Проблема становлення державності в діяльності українських політичних партій під час національно-визвольної боротьби 1917 - 1921 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема становлення державності в діяльності українських політичних партій під час національно-визвольної боротьби 1917 - 1921 рр.

Тетяна Швидченко

У статті розглядаються питання становлення та функціонування українських політичних партій під час національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр., окреслено головні засади їхніх політичних доктрин та напрями діяльності, зокрема охарактеризовано партійні концепції національно-державного будівництва цього періоду.

Ключові слова: українська державність; політичні партії; національно-визвольна боротьба; Центральна Рада; Українська Держава; Українська Народна Республіка; федерація; демократія; українська незалежність; інтелігенція.

В статье рассматриваются вопросы становления и функционирования украинских политических партий во время национально-освободительной борьбы 19171921 гг., очерчены главные принципы их политических доктрин и направления деятельности, в частности охарактеризованы партийные концепции национально-государственного строительства этого периода.

Ключевые слова: украинская государственность; политические партии; национальноосвободительная борьба; Центральная Рада; Украинская Держава; Украинская Народная Республика; федерация; демократия; украинская независимость; интеллигенция.

The article deals with the issues of formation and functioning of Ukrainian political parties during the national-democratic liberation struggle of 1917-1921. It outlines the main principles of their political doctrines and directions of activity, in particular, describes the party concepts of the nation and state-building of this period.

Key words: Ukrainian statehood; political parties; national liberation struggle; Central Rada; Ukrainian State; Ukrainian People's Republic; federation; democracy; Ukrainian independence; intelligentsia.

Історичний досвід показує, що успіх національного державотворення залежить насамперед від вибору форми організації влади та типу державного устрою. Їх вдалий вибір, адекватність традиціям національного державотворення та врахування політичних позицій більшості населення країни дає можливість політичному керівництву найповніше реалізувати свою стратегічну програму соціально-економічних перетворень, виправдати сподівання, покладені на нього суспільством.

Сучасні процеси українського державотворення після перемоги Революції Гідності в лютому 2014 р. та наступна військова агресія путінської Росії проти нашої держави (анексія Криму та розв'язання нею війни на Донбасі) спонукають науковців і політиків, всіх небайдужих громадян повертатися до вивчення попереднього досвіду української історії. Особливе значення в цьому контексті має доба національно-визвольної боротьби 1917 - 1921 рр., 100-річчя якої ми нині відзначаємо. Саме в цей період національна еліта зробила спробу втілити в життя багатовікове прагнення до побудови власної держави. Тоді відбувався інтенсивний пошук найоптималь- нішої моделі національно-державного будівництва. Цим займалися насамперед українські політичні партії, кожна з яких розробляла власні концепції державного розвитку України. Дослідження цих концепцій дасть можливість з'ясувати їхню відповідність тогочасним політичним реаліям, інтересам певних прошарків суспільства, а також допоможе зрозуміти причини поразки національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр. і зробити висновки для складного сьогодення та показати напрямки на майбутнє.

Українська революція 1917 - 1918 рр. стала сприятливим періодом, коли склалися реальні умови для створення ба- гатопартійної політичної системи та практичної реалізації ідеї національної державності. Разом з тим це був період великого соціального протистояння, коли різні прошарки суспільства вступили між собою в боротьбу, відстоюючи власні політичні та соціально-економічні інтереси, а виразником їхніх інтересів виступали різні політичні партії, союзи та об'єднання. В цей час українські партії вперше здобули політичну владу та отримали реальний шанс втілити в життя свої програмні цілі. Крім розв'язання гострих соціальних питань, необхідно було терміново вирішити проблему національно-державного статусу України.

До 1917 р. українським політичним партіям, на жаль, не вдалося розробити цілісної концепції національного державотворення, яка б визнавалася та підтримувалася різними партіями незалежно від їхнього ідеологічного спрямування. Тому розробка цієї концепції та її втілення в життя йшли паралельно вже під час революції. Деструктивним наслідком цього стало те, що існуючі до того розбіжності не були подолані

в кінцевому підсумку стали на заваді об'єднання всіх наявних українських політичних сил навколо ідеї власної незалежної державності.

Тому здатність партій очолити національно-визвольний рух, їхня зрілість багато в чому визначили його злети та падіння, успіхи та невдачі. Перемога Лютневої революції 1917 р. в Росії зруйнувала стару політичну систему цієї імперії, відкрила реальні можливості для розвитку багатопартійності в усіх частинах країни, в тому числі і національних, до яких належала й Україна. В перші післяреволюційні місяці відновили свою діяльність політичні партії, які були створені ще до революції, та засновані нові.

Наявну історіографічну базу, присвячену цій проблематиці, можна поділити на чотири групи: так звана «партійна історіографія» років революції, зарубіжні видання 20-80-х рр. XX ст., радянська історіографія і вітчизняна сучасна історіографія. Перші спроби написання історико-партійних нарисів були зроблені членами цих партій ще за активної діяльності на території України. До цієї групи історіографічних джерел можна віднести публікації О. Лоли [23], Я. Довбищенка [13], В. Степанюка [47], С. Єфремова [16], П. Стебницького [46], М. Ковалевського [20], П. Гайдалемів- ського [9] та ін.

В цих роботах міститься багато цікавих фактів щодо розвитку і становлення багатопартійності в Україні, взаємовідносин між різними партіями, зокрема між УСДРП і УПСР, подані партійні програми щодо подальшого визначення напрямів суспільно-політичного розвитку, розкриваються перебіги внутрішньопартійних дискусій.

У 1920-ті роки спостерігається піднесення у розробці питань історії українського соціалістичного руху, що велася як за кордоном, в еміграції, так і в радянській Україні. Зокрема, особливості партійно-політичної діяльності українських соціал-демократів і есерів у період національно-визвольної боротьби 1917-1921 років отримали висвітлення у працях керівників УСДРП й УПСР В. Винничен- ка та П. Христюка, що присвячувалися осмисленню історії Української революції [6; 51]. Робота П. Христюка цінна тим, що в ній вперше в українській історіографічній традиції містилося порівняння УСДРП й УПСР, подано багато фактичного матеріалу, підкріпленого документальною аргументацією тверджень щодо діяльності українських есдеків та есерів.

У 1921 р. у Відні з'явилася праця визначного діяча УПСР М. Шаповала «Революційний соціалізм на Україні» [52], в якій розкриваються питання розвитку українського есерівського руху та діяльності УПСР щодо вирішення селянського питання.

Певне значення для дослідження історії українського соціалістичного руху мали праці істориків-марксистів М. Ра- вича-Черкаського [40], М. Яворсько- го [54], О. Гермайзе [11], що з'явилися в 1920-ті роки в радянській Україні. У роботах останнього генеза української соціал-демократії у рамках Революційної української партії (РУП) вивчалась і представлена на широкій документальній базі.

З утвердженням на початку 1930-х років в СРСР і, відповідно, в УРСР тоталітарного сталінського режиму фактично до кінця 1950-х років історія української соціал-демократії й есерівщини фактично не досліджувалася. Після XX з'їзду КПРС, що поклав початок деста- лінізації в СРСР, у вивченні українських національних партій радянськими істориками відбуваються деякі зрушення позитивного характеру [10; 21; 22; 37; 53]. Проте процес дослідження діяльності українських соціал-демократів та есерів ускладнювався офіційними компартійно-ідеологічними перепонами і, як наслідок, тенденційним і неглибоким вивченням тодішніми істориками джерел, що стосувалися українського соціалістичного руху. Наприклад, чисельність УПСР наприкінці 1917 року С. Королівський визначав у 350 тис. осіб [21, с. 20], Ю. Гамрецький - у 75 тис. осіб [10, с. 78], а за підрахунками сучасного історика О. Висоцького, загальна кількість членів УПСР тоді становила 40528 осіб [8, с. 25].

Що стосується середовища української політичної еміграції, то тут упродовж всього періоду перебування на чужині тривало вивчення становлення та діяльності українських політичних партій. Це праці В. Дорошенка [14], Д. Дорошенка [15], А. Животка [17], П. Феден- ка [50], І. Мазепи [26] та ін. Поступово в цих роботах ідеологічна боротьба і взаємні звинувачення переставали грати головну роль, а самі вони перетворювалися в науково-дискусійні між представниками різних теоретичних течій.

Наприкінці 1980-х - на початку 1990-х рр. завдяки демократизації політичної системи на теренах СРСР та звільненню історичної науки від партійно-державного ідеологічного контролю розпочався якісно новий етап у вивченні історії України, у т.ч. і діяльності українських політичних партій доби 19171921 рр. Історики отримали вільний доступ до архівних джерел, періодики та книг, які зберігалися у «спецфондах». Подруге, з'явилася можливість об'єктивного та справді наукового висвітлення історії політичних партій в Україні. На сьогодні вітчизняними дослідниками опрацьовано великий масив різноманітних джерел щодо функціонування різних політичних партій, на базі яких написано десятки монографій, дисертацій та статей. Загальну картину партійного життя, особливості формування багатопартійності революційної доби, а також фрагменти історії та діяльності українських партій висвітлено в узагальнюючих працях з історії України та працях, присвячених історії Української революції. Також значний масив становлять роботи з історії окремих українських партій усього політичного спектра - від лівих до правих.

Спробу здійснити аналіз державотворчої діяльності УСДРП доби національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр. зробив у кандидатській дисертації О. Бобина [3]. Проблемою української соціал-демократії у контексті міжнародного соціалізму займався А. Голуб [12].

Також окремі періоди, проблеми та аспекти історії українських партій розглядали В. Стрілець [48], В. Бойко [4], І. Верхоляк [5], В. Яценко [56], В. Піс- корський [38], О. Мацагор [27], О. Тра- чук [49] та інші.

Комплексними роботами, безпосередньо присвяченими історії УПСР, є дослідження Т. Бевз [1; 2]. Новизною та оригінальністю відзначаються праці О. Висоцького [7; 8]. Автору вдалося висвітлити історію діяльності УСДРП і УПСР під іншим кутом зору, а саме здійснити порівняльний аналіз їхніх партійних доктрин, основних засад тактики, запропонованих програм державного будівництва. Такий підхід дав можливість визначити роль та місце кожної з партій в ході національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр., показати їхній внесок у процес розбудови української державності. Також варто відзначити змістовні й ґрунтовні наукові роботи О. Любовець [24; 25]. В них висвітлено результати дослідження міжпартійної та внутрішньопартійної боротьби щодо вибору шляхів суспільно-політичного розвитку України в 1917 - 1920 рр. На основі архівних матеріалів тогочасної преси, історіографічних джерел відтворено основні етапи та напрями діяльності багатьох українських партій та організацій. Проаналізовано їхні політичні доктрини, визначено соціальну базу, регіональну розгалуженість і чисельність, прослідковано особливості та складності формування багатопартійності в Україні на різних етапах національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр. Однак, незважаючи на наявність зазначених вище праць, ще чимало аспектів діяльності українських політичних партій потребують більш детального вивчення, є потреба у написанні політичних біографій партійних лідерів.

На середину 1917 р. в основному завершується оформлення українського партійного спектра - на політичній арені з'явилися партії від лівих та правих, які намагалися репрезентувати інтереси всіх суспільних верств. Аналіз партійного лінійного спектра свідчить, що й на початку національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр. зберігалась тенденція, коли ліві сили мали і більшу кількість партій, і кількісну перевагу своїх членів.

У ході національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр. найчисельнішим був лівий фланг, що зумовлювалося тогочасною популярністю соціалістичних ідей та гостротою соціальних суперечностей. Після перемоги Лютневої революції першими організаційне оформлення завершили саме партії соціалістичної орієнтації - Українська со- ціал-демократична партія (УСДРП) та Українська партія соціалістів-револю- ціонерів (УПСР). Перша мала дореволюційний досвід партійного життя, що дало можливості їй швидко відродити погромлені царатом партійні осередки та закласти нові. Наявність яскравих лідерів з досвідом теоретичної та пропагандистської роботи - В. Винниченка, М. Порша, Д. Антоновича, С. Петлюри та ін. - допомогла партії з самого початку зайняти провідні позиції у владних структурах спочатку Центральної Ради, а згодом і Директорії УНР. УСДРП слід віднести до найвпливовіших партій революційної доби, на багатьох етапах саме вона визначала основні напрями суспільного розвитку, корегуючи їх відповідно до власної партійної програми.

Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) (В. Винниченко, М. Порш, М. Ткаченко, С. Петлюра, Б. Мартос, І. Мазепа та ін.) була найчи- сельнішою і однією з найвпливовіших політичних партій у період національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр. Представники УСДРП мали прямий вплив на формування державної політики, адже вони займали найвищі посади в уряді.

На початку революції 1917 р. УСДРП стояла на автономістських позиціях щодо національно-державного статусу України, але механізмів реалізації свого плану партія не мала. Самостійно впроваджувати автономію України соціал-демократи не мали наміру, покла- даючись на рішення Тимчасового уряду. Скликання Всеросійських та Українських Установчих зборів мало закласти фундамент парламентської форми влади, проте з часом, зазнавши впливу більшовицької ідеології, частина партії - УСДРП (незалежні) - виступила за радянську форму організації влади, що дало поштовх до подальшого розколу цієї політичної сили. До кінця 1919 р. офіційна УСДРП змінювала своє ставлення до цього питання від позицій парламентаризму до «трудового принципу», зрештою, повернувшись до першого [49, с. 8]. Директорія УНР восени 1919 р. вже не мала контролю над українською територією, тому ці плани не вдалося втілити в життя.

На хвилі суперечок всередині партії соціал-демократів щодо форм організації влади в Україні, в результаті внутрішньопартійного розколу утворилася УСДРП (незалежні), яка заперечувала можливість введення парламентаризму, наполягаючи на єдино правильній для них формі влади - радах. У національному питанні вона схилялася до відокремлення від більшовицької Росії, маючи на увазі побудову незалежної української соціалістичної держави. Тому, зрештою, дійшли висновку, що їй варто долучитися до антибільшовицького руху, а згодом очолити повстання проти більшовиків. Це все призвело до того, що в середині 1919 р. УСДРП (незалежні) припинила збройний опір більшовикам, а пізніше переформувалася в Українську комуністичну партію (УКП), яка функціонувала в умовах радянського режиму. Проіснувала УКП до 1925 р., її було ліквідовано через відмову приєднатися до КП(б)У.

Друга соціалістична партія - УПСР, маючи найбільшу фракцію в Центральній Раді, разом із тим не була «основною діючою особою» у визначенні національно-державного курсу. Цьому заважали слабкість організаційної структури партії; постійна наявність всередині неї різних політичних течій та груп; часті коливання партійних лідерів щодо визначення провідних засад державотворення, їхнє невміння організувати партійний загал при прийнятті відповідальних рішень. Все це зумовило те, що протягом майже всього періоду національно-визвольної боротьби 19171921 рр. есери змушені були йти в фарватері політики УСДРП, вступаючи з нею в партійні союзи.

Українська партія соціалістів-рево- люціонерів (УПСР) порівняно з УСДРП була більш чисельною та впливовішою політичною силою, яка брала участь в українському державотворенні часів національно-визвольної боротьби 19171921 рр. Перебуваючи на радянських позиціях і виступаючи за диктатуру пролетаріату, УПСР намагалася поєднати принципи народництва з більшовизмом [25, с. 367]. З огляду на практичні наслідки політики більшовиків партія зазнала розколу та сформувала ідейні засади боротьбистів.

З поглибленням революційних процесів в Україні поступово став оформлюватися ліворадикальний політичний спектр, який був представлений націо- нал-комуністичними партіями. На на- ціонал-комуністичні позиції перейшов ряд українських партій - Українська комуністична партія (боротьбистів) (УКП(б)), УСДРП (незалежні), УСДРП (незалежні-ліві), УПЛСР (боротьбистів), Українська комуністична партія (УКП). Названі партії утворилися в результаті розколів провідних соціалістичних партій - УПСР, УСДРП, УПЛСР. Визнавши в загальних рисах платформу більшовизму, ці партії вбачали своїм завданням захист національних інтересів українського народу шляхом відстоювання ідеї необхідності побудови самостійної соціалістичної Української республіки або входження її на рівноправних засадах до Всесвітньої Соціалістичної Федерації.

Напередодні ухвалення IV Універсалу в умовах війни та політичної непевності серед українських політичних партій точилися суперечки щодо оголошення незалежності УНР. З трьох варіантів Універсалу (УСДРП (В. Винниченко), УПСР (М. Шаповал, М. Сал- тан) та М. Грушевського) прийняли на обговорення третій. Проти нього виступили представники меншовиків, єврейських партій, польського Централу, УПСФ, частина українських есдеків. І лише коли прийняли закон про національно -персональну автономію, тоді проголосували за незалежність.

Партії лівого політичного спектра в Україні були найчисельнішими, найма- совішими й найвпливовішими партіями національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр. Саме вони на різних її етапах формували напрями державної політики. Такий стан речей пояснювався насамперед об'єктивними причинами - гостротою соціальних суперечностей у країні, радикалізацією настроїв значної частини населення та потребою негайного розв'язання економічних проблем. Не останню роль в цьому відіграв і так званий «більшовицький чинник».

Українські центристські партії також відігравали важливу роль у становленні української державності часів національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр. Українська партія соціа- лістів-федералістів (УПСФ), яка виникла внаслідок організаційної еволюції Товариства українських поступовців (ТУП), знаходилася в опозиції до соціалістичних партій, проте в її складі було багато людей, які мали потрібну практику для державної роботи. Соціальну базу партії здебільшого, особливо на початку існування, складала міська інтелігенція, яка гуртувалася в громадах. Також складовою частиною партії були середні землевласники, представники буржуазних кіл, селяни та робітники. УПСФ мала суттєвий вплив на політичний курс Генерального секретаріату та Центральної Ради. З серпня по листопад 1917 р. вони разом з УСДРП створили урядову коаліцію, хоча поза урядовими структурами ці дві партії лишалися затятими політичними опонентами.

У період Центральної Ради партія більш тяжіла до лівих ідей, поділяючи тогочасне захоплення соціалізмом, тому на цьому етапі її можна віднести до ліво- центристських. УПСФ під час існування Української Держави сприйняла політику гетьмана П. Скоропадського, її представники були наближені до міністерських кабінетів. У добу Директорії УНР есефи виступили об'єднуючим фактором для українських правих сил, організувавши та взявши участь у діяльності Українського національно-державного союзу. Незважаючи на ліберально-демократичний курс, УПСФ протягом 1918-- 1919 рр. пройшла шлях від протистояння з УСДРП до налагодження з ними співпраці. Їхні бачення на державотворення розійшлися у 1920 р. Тож хоча УПСФ-УСРДП й були ліберально-демократичною силою, проте у своїх програмних засадах вони мали лівий ухил, що зумовлюється загальною модою на соціалізм у ті часи. У період національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр. партія була близькою до західноєвропейських соціал-демократичних ідей.

До лівого центру можна віднести Українську трудову партію (УТП), яка утворилася навесні 1917 р. з ініціативи групи колишніх членів ТУП. Серед її лідерів були Ф. Крижанів ський, М. Гру- шевський, В. Коваль, які відіграли значну роль у діяльності Центральної Ради. Політична платформа партії в цілому була близькою до УПСФ, а в питанні вирішення аграрної програми - до Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Своєю соціальною базою ця політична сила заявила селянство, робітників та трудову інтелігенцію - на таку базу орієнтувалися майже всі тогочасні українські партії. Проте ці соціальні верстви надавали перевагу більш яскравим і крупним виразникам їхніх інтересів - УСДРП, УПСР, УДХП, УПСФ. Тож Українська трудова партія була нечисленною, її підтримувало вузьке коло української інтелігенції [25, с. 249]. Державотворча ідеологія УТП нагадувала збірку основних ідей провідних українських партій того часу. Партія виступала за демократичні свободи (вільні збори, спілки, свобода слова та віри, рівні права усіх громадян тощо), скасування приватної власності на землю та створення Земельного фонду, грошову компенсацію за землю від держави, визнання індивідуальної та колективної форми володіння землею без права на власність, відокремлення церкви від держави, скасування регулярної армії та заміну її на народну міліцію (проте, на її думку, це варто було робити лише після виконання автономістсько-федеративного плану з держустрою), загальну безкоштовну освіту та інші загальнопоширені на той час програмні пункти. Представники УТП, маючи місця в Центральній Раді, чинили невеликий вплив на загальний політичний курс, адже їх було зовсім небагато. У Малій Раді Трудова партія була представлена Ф. Крижанівським, К. Вротновським-Сивошапкою, В. Ковалем та І. Сніжним [45, с. 231-234]. Маючи соціалістичну орієнтацію в ідеологічному плані, вона знаходилася між УПСФ та УПСР. Не ставши впливовою політичною силою, УТП була виразником політичних прагнень невеликої частини української інтелігенції.

У грудні 1917 р., об'єднавшись з іншими групами самостійницького спрямування, УНП стала основою формування нової партії - Української партії самостійників-соціалістів (УПСС (УНП)). До складу нової партії УНП ввійшла на федеративних засадах, що й було зафіксовано у повній назві партії. Лідери УНП М. Міхновський та В. Ли- пинський, не поділяючи соціалістичну орієнтацію УПСС, відмовились стати її членами. Пізніше вони увійшли до Української демократично-хліборобської партії (УДХП) і активно там працювали. Частина членів УНП також увійшла до УДХП [25, с. 210].

До центристських партій слід віднести й УПСС. У програмі соціалістів- самостійників присутня наявність соціалістичних вимог, вони перебували в опозиції до режиму гетьмана П. Скоропадського, брали активну участь в антигетьманському повстанні. В часи Директорії УНР партія була в опозиції щодо політики деяких її урядів, виступала проти різних модифікацій радянської форми влади. УПСС, як і соціалісти-федералісти, фактично виконувала роль правої опозиції. З самого початку свого існування партія завжди відстоювала ідею незалежної української держави. Особливістю її національно-державної програми було те, що вона виступала за запровадження в Україні інституту президентства [49, с. 14].

Також до центристського табору в період Директорії УНР можна віднести Українську народно-республіканську партію (УНРП) та Селянську соціалістичну партію (ССП).

Український правий фланг оформився найпізніше. Він був кількісно найменшим. Однією з найвпливовіших правих партій став Всеукраїнський союз земельних власників (назва прийнята на ІІ партійному з'їзді у жовтні 1918 р.), що створився на основі регіональних осередків Всеросійського союзу землевласників. У період правління Центральної Ради Союз знаходився в опозиції,

не поділяючи соціалістичної орієнтації її тогочасних керівників. З приходом в Україну австро-угорських та німецьких військ він активізував свою діяльність, підтримуючи невдоволення частини селянства скасуванням приватної власності на землю. Його представники ввійшли до складу створеної П. Скоропадським Української народної громади (УНГ), метою якої було усунення від влади Центральної Ради. Союз підтримав державний переворот П. Скоропадського, і на партійному з'їзді 29 квітня 1918 р. його делегати голосували за обрання генерала гетьманом України. В добу Гетьманату члени партії займали міністерські посади у всіх урядах, крім коаліційного (жовтень 1918 р.). З падінням Гетьманату в період Директорії УНР партія припинила своє існування.

Іншою впливовою правою організацією був Протофіс (Союз представників промисловості, торгівлі, фінансів та сільського господарства), який оформився навесні 1918 р. Як і Союз землевласників, новостворена політична структура підтримала гетьмана П. Скоропадського, її члени входили до складу всіх гетьманських урядів. Разом із тим багато членів цих політичних організацій мали спільний погляд на гетьманську Українську Державу. Вони сприймали її як тимчасовий історичний етап, розцінюючи лише як найменше зло порівняно з більшовицькою Росією. Часом сприятливих можливостей для функціонування Про- тофісу був період Гетьманату, після його повалення партія була змушена припинити своє існування. З огляду на національний партійний склад та політику Союз землевласників і Протофіс лише умовно можна вважати українськими політичними партіями, хоча вони діяли на території України і на певному етапі визначали основний державний курс.

Суто українською правою політичною партією була Українська демократично-хліборобська партія (УДХП). За весь час існування партія ніколи не була урядовою, при всіх режимах вона перебувала в опозиції, яка зумовлювалася різними причинами. В періоди Центральної Ради та Директорії УНР партія не поділяла радикального соціалістичного курсу правлячих партій, у добу Гетьманату - проросійську орієнтацію урядових партій. Але у всі часи УДХП незмінно відстоювала позицію підтримки української влади незалежно від її соціальної основи. Діяльність партії в Україні припинилася з поразкою визвольних змагань за незалежність.

Ще однією правою українською партією був Всеукраїнський союз хлібо- робів-власників (селян), який з'явився внаслідок розколу на ІІ партійному з'їзді Всеукраїнського союзу земельних власників. Новостворений союз виступав за суверенну українську державу, скликання сейму та проведення аграрної реформи в інтересах селян. Згодом союз перейменувався на Українську народну партію (УНП), створену у травні 1919 р. Програмні постулати цього політичного утворення були близькі до УДХП.

В цілому, як свідчить аналіз, праві партії не відігравали суттєвої ролі (за винятком доби Гетьманату) в політичному житті України. На фоні постійного загострення соціальних проблем та ліворадикальної пропаганди націонал-комуністичних українських партій і найбільше більшовиків 'їхні програми не мали сприятливих можливостей знайти широку підтримку серед народних мас. Водночас саме в період національно-визвольної боротьби 1917 - 1921 рр. були закладені основи українського консервативного руху.

Для діяльності українських політичних партій найсприятливішим був період Центральної Ради - саме тоді спостерігались активний процес розширення партійних рядів, широка пропагандистська та агітаційна робота партій серед населення. Партії на той момент мали найбільший авторитет та підтримку у народних мас, найбільшу кількість членів. У подальші періоди національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр. партійні лідери захопилися боротьбою за владу, зосередивши основну увагу не на розбудові власних партійних організацій та залученні на свій бік широких верств населення, а на намаганнях «творити високу політику». Майже повне зосередження уваги виключно на питаннях державотворення спричинило відрив керівних партійних структур від первинних організацій, втрату зв'язків на місцях, внаслідок чого значно скоротилася як кількість партійних осередків, так і загальна чисельність партій. Реалії політичного життя змусили партійних лідерів пожертвувати перспективами організаційної розбудови власних партій для реалізації невідкладних державних інтересів.

Після повалення самодержавства лідери українських політичних партій, спостерігаючи за перетвореннями в Росії, щиро вірили в те, що національні проблеми можна вирішити в межах єдиного загальноросійського революційно- демократичного фронту. Вони вважали, що перемога Лютневої революції відкриє всі наявні можливості для здійснення першочергових прагнень українського народу і стимулює об'єднання з усіма демократичними силами колишньої Російської імперії для проведення таких кардинальних перетворень, які б забезпечили реформування всіх сфер життя за прогресивними на той час світовими зразками. З огляду на це автономістсько-федералістські тенденції в українському національно-визвольному русі сильно зміцніли, а гасло широкої національно-територіальної автономії України у складі Російської демократичної федеративної республіки у значної частини українського політикуму було визнано першочерговим і, зрештою, набуло широкої підтримки серед українського загалу.

Прихильники незалежності виступали за створення власної держави на всіх етнічних українських землях (від Карпат до Кавказу) із забезпеченням прав національних меншин. Для справедливого вирішення українського питання на міжнародному рівні висувалася вимога обов'язкової присутності представників українського народу на майбутніх мирних переговорах після закінчення Першої світової війни [44].

На відміну від більшості тогочасних українських партій УНП виступала за створення сильної регулярної української армії. Тому значна увага партії була зосереджена на роботі серед військових, її лідери активно працювали в напрямку українізації військових частин російської армії. Український військовий клуб ім. П. Полуботка, який займався організацією українських національних військових частин, знаходився під впливом УНП. Тільки в Києві клуб нараховував близько 500 членів [18].

Наявність двох альтернативних позицій в українському національному русі зумовила внутрішнє протистояння.

Очільники політичних партій федералістського спрямування прагнули не дати можливості прихильникам незалежності України пропагувати свої погляди. Так, на Національному Конгресі не були допущені до оголошення доповіді, в яких не підтримувались ідеї автономії та федерації. Рада Союзу українських автономістів-федералістів (СУАФ) визнала книгу «Катехізис Українця» шовіністичною та порадила своїй книгарні не брати її для продажу [34]. національна боротьба державотворення

М. Грушевський 4 квітня 1917 р. на спільному засіданні Президії Центральної Ради, Виконавчого Комітету громадських організацій, Ради робітничих депутатів, воєнної Ради Київського гарнізону, коаліційної Ради студентства і представників соціалістичних партій заявив, відповідаючи на звинувачення в са- мостійництві: «Така течія існує, але дуже слабка. Вона зустрічає опозицію з боку організованої більшості свідомих українців. Проти такої течії ми будемо виступати найкатегоричнішим чином» [19].

У вересні 1917 р. у Києві з ініціативи керівництва Центральної Ради був проведений З'їзд народів Росії, на якому обговорювалися питання утворення федеративної Російської республіки. Виступаючи перед делегатами з'їзду, М. Грушевський назвав федералізм конструктивним явищем, за допомогою якого всім народам можна забезпечити рівні права і задовольнити їхні національні прагнення. Він зазначив, що «для всієї великої маси народу України - федералізм не являється перехідним ступенем до державної незалежності. Навпаки, для нас, українців, державна незалежність лежить не перед нами, а поза нами... Ми розглядаємо федерацію не як шлях до самостійності, але як шлях до нових перспектив, які вже давно відкрилися провідним розумам людства, як шлях до федерації Європи і в майбутньому - до федерації всього світу» [36].

Намагаючись перешкодити діяльності самостійників, партії федералістського спрямування переконували українське населення у тому, що прагнення незалежності є домаганням поміщиків і капіталістів, яке відповідає їхнім класовим інтересам і не має нічого спільного з інтересами працюючого люду й означає збереження буржуазно-поміщицького ладу.

Очікувальна позиція провідних українських політичних партій, які визначали політику Центральної Ради на переговорах з Тимчасовим урядом, і відмова останнього офіційно визнати і юридично оформити автономію України стали причиною того, що вже восени 1917 р. ідея самостійності України почала все більше набувати популярності в українському суспільстві.

Українська народна громада (УНГ) оформилася наприкінці березня 1918 р. у Києві з ініціативи П. Скоропадського. На думку її організатора, вона мала стати осередком і центром опозиції та об'єднати всіх незадоволених політикою Центральної Ради. З самого початку Громада своєю метою поставила підготовку повалення Центральної Ради та запровадження в країні сильної влади.

Незважаючи на те, що з ряду принципових питань програма Громади містила не зовсім чіткі положення, зрозуміло, що організація не сприймала існуючу форму державного правління як остаточну, а також те, що її уяви щодо принципів організації економічного життя базувалися не на соціалістичних ідеалах і не збігалися з політикою правлячого уряду.

З приходом до влади П. Скоропадського Українська народна громада припиняє своє існування. Підготувавши і допомігши здійснити державний переворот, Громада водночас заклала ідейно- теоретичні підвалини внутрішньополітичного курсу майбутньої Української Держави. Її найбільш активні члени брали участь у гетьманських урядах, формуючи основні напрями їх діяльності.

Українська народно-республіканська партія (УНРП) виникла наприкінці 1918 р. Ідея організації нової партії належала київській інтелігенції, яка не поділяла соціалістичних поглядів. Ініціативна група розробила проект програми, який поширювався на провінції (загалом у Київщині). Наприкінці грудня 1918 р. члени ініціативної групи та кілька представників із провінції провели перше засідання і вирішили дати назву партії «Українська народно-республіканська партія» [33].

ЦК розгорнув активну діяльність щодо закладання партійних осередків на місцях. У губернські міста були направлені уповноважені від ЦК, у завдання яких входило провести організацію губернських комітетів партії [32]. З огляду на постійну воєнну ситуацію навряд чи УНРП мала розгалужену мережу партійних осередків. Точно відомо, що була Київська організація. Згодом під час переїздів Директорії УНР керівництво партії переїжджало разом із нею. Тому, швидше за все, у Вінниці, Рівному, Кам'янці-Подільському працювали не- чисельні партійні групи. Загальна чисельність УНРП не перевищувала кілька десятків осіб [25, с. 497].

УНРП виступала за парламентсько-президентську республіку. На той час програми правлячих партій УНР (УСДРП, УПСР, УПСФ) не передбачали посади президента. За посаду президента висловлювалися УПСС та УДХП.

Від правлячих соціалістичних партій УНРП відрізняло те, що вона виступала за викуп державою вилучених приватних земель за оцінкою 'їхньої прибутковості. Викупна сума мала виплачуватися власникам так званими викупними свідоцтвами, тобто цінними паперами. Погашення цієї суми та частини відсотків мала взяти на себе держава, а інша частина відсотків компенсувалася за рахунок особливого податку із земель, наділених трудовому селянству. Програма у загальних рисах розписувала механізм наділення селянства землею, окреслюючи ті категорії, які мали право на отримання землі від держави. На переконання укладачів, земля мала наділятися на підставі довічного користування і передаватися у спадщину працюючим на ній членам родини. Ліси та надра землі проголошувалися власністю держави [39, с. 12-15].

9 лютого 1919 р. уже у Вінниці, куди під тиском більшовицьких військ змушені були евакуюватися державні установи УНР, УНРП разом із УПСФ видали спільний «Меморандум по сучасному моменту». У документі окреслювалися основні підходи партій щодо розв'язання нагальних політичних і соціально-економічних проблем в Україні. Цікаво, що однією з головних причин невизнання УНР країнами Антанти називалася внутрішня політика українського уряду - «крайности в сфері соціальної політики» та недемократичний підхід до організації державної влади, що позбавило можливості взяти участь у державному будівництві «всім живим творчим силам». Далі проводилася думка, що рішуча зміна політичного курсу могла би знову повернути Україні «давні міжнародні симпатії». А оскільки, на переконання цих партій, у тодішніх умовах реалізувати всі законні прагнення українського народу можливо було лише за допомогою країн Антанти, то така зміна мала відбутися найближчим часом. Необхідними в цьому напрямі заходами вважалися - забезпечення демократичного волевиявлення всього народу через найшвидше скликання парламенту на підставі загального, рівного, прямого, таємного і пропорційного виборчого права; проведення аграрної реформи за принципом примусової ліквідації великої земельної власності та збереження дрібної земельної власності з обмеженими правами щодо купівлі-продажу землі; державного регулювання промисловості без перешкод для приватної ініціативи і забезпечення прав робітників.

У меморандумі висловлювалася впевненість, що держави Антанти, які висунули гасла демократизації політичного ладу європейських держав, забезпечення національних прав поневолених народів, «поширять свої визвольні тенденції також на український народ» і активно підтримають його національно-державні змагання як на його етнічній території, так і на світовому конгресі. Вважалося, що світовий конгрес мав остаточно закріпити міжнародне становище самостійної соборної УНР у складі всіх земель, які були заселені українцями [41]. Незважаючи на те, що цей меморандум не підписали соціалісти-са- мостійники, вони офіційно повідомили керівні органи УПСФ і УНРП про те, що погоджуються із усіма положеннями документа [42].

Під тиском поміркованих партій та зовнішніх обставин Директорія змушена була піти на демісію кабінету В. Чехів- ського. 13 лютого 1919 р. своїм наказом вона затвердила новий склад Ради народних міністрів на чолі з С. Остапен- ком. Основу нового уряду становили представники УПСФ та УПСС, хоча за персональним принципом туди входили й есдеки та есери центральної течії. Два портфелі отримали народні республіканці - міністром земельних справ став Є. Архипенко, міністром шляхів - П. Пилипчук. Українські соціалістичні партії - УСДРП і УПСР - відмовились на офіційному рівні від членства в уряді. Тому новопризначений кабінет вони розглядали як буржуазний. Однак правлячі партії, так звані «буржуазні», його таким не вважали. Про це було заявлено у листі до редакції «Робітничої газети», який підписали Головний комітет УПСФ і ЦК УНРП. У листі зазначалося, що їхню позицію підтримують і соціалісти- самостійники. Зазначені партії підкреслювали, що новостворений уряд не є ні «урядом соціалістів-федералістів», ні «урядом буржуазної демократії» [42].

Кабінет С. Остапенка намагався втілити в життя програми тих партій, які його складали. Зокрема, він практично відмовився від «трудового принципу». Але складність зовнішніх і внутрішніх обставин не дала змоги налагодити чітку урядову роботу. Зрив переговорів з Антантою та загострення соціального напруження всередині країни призвели до його демісії.

9 квітня 1919 р. було затверджено склад нового кабінету міністрів на чолі з Б. Мартосом, основою якого стали УСДРП і УПСР. 12 квітня уряд оприлюднив свою Декларацію. У документі наголошувалося на соціалістичному характері уряду й підкреслювалося, що у внутрішній політиці він буде прагнути до запровадження «трудового принципу».

Формування соціалістичного уряду викликало незадоволення правих сил, які зробили спробу через військовий переворот змінити політичний курс УНР. Заколот розпочався 29 квітня 1919 р., на чолі став командувач Південно-Західного фронту В. Оскілко. У літературі відзначається причетність до заколоту керівництва УНРП [25, с. 503]. Але спроба перевороту не вдалася.

До кабінету Б. Мартоса УНРП поставилася негативно і стала частиною опозиційного блоку так званих правих політичних сил, до якого також входили соціалісти-самостійники, соціалісти- федералісти, хлібороби-демократи та галицький політичний провід. Основні відмінності між правою опозицією та соціалістичним кабінетом полягали в різному розумінні соціально-політичних засад державотворення. Праві партії не визнавали «трудовий принцип» формування влади, вважаючи його проявом більшовизму, і пропонували відмовитися від нього та перейти на парламентські принципи західного зразка. На їхню думку, це дало б можливість утворити єдиний фронт демократичних сил України для розбудови державності. Названі партії були переконані в тому, що така трансформація урядової політики УНР сприяла б визнанню її з боку великих країн Заходу. Це зумовило підтримку цими партіями заходів членів комісій Трудового Конгресу щодо відновлення їхньої роботи.

УНРП стала членом опозиційного органу - Українського національно-державного союзу (УНДС), який утворився 15 липня 1919 р. До його складу ввійшли УПСФ, УПСС, УНП, ССП. УНДС виступав за скликання парламенту і вимагав від Директорії відмови від «трудового принципу». Партії-члени союзу розгорнули кампанію за усунення соціалістичного уряду від влади і скликання нового кабінету з залученням до його роботи «всіх здорових сил». Саме під тиском критики цього органу УСДРП поступово схилилася до ідеї парламентаризму.

Під час національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр. українці вперше за багато століть заявили про себе як про окрему націю і збройно виступили за відродження власної держави на всіх етнічних українських територіях, гасло соборної України поступово стає гаслом усіх тодішніх українських політичних партій незалежно від їх ідеології, тобто від консервативних до соціалістичних. Принцип соборності (збирання етнічних українських земель в межах національної держави) став основоположним незалежно від того, за яку національно-державницьку модель виступали партії - автономну Україну в складі федеративної Російської республіки чи незалежну Україну.

Повалення Тимчасового уряду створило сприятливі умови для поширення влади Центральної Ради на всі українські губернії, а також декларування своїх прав на ті повіти сусідніх губерній, де українці становили більшість населення. У відозві створеного під керівництвом Центральної Ради «Крайового Комітету для охорони революції на Україні» вперше конкретно визначалися територіальні межі України. Влада комітету поширювалася «на всю Україну, на всі дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Полтавську, Чернігівську,

Харківську, Херсонську, Катеринославську й Таврійську» [28].

З проголошенням Української Народної Республіки, прийняттям III та IV Універсалів ЦР у процесі розбудови незалежної держави принцип соборності українських земель, визначення її території та чітких кордонів набуває статусу державної політики, перетворюючись з теорії на практику. Саме в цьому напрямі провадила свою зовнішню політику Центральна Рада. Однак непослідовна, а подеколи відверто нерішуча політика її провідних партій не дала позитивних результатів. Так, не вдалося реально приєднати до УНР території, передані їй за умовами Брестської угоди між УНР та Четверним союзом - Підляшшя та Холмщину.

Незважаючи на те, що внаслідок державного перевороту УНР припинила своє існування в квітні 1918 р., розв'язання проблеми соборності українських земель стало одним із основних напрямів політики гетьмана П. Скоропадського та його уряду, які намагалися приєднати до України якомога більше її етнічних територій. Цей напрям політики гетьмана завжди перебував у центрі уваги всіх українських політичних партій і став для них одним із критеріїв оцінювання «рівня українства» гетьмана та його уряду.

Приєднання до Української Держави таких повітів колишньої Російської імперії, як Гомельський Могилівської, Путивльський і Рильський Курської губерній, де українці становили більшість населення, одностайно підтримали український загал і українські політичні партії. Знаходили розуміння й заходи уряду щодо можливого долучення Криму, Східної Галичини та Кубані.

Позитивно оцінюючи діяльність гетьманського уряду щодо приєднання Криму, «Нова Рада» писала у вересні 1918 р.: «Питання про приєднання Криму до України майже вирішено, і ми певні, що це рішення дістане однодушне почуття людности як України, так і Криму» [31]. Відносини між Україною та Кримом, на думку більшості українських партійних лідерів, мали бути федеративного характеру, тобто Крим повинен отримати права широкої місцевої автономії з власним законодавчим органом. У компетенції загальнодержавних органів мали залишитися фінансова й торгово-промислова сфери, залізниця, пошта, телеграф, військові справи, суд, зовнішня політика, рештою ж мали відати крайові органи влади. Водночас українські політичні партії виступали проти домагань певних урядових кіл Криму перетворити ці відносини на конфедеративні чи союзні зі сподіванням на те, що остаточне вирішення цього питання відбудеться на світовому конгресі і Крим відійде до Росії [30].

Принципово незмінною залишалася позиція партій і щодо Холмщини та Бессарабії - тільки волевиявлення населення цих територій могло вирішити питання про їхню державну належність. У травні 1918 р. на шпальтах «Нової Ради» висловлювалася надія, що «і нинішній уряд буде вживати всіх заходів, щоб повіти Хотинський, Акерманський та частина інших, де живе українське населення, були приєднані на основі самовизначення населення до української держави» [29].

Водночас українські політичні партії вкрай негативно поставилися до підписання 7 серпня 1918 р. представниками уряду Української Держави й уряду Всевеликого Війська Донського угоди, за якою Ростов-на-Дону, Таганрог і вся Донецька округа, без попереднього узгодження з місцевим населенням, більшість якого становили українці, закріплювалися за Всевеликим Військом Донським. З цього приводу 30 серпня відбулося засідання Українського національного союзу (УНС), на якому було ухвалено резолюцію з вимогою перегляду підписаних умов угоди. У резолюції, зокрема, наголошувалося на тому, що «Українське громадянство та народ ніколи не примиряться з фактом відокремлення та поневолення українського народу на Донщині» [43].

Проголошення гетьманом П. Скоропадським 14 листопада 1918 р. Грамоти про федерацію України із небільшо- вицькою Росією, успішне розгортання повстання під проводом Директорії й відновлення УНР, з одного боку, а також українсько-польська війна за західноукраїнські землі - з другого, прискорили об'єднання двох республік. Кожна зі сторін розраховувала на допомогу іншої у розв'язанні власних військово-політичних і державних проблем. Тому 1 грудня 1918 р. (за два тижні до падіння Гетьманату) у Фастові було укладено попередній (прелімінарний) договір між повстанською Директорією та представниками ЗУНР про об'єднання обох частин України в єдину державу.

Більшість українських політичних партій позитивно поставилася до таких заходів Директорії, що й було зафіксовано в їхніх програмних документах. Так, у резолюції щодо сучасного моменту VI Конгресу УСДРП, який пройшов 10-12 січня 1919 р., зазначалося: «Український народ, розірваний на частини між ріжними країнами (в Галичині, Буковині, Угорщині, Бессарабщині, Кубані та Дону), простує серед найтяжчих фінансово-економічних і міжнародних обставин, оточений імперіалістичними контрреволюційними ворогами (польські, румунські, донські, добровольчі, антантські і світські наступи на Україну), - простує до об'єднання в національно-суверенних формах державного життя» [14]. В постанові Української партії соціалістів-самостійників, схваленій на зборах 1 січня 1919 р. в Києві, наголошувалося, що необхідно негайно надати допомогу Галичині й Буковині грішми, харчами та збройною силою [34]. Подібні резолюції та постанови були ухвалені й іншими українськими політичними партіями.

Урочисте проголошення Акта Злуки Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою відбулося 22 січня 1919 р. на Софійському майдані в Києві.

Це об'єднання мало велике морально-політичне значення, хоча через низку причин залишилося більше теоретично-юридичним, аніж фактичним. Опинившись у колі фронтів, Директорія поступово втрачала територію, а з нею й реальну можливість розбудови соборної української держави. Ситуація погіршувалася й відсутністю внутрішньої єдності - Директорії не вдалося об'єднати навколо себе всі українські політичні сили.

З остаточним встановленням радянської влади Директорія втрачає всю українську територію і перебирається за кордон, де С. Петлюра намагається, однак безрезультатно, заручитися підтримкою інших країн, зокрема Польщі. Всі політичні партії, котрі не визнали радянської влади, припиняють свою діяльність на теренах України і переносять її за кордон. Саме за кордоном триває розроблення концепції української державності та соборності всіх етнічних українських земель.

Принцип соборності українських земель був єдиним спільним принципом політичних доктрин усіх українських політичних партій періоду національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр. незалежно від їх ідейно-політичної орієнтації. Маючи різні погляди щодо форми організації української держави (монархія, парламентська республіка, республіка Рад тощо), всі вони поділяли думку про те, що ця держава має розбудовуватися на всіх етнічних українських землях.

Позиція українських політичних партій щодо військового будівництва в умовах державного самовизначення України базувалася на різних політичних підходах. Основне розходження між українськими політичними партіями в питаннях військового будівництва зумовлювалося метою їх політичної боротьби за державний статус України. Як уже зазначалося, політичні партії (УПСР, УСДРП, УПСФ) перебували в полоні федералістських ілюзій і передбачали існування України в складі Російської федеративної демократичної республіки. А ряд партій головний напрямок політичної боротьби зосереджували на забезпеченні національно-державної самостійності Української держави (УНП (М. Міхновського), УДХП).