До проблеми термідоріанського етапу Російської революції 1917 року

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

До проблеми термідоріанського етапу Російської революції 1917 року

Андрій Мінаєв

У даній статті автор розглядає поняття “термідор” та “термідоріанський етап” в контексті історії Російської революції 1917року. Зокрема, в статті міститься огляд історичних умов появи цих понять в науковій та політико-публіцистичній літературі та їх застосування до радянської історії, визначення основних аспектів проблеми термідоріанського етапу Російської революції (таких як характер революції, еволюція соціально-економічного та політичного змісту постреволюційного режиму, хронологічні межі цього етапу), а також окреслюються основні підходи до проблеми.

Ключові слова: Російська революція 1917 року, більшовизм, Радянський Союз, термідор, термідоріанський етап, реакція, контрреволюція.

термідоріанський російський революція

При здійсненні аналізу революційних процесів впродовж останніх двох століть теоретики / ідеологи політичних рухів та дослідники історії революцій в якості “еталонної” сприймали Велику Французьку революцію, визнану свого роду класичною. Виділені при дослідженні її розвитку етапи вони нерідко намагалися “накласти” як шаблон на усі інші революційні процеси минулого та сьогодення; за влучним висловом відомого британського історика Е. Хобсбаума, після 1799 року в усіх революціях вишукуються аналогії якобінству, термідору та бонапартизму1. Поза сумнівами, одним із найважливіших питань, сформульованих у ході дослідження подій цієї революції, було питання “термідоріанського перевороту” та наступної “термідоріанської реакції”, які коротко можуть бути охарактеризовані як відхід від соціальноекономічних та політичних крайнощів революції, ініційований самими ж революціонерами в уряді. Як відомо, термін “термідор” походить від подій 9 термідора 1794 року, коли у результаті змови в середовищі правих та лівих монтаньярів, наляканих якобінським терором, була повалена якобінська диктатура, що являла собою період найвищого піднесення Великої Французької революції. Із початком осмислення тих подій істориками та політичними філософами ХІХ - початку ХХ ст., поняття “термідоріанський переворот” та “термідоріанська реакція”, по-перше, стали дуже політизованими і, по-друге, почали означати як “контрреволюційний режим у революційних одежах” (тобто проведення контреволюційної політики при збереженні революційних антуражу та риторики), так і падіння революційного уряду, викликане не зовнішніми, а внутрішніми чинниками, насамперед, розколами в таборі революціонерів та переродженням його частини.

Із часом аналоги французького Термідору почали вишукуватись і в Російській революції 1917 р. Як влучно відзначив з цього приводу російський філософ В. Кошарний, “спроби проникнути у смисл революції 1917 р. в Росії через встановлення аналогій з Великою французькою революцією, використовуючи при цьому духовний досвід європейської інтелектуальної реакції першої чверті ХІХ ст. на революційні події у Франції, були характерні для всієї російської філософсько-соціологічної думки початку ХХ ст.”2. Причини цього полягали у кількох чинниках, з-поміж яких чи не найголовнішу роль відігравали два наступних. По- перше, російські більшовики розглядали себе значною мірою як історичний аналог якобінства, а тому сумний історичний приклад монтаньярів, що відбили зовнішню інтервенцію та придушили внутрішню контрреволюцію, однак не змогли впоратись із розколом та змовою у власних лавах, не міг не лякати партію, яка діяла у подібних умовах. По-друге, про поступовий відхід більшовицької влади від значної частини раніше декларованих гасел і принципів у 20-30-х роках говорили в багатьох політичних таборах (у лівомарксистському із тривогою, у ліберальному та консервативному - із надією); причому поступово така оцінка еволюції більшовицької політики почала поділятись і зарубіжними істориками. У цьому контексті актуалізувалося й суто теоретичне питання: наскільки термідоріанський етап є неминучим у розгортанні будь-якого революційного процесу (незалежно від історичних, географічних, національних та інших особливостей останнього).

Усе це не могло не породити проблему термідоріанського етапу в Російській революції 1917 року. Існує велика кількість літератури (як політико-публіцистичної, так і наукової чи науково-популярної), прямо чи опосередковано присвяченої окремим її аспектам (історіографічний аналіз заслуговує на окрему публікацію). Дана стаття є спробою загального окреслення цієї проблеми, а тому її автор аж ніяк не претендує на вичерпність здійсненого огляду. Варто вказати, що проблема є достатньо контроверсійною й ускладнюється низкою обставин, серед яких, насамперед, доцільно виділити дві:

Намагання підігнати російські революційні події під “одяг Великої Французької революції”. Така традиція (як вже відзначалося вище) склалася ще на початку ХХ ст. і надалі була актуалізована самими більшовицькими лідерами, які тлумачили себе як “російських якобінців”3, а також їх політичними противниками (насамперед, меншовиками, які в основному приєднувались до такої оцінки4). Згодом ця традиція була продовжена в другій половині 20-30-х рр. в ході внутрішньопартійної боротьби в ВКП(б) (де досягла значної плутанини, адже сторони вживали поняття “термідор”, “брюмер”, “бонапартизм” у довільному порядку та в не менш довільному значенні). Нарешті відроджена ця традиція була наприкінці 80-х - на початку 90-х рр. (коли термін “термідор” почав вживатись щодо горбачовської “перебудови” частиною політиків та суспільствознавців); водночас, варто зауважити, що за межами СРСР вона й не переривалася і була пов'язана, насамперед, із розмаїтою троцькістською та навколотроцькістською літературою щодо оцінки соціального та політичного змісту процесів в СРСР, починаючи з середини - кінця 20-х рр. ХХ ст.

Невизначеність (або, точніше, багатозначність) того, що прийнято називати поняттям “термідор”, насамперед, щодо подій Великої Французької революції (що зумовило й невизначеність у застосуванні цього поняття щодо інших революційних подій в історії).

Варто вказати, що вже невдовзі після термідоріанського перевороту у Франції визначились дві основні точки зору на зміст тих подій (за словами французського історика Ф. Фюре, - прихильників 89-го року та прихильників 93-го року):

Перша точка зору трактувала термідор як повернення до “природнього руху революції”, викривленого та штучно перерваного якобінською диктатурою (вперше вона була висловлена в червні 1795 р. депутатом термідоріанського Конвенту Буассі д'Англом). Ця точка зору може бути названа поміркованою чи ліберальною. Пізніше вона розвинулась у західній історіографії у погляд на термідор як на консервативну фазу революції, коли відбувається присвоєння результатів революції, концентрація і консолідація економічної та політичної влади в руках нових еліт (поєднання розриву з революційною традицією зі спадковістю з нею)6; тобто термідор у даному контексті тлумачиться як синтез та переосмислення революції. Видатний російсько- американський соціолог та дослідник революційного процесу П. Сорокін з цього приводу відзначав, що « “реакція” не є явищем, яке виходить за межі революції, а неминучою частиною власне революційного періоду: його другою половина».

Протилежна точка зору (радикальна, проякобінська) вперше була обгрунтована Бабьофом та його соратником Буанаротті і трактує термідор як завершення революції та відкат назад. Ця точка зору закріпилась в марксистській (головним чином, радянській) історіографії у двох варіаціях10: термідор як контрреволюція, розрив з революційною традицією, остаточне завершення революційного процесу (А. Манфред та ін.) і термідор як реакція поміркованих революціонерів на дії радикальних, початок низхідної лінії революції через те, що остання досягла максимуму та надірвалась (А. Адо, В. Ревуненков, В. Согрін та ін.).

Усі ці теоретичні суперечки, пов'язані з оцінкою термідоріанського етапу в Великій Французькій революції впливали на оцінку російської революції, а події внутрішньопартійної боротьби в СРСР, у свою чергу, самі наклали відбиток на радянські історіографічні дискусії навколо Французького термідору. Спільним же в обох точках зору є те, що термідор розуміється як відхід від попередніх революційних ідеалів, здійснений власними руками революціонерів.

Переходячи безпосередньо до проблеми термідоріанського етапу російської революції, варто наголосити, що правильніше говорити навіть не про проблему, а про цілий комплекс проблем, прямо або опосередковано пов'язаних із питанням “російського / радянського термідору”. З них доцільно виділити три наступні:

Чи більшовицьку фазу революції треба розглядати саму по собі, чи як частину загальнореволюційного процесу?

Чи дійсно більшовицька фаза / більшовицька революція носить декларований її ідеологами та теоретиками пролетарський та соціалістичний характер?

Навколо цих двох питань тривали й тривають запеклі дискусії, в тому числі в сучасному марксистському та післямарксистському дискурсах (наприклад, для російського політолога Б.Славіна соціалістичний характер революції 1917 року є апріорним, натомість, для російського філософа та культуролога В. Межуєва - це заключна фаза Російської буржуазної революції; для російських суспільствознавців А. Бузгаліна і А. Колганова більшовицька революція - це своєрідна “буржуазна революція без буржуазії”, яка вирішувала капіталістичні завдання некапіталістичними методами, викликаючи до життя “некапіталістичні соціальні форми”) та ін.

Останніми десятиліттями більшість російських істориків намагаються зняти частину цих питань, розглядаючи як єдиний революційний процес події 1917-1922 рр. Однак така трактовка не розв'язує питання щодо подальшого розвитку Росії/СРСР і, тим більше, не відповідає на питання щодо термідоріанського етапу революції (який хронологічно явно виходить за вказані межі).

Який соціальний характер мав радянський режим, як він змінювався на різних етапах розвитку СРСР і, відповідно, який соціальний зміст мав радянський термідор?

Тут так само існують найрізноманітніші точки зору. Наприклад, Радянський Союз у сукупності тих соціально- економічних та політичних якостей, що сформувались під час та після термідоріанського етапу, характеризується у різних працях як:

“деформована радянська держава” з елементами соціалізму в економіці та всевладдям бюрократії в політиці (Л.Троцький та його ортодоксальні послідовники)14;

“державний капіталізм”, у якому держава грала роль сукупного капіталіста, що експлуатував трудящих за допомогою авторитарної політичної машини, а трудящі, відповідно, відчужувались системою за логікою капіталістичного накопичення (британський троцькіст Тоні Кліфф та т.зв. “держкапівці”);

“мутантний соціалізм”, “буржуазне суспільство без буржуазії” (російські суспільствознавці А. Бузгалін та А. Колганов);

“суперетатизм” (російський соціолог та культуролог О. Тарасов);

“'урбополітаризм” (також “неополітаризм”, “індустрополітаризм””) як варіація “азійського способу виробництва” (російський історик і філософ Ю. Семенов);

“індустріально-патріархальний”” чи просто

“індустріальний” феодалізм (молдавський політолог та філософ С. Ільченко) та ін.

Дотично можна додати, що цікаву думку, яка заслуговує на окрему згадку, висловив угорський історик Т Краус, який бачив у сталінському повороті своєрідний “антитермідоріанський бонапартизм” (чи, якщо казати іронічніше, “термідор, розпочатий через страх перед термідором”).

Хотілося б відмітити, що питання правомірності пошуку термідоріанського етапу в історії Російської революції у даній статті залишене “за дужками” як тема для докладнішого дослідження. Зрозуміло, що пошук такого етапу характерний насамперед (хоча й не лише) для марксистського / післямарксистського дискурсів, в межах яких на більш широке питання - чи притаманний цей етап для кожної революції - зазвичай відповідається: так, але для кожної переможної революції: до прикладу, американський дослідник К. Брінтон виділяє цей етап в Англійській, Американській, Французькій та Російській революціях, російський науковець В. Согрін знаходить його в Американській революції, а також в перебігу горбачовської “перебудови” тощо, деякі автори свого часу навіть говорили про наявність термідоріанського етапу в політичному розвитку України після “Помаранчевої революції”. Отож, варто погодитись з висловом сучасного вітчизняного історика О. Сича, про те, що “... фактично в кожній революції є свої “термідори”, своя нисхідна лінія, коли втрачається чимало досягнень революції, завойованих на її висхідній лінії розвитку”.

Загалом проблема російського термідору існувала до 90-х рр. ХХ ст. в трьох основних варіантах (меншовицькому, устря- ловському та троцькістському / навколотроцькістському), а з 90-х рр. додався, відповідно, четвертий (назвемо його неосталіністським або криптосталіністським) варіант. Варто, утім, наголосити, що в політичній публіцистиці подеколи зустрічається й ще одна, вельми оригінальна точка зору: ототожнення з контрреволюціонерами самих більшовиків (Жовтень 1911 року, таким чином, сприймається в межах цього погляду як такий собі “термідор”, контрреволюційний переворот, який припинив буржуазно-демократичні перетворення Лютого і повернув Росію до її “традиційного розвитку”, до “нового видання кріпацтва” та ін.). Інколи подібну точку зору можна зустріти й у висловлюваннях відомих вітчизняних істориків (наприклад, С. Кульчицького). Тим не менше, здається доцільним розцінювати подібні заяви як данину запальній політичній публіцистиці (тим більше, що й сам С. Кульчицький в одній зі своїх фахових публікацій вживає термін “термідор” саме щодо подій в СРСР кінця 80-х рр. ХХ ст.30); до того ж, вважати початком термідоріанського етапу жовтень 1911 р. проблематично навіть з огляду на особливості публіцистичного жанру. Тому варто зупинитись все ж таки на чотирьох названих вище варіантах.

Меншовицький варіант значною мірою пов'язаний із Ю. Мартовим. В 1918 р. останній опублікував статтю “Напередодні російського термідору”, в якій охарактеризував розгін Установчих зборів 6 січня та укладання Брестської угоди 3 березня як переддень термідору. Термідор розумівся ним як неминучий крах більшовиків- якобінців та можлива реставрація капіталізму. Цікаво, однак, що при цьому Ю. Мартов розрізняв, власне, події 9 термідора і подальшу термідоріанську реакцію: в день 9 термідора владу взяли “щирі революціонери, які не поступалися в радикалізмі політичних та соціальних поглядів скинутому диктатору”, тоді як термідоріанська реакція - це політика, яку проводили проти справжніх революціонерів авантюристи, які нажилися на революції.

Поступово (в 20-30-х рр.) більшість меншовицьких теоретиків почали розуміти радянський термідор у контексті, більш або менш близькому до позицій Л.Троцького (тобто без неодмінного відновлення капіталізму). Окреме місце займала група на чолі з Ф. Даном, яка з часом перейшла на відвертий захист сталінізму.

Устряловський підхід був пов'язаний із Кронштадтським повстанням та переходом до НЕПу; останній розглядався (емігрантською групою, яка надрукувала збірку “Смена вех”) початком термідору і, на відміну від інших тлумачень, у цьому термідор виявлявся безумовно позитивним явищем, бо розглядався як початок соціально-економічних та політичних змін, які призведуть до відновлення “нормальної” буржуазної республіки. Так, в одній зі статей 1921 року, М. Устрялов писав наступне: “... судячи з усього, в теперішній Москві немає підґрунтя для казусу в стилі 9 термідора. Але... він і не є суттєвим для розвитку революції. ... Шлях термідору - в переродженні тканин революції, в перетворенні душ і сердець її агентів. Результатом цього загального переродження може бути незначний “державний переворот”, який усуває найодіозніші фігури руками їх власних сподвижників та в ім'я їхніх власних принципів (кінець Робесп'єра). Але зовсім не виключена можливість й іншого виходу.: пристосування лідерів руху до нової його фази. В сучасній Росії нібито вже відчувається віяння цієї нової фази”. В інших своїх публікаціях цього періоду він розвивав далі цю тезу, стверджуючи, що після Кронштадтського повстання та запровадження НЕПу “інтернаціональний” етап революції змінюється “національним”, на якому революція “йде назустріч реальним потребам реального населення Росії”; власне НЕП є “компромісом ідеальних досягнень революції з реальними”, в ході якого країна починає “спуск на гальмах” - від великої утопії до здорового глузду. Значно пізніше, вже в 30-х рр. Устрялов, не відмовившись від аналогії з термідором, почав вкладати в радянську дійсність інший зміст (зокрема, наголошував на зближенні сталінізму з фашизмом7.

Троцькістський / посттроцькістський варіант виріс спочатку із ставлення ліворадикальних груп в ВКП(б) до НЕПу, як до загрози (чи навіть, початку) термідору, який на перших порах мислився виключно як повернення до ринково- товарних відносин та приватної власності. Такі настрої були вельми поширеними не лише в самій партії, але й загалом серед тих кіл, які свого часу сприйняли “воєнний комунізм” як зародок справжнього комунізму; ці настрої добре відображені в тогочасній художній літературі (див., напр., “Гадюку”, О. Толстого, “О дряни” В. Маяковського та ін.).

Небезпеку термідору тоді оцінював і Ленін, який іронічно приховував занепокоєння під словом “самотермідоризація” (в 1921 р., наприклад, в розмові з французьким комуністом Жаком Садулем, він сказав: “Робітники-якобінці більш проникливі, більш рішучі, ніж буржуазні якобінці, і мали мужність і мудрість самі себе термідоризувати”).

З початком внутрішньопартійної боротьби 20-х рр. термін “термідор” актуалізувався. Спочатку його почали відкрито використовувати т.зв. “децисти” (група “демократичні централісти” Смірнова, Сафронова та ін.), які вже в 1926 р. говорили про нього, як про доконаний факт. Натомість Троцький тоді ще говорив про загрозу партійного переродження і лише в 1927 р. термін “термідор” почав широко вживатись в офіційній документації опозиції; паралельно вживались терміни “брюмер”, “бонапартизм” (інколи як синоніми, інколи як доповнення). Мабуть у найбільш сконцентрованому вигляді проблему “термідоріанської загрози” в СРСР сформулював один з більшовицьких лідерів К. Радек (цитований у цьому контексті самим Л. Троцьким): “Термідоріанська небезпека в СРСР - це небезпека перемоги капіталізму не шляхом повалення влади робітників і селян збройною інтервенцією світової буржуазії й не шляхом повстання капіталістичних елементів, а через повільне сповзання радянської влади з рейок пролетарської політики на шлях дрібнобуржуазний. Називаючи цю небезпеку переродження термідоріанською, ніхто не має на увазі, що повинні повторитись ті ж самі події, які розігралися під час французької революції. Порівняння це підкреслює, що, як у французькій революції, сили, які зупинили її розвиток, вийшли з партії якобінської, котра стояла на чолі революції, точнісінько так само в партії більшовицькій, що очолювала жовтневий переворот, можуть знайтися сили, які намагаються повернути колесо історії назад до капіталізму”. В 30-х рр. - на початку 40-х рр. Троцьким була доволі детально розроблена концепція “радянського термідору”42, яка, однак, виходить за межі даної статті. Утім, варто додати, що подальша розробка проблеми термідоріанського етапу в марксистському / післямарксистському дискурсі значною мірою відбувалася в руслі традиції, закладеної Троцьким.

Хронологічно ж початком термідору в науковій та політико- публіцистичній літературі називають різні роки:

1921 р. (О. Гусєв, В.Межуєв)43.

ХІІ з'їзд ВКП (б) в 1923 р. (В. Колташов)44.

1927 р. (о. Тарасов)45.

кінець 20-х - початок 30-х рр. (Б. Кагарлицький)46 та ін.

Останній підхід (який, як вже відзначалося вище,

можна назвати неосталіністським та/або, певною мірою криптосталіністським, - зокрема, щодо тих авторів, які, не виголошуючи безпосередньо просталінських симпатій, водночас, успадкували у пом'якшеному вигляді деякі теоретичні формулювання сталінської доби) пов'язаний насамперед із наслідуванням офіційної радянської точки зору 30-х - 50-х років на побудову соціалізму в СРСР Відповідно, початок критики сталінізму пов'язується з “ревізією соціалістичних засад радянської влади”, ХХ з'їзд КПРС - тлумачиться як початок термідору, Хрущов і Горбачов - як приховані троцькісти, які “реалізували розвал СРСР за сценарієм Троцького”.

Водночас, оскільки слово “термідор” щодо історичного розвитку СРСР було в офіційній історіографії табуйова- ним як частина ідейної спадщини Устрялова, Мартова та Троцького (а також тому, що розпад СРСР не вважається ними закономірною складовою частиною процесів, розпочатих в 1917 році), прихильники цієї точки зору часто уникають його, замінюючи фразами “антисоціалістичний переворот”, “контрреволюційний державний переворот”, “капіталістична реставрація” і хронологічно відносять до 1991 року. Пояснюють вони ці події причинами з відповідного ж ідейно- теоретичного арсеналу (наприклад, перефразовують своїми словами відому сталінську тезу про “посилення класової боротьби при будівництві соціалізму”, або ж говорять про визначальність “впливу західних спецслужб та їх агентів”, про “відхід від класового підходу та марксизму-ленінізму на користь уявних загальнолюдських цінностей”, звинувачують навіть “реформи Косигіна-Брежнева в середині 60-х рр.” та ін.). Загалом, однак, цей підхід є маргінальним в сучасній історіографії та характерним не стільки для фахових істориків, скільки для теоретиків та громадсько-політичних діячів, близьких до різноманітних компартій Росії та України.

Наостанок варто наголосити, що найбільш детально (хоча й не бездоганно) проблема термідоріанського етапу, як і періодизація російської революції взагалі, розроблена в статтях російського соціолога та культуролога постмарксистського напрямку О. Тарасова, який спробував здійснити своєрідний синтез декількох наявних поглядів у межах марксистського підходу до проблеми. Його схема, при певній її схоластичності та штучності, дозволяє, тим не менше, розглянути історію російського суспільства під оригінальним кутом зору О.Тарасов трактує історію СРСР та пострадянської Росії як єдиний революційний / постреволюційний процес, який він поділяє на п'ять етапів, починаючи з Лютого 1917 р. і доводячи до 90-х рр. ХХ ст.

Власне термідоріанський переворот (який Тарасов характеризує як “контрреволюційну диктатуру в псевдореволюційних одежах” і вважає початком низхідного етапу російської революції), він накладає на події 1927-1934 рр. Однак сам термідоріанський етап, розпочатий цим “переворотом” розтягує аж до 1985 р. (включивши сюди “розкладання термідору"' при Хрущові, формування “'Директоріальних рис” при Брежнєві тощо). Режими Горбачова та Єльцина він трактує як Директорію і визначає як “контрреволюційну демократію”, причому, на його думку, після жовтня 1993 р. російський режим поєднує риси Директорії та “м'якого бонапартизму”. Цю свою концепцію він сформулював в середині 90-х рр., наголошуючи на тому, що етап бонапартизму здається йому неминучим (і певну правоту цієї тези не можна не відмітити, з огляду на виразні бонапартистські риси путінського режиму в сучасній Росії).

Загалом же проблема термідоріанського етапу російської революції лишається досі контроверсійною і навколо низки її аспектів, пов'язаних як із хронологією та періодизацією революційного процесу в Росії, так і з характером та соціальним змістом радянського режиму та історичними чинниками його еволюції, триває полеміка. Вочевидь, комплексне висвітлення всіх аспектів проблеми досі ще чекає на своїх майбутніх дослідників, і її подальша розробка дасть можливість також поглибити аналіз питань, пов'язаних із еволюцією соціально- економічних та політичних відносин в СРСР

Примітки

Шульц Э.Э. “Моделирование революций” (к дискуссии о стадиях) // Историческая психология и социология истории. - 2015. - №2. - С. 159.

Кошарный В.П. Социология революции сменовеховства // Известия высших учебных заведений. Поволжский регион. Общественные науки. - 2016. - №4 (40). - С. 137.

Як слушно відзначила Т Кондратьєва, “в позиції більшовиків... спостерігалися три типи реакції на звинувачення в якобінізмі. В залежності від того, який аспект якобінізму ставився в провину, більшовики або повністю відкидали аналогію (у питанні про класову природу революції), або займали двоїсту позиції (у питанні про методи боротьби), захищаючи спадщину якобінців, а не їхніх “епігонів”, а бо ж, нарешті, говорячи про історичні цілі революції, впадали в суперечність, оскільки стверджували, що їхні завдання такі ж, як і завдання Французької революції, і разом із тим соціалістичні переконання манили їх до інших горизонтів” (Кондратьева Т.С. Большевики- якобинцы и призрак термидора / Пер. с фр. - М.: Ипол, 1993. - С. 48).

Вперше більшовиків охарактеризував як якобінців ще П. Аксельрод в 1903 р.; надалі противники часто називали більшовиків “якобінцями”, вкладаючи у це визначення розуміння “неоякобінці” або “бланкісти”, причому з першим більшовики охоче погоджувались, тоді як друге рішуче відкидали (Кондратьева Т.С. Вказ. праця.

С. 47-48). Вже після подій Жовтня 1917 року меншовицький лідер Ю. Мартов писав наступне: “Здійснення революції за допомогою диктатури партійної меншості ми маємо і в французьких подіях 1792-94 років у вигляді диктатури партії якобінців. ... таким чином “радянська система” зіграла свою роль псевдоніму, під прикриттям якого свідомість пролетаріату воскрешає якобінсько-бланкістську ідею диктатури партійної меншості...” (Мартов Ю.О. Мировой большевизм. - Берлин: “Искра”, 1923. - С. 40-42).

Див.: Бовыкин Д.Ю. Термидор, или Миф о конце Революции // Вопросы истории. - 1999. - N 3; Бовыкин Д.Ю. Термидор: старые проблемы и новые споры // Французский ежегодник 2000: 200 лет Французской революции 1789-1799 гг.: Итоги юбилея. - М., 2000. - С. 88-102; Бовыкин Д.Ю. Революция окончена? Итоги Термидора.

М., 2005. - С. 9-45.

Согрин В.В. Революция и термидор: К исторической типологии общественно-политического процесса в России 90-х годов // Вопросы философии. - 1998. - №1. - С.3-16.

Див.: Бовыкин Д.Ю. Термидор, или Миф о конце Революции // Вопросы истории. - 1999. - N 3; Бовыкин Д.Ю. Революция окончена? Итоги Термидора. - М., 2005. - С. 9-45.

Цит. за: Шульц Э.Э. Вказ. праця. - С. 160.

Бовыкин Д.Ю. Термидор, или Миф о конце Революции; Бовыкин Д.Ю. Революция окончена? Итоги Термидора. - С. 9-45.

Размещено на Allbest.ru