Непримиренність радянської ідеології з українською національною ідеєю в історичній науці УРСР протягом 60-х - 70-х рр. ХХ ст.

The article examines the intransigence of soviet ideology with a Ukrainian national idea in USSR history of the 60'ties -- 70'ties of XX century, highlights the process of monopolization of historical science in the republic, is showing prohibition of any manifestation of independent Ukrainian position, strengthening the fight against freethinking, the existence of dissent and control scientific activities of researchers. In the historical science of USSR an active struggle against the slightest sign of Ukrainian national idea was performed, who awakened consciousness and national dignity of Ukrainians and justified the right of the Ukrainian people for the self-determination within their own ethnic territory. The expressions of Ukrainian patriotism in the Soviet historical science were considered as «ideological perversion», «political offense», and his supporters were accused of «anti-Soviet activity», «extremism» and were called «bourgeois nationalists». In return, ruling communist party fully lifted crucial role of the Russian people and its dominance in the historical existence of Ukrainian, promoted «soviet patriotism». The existence of artificial attachment of the Ukrainian nation history to the Russian factor, devised allegations of «common historical roots of Russian and Ukrainian peoples» created the basis for the Russification of Ukraine's past.

Key words: Ukrainian national idea; national values; national selfdetermination; patriotism; historians; historical science; Soviet ideology; totalitarianism; censorship.

ВИКЛАД ОСНОВНОГО МАТЕРІАЛУ

Українська національна ідея завжди була важливим чинником консолідації українського суспільства, формування відповідного рівня національної самосвідомості й ідентичності громадян країни, духовною основою державотворення. З'єднуючи минуле, сучасне і майбутнє українського народу, вона визначає національні пріоритети, виступає стратегічним орієнтиром розвитку України. І саме держава, володіючи усією повнотою національного суверенітету, виступає ключовим механізмом втілення її в життя. Однак в радянський період в УРСР відбулося заперечення реальності існування української національної ідеї, а отже й національного розвитку самої української нації як суб'єкта історичного процесу. Українська національна ідея визнавалася реакційною, а її провідники піддавалися утискам та репресіям.

Зі здобуттям незалежності України, демократизацією суспільно-політичного життя суспільства, відкриттям доступу до багатьох архівних джерел були створені сприятливі умови для вільного, неупередженого, методологічно виваженого вивчення радянського минулого українського народу та розширення поля національної пам'яті й історичної свідомості громадян за рахунок раніш замовчуваної інформації про минуле. Переосмисленню підлягають явища й події, що кардинально позначилися на історичному поступі та регенерації української нації. Активізувалися проблеми переоцінки низки питань вітчизняної історії, пов'язаних із національно-визвольною боротьбою, прагненнями українського народу до державної незалежності, наповненням національної ідеї новим ідеологічним змістом. Чільне місце в політиці нашої держави в сучасних умовах посідають питання, пов'язані із знаходженням соціального діалогу та суспільного консенсусу стосовно стратегічних орієнтирів розвитку нації і держави, визначення базових цінностей українського соціуму. Тому всебічне дослідження непримиренності радянської ідеології з українською національною ідеєю в історичній науці УРСР протягом 60-х -- 70-х рр. XX ст. постійно зберігає свою актуальність і зацікавленість з боку науковців, пересічних громадян та вимагає особливого підходу у вивченні.

Різні аспекти української національної ідеї та питання становища української історичної науки в УРСР протягом другої пол. XX ст. частково висвітлено в працях таких авторів, як: М. Попович [15], О. Рибалка [16], Ю. Сливка та Т. Панфілова [17], М. Тимошик [18], Ю. Шаповал [20], В. Яремчук [21] та ін. В поле зору науковців потрапляли тільки окремі аспекти зазначеної теми, зокрема дослідження суті, етапів формування та реалізації національної ідеї, вивчення народної традиції державотворення в українській історіографії, висвітлення української історичної науки в оцінках представників діаспори тощо. Однак в науковій літературі досліджувана тема досі залишається недостатньо вивченою. Це дає нам можливість продовжити роботу у цьому перспективному напрямку.

Отже, в центрі уваги даної статті -- комплексне дослідження і відтворення об'єктивної картини непримиренності радянської ідеології з українською національною ідеєю в історичній науці УРСР протягом 60-х -- 70-х рр. XX ст., вивчення політичної цензури та ідеологічного контролю з боку правлячої комуністичної верхівки, показ штучного створення тісної прив'язки історії українського народу до російського чинника, висвітлення регулятивної сили української національної ідеї в загальнонаціональному масштабі.

Українська історична наука в радянські часи була повністю підконтрольна ідеології тоталітарної держави. За умов відсутності наукової свободи історики вимушено дотримувались певних регламентованих приписів, що проголошувались офіційним курсом тодішньої влади. Встановлювалось цілковите підпорядкування інтересів особистості інтересам держави. Завдання всіх партійних установ, а також усіх істориків полягало в тому, щоб швидше підняти питання історії України на «високий» рівень марксистсько-ленінського навчання, поставити справу вивчення історії українського народу на партійні рейки та остаточно знищити «націоналістичну фальсифікацію» історії минулого української нації, виправити присутні «помилки» та «перекручення». Ключову роль в цьому процесі відіграли рішення Всесоюзної наради радянських істориків 1962 р., які спрямовували розвиток історичної науки УРСР на підтримку рішень партійних з'їздів та ідеологічних постанов КПРС -- КПУ. Існуюча цензура визначала загальний напрям політики в цій сфері. До прикладу, на одній з нарад працівників Головного управління в справах літератури та видавництв УСРР в кінці 1960-х рр. колишній його керівник М. Поздняков впевнено зазначив: «Потрібно пам'ятати, що органи цензури нічого не вигадують... в своїй діяльності вони керуються вказівками партії та уряду...» [2, арк. 2].

Протягом 60-х рр. XX ст. було видано низку узагальнюючих праць з історії України, більшість з яких ілюструвала «величні перемоги та здобутки» українського народу при допомозі «братнього» російського та інших народів СРСР. Одним із найважливіших таких видань була нова версія двотомної академічної «Історії Української РСР», робота над якою розпочалась в 1962 р. і завершилась в 1967 р. [11]. При написанні нової історії радянської України перед науковцями ставилося завдання нівелювати національні відмінності, всіляко пропагувати «виняткову» роль російського народу та його всеохоплююче домінування в історичному бутті українців. Таким чином, утверджувалася ієрархічна, своєрідна піраміда націй на чолі з російською [7, с. 29-47]. Ця вигадана кремлівськими теоретиками ідея силоміць вкладалася в свідомість українців і штучно вписувалася в історію УРСР. В той же час чинився організований спротив окремим національно орієнтованим науковцям. Так, за спробу на науковій сесії, що відбувалася в Москві 1964 р., зробити переоцінку деяких проблем історії Східної Галичини кінця ХІХ -- початку ХХ ст. доцента Львівського університету, історика української економічної думки С. Злупка було звинувачено в «політичній незрілості», «прагненні реабілітувати буржуазно-націоналістичні організації Західної України», і як наслідок -- відкликано з докторантури [13, с. 621-623], а в 1972 р. справа дійшла до виключення його з членів КПРС. Іншим науковцем, який потрапив в немилість до партійного керівництва, став співробітник Інституту суспільних наук АН УРСР Г. Ковальчак. На захисті докторської дисертації в 1967 р. за свою проукраїнську позицію він зазнав «провалу» [10, с. 616].

Та все ж таки умови роботи істориків періоду 60-х рр. ХХ ст. були дещо сприятливішими в порівнянні з наступним десятиліттям. Зокрема здійснювалось вилучення з «заборонених» списків Головліту прізвищ істориків та їхніх праць, спрощувалась система доступу до архівних документів, відбувалось розсекречення значної частини архівних «спецфондів». Проте вже з кінця 60-х -- початку 70-х рр. спостерігалось згортання цих змін. Ідеологічний тиск на українську історичну науку посилився з приходом до влади прихильника політичного курсу Кремля В. Щербицького та обранням на посаду головного ідеолога ЦК КПУ палкого борця з «українським буржуазним націоналізмом» В. Маланчука. Вже на республіканській нараді істориків, що відбулась 27-28 листопада 1974 р. в ЦК КПУ, було підкреслено важливість критики історичної концепції М. Грушевського, яка пропагувала українську національну ідею та невід'ємне право українського народу на самовизначення [9, с. 33]. Історичну спадщину В. Антоновича було оголошено «шкідливою», а самого історика названо автором «антиісторичної концепції» про вічність української нації [12, с. 71]. До прикладу, укладачам та редакторам покажчика «Видання Академії наук УРСР (1919-1967). Суспільні науки», що побачив світ ще у 1969 р., було вказано на помилковість включення до нього «прізвищ ідейних ворогів соціалістичного ладу та людей сумнівної політичної орієнтації» -- М. Грушевського, Н. Василенко-Полонської, І. Огієнка, О. Оглобліна та ін. [5, арк. 46].

Протягом досліджуваного періоду відбувалося поглиблення боротьби радянської влади проти «буржуазно-націоналістичної фальсифікації історії України». Так, за 1976 -- перше півріччя 1978 р. з питань викриття «українського буржуазного націоналізму» в УРСР було видано 10 монографій, 2 брошури, 10 наукових статей [3, арк. 20]. Українських істориків, праці яких не відповідали ідеології теоретиків КПРС -- КПУ, зараховували до «груп ризику», а це загрожувало публічним обвинуваченням у націоналізмі й антирадянщині, відстороненням від професійної діяльності і навіть звільненням з роботи [4, арк. 14, 26]. Так, зокрема у 1972 р. за пропаганду «буржуазно-націоналістичних ідей» і дружні взаємини з репресованими дисидентами з Інституту історії АН УРСР були звільнені такі науковці, як: О. Компан, О. Апанович, Я. Дзира, В. Кук (в минулому Головний командир УПА) [8]. В переліку «небажаних» осіб 1970-х рр. перебували українські історики М. Брайчевський» [1, арк. 160] та Я. Дашкевич, зокрема діяла заборона на цитування та публікацію праць останнього [19, с. 89]. Відомого українського археолога І. Шовкопляса нещадно критикували за те, що укладений ним бібліографічний покажчик «Розвиток радянської археології на Україні (1917-1967 рр.)» (К., 1969) включав «небажані» імена В. Антоновича, Ф. Вовка, М. Грушевського, Н. Полонської-Василенко, П. Курінного, В. Козловської, В. Щербаківського, В. Дубровського. В 1972 р. вченого було звільнено з Інституту археології АН УРСР [14, с. 29]. В окреслений період за «серйозні методологічні хиби» і «теоретичні помилки» було накладене табу Головліту фактично на все українознавство [6, с. 76].

Отже, виходячи з вищесказаного потрібно зробити наступні висновки про те, що протягом 60-х -- 70-х рр. XX ст. українська історична наука зазнала масових ідеологічних атак з боку радянського комуністичного режиму, який носив антинаціональний характер та вів усесторонню боротьбу за викорчовування залишків ідеології «українського буржуазного націоналізму». В УРСР були практично заборонені праці таких класиків української історичної науки, як: М. Грушевський, В. Антонович, Д. Дорошенко, Н. Полонська-Василенко та ін., визнано незадовільною роботу Інституту історії України АН УРСР. За прояви українського національного самоствердження, відсутність наукової критики «антинаукових» та «буржуазно-націоналістичних» концепцій, ідеалізацію українських національних діячів XIX ст., визнання відмінностей української та російської історії, відстоювання українськості Київської Русі науковців звинувачували в «антирадянській діяльності». Натомість партійні органи спонукали дослідників заперечувати та відкидати в своїх історичних розвідках всі постулати української національної ідеї, в основі якої лежало невід'ємне право українського народу на самовизначення. В радянській ідеології не було місця національній історії та національному патріотизмові. Патріотом міг вважатися тільки той, хто поділяв комуністичні ідеали і політику радянської держави. Все, що виходило за рамки дозволеного, межувало зі «зрадою Батьківщини». Підкреслюючи велич російського народу і його історію, в свідомість українців цілеспрямовано насаджували сфальсифіковану думку, що тільки в такої, дійсно «великої нації» може бути «світле майбутнє». Будь-які спроби самостійного розвитку українського народу поза впливом російського зазнавали нищівного удару.

Література та джерела

1. Інститут рукопису Національної бібліотеки ім. В. І. Вернадського НАН України. Ф. 320. Спр. 13: Брайчевський Михайло Юліанович. «Під знаком Діви», «Рідня», «Бессарабка» та ін. Нотатки з минулого. Спогади. 1998 р. м. Київ. 196 арк.

2. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України. Ф. 4605. Оп. 1. Спр. 127. 66 арк.

3. Центральний державний архів громадських об'єднань України (ЦДАГОУ). Ф. 1. Оп. 32. Спр. 1453. 24 арк.

4. ЦДАГОУ. Ф. 1. Оп. 24. Спр. 4537. 120 арк.

5. ЦДАГОУ. Ф. 290. Оп. 4. Спр. 15. 143 арк.

6. Білокінь С. І. На полицях спецфондів у різні роки / С. І. Білокінь // Слово і час. 1990. № 1. С. 69-76.

7. Бордюгов Г. Национальная историческая мысль в условиях советского времени / Г. Бордюгов, В. Бухараев // Национальные истории в советском и постсоветских государствах. М., 1999. С. 21-73.

8. Вєдєнєєв Д. Політичні репресії 1920-1980-х та проблеми формування національної пам'яті [Електронний ресурс] / Д. Вєдєнєєв // Українська правда. Історична правда. 2012. 26 грудня. Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/ research/2012/12/26/105584/.

9. Грушевський М. На порозі нової України: гадки і мрії / М. Грушевський / [ред. В. Плачинда]. К., 1991. 128 с.

10. Дашкевич Я. Постаті: нариси про діячів історії, політики, культури / Я. Дашкевич. Львів: Піраміда, 2007. 807 с.

11. Історія Української РСР: у 2 т. / [ред. кол.: К. К. Дубина (голов. ред.) та ін.] ; АН УРСР. Ін-т історії. К., 1967. Т. 1. 808 с.; Т. 2. 860 с.

12. Коваленко Л. Історіографія історії Української РСР від найдавніших часів до Великої Жовтневої соціалістичної революції: навчальний посібник / Л. Коваленко. К.: Вища школа, 1983. 118 с.

13. Культурне життя в Україні. Західні землі: документи і матеріали / [упоряд. Т. Галайчак, О. Луцький, Ю. Сливка та ін.]. Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича НАНУ, 1996. Т. 2: (1953-1966). 919 с.

14. Орач Н. Головний науковий співробітник / Н. Орач // Бібліотечний вісник. 1994. № 2. С. 27-31.

15. Попович М. Національна ідея і соціальні трансформації в Україні: монографія / М. В. Попович, А. М. Єременко, В. Б. Фадеев, Г. Ю. Носова, Б. В. Попов. К.: Український центр духовної культури, 2005. 328 с.

16. Рибалка О. «Право свободно мыслить допустимо в известных рамках...» (Причинок до історії цензури в Україні) / О. Рибалка // Пам'ятки України: історія та культура. 2001. № 1/2. С. 80-83.

17. Сливка Ю. Українська національна ідея: суть, етапи формування та реалізація / Ю. Сливка, Т. Панфілова. Львів, 2011. 108 с.

18. Тимошик М. Видавнича справа в Україні за радянської доби (1920-1990): орг. аспект / М. Тимошик // Вісник Книжкової палати. 2004. № 2. С. 40-45.

19. Хмара С. Сьогодні про минуле / С. Хмара. Львів, 1993. 123 с.

20. Шаповал Ю. Комуністична цензура в Україні: штрихи до портрета / Ю. Шаповал // Бахмутський шлях. 2001. № 1/2. С. 84-110.

21. Яремчук В. П. Як боролися проти «націоналістичних» тенденцій в історичній науці України у 1970-ті роки / В. П. Яремчук // Грані. 2008. № 3. С. 42-47.

Размещено на Allbest.ru