, на другій - Яна Гуса - наглядно показують релігійний розкол чеського народу. Постійне переливання спонтанних демонстрацій з однієї площі на іншу може також означати символічне висловлення почуття національної єдності попри протистояння в релігійній сфері.

Показово, що з Вацлавської та Староміської площ демонстранти вирушали до Празького Граду. Символіка тут очевидна. Йдеться про колишню резиденцію чеських королів і про те, що з 1918 р. тут була резиденція всіх чехословацьких президентів, що є величезним символічним підтвердженням безперервності незалежної чехословацької держави і колись незалежного Чеського королівства.

Примітно, що так само, як місця демонстрацій вибиралися з урахуванням їх символічного значення, так само символікою відзначався час їх проведення. Демонстрантам ніхто цього не говорив, але вони знали не лише де зібратися, але також і коли зібратися. Демонстрації виникали не як безпосередня реакція на непопулярні заходи урядових органів, а в дні річниць важливих подій недавньої чехословацької історії: 28 жовтня - річниця заснування незалежної чехословацької держави у 1918 р.; 21 серпня - річниця вторгнення військ Варшавського договору, яке у 1968 р. поклало край так званій “Празькій весні”; 19 січня - річниця смерті чеського студента Яна Палаха у 1969 р.; 17 листопада - річниця закриття чеських університетів, страти дев'яти студентів і ув'язнення ще 1200 студентів у концентраційних таборах як відплата за студентські демонстрації проти нацистської окупації в 1939 р.

Події в Чехословаччині, які передували політичним змінам у листопаді 1989 р., так само визначалися виразними символічними підтекстами. Ці підтексти самі по собі були можливими лише тому, що люди, які брали участь у подіях - все одно через яку мотивацію, - належали до однієї і тієї ж культури.

Л.Голий наголошує, що дати, коли на вулицях Праги проходили антиурядові демонстрації, мали, здебільшого, сильне національне забарвлення: проголошення незалежної Чехословацької Республіки в 1918 р. сприймалося як відновлення чеської національної держави після трьох століть іноземного панування, а “Празька весна” розумілася як період, коли Чехословаччина знову отримала національний суверенітет, якого вона була позбавлена в переддубчековський час.

Що стосується антиурядових демонстрацій, приурочених до річниці смерті чеського студента Яна Палаха (19 січня 1969 р.), то в контексті чеської культури із його вчинком значуще співвідноситься символ Яна Гуса, якого 1415 р. спалили як єретика. Палахова смерть нагадувала смерть Яна Гуса, а також і символічне значення його смерті: віроломство гучної держави і виникнення руху, в якому чехи відігравали в Європі таку визначну роль, як ніколи до того. Саме ці дві конотації Гусової смерті надали значення і смерті Я.Палаха та сприяли тому, що він став символом опору режиму, який встановився після 1968 р.

При цьому, як підкреслює Л.Голий, антиурядові демонстрації були чітко орієнтовані на національні символи, місця проведення і час демонстрацій мали сильний національний підтекст; їх учасники співали національний гімн, розмахували державними прапорами, прикріплювали собі на одяг триколори в національних кольорах. Демонстранти скандували “Масарик!”, “Дубчек!”, “Свобода!”, “Дайте нам свободу!”. На шляху зі Староміської площі на Град вони вигукували: “Чехи, йдіть з нами”, закликаючи перехожих приєднатися. Поліцію вітали вигуками “фашисти” і “гестапо”. На думку одного з учасників демонстрації, лайки на адресу поліції евфемістично характеризувалися як пояснення поліціянтам, що вони не є чехами.

Зазначимо тут принагідно, що однією з тез чеського політичного соціалізму ХІХ ст. була теза про те, що національна мова і культура можуть бути збережені лише за умови власної держави. Держава, отже, мала передусім захищати життєві інтереси нації і забезпечити її безперервне існування як особливої культурної сутності.

Зростання національних почуттів, котре супроводжувало колапс комуністичної системи, виходило саме з цієї концепції держави. Причина того, чому демонстранти виступали проти комуністичної системи скоріше як чехи, ніж демократи чи громадяни, випливала із ототожнення цієї системи як певної форми іноземного панування, котра служить передовсім закордонним, конкретно радянським, інтересам, а до того ж є чужою тому, що чехи вважали власними національними традиціями. Оскільки цю чужорідну систему чеському народу нав'язувала держава, незгода з комунізмом поставила народ проти держави і поразка комуністичної системи сприймалася як ще одне національне визволення.

Л. Голий особливо відзначає, що народний протест проти комуністичного ладу в Чехословаччині, котрий вперше відкрито проявився демонстраціями 1988 і 1989 рр., походив не з відчуття матеріальних нестатків, проводився не в ім'я демократії і вільного ринку - тем, які вийшли на передній план політичного дискурсу безпосередньо після падіння комуністичної системи. Він здійснювався в ім'я свободи особистостей і свободи нації.

Адже вимога свободи була, однак висловлена в контексті сильного національного чуття, і демонстранти, як і влада, розуміли цю вимогу як антиурядовий протест. Націоналізм, уряд і особистість були таким чином взаємопов'язані, й одне виводилось з другого. Один з учасників демонстрації 21 серпня 1988 р. сказав: “Ми дивились один на одного, і я мав сильне відчуття, що нас пов'язує щось, чого я не можу назвати одним словом. Пропоную такі альтернативи, з яких кожен нехай вибере на свій смак: солідарність, патріотизм, прагнення свободи”.

Демонстрації були, звичайно, політичними акціями у вузькому розумінні слова. Однак у символах, котрі вони викликали і з якими працювали, містилося набагато більше, ніж вузькополітичні вимоги. Якщо ми їх розуміємо насамперед як експресивні акти, то вони виражали у своїй суті специфічно чеську традиційну культурну конструкцію відносин між індивідом, нацією і державою.

Празькі демонстрації у 1988 і 1989 рр. виражали сильні національні почуття людей, однак офіційна пропаганда інтерпретувала їх не лише як антисоціалістичні, але й як антидержавні акції, які влада повинна придушити силою - коли б вуличним протестам дали волю, прояви національних почуттів мали перетворитися і в політичні вимоги та створити загрозу існуючій політичній монополії, що, власне, і сталося.

28 жовтня 1989 р. демонстранти вже вигукували “Хочемо іншого уряду” і “Хочемо вільні вибори” і висловлювали підтримку “Хартії 77” і Вацлаву Гавелу. Багато наступних конкретних політичних вимог прозвучало на студентській демонстрації 17 листопада 1989 р. Надзвичайно брутальний спосіб, яким її придушила поліція, спричинив наступні масові демонстрації по всій Чехословаччині, протягом котрих кристалізувалася опозиція проти комуністичної влади, що, врешті-решт, призвело до принципових політичних змін.

Студенти оголосили безстроковий страйк, до якого несподівано приєднались актори і музиканти. Другого дня після демонстрації були відмінені вистави у празьких театрах, а невдовзі і по всій країні. Протягом тижня студентський і акторський страйк у Празі супроводжували щоденні масові демонстрації, у яких, як припускають, брало участь 750000 людей (місто має 1200000 жителів).

Демонстрації швидко поширились і на інші міста. Так, в антиурядовій демонстрації 27 листопада 1989 р. на площі Республіки в м. Пльзень взяло участь 20 тис. чоловік. Студенти і актори м. Усті над Лабем також активно підтримали демонстрації в Празі.

Мітинги протесту (не настільки багаточисленні) відбулися в Брно, Остраві і Братиславі.

Через десять днів після 17 листопада на знак протесту проти комуністичної влади було оголошено загальний страйк. За проведеними дослідженнями, 27 листопада справді на дві години зупинила роботу приблизно половина населення, а одна чверть населення взяла участь у демонстраціях, що проходили у містах по всій країні. 10% населення не приєдналися до страйку, щоб забезпечити функціонування найосновніших служб, і лише 20% не страйкували тому, що не хотіли страйкувати або боялися звільнення чи інших переслідувань з боку свого начальства чи місцевих партійних комітетів.

Пояснюючи вплив чеських національних традицій на перебіг політичних подій в Чехословачині, відомих як “оксамитова революція”, Л. Голий зосереджується на двох питаннях: чому революцію розпочали студенти, актори та інші інтелектуали, і чому їх виступ проти комуністичного режиму був так безпосередньо підтриманий широкою громадськістю .

На думку чеського дослідника, при політизації молоді в Чехо- словаччині звичайно ж відігравало певну роль загальновідоме відкидання цінностей попереднього покоління поколінням наступним. Головною причиною цієї політизації було, однак, те, що досвід молодого покоління був дещо відмінним від досвіду батьків і виразно відрізнявся від досвіду дідів.

Більшості тих, хто брав участь у демонстрації 17 листопада і в наступних студентських страйках, у 1968 р. ще не було на світі. Їхній “пережитий” досвід пов'язувався лише з Чехословаччиною після 1968 р., яку вони порівнювали не з Чехословаччиною минулого, а зі своїми сучасними сусідами на Заході. Порівняння із сусідами призводило до того, що вони почували себе в цих відношеннях у невигідному становищі: вони не сміли їздити за кордон, грати і слухати музику, яку хотіли, читати книги і дивитися на картини, які їм подобалися, під час навчання чути більше, ніж одну точку зору, і навіть вільно вибирати свої релігійні уподобання чи вірити в Бога .

На думку Л.Голого, ще однією причиною, чому молодь більш відверто виступала проти держави, було те, що її не торкалася одна важлива тактика, котру режим використовував для того, щоб змусити населення до співпраці. Хоча лідери дисидентського руху 1968 р. бували й ув'язнені, головний спосіб тримати їх під контролем носив економічний характер. Дисидентам унеможливлювали використовувати роботу, яка відповідала б їхній кваліфікації, і в найкращому випадку вони могли заробляти на життя фізичною працею. Випадків, коли письменники, журналісти, актори і священики працювали кочегарами, некваліфікованими робітниками, лісорубами, а коли пощастить - таксистами, чимало.

Одним із надійних засобів змусити потенційних дисидентів утримуватися від будь-якої підривної діяльності була дискримінація їхніх дітей; незалежно від результатів навчання у середній школі їм був закритий доступ до вищої освіти. Одна справа - брати участь у політичній опозиції і нести за це відповідальність, але зовсім інша - усвідомлювати , що за це будуть страждати і діти.

Використання дітей як заручників було, безсумнівно, найдієвішим засобом, щоб зламати всюдисущий опір, котрий з'явився після вторгнення військ Варшавського договору у 1968 р. На молоде покоління у 1989 р. ця форма тиску не діяла. Врешті-решт саме пасивність покоління батьків дозволила виникнути тому маразму, в якому країна перебувала. У листопаді й грудні 1989 р. люди були помітно горді за студентів. Було очевидно, що студенти зуміли зробити те, що їхні батьки завжди хотіли зробити, але ніколи не наважувались.

“Однак страйк акторів празьких театрів, - наголошує Л.Голий, - не лише як пожежа охопив всі інші театри й концертні зали країни і був підтриманий представниками інших професій розважального характеру (наприклад, футболісти відмовились грати чергові матчі чемпіонату країни), але через десять днів перетворився у вседержавний загальний страйк, який дав правлячій партії ясно зрозуміти, що її час закінчився”.

Чеський автор зазначає, що “оксамитовій революції” дало імпульс почуття, яке охопило всіх, почуття, що державні репресії від 17 листопада стали непомірними. Тут відіграло важливу роль сприйняття себе як культурної та освіченої нації. “Некультурні” використовували грубу силу проти “культурних”, а миролюбні демократи чітко вказували, що чехи мають державу, яка їм як культурній нації не годиться, що вони заслуговують кращої.

При відкритій конфронтації інтелектуалів і майбутніх інтелектуалів (студентів) з некультурною і неосвіченою силою широкі верстви громадян не могли не стати на бік культурних і освічених. Міф нації, провідні особистості якої завжди були інтелектуалами, визначав форму дій, і в конфронтації інтелектуалів з державною владою народ, згідно із міфом, став на бік інтелектуалів .

Показово, що в цьому контексті англійський дослідник Річард Бертон пише: “Увечері в п'ятницю 24 листопада, через тиждень після тієї історичної студентської демонстрації, Гавел знову звернувся до величезного натовпу на Вацлавській площі, - на цей раз з ним був Олександр Дубчек. Нова і стара опозиція об'єднала свої сили, і цього було достатньо, щоб переконати першого секретаря Мілоша Якеша подати у відставку того ж вечора, уступивши свій пост колишньому начальнику вокзалу Карелу Урбанеку, людині, нездатній зв'язати двох слів ні чеською, ні словацькою мовами, що викликало обурення “натовпу”, людей освічених. “Оксамитова революція” була (чи здавалось), крім усього іншого, тріумфом розумних і освічених над дурнями” .

Образ провідних партійних функціонерів як цілковитих ідіотів був усюдисущим і невичерпним джерелом анекдотів і жартів. “Громадянський форум” вміло використовував цю атмосферу, запустивши через вуличні репродуктори таємно заникану імпровізовану промову генерального секретаря КПЧ, адресовану районним і обласним партсекретарям. Синтаксично не зв'язана, повна граматичних помилок мова найсильнішої тоді людини в країні не потребувала коментарів. Натовп людей, які слухали цю трансляцію, просто лягали від презирливого сміху. Цим вони демонстрували свою власну культурність і одночасно сповіщали: “Менш культурні нації вас би розстріляли, ми ж з вас сміємося”.

Очевидно, що, як зазначає Л.Голий, величезний політичний вплив страйку акторів значною мірою виходив з того, що самообраз чехів як культурної нації й образ чеської історії, яка надає значення сучасним подіям, втілені в символі національного театру. Навіть ті чехи, які мають лише поверхові знання своєї історії, знають про національний театр дві речі.

Перше, (хоч насправді це не є історично точним) - те, що Національний театр, допомагаючи втримати живу чеську мову, був одним із знарядь збереження чеської нації в період, коли вона прямими політичними засобами боролася за реалізацію своїх прав у межах австрійської монархії.

І друге, (з історичної точки зору правильне також лише до певної міри) - те, що будівництво театру суттєво підтримали грошові внески простих людей ( для багатьох з них це означало значну пожертву), і що після пожежі 1881 р., яка сталася в театрі невдовзі після його відкриття, театр за короткий час був знову відбудований виключно за такі ж пожертви. Напис над сценою “Народ - собі” нагадує про це.

Історія про Національний театр є одним із найважливіших міфів, і у зв'язку з цим сам театр є одним із найважливіших символів чеського народу та, поряд із Градчанами, найбільш відвідуваним. Мало хто з чехів ніколи не був у Національному театрі. Його називають “Золота капличка”, а це означає, що він має більше значення як національна реліквія, ніж як сцена для театральних вистав.

Хоча страйк акторів розпочався не в Національному театрі, той факт, що його актори майже одразу приєдналися, був дуже важливим. Закриття національного театру було безсумнівним сигналом, що нація в кризі.

Варто зауважити, що такі програмні документи чехословацької опозиції, як “Хартія 77”, ессе В.Гавела “Сила безвладних”, його заклик до “життя по правді”, особиста поведінка діячів дисидентського руху в Чехословаччині, пізніше - платформи Громадянського форуму в Чехії і Товариства проти насилля в Словаччині спричинили сильний вплив на оформлення філософії громадянської солідарності і утвердження у людському спілкуванні морально-етичної норми насилля. Ідеологія і традиція ненасилля чехословацької демократичної опозиції надихнула “оксамитову революцію” в Чехословаччині.

Примітно, що цей термін - “оксамитова революція”, за твердженням англійського політичного аналітика і журналіста Т.Г.Епша, був введений вже в ході листопадових подій, які почалися потужною студентською демонстрацією. Епш позначав цим терміном “мирну театралізовану, переговорну зміну режиму в невеликих центральноєвропейських державах”, а сам термін ввели його західні колеги. Тільки після цього він був підхоплений В.Гавелом і словацькими опозиційними лідерами, які використовували також синонімічний термін “ніжна”. “Оксамитова” революція сьогодні трактується у вузькому розумінні: стосовно до 10- денних подій листопада 1989 р., але її можна застосовувати і в більш широкому контексті, характеризуючи зміни цього року в інших країнах східноєвропейського регіону, який став у підсумку Центральною Європою.

Як зазначав Л.Голий, первинним національним інтересом безсумнівно є безперервне незалежне існування нації. Це все міститься в переконанні, що чеський народ протягом століть мороку і гноблення існував, але не був вільним, тому що він не мав держави, котра б відстоювала його інтереси. Щоб сповна зрозуміти, чому чехи як народ у передлистопадовий період не відчували себе вільними, маючи власну державу, чи чому вони не сприймали державу, в якій жили, як свою власну, ми маємо розшифрувати інші символи, які використовувалися під час демонстрацій: символи Масарика і Дубчека.

Розглядаючи демонстрації як антисоціалістичні й антидержавні акції, партійна пропаганда інтерпретувала скандування “Дубчек!” як вимогу його реабілітації і повернення до політики 1968 р. під його керівництвом, тобто до періоду партійної кризи, під час якої контрреволюційні сили спробували зупинити соціалістичний розвиток у Чехословаччині і знову встановити капіталізм. Звичайно, деякі демонстранти привітали б появу Дубчека на Празькому Граді, однак той факт, що імена “Масарик” і “Дубчек” скандувалися разом,а Масарик, який помер у 1937 р., звичайно ж не міг знову стати президентом, цей факт свідчить, що для більшості “Дубчек” означало щось інше, ніж ім'я бажаного майбутнього лідера. Це вказує, що йшлося про символи, взаємно зв'язані з усіма іншими символами з сильними національними конотаціями. Це виразно проявилося під час листопадових подій, коли всі національні символи з'явилися разом на пам'ятнику святого Вацлава: чехословацький прапор був прив'язаний до ноги коня, портрети Масарика і Дубчека були розміщені під прапором, а постамент пам'ятника був обвішаний плакатами з вимогами свободи.

Загалом зазначимо, що Дубчек символізував традицію реформного комунізму, Гавел - демократичну традицію Першої Чехословацької республіки.

30 листопада завершився тиждень революційних подій у Чехословач- чині - ейфорія “вуличної демократії”, коли громадськість отримувала актуальну інформацію безпосередньо з балконів трибун чи з листівок. Наступав час прес-конференцій, брифінгів, комюніке і закритих переговорів і “круглих столів”, в результаті яких обидві палати Федеральних Зборів ЧССР на своєму спільному засіданні 28 грудня 1989 р. вибрали О.Дубчека головою федерального парламенту.

29 грудня на святковому засіданні ФЗ ЧССР президентом одноголосно був вибраний Вацлав Гавел. “Оксамитова” революція завершилась як подія, однак вона продовжувалась як процес. Її результати остаточно легітимізувались внаслідок перших вільних парламентських виборів у червні 1990 р. Про повне ж завершення “оксамитової” революції, можна говорити, тільки коли Гавел в 2003 р. пішов з посади президента.

Коло питань, пов'язаних з позитивним значенням впливу національно-демократичних традицій на результативність “оксамитової” революції 1989 р. в Чехословаччині, чеський соціальний антрополог Л.Голий вбачав у тому, що:

традиції культурної й освіченої нації і демократичні традиції були інструментами, котрі надавали революції у листопаді 1989 р. конкретної форми;

чехам без проблем вдалося зберегти віру, що демократичні традиції є характерною рисою їхньої нації, оскільки всі минулі невдачі демократичної форми влади сприймались як катастрофи, спричинені кимось іншим, нацистами в 1939 р., переворотом, інспірованим з Москви у 1948 р., і “Совєтами” у 1968 р.;

саме пам'ять про чеські демократичні традиції дозволила вважати комуністичний режим формою влади, нав'язаної чеському народу ззовні;

звернення до демократичних традицій під час “оксамитової” революції і того, що було після неї, допомогли викликати надію, що чехи могли б знову досягти того, чого вже одного разу досягли, коли могли самі приймати рішення: демократичного суспільства, котре цим традиціям відповідає;

однією із головних цілей “оксамитової” революції і політичних та економічних змін, котрі відбувалися після неї, стало “повернути Чехословаччину до Європи”. Національні традиції мали підсилити впевненість чехів, що як демократична культурна й освічена нація вони по праву належать до Заходу.

Як бачимо, революція в Чехословаччині почалася з того, що держава застосувала силу проти студентів (молодь, наші діти), котрі брали участь у святкуванні, яке вона сама дозволила - чіткий сигнал, що вона зрадила народ.

Народний гнів проти держави виразили інтелектуали (зокрема актори) і студенти, які стали на чолі народного повстання.

Загалом відзначимо те, що чехословацький студентський рух відіграв як автономний актор в ході революції 1989 р. досить суттєву роль, ввійшовши в історію як “генерація 17 листопада”.

Таким чином, проблема впливу національно-демократичних традицій на результативність “оксамитової” революції 1989 р. у Чехословаччині займала важливе місце в історичній і політичній концепції чеського всесвітньо відомого соціального антрополога Ладіслава Голого. В умовах постсоціалістичних трансформацій ця проблема стає однією з центральних і притягує увагу широкого кола чеських дослідників.

Примітки

Пречан В. Чехословакия на пути к демократической революции //Революции 1989 года в странах Центральной (Восточной) Европы: Взгляд через десятилетие. - М.: Наука, 2001 - С.33

Див. История антикоммунистических революций конца XX века: Центральная и ЮгоВосточная Европа (отв. ред.Ю.С. Новонашин) Институт славяноведения РАН. - М.: Наука, 2007. - C. 193.

Пречан В. Вказана праця. - С.26

Holy Ladislav. Maly cesky лlovлk a skvлly лesky narod. Narodni identita, a postkomunisticka transformace spoleлnosti druhй vydani prelozil zdenлk unerek. Praha 2010.

5.Див.: Ottova encyklopedie. Ceska republika. 5. Vлda, technika a vzdлldvani. Praha.: Ottova nakladatelstvi, 2006 - S. 155; Ottuv Slovnik. Osobnosti Cesko. Praha: Ottova nakladatelstvi, 2008 - S.234; Uherek Z. Ladislav Holy, vyznanny лeskobritsky afrikanista a prvni socialni antropolog, ktery aplikoval snterpreativni metodu na лeskй spoleлenskй prostredi// Holy Ladislav. Op. cit., - S.210-222.

Holy Ladislav. Op. cit., - S. 11.

Op. cit., - S. 13.

Op. cit., - S. 17.

Op. cit., - S. 43.

Op. cit., - S. 44.

Op. cit., - S. 50.

Op. cit.

Op. cit., - S. 50-51.

Op. cit., - S. 52.

Op. cit., - S. 53-54.

Op. cit., - S. 56.

Op. cit., - S. 59.

Op. cit., - S. 61.

Op. cit., - S. 62.

Op. cit., - S. 140.

Anton M. Listopad 1989 v Plzni: NAVA, 1999, - S.67.

Див. Sametova revoluce v Usti naa Labem. Svлdectvi sdudentы po dvaceti letech usti nad Labem: Univerzita J.E. Purkynл, 2009.

История антикоммунистических революций конца XX века. - С.213.

Holy Ladislav. Op. cit., - S.140.

Op. cit., - S.141.

Op. cit., - S. 142.

Op. cit., - S.144.

Op. cit., - S.144 Op. cit., - S.145

Бертон P. Прага: история города. - M.: Эксмо, СПБ.: Мидгард, 2008. - С.346.

Holy Ladislav. Op. cit., - S. 144-145.

Op. cit., - S. 145-146.

Див. Луджев Д. Идеология и технология перехода к демократии в странах Восточной Европы // Революции и реформы в странах Центральной и Юго-Восточной Европы: 20

лет спустя ( Отв. ред. К.В. Никифоров. - М.: Российская политическая Энциклопедия (РЩССПЭН), 2011. - С.111.

Задорожнюк Э.Г. Советская перестройка и революции 1989 - 1990 годов в странах Центральной и Юго-Восточной Европы //Революции и реформы в странах Центральной и Юго-Восточной Европы: 20 лет спустя. - C.120.

Размещено на Allbest.ru