Феномен самоорганізації українського суспільства: на основі історичного досвіду Запорозької Січі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Феномен самоорганізації українського суспільства: на основі історичного досвіду Запорозької Січі

Левченко А.В.

Левченко М.О.

У своєму історичному розвиткові українське козацтво проходить значну еволюцію організаційного характеру. Виникнувши спочатку як спільнота, що утворювалась спонтанно, на засадах взаємної підтримки і товариської солідарності, козацтво еволюціонувало до значно вищих форм соціальної організації. З часом українське козацтво постало як добре організована та об'єднана спільною метою структура, яка здатна була саморозвиватися та вдосконалюватися, породжуючи нові, вищі форми організації.

Метою статті є дослідження процесів самоорганізації у виникненні та функціонуванні Запорозької Січі як військово-політичної організації. Визначення Запорозької Січі, як форми саморозвитку української спільноти, її переходу до вищих форм соціальної організації, до творення нових структур та інститутів політичної влади в Україні. Самоорганізаційні механізми розглядаються як передумова динамічного розвитку й згуртування українського суспільства, з одного боку, і як компенсаторний чинник розбалансованості й розколотості його в час нестабільності, політичних і військових потрясінь, з іншого.

Джерелознавчою базою статті виступають ті історичні документи й писемні джерела XVI-XVHI ст., в яких зафіксоване знання про українське козацтво і які свідчать про етапи становлення козацтва як соціальної, військової та політичної сили. Це, зокрема «Акты, относящиеся к истории Западной России» [1], «Архив Юго-ЗападнойРуси» [2].

Вагомим є дослідження характеру українського державотворення доби Богдана Хмельницького, що здійснювали І. Крип'якевич [9], Ю. Мицик [10], В. Степанков і В. Смолій [15]. Особливе місце серед досліджень з історії українського державності часів Б. Хмельницького посідають праці І. Крип'якевича [9]. Епоха великого українського гетьмана характеризується ним як початок організації козацької держави. Натомість у працях М. Грушевського [5], Д. Яворницького [18] досить добре висвітлена фактографічна політична та військова історія козацтва, історія зв'язків козацтва з православною церквою, з іншими християнськими козацькими спільнотами, міжнародні відносини та дипломатія козацтва.

Історичні витоки лицарства-козацтва, його традиційна культура, військове мистецтво, роль у етно - і державотворенні в українознавчому вимірі аналізуються Ю. Фігурним [17]. Проблеми зв'язку українського козацтва і церкви, місця релігійних, політичних, соціальних і культурних ідей у світогляді українського козацтва вивчаються С. Плохієм [13].

Особливою військо-політичною організацією українського козацтва, яка сформувалась і функціонувала на основі механізмів самоорганізації, стала Запорозька Січ. Виникнення Запорозької Січі або Війська Запорозького супроводжувалось становленням принципово нового способу життя української спільноти, утвердженням специфічної організаційної будови, виробленням ефективних механізмів її функціонування. Головними принципами існування Запорозької Січі були демократичність її устрою, рівність всіх, свобода індивіда, відчуття товариства й солідарності, громадянська дисципліна. В непростий і неоднозначний період розвитку українського суспільства було продемонстровано важливість людської самоорганізації, значущість процесів мобілізації й консолідації етносу, необхідність ідентифікаційної визначеності особистості, усвідомлення потреби в досягненні цілісності й єдності українського соціуму перед загрозами внутрішнього та зовнішнього характеру.

Як відомо, самоорганізація передбачає здатність до саморозвитку, самовдосконалення тієї чи іншої спільноти, до здійснення узгодженої діяльності, спрямованої на концентрацію й інтеграцію зусиль індивідів для реалізації спільної мети. Вона є умовою ефективної діяльності людей для досягнення загальнозначущих цілей. Це загалом сприяє приросту додаткової енергії, що перевищує суму індивідуальних зусиль її учасників [11; 16]. Загалом синергетична парадигма або концепція самоорганізації нелінійних систем є ефективним шляхом для розуміння сутності організації, механізмів її функціонування. Крім того вона дає можливість побачити всю неоднозначність соціальної історії, з'ясувати міру людської суб'єктивності у суспільних процесах.

Синергетика акцентує увагу на способі організації зв'язків і відносин між різними елементами в соціальній системі. Вона досліджує механізми глобальної еволюції, ієрархічність організації світу, феномени самоорганізації і саморозвитку, становлення нового порядку із хаосу. Базові принципи синергетики дають можливість сприймати світ як сукупність динамічних, самоорганізаційних природних, соціальних і когнітивних систем, які активно взаємодіють одна з одною. Синергетика виходить з того, що різноманітні можливості, які зосереджені в системі, актуалізуються в період утрати нею рівноваги, стабільності. Тоді вона стає чутливою не тільки до деяких аспектів власної реальності, які є досить несуттєвими в стані рівноваги, але і до зовнішніх випадкових впливів. За І. Пригожиним, випадковість не є відхиленням від норми, а виступає джерелом і новою умовою для реалізації нових можливостей. Хаос, який характеризує систему в період режиму загострення, втрачає негативний смисл і постає як складноорганізований, «конструктивний хаос», з якого народжується новий порядок, тобто структурно нові організовані утворення [11; 12].

Процеси, які відбуваються в соціумі, завжди мають альтернативні можливості, і яка з них стане дійсністю, залежить від багатьох випадковостей і дій конкретних людей, які завжди мають власні цілі. Вибір напряму руху соціальної системи нерідко залежить від малопомітних, на перший погляд, чинників і ними зумовлених обставин. Істотну роль у цьому відіграє випадковість. Через випадковість актуалізуються і реалізуються потенційні можливості системи, відкриваються нові перспективи для її розвитку, що робить сам процес розвитку соціальної системи незворотним. Такий загальнометодологічний підхід у дусі теорії дисипативних структур (синергетики) для філософської науки сьогодні є більш прийнятним, ніж традиційний детермінізм, оскільки він враховує свободу та вільний вибір окремих індивідів, соціальних груп, дискретних (відокремлених) співтовариств як важливий чинник розвитку людства.

Згідно з теорією самоорганізації нові форми організації виступають результатом ускладнення різних процесів у рамках соціального цілого, росту різноманітності елементів, різноспрямованості зв'язків зі світом. Здатність нестабільних утворень до самоорганізації свідчить про те, що вони не є пасивним об'єктом людської діяльності, а володіють певною свободою і втілюють у собі різні вияви людської активності. В неоднозначні, кризові моменти історії саме людина може сприяти реалізації інтеграційних процесів у суспільстві, прискорювати рух до утвердження різних форм організації, соціальної солідарності та консолідації.

Із наближенням суспільства до своєї критичної межі вступає в дію механізм біфуркації. Біфуркація визначає той момент соціальної еволюції, коли нестабільність системи посилюється і найменші зовнішні впливи можуть кардинально її змінити. Момент узгодження соціальних альтернатив змінюється свого роду розгалуженням, а соціальна система опиняється перед вибором різних шляхів розвитку. При чому достеменно передбачити, який саме шлях вона обере, неможливо. Як пише А. Свідзінський, історія в цілому і національна, зокрема, - унікальна. Під впливом самоорганізаційних механізмів вона розвивається як неповторний феномен, і якщо спробувати систему повернути у вихідний стан, то вдруге її еволюція піде зовсім іншим шляхом [14, с. 170].

За сприятливих обставин механізм біфуркації забезпечує перехід системи у стан вищої структурованості, впорядкованості як у просторовому, так і в функціональному сенсі: підвищується складність системи, вона виявляє новий тип поведінки. Хоча може бути і зворотний ефект - настає фаза глибокого занепаду, деградації системи. Механізм біфуркації створює проблему вибору, наявність якого є ознакою свободи. Тут усе залежить не тільки від випадкового збігу обставин, а й від соціального досвіду життєдіяльності людини, її інтересів, мети, яку вона переслідує. Життєздатність соціального організму визначається енергією свободи, яку зосереджує та чи інша спільнота чи об'єднання. Свобода - це сутнісна риса людського буття та історії. Вона виступає як вияв здатності до самоорганізації, як внутрішній зміст процесів саморегуляції та самовпорядкування в рамках соціуму та спільноти.

Соціальний поступ забезпечується дієвістю механізмів взаємопроникнення і взаємодоповнення різних процесів і соціальних сил. Лише таким чином можна досягти гармонійності розвитку й уникнути дезорганізації соціуму. У разі, коли такої узгодженості в суспільстві не спостерігається, а соціальні зміни виходять за межі традиції, можуть відбуватися різні конфлікти і потрясіння (війни, повстання тощо). Важливим у цьому контексті є збереження культурної основи суспільних перетворень, оскільки без неї втрачається важливий елемент загальної суспільної і людської цілісності.

Завдяки узгодженій діяльності всіх ланок соціального організму забезпечується загальний успіх національного розвитку, а за відсутності такої узгодженості, невмінню чи небажанню організовуватися, координувати свої дії та плани з головними імперативами національного життя, в суспільстві відбуваються руйнівні та небезпечні для самого існування етносу процеси. Суспільство, що знаходиться в стані розвитку, в якому актуалізуються різного роду процеси і тенденції, діють протилежні соціальні сили, мусить мобілізувати свій соціальний, політичний та культурний потенціал з метою ефективного вирішення тих чи інших проблем. Крім того, необхідним є встановлення відповідності між розвитком соціальних організацій, інститутів, що функціонують у суспільстві, і динамікою національної культури.

Історія України є свідченням необхідності й водночас надзвичайної складності процесів, що ведуть до національної та культурної цілісності, до утвердження норм раціонального, організованого буття української спільноти. Органічною частиною цих процесів в Україні були різні форми організації - культурно-освітні об'єднання українських інтелектуалів, братства, українська церква і, безперечно, козацькі громади й товариства. І хоча завдання національної та політичної консолідації українського суспільства не були реалізовані в XVI-XVHI ст., саме час козаччини продемонстрував великі потенційні можливості самоорганізації українського етносу, ролі її механізмів в інтеграції суспільства. Водночас очевидною залишалася небезпека дезорганізації й хаосу в українському житті, що неминуче завершувалося втратою національної ідентичності та державності.

Досить дієвими механізми самоорганізації постають в періоди військово-політичної конфронтації та соціальної нестабільності, в час, коли відсутнє як порозуміння між основними учасниками суспільно-політичних процесів, так і єдине загальноприйняте бачення загальної перспективи розвитку. Саме тоді, коли існуюча соціальна система входить у фазу кризи, порушення рівноваги, втрачає здатність обмінюватися з навколишнім середовищем речовиною, енергією та інформацією, самоорганізація здатна забезпечити як внутрішню стабільність людських спільнот, так і їх динаміку, здатність до саморозвитку.

Завдяки узгодженій діяльності всіх ланок соціального організму забезпечується загальний успіх національного розвитку, а за відсутності такої узгодженості, невмінню чи небажанню організовуватися, координувати свої дії та плани з головними імперативами національного життя, в суспільстві відбуваються руйнівні та небезпечні для самого існування етносу процеси. В українській історії прикладом системи, що самоорганізується і однією з форм самоорганізації в XVI-XVIII ст. було українське козацтво.

З погляду суті самоорганізаційних процесів нові форми саморозвитку українського козацтва виступали результатом ускладнення політичного і військового життя в Україні, перетворення козацької спільноти в активного учасника різних суспільних подій, в носія різних форм людської активності. Утворення Запорізької Січі є свідченням організаційної еволюції козацької спільноти від окремих кошових громад у XV-XVH ст. до потужної військово-політичної організації. Обставини життя козаків на кордоні зі Степом поставили їх перед необхідністю самоорганізації. Кінцевим результатом цього було утворення військової структури, що не тільки протистояла зовнішній агресії татар, але й формувала українську ідентичність, захищала український етнос від знищення, стимулювала державотворчий процес.

Запорозька спільнота за час свого існування виробила своєрідний внутрішній устрій життя, певний стиль мислення і спосіб поведінки. У своєму функціонуванні вона використовувала як силу традиції, так і ті елементи організації, які свідчили про саморозвиток її та удосконалення структури відносин у межах козацької спільноти. На тлі тотального панування середньовічної корпоративності формувався своєрідний соціально-організаційний феномен і проста, але досить життєздатна й раціональна політична структура. Вона спиралась на систему законодавчих (загальновійськова рада) і виконавчих (Кіш Війська Запорозького) органів влади, ґрунтувалася на дотриманні демократичних традицій.

Республіканська форма правління, участь якнайширших кіл козацтва у вирішенні практично всіх господарських та суспільних питань перетворили Запорозьку Січ на стійкий політичний організм [8, с. 10]. Постійна взаємодія із зовнішнім середовищем формувала активну особистість, що стверджувала себе у різних формах діяльності. А стабільність цієї організації і висока здатність до виживання Січі забезпечувалась не тільки дисципліною, але й високим ступенем свободи, притаманної її членам, демократією, рівністю всіх членів козацької громади перед давніми звичаями і правами.

Велику роль у виробленні раціональних норм життя на Січі, а також у функціонуванні її як самостійного організаційного феномена відігравав геополітичний фактор. Перебуваючи в оточенні ворожих до себе сил (Річ Посполита, Кримське Ханство, Оттоманська Порта, а пізніше і Росія), Запорозька Січ могла вижити і нормально функціонувати лише упорядковуючи своє життя на основі внутрішньої стабільності, чіткої організації, визначеності у взаєминах між членами козацької громади й пошукові механізмів, що перешкоджали б виникненню конфліктів. Звісно, Запорожжя не уникло внутрішніх конфліктів, проте виникнення їх урівноважувалося все ж силою організації, оскільки внутрішні суперечності в середовищі січової громади неминуче вели б її до розколу та ослаблення, до перетворення її на легку здобич інших держав.

Запорозька Січ за даними українських істориків почала формуватися з XV ст., хоча точного часу, коли окремі козацькі формування об'єднались у Велику Запорозьку Січ, дослідники однозначно не вказують. Постійна загроза турецько-татарського вторгнення спонукала козаків до об'єднання у ватаги, громади і товариства. Вони будували укріплені поселення, городки і невеликі січі з метою відбиття нападів кримчан. Вже на початку 50-х років XVI ст. у районі порогів та островів Дніпра згадувалося понад ЗО уходів і станів, які контролювалися черкаським старостою. Серед них, зокрема, «уход над Ревучом», «вольне з Ненаситец», «уход Базавлук», «уход Томаковка», «уход на Тавані» та ін. [7,с. 533].

Колискою низової вольниці, яка а майбутньому перетворилася на Січ, стала Хортицька фортеця. А «духовним батьком нової української республіки» М. Грушевський називає Дмитра Вишневецького. Хортицька фортеця існувала досить недовго - з 1556 по 1557 роки, проте вона помітно вплинула на еволюцію українського козацтва, на його зміцнення як національної сили. До козаків як до окремої групи української людності вперше звернувся польський король Сигізмунд II у 1569 році. Він наголошував на їх особливій ролі в умовах пограниччя: «з замков и мест наших Украйных, без розказаня и ведомости нашей господарской и старост наших Украйных, зъехавши на низу, на Днепре, в полю и на иных входах перемешкивают, маем того ведомость, иж вы, на местцах помежных, у входах розных свавольне живучи, подданных царя турецкого, чабанов и татаров царя перекопского, на улусы и кочовища их находечи, великие шкоды и лузтва им чините, а тым границы панств наших от неприятеля в небеспеченство приводите» [2, с. 4-5].

Про дієвість самоорганізаційних процесів у середовищі українського козацтва свідчило виникнення в середині XVI ст. першої військово-політичної організації козаків за порогами - Томаківської Січі (вона існувала на однойменному острові) [7, с. 537]. Таким чином, уже в XVI ст. очевидним стає те, що козаки перетворюються у впливову військову силу, і саме військова справа є головним їх заняттям. Військові вміння козаків, їх мобільність, динамічність - це ті якості, що свідчили про появу нової групи у структурі тогочасного українського суспільства.

Томаківська Січ у XVI ст. була центром, куди збиралися втікачі з ординського полону. Поступово відбувалося організаційне оформлення козацтва, воно перетворювалося в самостійну одиницю українського буття і досить вільно почувало себе з різними посадовими особами Речі Посполитої. Вже в цей час козаків сприймали як рицарів, а польські автори козацькі зібрання і ради називали «рицарським колом» [7, с. 540]. На таких радах обговорювалися проблеми січового життя, причому характер таких обговорень був демократичним - в ньому брали участь всі учасники, а рішення вважалися обов'язковими для виконання. Характер і спосіб утворення козацької спільноти свідчить про формування почуття окремішності у козаків і становлення їх своєрідного менталітету: козаки вважали Січ своєю Вітчизною, пов'язували з нею своє життя, надії та сподівання, не дуже намагалися підкорюватися польській владі, а сенс життя вбачали і у військовій боротьбі.

Можна констатувати, що рубіж 70--80--их років XVI ст. став часом творення на самоорганізаційних засадах особливої військово-політичної організації - Запорозької Січі. Кількісне зростання козаків сприяло їх організаційному об'єднанню, а саме козацьке товариство з часом набувало ознак формалізованої структури. Якщо спочатку йшлося про кілька сотень запорожців, то з 80-х років XVI ст. - уже про тисячі козаків. Про те, що козацька організація мала військовий характер свідчать і слова італійця К. Гамбертіні: «З козаків можна зібрати 14-15 тис. добірного, добре озброєного війська, жадного більше слави, як наживи, готового на всяку небезпеку» [7, с. 541].

Після руйнування Томаківської Січі у 1593 році 80- тисячним татарським військом, запорожці вимушені були втекти з Томаківки в переселитися на острів Базавлук, розташований на ЗО км. нижче по Дніпру. Про руїни Січі на острові Базавлук згадує у своєму творі Гійом Левассер де Боплан (XVII ст.). Він пише, що цей острів був досить великим порівняно з іншими маленькими острівцями. За його словами, саме тут козаки мають свою схованку, яку називають «Військовою скарбницею», тобто скарбом армії. Усі ці острови навесні затоплюються водою, лише місце, де знаходяться руїни, залишається сухим [3, с. 44].

Особливості організації та функціонування козацької громади на Базавлуцькій Січі визначалися тим, що тут певний час співіснували два козацькі устрої - кошовий та реєстровий. їх взаємодоповнюваність перетворило козацьку організацію на досить стійкий до різних впливів організм, опозиційний значною мірою польській офіційній владі. Кошова організація на Базавлуці була самостійною одиницею. З огляду на формальне підпорядкування запорозького козацтва урядові Речі Посполитої, воно координувало свої дії з Варшавою, на службі якої перебували реєстровці. Однак реєстрові козаки становили незначний відсоток запорожців, тому козаки були досить вільними у виборі своєї діяльності, зовнішніх контактів і зносин. Реєстрове військо складалося з 4 полків по 500 козаків у кожному. Керівником військового підрозділу був гетьман, якого запорожці обирали із числа кошової старшини. Відповідним був і устрій козацького війська: більші підрозділи очолювали курінні, дрібніші, як правило, десятки - отамани. Січ на Базавлуці була справжньою військовою базою, де готувалися морські та військові походи, а козацтво - могутньою організацією, з власним флотом та артилерією. Запорозька флотилія складалася з кількох десятків човнів або чайок, гармати ж козаки добували в боях.

Зовнішнім чинником, що сприяв здійсненю самоорганізаційних процесів у козацькому середовищі, консолідації козацтва і зміцненню його військової організації стала турецько-татарська агресія. Вже протягом другої половини XVI ст. козаки здійснили десятки експедицій до Очакова, Килії, Ізмаїла, Акермана та інших турецьких фортець на Північному Причорномор'ї. Козацькі чайки досягали також фортець Синопа і Трапезунда.

З 1625 року Запорозька Січ перетворюється на центр організації боротьби проти соціального і національного гноблення. Найбільш організованою і боєздатною силою було нереєстрове козацтво, яке на відміну від козаків, що перебували на державній службі, рішуче виступало проти урядових сил.

Після розгрому Базавлуку Січ відновилася на Микитинському Розі у 1639 році, де починає свій відлік історія Микитинської Січі [7, с. 556]. Саме звідси почалася Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. під проводом Б. Хмельницького. Після перемоги Б. Хмельницького під Жовтими Водами і Корсунем до повстанського війська прибуло близько 2 тис. запорожців. Однак підтримка Січчю Б. Хмельницького в ході Національно-визвольної війни не була постійною. Це було зумовлено тим, що за Зборівським договором 1649 року до реєстру ввійшло лише 40 тис. козаків, чим була незадоволена запорозька «голота». Повстання проти політики Хмельницького були жорстоко придушені, а подібні дії підривали авторитет Хмельницького серед козаків. Однак такі заходи були виправдані з погляду досягнення головної мети - утвердження української державності. Конфліктною для запорожців була і Білоцерківська угода 1651 року, згідно з якою реєстр Війська Запорозького обмежувався 20 тис. козаків. Частина запорозьких козаків продовжувала захищати свої прерогативи і в 1652 році Запорозька Січ переміщується в дніпровські плавні поблизу гирла річки Чортомлик. Так виникає ще одна козацька громада [7, с. 557].

Чортомлицька Січ є однією з найяскравіших сторінок в історії організацій українського козацтва. Вона була заснована 1652 року і загинула в боротьбі за незалежність за гетьманування І. Мазепи. Саме з цією Січчю пов'язані імена таких видатних кошових отаманів, як Іван Сірко та Кость Гордієнко [7, с. 558-587]. У цей час зміцнюється статус Січі як військово-політичної організації українського козацтва, але в рамках самої козацької спільноти спостерігається процес поглиблення і закріплення соціальної диференціації.

Осередком опозиції до центральної влади запорожці були і в час гетьманства Івана Виговського. Протистояння опозиції з гетьманським урядом призвело до спалаху в березні 1658 року громадянської війни і початку Руїни. Вплив Москви посилився за гетьмана Івана Брюховецького (1663), коли ним були підписані «Московські статті», за якими передбачалося введення до всіх значних українських міст та на Запорожжі російських залог, до рук російських воєвод передавалося збирання податків, що мали спрямовуватися в російську скарбницю, гетьману заборонялося здійснювати зовнішньополітичну діяльність, а обирати голову Української держави мали в присутності царського представника. Такі кроки Брюховецького викликали незадоволення у запорожців.

Дуже часто Січ ставала розмінною монетою у невирішених суперечках великих держав, проте ця обставина була на користь Січі. Як пише О. Єфименко, «ця подвійна, отже, невизначена залежність дуже сприяла прагненню Запорожжя до соціально-політичної відокремленості» [6, с. 132].

Таким чином в організації козацького самоврядування, яке склалося в Запорозькій Січі, можна побачити зародки майбутньої української держави. Своєрідна за структурою система органів військово-адміністративної влади, що склалася на Запорожжі, спроможна була виконувати функції внутрішньої та зовнішньої політики Української держави.

Запорозьке братство мало великий вплив на процеси державотворення, і багатий досвід самобутньої козацької організації самоврядування був використаний в ході Національно-визвольної боротьби українського народу, а також в наступні етапи розвитку українського етносу. А демократично-республіканський устрій, що утвердився на Січі, залишається прикладом для побудови й ефективного функціонування Української держави.

Список використаних джерел

запорозький січ самоорганізація

1. Акты, относящиеся к истории Западной России. Т. 4. - СПб.: Тип. Э. Праца, 1851. - 529 с.

2. Архив Юго-Западной России. Т. 1. 4. 1. -К.: Университетская типография, 1859. - С. 640.

3. Боплан Г.Л. Опис України / Г.-Л. Боплан. - Львів: Каменяр, 1990.-301 с.

4. Грабович Г. До історії української літератури / Г. Грабович. - К.: Критика, 2003. - 631 с.

5. Грушевський М. Ілюстрована історія України / М. Грушевський. - Київ-Львів, 1913. - 524 с.

6. Ефименко А.Я. Южная Русь / А.Я. Ефименко. - СПб.: Общество им. Т. Г. Шевченко, 1905. -Т. 1.- 1905. - 439 с.

7. Історія українського козацтва: нариси у 2-х т. / відп. ред. В.А. Смолій. - К.: Вид. дім «КМ академія», 2006. - Т. 1. - 2006. - 799 с. -Бібліогр.: с. 690-781.

8. Источники малороссийской истории, собранные Д.Н. Бантыш-Каменским и изданные О. Бодянским. -М., 1859. - 340 с.

9. Крип'якевич I. Богдан Хмельницький.: вид. друге, випр. і доповн. / I. Крип'якевич. - Львів: Світ, 1990. - 408 с.

10. Мицик Ю. Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. / НАН України, Інститут української археографії та джерелознавства / Ю. Мицик. - Дніпропетровськ: Дніпро, 1996. - 262 с.

11. Пригожин И., Стенгерс И. Время, хаос, квант / И. Пригожин, И. Стенгерс. - М.: Прогресе, 1999. -310 с.

12. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. Новый диалог человека с природой / И. Пригожин, И. Стенгерс. - М.: Прогресс, 1986. - 460 с.

13. Плохій С. Божественне право гетьманів: Богдан Хмельницький і проблема легітимності гетьманської влади в Україні / С. Плохій // Mediavalia ucrainica: ментальність та історія ідей. Т. З. -К., 1994. - С. 92-97.

14. Свідзинський А. Культура як феномен самоорганізації / Свідзинський II Сучасність. - 1992. - № 4. - С. 141-155.

15. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея XVII-XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізації / А. Смолій, В.С. Степенков. - К.: Альтернативи, 1997. - 367 с.

16. Фролов С.С. Социология организаций / С.С. Фролов. - М.: Гардарики, 2001. -382 с.

17. Фігурний Ю. Українські етнічні, державотворчі і націєтворчі процеси (сер. XVI-XVIII ст.) в українознавчому вимірі / Ю. Фігурний. -К.: ННДІУВІ, 2011. - 142 с.

18. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків: у 3 т. / Д.І. Яворницький. - К.: Наук, думка, 1990. -Т. 1.- 1990. - 581 с.

Размещено на Allbest.ru