Мовне питання в діяльності християнських суспільників Галичини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мовне питання в діяльності християнських суспільників Галичини

діалект мовний національний

Висвітлено значення мовного питання в українському національному русі кінця ХІХ - початку ХХ ст. крізь призму діяльності представників суспільно-християнської течії. З'ясовано їх роль у захисті української мови на законодавчому рівні.

Питання щодо ролі мови у державотворенні та її збереженні набуло особливого значення у контексті сучасної мовної ситуації в умовах глобалізації, що особливо поширилися на початку XXI ст. Українці Галичини упродовж кінця ХІХ - початку ХХ ст. докладали неабиякі зусилля для боротьби за національні права. Значну роль у цьому процесі відігравали політичні партії, що висували чимало вимог національно-культурного характеру.

Метою цієї статті є спроба проаналізувати роль представників суспільно-християнської течії у вирішення мовного питання у Галичині наприкінці ХІХ ст.

Науковий доробок дослідників із задекларованої проблематики обмежується публікаціями Т. Антошевського [1], А. Кліша [2-4], І. Левицького [5], І. Монолатія [6] та інших дослідників.

Зазначені автори в основному узагальнено аналізують суспільно-християнську течію. Проте окреслена нами проблема не знайшла ґрунтовного висвітлення у наукових публікаціях, тому аналіз історіографії дає змогу зробити висновок про те, що на сьогодні у науковій літературі відсутні праці, що ґрунтуються на дослідженні зазначеної проблеми, у яких було б з'ясовано роль християнських суспільників у розв'язанні мовного питання у Галичині наприкінці ХІХ ст.

Діячі суспільно-християнської течії наголошували на важливості й значенні рідної мови у житті суспільства. 6 лютого 1895 р. О. Барвінський, виступаючи на засіданні Державної Ради щодо мовних питань, наголошував на тому, що «мова єсть власне тим сполучником, що зєднує індивідуа в різко визначні народні індивідуальности, кладе основи до їх окремішного істнованя і дає зарод до самостійного, питомого житя. Матерна мова єсть, отже, і остане природним органом наших найглубших думок, нашого внутрішного житя, оно єсть сею животворною, творчою силою, і тому матерна мова так тісно звязана з самосвідомістію народности» [5, с. 39].

Пріоритетним питанням у становленні національної ідеї прихильники суспільно-християнської течії вважали мовне. Зокрема, вони зазначали, що «хто не плекає ідею національну, той дбає поперед все за мову. Тому і всі народи домагають ся іменно як найширших прав для своєї мови. Они дбають, щоби мова їх уживала ся не лише в житю родиннім, але і в житю прилюднім: в школі, церкви, урядї, науцї, в законодавстві і у всяких зносинах з властями» [7, с. 1].

О. Барвінський зауважував, що самовизнання беззаперечного права українців на функціонування рідної мови, підтримував такі ж мотивації й сусіднього народу: «Язик єсть першим й найголовнійшим засобом духового і морального розвитку национальности, позаяк виходить з душі народу і найліпше виявляє і виражає єго думки і чувства. Справа язикова належить отже до найважнійших але неперечно і найтруднійших питань» [8, с. 41].

Окрім, того він заперечував твердження, що українська мова - «простонародний діялект, прибраний на скору руку сфабрикованою науковою термінольогією» [9, с. 1-2] та вимагав у влади запровадити викладання обов'язкових предметів, зокрема всесвітньої історії, українською мовою.

Будучи переконаним у тому, що суспільно-політична ситуація в краї вимагає рівноправного функціонування обох мов унаслідок історичних причин, які неможливо змінити, О. Барвінський подав до Галицького сейму внесення щодо можливості запровадження в усіх школах обов'язкового вивчення української та польської мов [8, с. 40]. Він аргументував це тим, що таке нововведення стане передумовою позитивного розв'язання українсько-польського конфлікту. Зокрема, він зазначав: «Найпростішу дорогу до обопільного пізнання» не можна дозволити оминути, адже «суспільність руска як і польска не забезпечені перед потрясенями, які можуть тяжко діткнути обидві народности; нехай же скуплять свої сили і полагодженєм межинародних відносин зміцнять ся на чорну годину грози, яка може нас заскочити» [8, с. 44].

Підносячи значення рідної мови, О. Барвінський та його однодумці не заперечували важливість вивчення у школі польської мови. У сеймі і крайовій шкільній раді вони вимагали, щоб польська й українська мови були однаково трактовані й обов'язковими до вивчення у середніх школах. У цьому контексті вони вступали у суперечку з українськими націонал-радикалами, які заперечували необхідність вивчення українцями польської мови, бо польські кола не бажали вивчати українську. Християнські суспільники звертали увагу на те, що знання іноземних мов є ознакою високої культури особи, а націонал-радикали такими заявами уподібнювалися до польських шовіністів [8, с. 39].

Поряд з тим, відстоювалася думка про необхідність вдосконалення української наукової мови. Особливо на це питання зверталася увага, коли загострилось питання заснування українського університету, і тоді зайшла мова про відсутність української наукової термінології, без якої неможливий розвиток національної науки.

Це, на нашу думку, свідчить про те, що християнські суспільники виступали проти національного шовінізму. Зокрема, на думку О. Барвінського, молодь потрібно учити «своє любити а чуже шанувати».

Представники суспільно-християнської течії на законодавчому рівні намагалися добитися рівноправності українців та поляків у Галичині. 16 січня 1898 р. руський сеймовий клуб підтримав проект А. Вахнянина щодо врегулювання мовних взаємин в Галичині. Він передбачав усі аспекти використання української мови в судах та адміністрації [10, с. 2]. Слід зазначити, що до А. Вахнянина ніхто з українських депутатів аналогічного законопроекту не виносив на розгляд сейму. Характерною рисою цього законопроекту стало дотримання національної рівності та справедливості [11]. Йшлося про кардинальну реформу функціонування обох мов в адміністрації краю, притому на випадок схвалення законопроекту урядники мали б здавати екзамен з української мови [12, s. 191-193]. Це стало ще одним прикладом відстоювання А. Вахнянином національних прав галицьких українців. Для розгляду проекту створено адміністративну комісію, яка 20 січня 1998 р. прозвітувала, зазначивши доцільним вирішувати українсько-польські мовні взаємини у сеймі, без залучення Державної Ради. Комісія вважала за доцільне користуватися законами, прийнятими у 1867 і 1869 рр. і визнала обидві мови урядовими. Окрім того, вона не бачила причин особливого ставлення до мовного питання, оскільки українська і польська мови схожі настільки, що першу не потрібно вивчати спеціально [13, арк. 8-10].

Слід зазначити, що однією з форм захисту української мови християнські суспільники бачили розвиток освіти. Зокрема, О. Барвінський, за підтримки коаліції, вимагав у міністра освіти заснування української гімназії у Тернополі. Завдяки чому 14 жовтня 1898 р. її урочисто відкрито [4, с. 77-78].

Окрім того, часопис «Руслан» започаткував на своїх шпальтах постійну рубрику - «Занедбування і нехтованє наших народних прав», де викривалися проблеми ставлення до української мови у Галичині та Відні. Зазначалося, що не виконувалися положення, які регламентували мовні взаємини. Також наголошувалося, що й самі українці, зокрема й депутати та інтелігенція «топчуть свої права мовні» [16, с. 1-2].

6 червня 1899 р. відбулося засідання комітету парламентської коаліції за участю прем'єр- міністра Франца Антона фон Тун Гогенштейна. О. Барвінський відстоював необхідність вирішення мовної проблеми одночасно в усіх краях. Його підтримали чеські депутати. Спільно вони запропонували зазначити це питання у програмі коаліції, проте цю ідею не підтримали «Польське коло», австрійський «Католицький центр» та прем'єр-міністр, для якого пріоритетним було розв'язання німецько-чеського конфлікту. Фактично коаліція розпадалася, а німецька лівиця намагалася утримати гегемонію над слов'янськими народами імперії, для чого виношувала ідею союзу з поляками [14, с. 1].

На загал у Державній Раді точилася боротьба між прихильниками та противниками федералізації й децентралізації влади у монархії Габсбургів. А. Вахнянин, виступаючи 27 жовтня 1899 р. у парламенті, під час дискусії над урядовою програмою, наголошував на важливості вирішення національного питання. Він підкреслював недопустимість одностороннього вирішення мовного питання для одних народів імперії за рахунок інших й пропонував надати усім народам рівні права та можливості. Відтермінування вирішення цієї проблеми загрожувало глибокою кризою для країни. Уряд М. Кларі, на думку А. Вахнянина, не був у змозі її вирішити. Він запропонував ідею перетворення Австро-Угорщини на національну федерацію під проводом династій Габсбургів [15, с. 1].

Через мовне питання точилися суперечки між москвофілами та народовцями. «Народна Рада» звернулася до громадськості із закликом писати петиції до крайової та центральної влади, якщо порушуються права української мови в повітових адміністраціях чи освіті. Християнські суспільники підтримали цю ідею та запропонували громадам звертатися до українських адвокатів, що надавали безоплатні консультації з громадських питань. Натомість москвофіли докоряли «Народній Раді», що вона вимагає листування з владою «недорозвинутою мовою», «нарєчієм» [17, с. 1]. Християнськими суспільниками це трактувалося як «національне ренегатство», народовців ніщо не могло поєднувати з москвофілами [18, с. 1].

Таким чином, християнські суспільники чітко розуміли вагу мовного питання. Вони на законодавчому рівні намагалися захистити українську мову. На жаль, переважна більшість з них не була реалізована через низку причин. Насамперед, українське представництво у законодавчих органах було незначним та слабким, щоб вирішувати важливі питання суспільно-політичного, економічного та культурно-освітнього життя українців. Попри те, зроблено О. Барвінським, А. Вахнянином та їх однодумцями доволі багато. За час їх депутатської каденції відкриті українські школи при семінаріях у Станиславові, Тернополі, Львові, українські класи в Коломиї та Перемишлі, видано розпорядження про навчання поляків української мови в гімназіях.

Список використаних джерел

1. Антошевський Т. До історії християнсько-суспільного руху в Галичині (80-ті рр. ХІХ ст. - 1914 р.) / Т. Антошевський. - Львів, 1997. - 36 с.

2. Кліш А. Питання захисту української мови в Галичині у діяльності християнських суспільників наприкінці ХІХ ст. / А. Кліш // Сучасна українська нація: мова, історія, культура: Матеріали науково-практичної конференції з міжнародною участю 16 березня 2016 р. з нагоди 15-річчя заснування кафедри українознавства / Наукові редактори: проф. Чопяк В. В., проф. Мальований А. В. - Львів: Друкарня ЛНМУ імені Данила Галицького, 2016. - С. 307-309.

3. Кліш А. Освітні аспекти діяльності суспільно-християнського руху в Східній Галичині (кін. ХІХ - поч. ХХ ст.) / А. Кліш // Збірник наукових праць Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії. - К., 2011. - Т. ХХУІІІ. - С. 82-87.

4. Кліш А. Вплив представників суспільно- християнської течії на відкриття української гімназії в Тернополі / А. Кліш // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Тернопіль і Тернопілля в історії та культурі України і світу (від найдавніших часів до сьогодення)» / [За заг. ред. проф. І. С. Зуляка]. - Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2012. - Ч. 1. - С. 77-78.

5. Левицкій І. Александер Барвінскій в исторіи культурного движения руского народа на Прикарпатю / І. Левицкій. - Львів, 1901. - 118 с.

6. Монолатій І. Разом, але майже окремо. Взаємодія етнополітичних акторів на західноукраїнських землях у 1867-1914 рр. Монографія / І. Монолатій. - Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2010. - 736 с.

7. Принципи національності // Руслан. - Ч. 21. - 26 сїчня (2 лютого) 1897. - С. 1-2.

8. Бесіда п. Барвіньского при мотивованю 1. внесеня 23. січня 1896 // Правда. - 1896. - Ч. 3.

9. З нагоди рускої рускої гімназиї в Тернополи // Руслан. - 1898. - Ч. 51.

10. З Сойму // Руслан. - 21 січня 1898.

11. Центральний державний історичний архів України, м. Львів (далі - ЦДІАЛ України), ф. 818, оп. 1, спр. 18, 156 арк.

Размещено на Allbest.ru