До історії розвитку охорони здоров'я в Україні першої чверті XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

До історії розвитку охорони здоров'я в Україні першої чверті XX століття

Проаналізовано особливості розвитку та функціонування системи охорони здоров'я в Україні упродовж першої чверті XX ст. Зокрема, автори визначили основні риси формування та становлення системи охорони здоров'я в Україні у зазначений період, виокремили специфічні риси розвитку медичної служби у період Першої світової війни, Національної революції та роки утвердження УСРР. Залучивши різнопланові джерела, автори констатували достатньо прогресивний розвиток в українських губерніях Російської імперії земської системи охорони здоров'я, її значно більшу популярність і доступність у порівнянні від державної. Події Великої війни зумовили переорієнтацію діяльності земських закладів охорони здоров'я насамперед на допомогу фронту, зокрема на створення та утримання шпиталів та притулків. Па початку 1920-х рр. медична галузь пройшла складний, але стрімкий шлях від розрухи до налагодження більш менш стабільного функціонування.

Сьогодні, в умовах, коли євроінтеграційні процеси охоплюють усі, без винятку, сфери життя українського суспільства, охорона здоров'я в Україні вимагає значної модернізацїї. Реформування, що розпочалось, Грунтується на оновлених концептуальних підходах до формування нової якості медичного обслуговування населення. З огляду на ті зміни, що відбуваються, корисним стане ретроспективний аналіз розвитку системи охорони здоров'я бурхливий та багато у чому переламний період - перша чверть XX ст. Осмислення багатогранного історичного досвіду надасть можливість зрозуміти проблеми, що виникають у процесі трансформації досліджуваної галузі. Крім того, більшість авторів, переважно приділяли увагу політичним, економічним, виробничим, культурним проблемам новітньої історії України, фактично оминаючи дослідження розвитку охорони здоров'я.

Історія розвитку охорони здоров'я на упродовж 1900-1925 рр. досліджувалась досить фрагментарно. Окремі її особливості, зокрема медико-санітарна проблематика висвітлюється у студіях Ф. Ступака [29]. Питання реформування системи охорони здоров'я початку XX ст. досліджує Т. Сорокіна; історії розвитку медицини і фармацевтики Чернігівщини в 20-ті рр. XX ст. присвячена робота А. Груші та М. Дулі [5; 6]. Слід також звернути увагу на студії Г. Ковбасюка [19], де проаналізовано минуле і сучасне медицини Білої Церкви. І. Рабінков зупиняє свою увагу на висвітленні розвитку медицини Шостківщині [27]. Загалом, у роботах цих авторів, крім іншого, звертається певна увага на становлення системи охорони здоров'я у 20-х рр. XX ст. Дослідження Р. Піняжко та О. Любінець присвячене проблематиці формування медико-санітарного служби періоду Української Народної Республіки та Директорії [26]. Особливості державної політики УСРР у сфері медичного обслуговування робітників у період непу вивчає Р. Прилипко. Стан медико-санітарного і матеріально-побутового забезпечення лікарняних установ та умов праці земських лікарів за період 1904-1914 рр. висвітлює у своїх студіях Г. Андріяка. Загальним тенденціям розвитку охорони здоров'я присвячені дослідження К. Васильєва [3] та В. Мусієнко [25].

Метою роботи є дослідження функціонування системи охорони здоров'я першої чверті XX ст. а саме: медико-санітарного і матеріально-побутового забезпечення лікарняних установ, умови праці лікарів під час Першої світової війни; формування системи охорони здоров'я у період Центральної Ради та Директорії; визначення основних рис становлення та розвитку системи охорони здоров'я в УСРР.

Охорона здоров'я в Україні на початку XX ст. розвивалась у складних соціально-політичних умовах. У своїй роботі медики використовували надбання української науки та практичної медицини XIX ст., а саме: наукові відкриття вітчизняних медиків, принципи вищої медичної освіти, започаткування медичного страхування, формування санітарних організацій та запровадження земської системи охорони здоров'я.

Перша світова війна стала випробуванням для системи охорони здоров'я. Більш ніж 60% складу російської армії було розміщено на території України, адже лінія Південно-Західного фронту проходила по прикордонним українським губерніям. Отже, з початком Першої світової війни, активізувалася діяльність земських установ у напрямку допомоги фронту. З перших днів війни за евакуацію та лікування хворих і поранених воїнів відповідало Воєнне відомство. Передбачалось створення на фронті полкових та дивізійних перев'язувальних пунктів та 251 лазарету, кожен з розрахунку на 210 ліжок. Пункти ж призначалися для розподілу хворих і поранених перед відправленням у внутрішні райони країни, де планувалось утворення 227 польових (для лікування середньо та важкопоранених), а також 454 запасних (для надання допомоги легкопораненим) пересувних шпиталів загалом на 38 180 ліжок [1, с. 169-172].

Поза межами театру воєнних дій передбачалось розгортання 100 евакуаційних шпиталів, на 420 ліжок кожний, призначених для тривалого лікування поранених. Нажаль, плани і реальна ситуація не співпадали. Шпиталі, здебільшого, були погано обладнані, виникли серйозні розбіжності між існуючим «Положением в полевом управлении войск в военное время» та проектом нового положення про евакуацію, що був підготовлений на основі аналізу досвіду російсько-японської війни.

Ситуація ж на фронтах складалася так, що кількість хворих і поранених вимірювалася не декількома десятками, як передбачалось, а тисячами. Результатом стало перетворення більшості шпиталів, призначених для лікування поранених у прифронтовій зоні, на перевалочні пункти для поранених перед евакуацією їх у внутрішні райони Російської імперії. Тим часом, більшість спеціалізованих шпиталів у тилу виявились не готовими до прийому постраждалих. У таких умовах військове командування було змушене звернутися за допомогою до Земських і Міських союзів, які виникли ще на початку війни [2, с. 102].

ЗО липня 1914 р. у Москві відбувся Всеросійський З'їзд представників губернських земств, який прийняв рішення про утворення Всеросійського земського союзу (далі ВЗС), а вже через кілька днів міські голови об'єдналися у Всеросійський союз міст (далі ВСМ) [4, с. 4-7]. До новоутвореного об'єднання приєдналось і Чернігівське губернське земство. Передбачалося, що бюджет ВЗС складатиметься зі спеціальних асигнувань земств та приватних пожертв [13, с. 9-11].

3-4 серпня 1914 р. в Чернігові відбулися Надзвичайні губернські земські збори, які ухвалили ряд постанов, а саме: вступити до Всеросійського земського союзу допомоги хворим та пораненим воїнам; асигнувати ВЗС 100 тис. крб. тощо [11, с. 80]. Завдання губернських комітетів ВЗС на початковому етапі війни полягали у створенні спеціальних шпиталів у межах губернії, організації розподілу постраждалих по повітах, сприянні у використанні лікувальних закладів для поранених та фінансуванні повітових комітетів. Кошти Губернських комітетів складалися зі спеціальних асигнувань губернських земських зборів, субсидій Головного комітету ВЗС та приватних пожертв. Головою комітету в Чернігівській губернії у серпні 1914 р. було обрано земського гласного від Конотопського повіту О. К. Рачинського.

Воєнне відомство пропонувало розгорнути у Ніжині та Чернігові два шпиталі, кожний з розрахунку на 600 ліжок. Висловлювалось побажання, щодо розташування шпиталів по лінії залізниць Москва-Київ-Вороніж та по р. Десна. Губернський комітет вирішив спочатку створити шпиталь у Ніжині, оскільки місто якнайкраще відповідало висунутим вимогам. Крім того, в Ніжині існував лікарняний комплекс, що давало можливість залучати медичний персонал та використовувати господарські споруди. Шпиталь планувалось відкрити вже 16 серпня 1914 р. Необхідні медичні матеріали були взяті з запасів губернської лікарні, ніжинських богоугодних. Роботи щодо організації у Ніжині цього лікарняного закладу доручались голові Ніжинського Повітового Благодійного комітету М. В. Висоцькому, членові Губернського комітету ВЗС Д. Р. Тризні та очільнику Ніжинського богоугодного закладу лікарю П. О. Буштедту. Кількість шпитальних ліжок з часом збільшилась з 210 до 550, а у 1915 р. ця цифра зросла до 1 тис.

Вже у серпні 1914 р. виявилось, що Воєнне відомство відмовилось від намірів створити на території Чернігівської губернії мережі шпиталів для поранених. Відтепер мова не йшла про створення великих шпиталів, а діяльність зосереджувалась навколо повітових міст. В самому ж Чернігові, згодом були відкриті два шпиталі в будинку Миколаївського єпархіального братства, тепер Чернігівська філармонія, та в будинку працелюбства, ДТСААФ [11, с. 101-103]. Значну активність у наданні допомоги хворим та пораненим воїнам виявляли повітові земства які пропонували відкрити два типи шпиталів - для тяжкопоранених та притулки для легкопоранених і хворих. Ці пропозиції були враховані губернським комітетом ВЗС і надалі розподіл хворих здійснювався саме за цією схемою.

Нажаль, Губернський земський комітет самотужки не міг покрити витрати на обладнання і утримання більшості шпиталів у всіх повітових містах і згодом звернувся до Головного Комітету з проханням тимчасово не забирати другу половину внеску губернського земства на новостворену організацію - ВЗС (50 тис. крб.). І все ж, не зважаючи на матеріальні труднощі за період з 1 серпня 1914 р. до початку 1915 р., Губернському комітету вдалося створити та утримувати 3452 лікарняних ліжка в шпиталях та притулках Чернігівської губернії.

Під егідою Чернігівського губернського та повітових земств проводились благодійні акції, аби зібрати кошти для поранених - влаштовувались благодійні концерти та вистави. Один з таких концертів організували земські службовці 27 березня 1915 р. в Чернігові. В організації взяли участь всі відділи земства та земська лікарня [11, с. 87]. Впродовж 1915 р. в повітах Чернігівської губернії виникло кілька нових шпиталів - у Конотопі розрахований на 65 ліжок, містечку Вороніж Глухівського повіту розрахований на 25 ліжок та в містечку Гоголеві Остерського повіту розрахований на 28 ліжок. Натомість були закриті шпиталі у Дарниці Остерського повіту та у Городищі Кролевецького повіту [20, с. 8]. Отже, на початок р. загальна кількість ліжок в шпиталях та притулках Чернігівської губернії становила 3452, а на 1 січня 1916 -- 3553. У регіоні коштом ВЗС, земств, інших організацій, приватних осіб утримувалось лише 556 ліжок.

Загалом, як зазначалось у доповідях сесії Чернігівського губернського земства, що відбувалась з 31 січня до 11 лютого 1916 р., мережа шпиталів у губернії досягла тих розмірів, які передбачались Воєнним відомством. Отже, Губернський комітет ВЗС не передбачав відкриття нових лікувальних закладів, а подальша робота мала зосереджуватися навколо утримання існуючих шпиталів та притулків, коштом ВЗС, земств, приватних осіб. Загалом, земства Чернігівської губернії провели плідну роботу в напрямку допомоги хворим та пораненим воїнам. З початку війни до січня р. лікувальні заклади Чернігівщини прийняли 32986 поранених [12, с. 8]. Активність чернігівських земців щодо допомоги пораненим воїнам протягом 1916 р. та 1917 р. залишалась на попередньому рівні. Земська діяльність в 1916-1918 рр. перейшла в іншу площину - велика увага приділялась опікуванню інвалідами війни [12]. В Чернігівській губернії діяльність, щодо опікування інвалідами війни зосереджувалась навколо місцевої організації «Чернігівський губернський союз допомоги скаліченим воїнам». Крім того співпрацювали з російським товариством «Народная Помощь». У листопаді 1918 р. Департамент загальних справ Міністерства народного здоров'я та опікування асигнував Чернігівській губернській земській управі 25 тис. крб. для надання допомоги інвалідам, що значно покращило роботу у цьому напрямку.

Першим органом управління охороною здоров'я автономної України стала Крайова лікарська санітарна Рада, створена Українською Центральною Радою після розпаду Російської імперії. Резолюція 1-го Крайового лікарсько-санітарного з'їзду, що відбувся у жовтні р., наголошувала на тому, що лікарсько-санітарний устрій повинен базуватись на тих же засадах що і земська медицина [15, с. 73]. Цей орган проіснував досить короткий час, вже у січні 1918 р. замість неї було утворено Департамент охорони здоров'я. Тоді ж було запроваджене поняття «українська медицина» [13, с. 71].

За часів гетьманату 8 травня 1918 р. було утворено Міністерство народного здоров'я і опікування. Цей факт свідчив про розуміння пріоритетності питань охорони здоров'я. Очільником цього міністерства став В. Любинський - лікар, громадський діяч та фармаколог. До компетенції Міністерства народного здоров'я і опікування належали організація охорони здоров'я цивільного населення, допомога полоненим, придбання за кордоном лікувальних засобів. Хоча Міністерство і вживало необхідні заходи щодо відновлення мережі медичних закладів на земських засадах, їх ефективність залишалася низькою, адже близько 50% лікарських дільниць не була забезпечена лікарями, не вистачало і медичних препаратів [29].

Період правління Директорії співпав із заснуванням Народного комісаріату охорони здоров'я України який був першим радянським централізованим органом управління медико-санітарною справою. У січні 1919 р. в складі Раднаркому УСРР було організовано відділ охорони здоров'я, який вже у лютому розпочав свою діяльність. Незабаром його було перейменовано у Народний комісаріат охорони здоров'я.

Першим Народним комісаром охорони здоров'я УСРР став П. Тутишкін [18; 22]. Разом з Народним комісаріатом охорони здоров'я, у 1919 р. створювались місцеві губернські відділи охорони здоров'я та повітові санітарно медичні відділи. Однак, слід зауважити, що у тогочасній військово-політичній ситуації, і Наркомздоров'я УСРР і радянські губернські відділи охорони здоров'я проіснували недовго. У другій половині 1919 р. ці установи припинили свою діяльність, оскільки більша частина території України була зайнята білогвардійськими формуваннями. Лише на початку 1920 р., на спільному засіданні Всеукраїнського Ревкому і Раднаркому України, яке відбулося 22 січня 1920 р., була створена Всеукраїнська комісія по охороні народного здоров'я, до складу якої увійшли М. І. Барсуков (голова), М. М. Щербаков і С. І. Міцкевич [8, с. 5-8]. Метою її створення стали: відновлення і організація зруйнованої громадянською війною медицини та подальший її розвиток.

Всеукраїнська комісія з охорони народного здоров'я існувала до 16 лютого 1920 р., коли її функції перебрав на себе знову створений Народний Комісаріат охорони здоров'я України [31, с. 6]. Його завдання полягали у створенні повномасштабної системи охорони здоров'я населення і проведенні нагальних заходів таких як: охорона материнства і дитинства; санітарний благоустрій міст і сіл; боротьба з епідемічними хворобами; надання лікувальної допомоги населенню; проведення медичної експертизи щодо недієздатності та інвалідності і проведення судово-медичної експертизи; розробка і публікація відомостей щодо стану здоров'я у республіці; організація санітарної просвіти; забезпечення лікарських і санітарних закладів медикаментами та медичними інструментами; видання та виконання законів у галузі охорони здоров'я та її фінансування; перевірка діяльності відділів охорони здоров'я.

За виконанням названих обов'язків відповідали структурні підрозділи Наркомздоров'я УСРР, а саме: відділ управління справами, організаційно-адміністративний відділ, фінансовий відділ, санітарний відділ, лікувальний відділ, відділ охорони материнства і дитинства, відділ охорони здоров'я дітей, відділ медичної статистики, відділ санітарної просвіти, головне воєнно-санітарне управління, лікарсько-санітарний відділ, відділ медичного забезпечення, господарсько-матеріальний відділ. Паралельно створювались відділи охорони здоров'я місцевих виконкомів які діяли у губерніях та повітах. До їх компетенції належала лікарсько-санітарна справа на місцях. Вони діяли у губерніях і повітах [36, арк. 78-89]. Одним з невідкладних завдань в зазначений період стала боротьба з епідемічними захворюваннями, які охопили практично всі міста і села України. З метою подолання епідемій у губерніях та повітах створювались нові спеціальні органи - Надзвичайні санітарні комісії. На першому засіданні Всеукраїнської надзвичайної санітарної комісії, що відбулось у лютому 1920 р., з метою об'єднання всіх сил республіки навколо боротьби з епідеміями, Губревкомам було запропоновано створення при Губздороввідділах Губернських надзвичайних комісії [35, арк. 35-37].

Загалом, слід зауважити, що відбудова господарського життя в Україні почалася за складних умов економічної розрухи, яка охопила всі, без винятку, галузі народного господарства. Загальновідомо, що першочергово відбудовувалась промисловість, транспорт, сільське господарства. Медична ж галузь потрапила в поле зору вищого партійно-радянського керівництва тільки наприкінці 1920 р. У цей період вдалося дещо поліпшити стан медичної допомоги на місцях УСРР. Зокрема, завдяки зусиллям Київського губернського відділу охорони здоров'я було відкрито 19 нових лікарень, 31 лікарську амбулаторію, 5 фельдшерських пунктів. Чернігівський губернський відділ охорони здоров'я відкрив 44 лікарні на 1896 ліжок, 23 лікарських амбулаторії, 13 фельдшерських пунктів. Одеським - 11 амбулаторій та 7 поліклінік [10, с. 26]. Детальніше зміст та інтенсивність цієї роботи можна простежити на прикладі її розгортання у «столичній» Харківській губернії. Тут було відкрито 127 лікувальних закладів на 10599 ліжок, 136 лікарських дільниць, 171 амбулаторія та 165 фельдшерських пунктів. У самому Харкові відкрилось 46 лікувальних закладів на 5984 ліжок, з яких 2287 інфекційних, та 28 лікарських амбулаторій [23, с. 22-42]. Загалом, на початок 1921 р. в Україні лікарських дільниць не вистачало, хоча їх кількість на 5,3% перевершувала показник 1913 р. Кількість же фельдшерських пунктів становила 97,1% від показника 1913 р. [28, с. 21]. Слід зауважити, що тільки починаючи з 1921 р. органи охорони здоров'я почали докладати зусиль щодо відбудови і зміцнення мережі медичних установ як у місті, так і на селі. Про її розширення не йшлося.

Перші результати проведеної роботи підсумовувались на І Всеукраїнському з'їзді відділів охорони здоров'я, що відбувся 8 квітня 1921 р. У ряді доповідей були представлені матеріали щодо стану охорони здоров'я в окремих губерніях, завдань з санітарного оздоровлення республіки, завдань лікувальної медицини у справі збереження та відновлення працездатності населення, проблем боротьбі з професійними і соціальними хворобами, охорони материнства [34, с. 98-120].

4-5 червня 1921 р. у Харкові відбувся II Всеукраїнський з'їзд відділів охорони здоров'я, метою якого стало виявлення шляхів покращення медичної допомоги населенню, порушувались питання, що стосувалися організації медичної допомоги в Україні резолюції з'їзду йшлося про те, що подальше поліпшення стаціонарної допомоги у містах повинно розвиватись шляхом спеціалізації лікарняних ліжок та підвищення кваліфікації медичного персоналу [4; 20]. Сільська мережа медичних закладів визнавалась недостатньою у кількісному та незадовільною у якісному відношеннях. З'їзд також зазначив, що слід звернути увагу на зміцнення матеріальної бази, оскільки саме вона є фундаментом для нормальної роботи органів охорони здоров'я. Значною перешкодою щодо поліпшення і розширення мережі визнавалась нестача медичного персоналу та незабезпеченість медичних закладів необхідними ліками та устаткуванням. З'їзд також рекомендував вжити заходів щодо поліпшення матеріального забезпечення та житлово-побутових умов медперсоналу [32; 33].

Загалом, саме у першій половині 1921 р. було відновлено роботу багатьох медичних закладів, упорядковано лікарні, поліпшилось їх забезпечення устаткуванням, білизною та медикаментами. Отже процес відродження системи охорони здоров'я в Україні хоч і поволі, але прискорювався..Висновки. Перед початком Першої Світової війни, земська система охорони здоров'я досягла піку свого розвитку. З початком військових дій медичні установи зазнали занедбаності, а діяльність земств була перенаправлена на допомогу фронту. Незважаючи на труднощі матеріального характеру, завдяки роботі, що її проводили ВЗС та Губернські комітети створювалися та утримувалися шпиталі та притулки. Війна викликала надзвичайне патріотичне піднесення в тогочасному суспільстві Російської імперії. Ентузіазм, який охопив широкі верстви населення, дозволяв проводити під егідою земств різноманітні благодійні акції, завдяки яким збирали кошти та перераховували їх на утримання медичних установ. Початок Радянського періоду розвитку охорони здоров'я в Україні відзначився значними складнощами. Тільки на початку 20-х рр. XX ст. з великими труднощами було сформовано нову систему охорони здоров'я, поступово вдалося відновити мережу існуючих і відкрити додаткову кількість нових лікувальних закладів, як у місті, так і на селі.

медичний служба війна

Список використаних джерел

1.Асташов А. Б. Союзы земств и городов и помощь раненым в Первую Мировую войну / А. Б. Асташов // Отечественная история. - М.: Наука, 1992. - №6. - 223 с.

2.Бондаренко В. Боротьба з соціальними хворобами в Радянській республіці / В. Бондаренко. - Харків: «Держвидав», 1925.-67 с.

3.Васильев К. К. История медицины Сумщины: очерки / К. К. Васильев. - Одесса: Optimum, 2005. - 225 с.

4.Всероссийский земский союз. Краткий очерк деятельности Всероссийского земского союза. Январь 1916 г. / Всероссийский земский союз. - М., 1916. - 52, III с.

5.Груша А. М. Розвиток медицини та фармації на Чернігівщині [Текст] / А. М. Груша [и др.].- Чернігів: [б.в.], 2003. - 48 с.

6.Груша А. М. З історії медицини Чернігівщини [Текст] / А. М. Груша, М. М. Дуля. - Чернігів: [б.в.], 1999. - 266 с.

7.Егорова В. Г. Во имя человека (О развитии здравоохранения в городе Харькове за годы Советской власти) / В. Г. Егорова. - Харьков: «Прапор», 1968. - 43 с.

Размещено на Allbest.ru