Реформування Одеського військового округу у 70-ті роки XIX ст.

Размещено на http://allbest.ru

2

Маріупольський державний університет

УДК 94(477.74)«187»(015)

Реформування Одеського військового округу у 70-ті роки XIX ст.

Мельников Е. О., аспірант

кафедри історичних дисциплін

Україна, Маріуполь



В наш час загострення стосунків у міжнародних відносинах призводить до збройних конфліктів. Збройні сили України повинні відповідати новітнім воєнним умовам і формам, щоб застосувати свій потенціал для захисту незалежності та суверенітету держави. Доцільним є комплексне вивчення історичного досвіду проблеми реформування Одеського округу накопиченого ним під час збройного конфлікту 1877-1878 рр.

Актуальність теми пов'язана з тим, що у частинах російської армії, дислокованих на українських землях у 70-ті рр. XIX ст., проходило службу багато українців, тому функціонування дорадянських державних інститутів має значний інтерес для сучасного українського суспільства. Досвід реформування Одеського округу може у майбутньому стати корисним для усунення помилок під час перетворень в сучасній армії України.

Тема реформування Одеського військового округу у 70-ті р. XIX ст. не розглядалося окремо ні за радянських часів, ні в роки розбудови української державності після розпаду Радянського Союзу. У сучасній російській історіографії панівною є думка, що реформи царського уряду вплинули на розвиток Збройних сил Російської Федерації, а округи на українських землях є невід'ємною частиною військово-окружної системи Російської імперії, нащадками якої вважаються росіяни. Особливу увагу привертають праці російських учених О. Айрапетова, А. Безугольного, Н. Ковалевського, В. Ковальова та М. Корольова [1; 2; 12].

Цікавий фактичний матеріал відповідно до теми нашого пошуку ми знаходимо у праці українських дослідників А. Дроздовського та Є. Краснової. Вчені розглянули історію Одеського юнкерського піхотного училища [9].

Метою статті є висвітлення військового реформування Одеського округу у 70-ті роки XIX ст. Царський уряд у XIX ст. щодо українського населення здійснював політику імперської інтеграції. В російській імператорській армії проходили службу українські селяни, а дворяни українського походження мали можливість просування у армійській ієрархії. Реформування військово-окружної системи Д. Мілютіна у 60-ті роки XIX ст. призвело до появи на південних українських землях Одеського військового округу.

На початку 70-х років XIX ст. Одеський військовий округ обіймав територію південних губерній - Катеринославської, Херсонської, Таврійської. Південь України посідав важливе стратегічне значення у планах царату для подальшого посилення обороноздатності Російської імперії, а Одеський військовий округ мав вихід до Чорного та Азовського морів, кордонів з Австро-Угорщиною та Румунією [11].

На озброєнні частин російської армії Одеського військового округу на початку 70-х років XIX ст. перебували однозарядні гвинтівки Крнка під патрон центрального займання з капсулем Бердана, однозарядні гвинтівки Бердана двох різновидів під унітарний патрон центрального запалення з металевою гільзою і димним порохом - №1 з відкидним затвором зразка 1869 р. та №2 з поздовжньо-ковзаючим затвором зразка 1870 р. і зброя старого Гатунку: нарізні піхотні та драгунські рушниці, кавалерійські штуцери. Нові види озброєння переважно мали менше використання, тому що були дорожчими та постачалися у частини, які перебували у зоні можливої ворожої агресії [5, с. 238].

У ході військового реформування армія не була забезпечена транспортними засобами, тому для швидкого постачання у військові частини Одеського військового округу необхідної кількості продуктів, амуніції та боєприпасів у липні 1870 р. вийшло повідомлення Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора про збір у місцевого українського населення підвід для перевезення обмундирування і спорядження для інтендантських складів в армійські частини. В документі повідомлялося, що «у випадках, коли звичайні засоби перевезення виявилися недостатніми, наймалися обивательські підводи за контрмарки» [26, арк. 1].

Метою реформування військово-окружної системи на півдні України було не тільки озброєння частин, а й навчання військовослужбовців поводженню зі зброєю, проведення маневрів. В 1871 р. було розроблено проект інструкції для польових занять військ з настановою про те, що «всі польові заняття повинні бути пройняті однією спільною метою - підготувати війська до успішної дії проти ворога, а тому все, що не може бути корисним, придатним до дії, має бути виключено з польових занять, особливо у вигляді крайньої обмеженості часу для її виробництва» [20].

Досвід франко-прусської війни російський генералітет також взяв у розрахунок, тому з 1871 р. вийшла постанова про навчання та використання найпростіших саперних робіт. Частини, розташовані у Одеському округу з часів Кримської війни продовжували навчання саперів. Наприклад, досвід Одеського військового округу у 1872 р. був високо оцінений О. Паткулем під час перевірки [3, с. 152].

У 1873 р. на маневрах відпрацьовувалося вирішення особливих тактичних завдань. Польові навчання 1874 р. на півдні України були присвячені новому підходу в артилерійській справі стосовно одноосібного управління вогнем батареї командиром, а не навідником. Військовослужбовці Одеського округу за присутністю своїх командувачів здійснювали навчання на місцевості [3,с. 159].

11 січня 1874 р. командуючим військами Одеського округу було призначено українця за походженням, представника дворян Чернігівської губернії генерала от інфантерії В. Семеку. За час його перебування на цій посаді округ зазнав значних змін у контексті реформування військово-окружної системи Російської імперії початого імператором Олександром II та військовим міністром Д. Мілютіним [24].

У зв'язку з соціально-економічними змінами у Російський імперії у січні 1874 р. імператор Олександр II підписав «Статутпро військову повинність». Згідно з цим статутом скасовувався рекрутський набір, армія повинна була стати масовою, змінювались принципи ведення військових дій. До призову підлягали призовники за такими критеріями: вік, здатність до служби, рівень освіти, національність та місце проживання [25].

Все чоловіче населення, яке проживало на українських землях у межах Російської імперії у зв'язку з призовом на військову службу проходило жеребкування. «Надходження на службу за призовом, вирішується жеребом, який виймається раз на все життя. Особи, номеру вийнятого ними жеребу, які не підлягають вступу в постійні війська, зараховуються в ополчення». Зараховані до ополчення з двадцять одного року до сорока трьох могли бути призвані на військову службу у діючу армію під час війни. В документі зазначалося, що «від призову на службу із запасу звільняються особи, які займають посади державної цивільної, або ж громадської служби, означенні в особливому списку» [25].

У статуті було зазначено, що до жеребкування відбиралися молоді люди, яким виповнювалося двадцять років. Призов здійснювався з першого листопада до п'ятнадцятого грудня кожного року. «Загальний строк служби в сухопутних військах, для вступників за жеребом, визначається в п'ятнадцять років, з яких шість років дійсної служби і дев'ять років в запасі» [25].

До призову на українських землях не підлягали єдиний син у батьків, єдиний годувальник у родині, а також якщо старший брат призовника вже відбув військову повинність. Скорочувався строк дійсної служби з шести до чотирьох років для новобранців, які мали тільки початкову освіту. Для тих хто закінчив міську школу термін дійсної служби становив три роки, а гімназію - півтора. Новобранці з вищою освітою проходили дійсну службу рік [25].

Безсімейним чоловікам, що мали земельний наділ та господарство, торгівельну справу або рибний промисел на один рік давалася відстрочка. На службу не призивалися священнослужителі усіх віросповідань, але вони мали змогу перебувати на посаді полкових священиків, справляти усі необхідні служби у полкових церквах. Не проходили службу, а зараховувались одразу у запас медичні та ветеринарні лікарі, фармацевти, викладачі [25]. Для керування процесом поповнення резерву новобранцями у повітах на українських землях з жовтня 1874 р. призначається посада повітового військового керівника. В його обов'язки входило пильнування за шляхами, нагляд за станом медичних приміщень, вирішення мобілізаційних питань [2]. 12 червня 1874 р. у Одеському військовому окрузі з татар, які проживали на території Криму у Бахчисараї сформовано національний ескадрон у складі резерву. Зовнішній вигляд кавалериста складався з чорної шапки, чорного мундиру з довгою спідницею з червоною обшивкою, червоних погонів, темно синіх шароварів з червоною тасьмою, червоних клапанів на комірах шинелей і плащів та гладких Гудзиків з білого металу [13].

21 липня 1875 р. у місті Сімферополь було сформовано другий кримськотатарський ескадрон. Згодом обидва ескадрони з'єднано у Кримський дивізіон, у який для навчання новобранців направлялося 16 козаків кубанського Козачого війська. Дивізіон дислокувався у місті Сімферополь та перебував у підпорядкуванні начальника 13-ї піхотної дивізії, а в листопаді 1876 р. його перевели до складу сформованого 10-го армійського корпусу [13].

З 1875 р. у частинах Одеського військового округу вводилися обов'язкові заняття з молодшими офіцерами. Керівники частин та помічники з офіцерського складу проводили військові ігри письмові та усні, вирішували тактичні завдання у польових умовах та випробували на маневрах задачі поставленні для вирішення [11].

У 1876 р. на маневрах під керівництвом «Комітету пересування військ залізницею», - структури організуючої військові перевезення як у мирний, так і воєнний час, відпрацьовувалось транспортування військ у якому узяли участь 93 тис. солдатів та 41 тис. коней. Перевезення відбувались з Одеського до Варшавського і Віденського округів, а також із Москви до Кримського півострову. Залізничні батальйони отримали досвід у будуванні залізничних шляхів [3, с. 161]. Станом на 1876 р. на озброєнні солдатів у частинах розташованих на південних українських землях перебували голчаста однозарядна капсульна гвинтівка Карлі, револьвери Сміта та Вессона, дрібнокаліберні піхотні та драгунські рушниці. Постачання нової зброї відбувалося у зв'язку з впровадженням переозброєння армії та зростанням напруги у дипломатичних відносинах Російської імперії та Туреччини [3, с. 312].

Реформування артилерійської справи, яке почалося з виданого положення про артилерійські парки у 1875 р., йшло вповільненими темпами. «Оскільки війни не передбачалося, то з організацією парків не поспішали». Згідно з положенням артилерійська організація складалась з дивізійних летучих парків з летучими відділеннями кавалерії та стрільців, та відділення рухомого парку. За планом нові 4-колесні зарядні скрині змінили б у частинах старе обладнання до 1880 р. До цього моменту повинна була діяти перехідна система комплектування 2- колесими та 4-колесими зарядними скринями військові частини до 1878 р. На час мобілізації у військових округах на українських землях діяли частина парків організації 1867 р., частини перехідної організації 1875 р., а нові парки з'явились тільки під час війни у 1877 р. [14, с. 14-18].

Наказом від 1 листопада 1876 р. під керівництвом великого князя Миколая Миколайовича почалось формування польового управління армії, а в трьох округах на українських землях створювалося шість армійських корпусів з порядковими номерами від сьомого до дванадцятого. Одеський військовий округ перейшов у підпорядкування головнокомандуючого Діючої армії, а сьомий та десятий корпуси переводилися для охорони узбережжя Чорного моря [2].

За дослідженнями М. Ковалевського, О. Безугольного три корпуси з шести складалися з дивізій одного військового округу: VII, VIII і X корпуси мали змішаний склад: в них були включені дві дивізії з Одеського округу та по одній з Харківського. Три дивізії Харківського військового округу пересувалися на південь для нарощування військових сил Одеського округу [2]. Другого листопада 1876 р. у військових округах на українських землях оголошувалась мобілізація. За дослідженням М. Корольова мобілізаційний процес відбувався у три етапи. На першому етапі тривав збір людей і коней у місцях призову, а на другому етапі до частин, які вирушали на фронт приєднувались солдати та коні з запасних частин. Останнім кроком було «розгортання частин на позиціях біля ймовірних плацдармів війни» [12].

Одеський округ готувався до війни з Туреччиною і як тилова база для забезпечення Дунайської армії. Згідно з документами листування Штабу Одеського військового округу з командирами військових частин, комендантом і міським головою міста Миколаєва про пересування та розквартирування військових частин на територію округу повинні були прибути чисельні сили.

У листі від 13 грудня 1876 року за №153 йде мова про важливе затверджене положення «про управління арміями у воєнний час, в якому з'ясовані і дані вказівки про стосунки військових начальників областей, зайнятими військами». За листом можна дізнатися, що міським і земським установам потрібно було вжити «всіх заходів до забезпечення найшвидшим і у всіх відносинах задовільним виконанням потреб військового управління і тим чинити всілякі з їх боку сприяння успішному здійсненню тієї задачі, для досягнення якої зроблена мобілізація військ» [27, арк. 16].

Станом на 14 грудня 1876 р. всі три етапи мобілізації військ було виконано. Таким чином тривала вона сорок два дні. У ході мобілізаційного процесу було виявлено, що не вистачає офіцерів запасу. Військово-окружна система та проведені попередньо реформи призвели до швидкої мобілізації та розгортання на позиціях чисельної армії. Реформи 1874 р. за якими у повітах з'явились посади військових керівників та впровадження місцевого військово-адміністративного управління виявилися вдалими. Всестанова військова повинність дозволяла швидко поповнювати новими формуваннями діючу армію. З Одеського округу до війська було мобілізовано від 10 до 20 тисяч чоловіків [2; 12].

Українське населення, що проживало у межах округів за законом про військово-кінну повинність постачало у частини коней. З Одеського округу до збірних пунктів надійшло 15 600 коней без відшкодування їхньої вартості селянам [2]. З листопада 1876 р. до середини квітня 1877 р. у Бессарабській та Херсонській губерніях були розташовані військові сили Дунайської армії. Станом на 10 квітня 1877 р. «Бессарабська губернія, приморські повіти Херсонської та Таврійської губерній та Кримській півострів були оголошені на воєнному стані» [22, с. 1].

Грошове забезпечення розквартированих на півдні України військовослужбовців російської імператорської армії до початку війни з Туреччиною здійснювалось інтендантствами округів розташованих на українських землях. Згодом фінансуванням стало займатися польове казначейство [2].

Інтендантське постачання з Одеського округу до військ у Румунії відбувалося шляхом «від станції Роздільна - Кишинів - Унгени - Ясси». На території Румунії залізнична колія не була широкою, як на території Російської імперії, тому втрачаючи час усі припаси перевантажували [22, с. 2]. Заготівлю провіанту для військових частин Одеського округу здійснювали інтенданти переважно через закупівлю у магазинах зерна, борошна. В окрузі діяло 26 продовольчих магазинів. У місцях де магазинів не було підрядники завозили до частин все необхідне. Істотним недоліком напередодні війни, який виявився була повна відсутність у розпорядженні інтендантства установ для переробки зерна, випічки хліба. У термінові строки цей недолік було вирішено побудуванням печей та навчанням людей у справі випікання хлібу [22, с. 5]. суверенітет одеський військовий кримськотатарський

Великі продовольчі бази були зосереджені спочатку у Києві, а згодом у Одесі, Роздільній, Акермані. Для забезпечення флоту на Чорному морі продовольство перебувало на складах Миколаєва, Севастополя та Керчі [З, с. 474-479]. В Одеському окрузі діяли госпіталі другого класу у Херсоні та Тирасполі. Вони мали змогу прийняти 10-15 поранених офіцерів та 300-400 нижніх чинів. Госпіталі першого класу діяли у Сімферополі, Бендерах, Керч- Єнікале та мали 5-7 офіцерських місць та 100-200 для нижніх чинів с відділенням у Ростові-на-Дону. Окрім госпіталів для розташування поранених діяли Сакське госпітальне відділення та санітарні станції у Євпаторії, Таганрозі, Новій Одесі, а у війську працювали полкові лазарети та «околодки ддя слабосильних команд» [22, с. 4]. Впродовж 1877 р. медичні військові заклади Одеського округу прийняли 34 312 пацієнта. З них вилікувано було 18 984 людини, а померло 1558 [6, с. 83-84].

Фортеці у Керчі, Севастополі та Очакові приводилися у бойовий стан. Мета охорони узбережжя Чорного моря полягала не тільки для відбиття можливих десантних операцій супротивника, але й «захисту прибережного населення від розбоїв і грабежу», яке могло б бути здійсненим у разі висадки невеликих ворожих «озброєних партій» [21, с. 56].

Охороною узбережжя Одеського військового округу займались VII та X корпуси. «Війська цих корпусів мали на зиму зайняти по можливості зручне квартирне розташування, при якому здійснювали б, своїми передовими частинами, постійне і пильне спостереження заузбережжям» [21, с. 56]. Штаб VII корпусу дислокувався у місці Одеса, а штаб X корпусу - у місці Сімферополь. До початку війни з Туреччиною війська дислокувалися на узбережжі «при батальйонних та частково полкових штабах». Після оголошення війни 2 квітня 1877 р. війська дислокувалися за заздалегідь запланованим планом для захисту берегів Чорного моря. «При складанні і виконанні цієї дислокації малося на увазі роз'їздами і окремими постами спостерігати все узбережжя, тримаючи позаду невелику підтримку». Значна кількість військ розташовувалась у стратегічно важливих місцях та у разі потреби висувалося надопомогу роз'їздам [15, с. 109].

За наявності потреби місцеві війська Одеського округу, які несли караульну та конвойну службу, за розпорядженням керівників отрядів, залучались до ведення військових дій. Під час війни не припинялись практичні заняття місцевих і польових військ Одеського округу. Увага приділялась стрільбам, а частинам Керченської фортеці було «зазначено також здійснювати і військові прогулянки до сторони Опука, щоб вони набули навичок до маршів з усіма військовими пересторогами, а також, щоб спостерігати узбережжя Чорного моря між Тобечикським і Узунларським озерами» [15, с. 113].

Продовжувалась підготовка артилерійських батарей і команд в Одесі, Очакові, Севастополі та Керченській фортеці. Як свідчать джерела підготовленість артилеристів була високою «у стрільбі люди придбали вже достатній навик і стрільба дає дуже хороші результати». У подальшому планувалося відпрацьовувати нічні стрільби з батарей розташованих на узбережжі за допомогою освітлювальних приладів «дії з якими по освітленню рейдів цілком задовільні» [15, с. 113].

Впродовж 25 травня - 15 червня 1877 р. безперервно відпрацьовувались стрільби берегових батарей. За свідченням джерела, у Одесі «проводились практичні стрільби з дев'яти дюймових мортир по рухомій цілі» [16,с. 124].

Царським урядом продовжувались заходи щодо зміцнення військової потужності Одеського округу. Біля Очакова у Буго-Дніпровському лимані була побудована «морська батарея», яку назвали Миколаївською приморською батареєю [17, с. 133]. З Кронштадту для неї була надіслана одинадцятидюймова гармата, яку встановили на платформі з круговим обстрілом [18, с. 137].

У результаті підписаних мирних угод Росії з турецькою стороною у 1878 р. змінювалась територія Одеського округу. На частину Бессарабії, яка увійшла до його складу, поширювались усі російські військові установи [11].

На нашу думку війна з Туреччиною 1877-1878 рр. у якій здобула перемогу Російська імперія стало великим випробування для Одеського військового округу. Завдяки реформам 1874 р. про всестанову повинність мобілізаційні заходи були швидко проведені. На практиці доведено, що солдати були добре навчені та діяли у бойових умовах злагоджено. Нестачі у патронах також не відчувалося. На цей факт вказувала підготовка військовослужбовців у тотальній економії набоїв та використання їх для прицільної стрільби.

Частини фортець, розташованих у Одеському окрузі на високому рівні забезпечили патрулювання узбережжя та не допустили проведення десантних операцій. Берегова артилерія показувала високі результати, а артилеристи навіть під час війни продовжували навчання.

Російський дослідник М. Корольов відмічає, що польова артилерія виявилася малоефективною на полі бою проти турецьких укріплень. Артилеристи не мали змоги влучно стріляти по ворожій піхоті, яка засідала у земляних укріпленнях. Під час координації дій артилерії та сухопутних частин, російська піхота несла великі втрати під час атак, спричинених навченістю солдатів стріляти з невеликих дистанцій. Турецькі військовослужбовці стріляти на далекі відстані та мали у своєму розпорядженні новітні гвинтівки європейського виробництва [12, с. 69].

Заздалегідь підготовлене інтендантське постачання витримало напругу військового часу, але різні за шириною залізничні колії у межах Одеського округу та Румунії гальмували вчасне отримання Діючою армією усього необхідного у перші місяці війни. Зі спогадів учасників подій за місяць перебування на території ворога ставали непридатними для подальшого використання одяг та інші елементи обмундирування. Відсутність гарних возів для дій у гірської місцевості призвело до недоотримання постачання, а продукти солдати іноді купували за власні кошти за високими цінам [23].

На нашу думку, госпіталі Одеського округу діяли за встановленим розпорядком та приймали поранених бійців та офіцерів. У Діючій армії у перші місяці санітари та медична служба проявила себе добре, але при широкомасштабних наступах і похолоданні на Балканах у лазаретах не вистачало місця для поранених. Евакуація до Одеського округу затримувалась з відсутністю візків та великою відстанню до місць розташування госпіталів.

На думку М. Корольова негативною рисою реформування, яка проявилася під час військових дій була «невідповідність технічних положень піхотного статуту новим видам зброї». Перехід військ до розсипного строю та використання під час наступу стрілецького ланцюга не були виконані на достатньому рівні. Реформа 1869 р. залишилась ефективною на папері, але не відповідала консервативним реаліям, які панували серед офіцерства для вишколу солдатів у Російській імперії [12, с. 68-69].

На нашу думку, війська Одеського округу достатньо забезпечувалися набоями та різними видами вогнепальної зброї до війни з Туреччиною. Однак кавалерійські та піхотні частини мали різні зразки зброї і це на практиці давало тільки негативні результати. Гвинтівки Крнка та Бердана не використовувались для ведення вогню на далекі відстані.

Війська Одеського округу та переведені до нього частини виявили високі моральні та фізичні якості під час патрулювання Чорноморського узбережжя. Залучені частини до Діючої армії з українських земель гідно протидіяли супернику поступаючись у технічному оснащенні.

На думку М. Корольова, війна змінила тактику російської армії. У піхотинців сформувався тактичний ланцюг під час наступу прицільного вогню супротивника з близької відстані. Турецькі укріплення проривалися засобом використання ешелонованого наступу. Кавалерія погано справлялася з розвідкою, а наїзники не вміли стріляти з коней [12, с. 71-72].

Доцільно зауважити, що незважаючи на перемогу над Туреччиною організація російських військ станом на 1877-1878 рр. не вимагала повністю потребам свого часу та відставала в технічному оснащенні та у тактиці введення бою від європейських країн. Армія потребувала подальшого реформування. Мобілізаційні заходи та тривалість війни довели, що у резерві треба тримати заздалегідь навчених людей. Резерв у подальшому повинен був не тільки нести охорону узбережжя Чорного моря або губерній в яких він дислокувався, але й поповнювати живою силою Діючу армію.

Артилерійські частини округів на українських землях потребували переозброєння новими гарматами. Після закінчення війни з Туреччиною у Одеському окрузі здійснювалось навчання артилеристів. Так, у червні- липні 1878 р. проводилися практичні стрільби «дев'ятої резервної артилерійської бригади». Після виконання запланованих заходів військовослужбовці відправлялися до Одеси [27, арк. 76]. Для піхоти почалось виготовлення гвинтівок з прицілом на дальню відстань для збереження чисельного складу та у зв'язку з впровадженням нового тактичного плану дій. Скорострільність вогнепальної зброї підвищувалась за рахунок введення нових механізмів [12, с. 84].

5 квітня 1879 р. на посаду тимчасового Одеського генерал губернатора було призначено інженер- генерала Е. Тотлебена, азі вересня 1879 р. він став командуючим військами Одеського округу. Е. Тотлебен був добре знайомий з положенням справ в окрузі, бо у 1876 р. займав посаду головного розпорядника по захисту Чорноморського узбережжя. Під його керівництвом розставлялися міни в акваторії міст Севастополя, Керчі, Одеси, Очакова та будувалися нові батареї. На посаді тимчасового генерал-губернатора він перебував до 18 травня 1880 р. та ретельно виконував свої обов'язки у боротьби проти проявів тероризму на українських землях у межах Одеського військового округу від Кримського півострову до Бессарабії [28, арк. 1-28].

В жовтні 1879 р. вийшло Положення про школи та навчальні команди артилерійських військ. Згідно з документом у кожній батареї, парках, артилерійських ротах у фортецях, місцевих артилерійських бригадах створювалися школи. В артилерійських бригадах та у керівництвах артилерії фортець діяли навчальні команди. Зі стопроцентного артилерійського складу для проходження навчання відбирались десять відсотків найкращих солдатів. Учбовий процес проходив один рік. Під час якого увага приділялася вивченню російської мови, арифметики, теорії та практиці ведення артилерійського вогню, а команди з фортець отримували знання з фортифікаційної справи. Випускники отримували звання бомбардирів та розподілялися згідно з наказами керівництва у різні частини [19].

Імператор Олександр II та військовий міністр Д. Мілютін розглядали усі прорахунки у діях піхоти та продовжували впроваджувати зміни у піхотній тактиці. Імператорським наказом від 5 червня 1879 р. вводилися Тимчасові правила для навчання роти та батальйону розсипному строю. Згідно з документом «Досвід останньої війни довів, що озброєння піхоти... вимагає засвоєння... прийомів, кілька відмінних від тих, які дотепер застосовувалися в наших військах». У наказі розглядались та пояснювались дії у ланцюзі, ведення вогню під час атаки та оборони [4].

Згідно з «Інструкцією для дій роти і батальйону в бою» головною тактичною одиницею вважалась рота. Пануючим елементом в тактиці став розсипний стрій. Рота складалася з ланцюга та ротного резерву без поділу на ланки. Лінійний та стрілецький поділ рот не відповідав новітнім тактичним розробкам і його було скасовано [8, с. 97-109].

Резерв більше не залишався на позиціях, а йшов строєм під час атаки або відступу за ротою. Дослідник М. Корольов робить висновок, що «статут визначав три форми строю: зімкнений, розімкнений та розсипний» [12, с. 85].

У 1879 р. тривало реформування у навчанні саперних батальйонів. Згідно з Тимчасовою настановою ддя самообкопування піхоти малою лопатою усі піхотні та артилерійські командири повинні були робити земляні укріплення під час наступу або при обороні. Настанова ознайомлювала з правильним поводженням з інструментом під час правильного риття окопів. Кожна рота в межах військових округів на українських землях отримувала у користування 80 малих лопат та 20 сокир [5].

Кавалерія під час війни з Туреччиною виявилась неефективною, тому у 1879 р. розроблявся новий стройовий статут кавалерійської служби. Кіннота військових округів на українських землях у ході реформування відпрацьовувала дії у пішому строю. Досвід підготовки ескадронів довів, що треба змінювати тактичні завдання кінноти під час бою [10, с. 357].

Протягом 70-х рр. XIX ст. на українських землях поліпшувалась система тилового господарства. У кожний полк призначався завідувач по господарству, який допомагав командиру полку при вирішанні господарчих питань. Каптенармус допомагав ротному командиру. Для підвищення забезпечення військ необхідними ресурсами солдати відправлялись на вільні роботи. Частина продуктів та грошей зараховувалась до «господарчих сум підрозділів», а інша поділялася між солдатами [2]. На нашу думку, вільні роботи позитивно вплинули на забезпечення армії продовольством та фінансами, але негатив проявлявся у неефективності військової підготовки, яка не проводилася у зв'язку непрофільної занятості солдатів. Військове керівництво у ході реформ на українських землях поліпшило систему тилового господарства з провадженням нових посад у полках та ротах, але саме з цим більшість питань забезпечення покладалася на представників військових частин.

На кінець 70-х р. XIX ст. стало більш якісним медичне забезпечення військ у межах округів розташованих на території України. У Одеському окрузі на початку 1870-х рр. захворювало ЗО 695 вояків, з яких помирало 1083. За даними на кінець 1870-х рр. хворих налічувалось 31 802, з яких помирало 469 [7].

Поширеними хворобами того часу були тиф, тифозна лихоманка, легенева чахотка, запалення очей та грудних органів, венеричні хвороби, катари дихальних органів і травних трактів. Наприклад, на тисячу військових Одеського округу у строю залишалось 49,5%, які вилікувались від вище зазначених недугів [7, с. 15-17].



Висновок

Впродовж 70-х років XIX ст. Одеський військовий округ зазнав реформування різнопланового характеру. Змінилась система підготовки солдатів та офіцерів, військова повинність прискорювала мобілізаційні спроможності округу, але організація артилерійських парків йшла повільними темпами і не відповідала умовам свого часу.

Одеський округ пройшов випробовування війною з Туреччиною 1877-1878 рр. під час якої було доведено ефективність фортецевої та узбережної артилерії, а місцеві та переведені до Криму частини не дали змоги висадки ворожим десантам та гідно проявили себе під час патрулювання місцевості.

Російсько-турецька війна 1877-1878 рр. виявила прогалини реформування попередніх років, тому головним елементом в піхотній тактиці став розсипний стрій, а невідповідність технічних положень піхотного статуту новим видам озброєння переглядалась Олександром II та Д. Мілютіним, приділялась увага саперним батальйонам, поліпшувалась система тилового господарства.



Список використаних джерел

1. Айрапетов О. Р. Испытание войной: реформы и вооруженные силы России и Турции в 1860-1870-е гг. / О. Р Айрапетов // Российская история. -2016.- №6. - С.15-27.

2. Безугольный А. Ю., Ковалевский Н. Ф., Ковалев В. Е. История военно-окружной системы в России. 1862-1918 / А. Ю. Безугольный, Н. Ф. Ковалевский, В. Е. Ковалев. - М.: Центрополиграф, 2012. - 502 с.

3. Бескровный Л. Г. Русская армия и флот в XIX веке. Военноэкономический потенциал / Л. Г. Бескровный. -М.: Наука, 1973. - 432 с.

4. Временные правила для обучения роты и батальона рассыпному строю // ПСЗРИ. Собр. 2-е. - Т.54. - Отд-е 10-е. - СПб., 1881.-С.476.

5. Временное наставление по самоокапыванию пехоты малою лопатою//ПСЗРИ. Собр. 2-е.-Т.54.-Отд-е l-e.-СПб., 1881.-С.487.

6. Всеподданнейший отчет о действиях Военного министерства за 1877 год. - СПб., 1879.

7. Всеподданнейший отчет о действиях Военного министерства за 1880 год. Отчет Главного военно-медицинского управления // Исторический очерк деятельности Военного управления в России в первое двадцатипятилетие благополучного царствования государя императора Александра Николаевича. (1855-1880 гг.) / Сост. полк. Хорошхиным и Еврейновым, под руковод. ген.-лейт. Богдановича. - Т.6. Приложение №72, 1881.-С.13-14.

8. Драгомиров М. О системе обучения стрельбе / М. Драгомиров II Военный сборник. - 1876. - №5. - С.151-159.

9. Дроздовский А., Краснова Е. Одесское пехотное юнкерское училище [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www. odessitclub.org/pu-blications/almanac/alm_48/alm_48_107_122.PDF

10. Зайончковский П. А. Военные реформы 1860-1870 годов в России / П. А. Зайончковский. -М.: Изд-во Моек, ун-та, 1952. - 371 с.

11. Исторический очерк деятельности военного управления в России в первое двадцатипятилетие благополучного царствования государя императора Александра Николаевича (1855-1880 гг.) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://search.rsl.ru/ru/ record/01003893500

12. Королёв М. А. Преобразование армии и флота Российской империи в контексте военных реформ (вторая половина XIX - начало XX вв.): Дис... канд. історичних наук 07.00.02: Отечественная история IМ. А. Королёв. - М., 2009. -214 с.

13. Кудашев Н., Азар В. Крымский конный её Величества Государыни Императрицы Александры Феодоровны полк [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.torrentino.me/ torrent/831799

14. Организация артиллерийских парков до войны 1877 и 1878 гг. // Сборник материалов по Русско-турецкой войне 18771878 гг. на Балканском полуострове. Вып.11. Мобилизация русской армии и сосредоточение в Бессарабии. - СПб., 1898. - С.14-18.

15. Перечень общих распоряжений и действий по обороне Черноморского побережья с 12 апреля по 25 мая // Сборник материалов по Русско-турецкой войне 1877-1878 гг. на Балканском полуострове. Вып.17. Оборона Черноморского побережья. - СПб., 1899.-С.109-113.

16. Перечень общих распоряжений и действий по обороне Черноморского побережья с 25 мая 15 июня // Сборник материалов по Русско-турецкой войне 1877-1878 гг. на Балканском полуострове. Вып.17. Оборона Черноморского побережья. - СПб., 1899. -С.122-124.

17. Перечень общих действий по обороне Черноморского побережья с 15 июня по 1 июля // Сборник материалов по Русско- турецкой войне 1877-1878 гг. на Балканском полуострове. Вып.17. Оборона Черноморского побережья. - СПб., 1899. - С.130-133.

18. Перечень общих действий по обороне Черноморского побережья с 1 по 15 июля // Сборник материалов по Русско- турецкой войне 1877-1878 гг. на Балканском полуострове. Вып.17. Оборона Черноморского побережья. - СПб., 1899. - С.135-137.

19. Положение о школах и учебных командах артиллерийских войск// ПСЗРИ. Собр. 2-е. - Т.54. - Отд-е 2-е. - СПб., 1881. - С.139.

20. Проект инструкции для полевых занятий войск [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://reformshistory.ru/reformy/reformy- aleksandra-ii/voennaya-reforma/boevaya-podgotovka-i-gramotnost

21. Приказ по войскам VII и X армейских корпусов, от 30 ноября 1876 г. // Сборник материалов по Русско-турецкой войне 1877-1878 гг. на Балканском полуострове. Вып.17. Оборона Черноморского побережья. - СПб., 1899. - С.55-65.

22. Сборник материалов по Русско-турецкой войне 18771878 гг. на Балканском полуострове. Вып.96. Отчет по интендантской части. - СПб., 1910. - 564 с.

23. Сборник военных рассказов, составленных офицерами- участниками войны. 1877-1878 гг. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www. adjudant.ru/rtwarl877-78/stories2-10.htm

24. Столетие военного министерства. 1802-1902. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.runivers.ru/lib/book8034/

25. Устав о Воинской Повинности. - СПб, 1874.

26. Центральний державний історичний архів України, м. Київ. -Ф.356.-Оп.1.-Спр.87.

27. Там само. - Спр.122.

28. Там само. -Ф.1191.- Оп.1. - Спр.1.



References

1. Ajrapetov О. R. Ispytanie vojnoj: reformy і vooruzhennye sily Rossii і Turcii v 1860-1870-e gg. / O. R. Ajrapetov // Rossijskaja istorija. - 2016. - №6. - S.15-27.

2. Bezugol'nyj A. Ju., Kovalevskij N. F., Kovalev V. E. Istorija voenno-okruzhnoj sistemy v Rossii. 1862-1918 / A. Ju. Bezugol'nyj, N. F. Kovalevskij, V. E. Kovalev. -M.: Centropoligraf, 2012. - 502 s.

3. Beskrovnyj L. G. Russkaja armija і flot v XIX veke. Voenno- jekonomicheskij potencial / L. G. Beskrovnyj. -M.: Nauka, 1973. - 432 s.

4. Vremennye pravila dlja obuchenija roty і batal'ona rassypnomu stroju // PSZRI. Sobr. 2-е. - T.54. - Otd-e 10-e. - SPb., 1881. - S.476.

5. Vremennoe nastavlenie po samookapyvaniju pehoty maloju lopatoju//PSZRI. Sobr. 2-е.-T.54.-Otd-e 1-е. - SPb., 1881.-S.487.

6. Vsepoddanneishii otchet о deistvijah Voennogo ministerstva za 1877 god. - SPb., 1879.

7. Vsepoddannejshij otchet о dejstvijah Voennogo ministerstva za 1880 god. Otchet Glavnogo voenno-medicinskogo upravlenija // Istoricheskij ocherk dejatel'nosti Voennogo upravlenija v Rossii v pervoe dvadcatipjatiletie blagopoluchnogo carstvovanija gosudarja imperatora Aleksandra Nikolaevicha. (1855-1880 gg.) / Sost. polk. Horoshhinym і Evrejnovym, pod rukovod. gen.-lejt. Bogdanovicha. - T.6. Prilozhenie №72, 1881.-S.13-14.

8. Dragomirov M. О sisteme obuchenija strel'be / M. Dragomirov // Voennyj sbomik. - 1876.-№5. - S.151-159.

9. Drozdovskij A., Krasnova E. Odesskoe pehotnoe junkerskoe uchilishhe [Elektronnyj resurs]. - Rezhym dostupu: http://www. odessitclub.org/pu-blications/almanac/alm_48/alm_48_107_122.PDF

10. Zajonchkovskij P. A. Voennye reformy 1860-1870 godov v Rossii / P. A. Zajonchkovskij. - M.: Izd-vo Mosk. un-ta, 1952. -371 s.

11. Istoricheskij ocherk dejatel'nosti voennogo upravlenija v Rossii v pervoe dvadcatipjatiletie blagopoluchnogo carstvovanija gosudarja imperatora Aleksandra Nikolaevicha (1855-1880 gg.) [Elektronnyj resurs]. - Rezhym dostupu: http://search.rsl.ru/ru/record/01003893500

12. Koroljov M. A. Preobrazovanie armii і flota Rossijskoj imperii v kontekste voennyh reform (vtoraja polovina XIX - nachalo XX vv.): Dis... kand. istorichnih nauk 07.00.02: Otechestvennaja istorija / M. A. Koroljov. - M., 2009. -214 s.

13. Kudashev N., Azar V. Krymskij konnyj ejo Velichestva Gosudaryni Imperatricy Aleksandry Feodorovny polk [Elektronnyj resurs]. - Rezhym dostupu: http://www.torrentino.me/torrent/831799

14. Organizacija artillerijskih parkov do vojny 1877 і 1878 gg. // Sbomik materialov po Russko-tureckoj vojne 1877-1878 gg. na Balkanskom poluostrove. Vyp.ll. Mobilizacija russkoj armii і sosredotochenie v Bessarabii. - SPb., 1898. - S.14-18.

15. Perechen'obshhih rasporjazhenij і dejstvij po oborone Chernomorskogo poberezh'ja s 12 aprelja po 25 maja // Sbomik materialov po Russko-tureckoj vojne 1877-1878 gg. na Balkanskom poluostrove. Vyp.17. Oborona Chernomorskogo poberezh'ja. - SPb., 1899.-S.109-113.

16. Perechen'obshhih rasporjazhenij і dejstvij po oborone Chernomorskogo poberezh'ja s 25 maja 15 ijunja // Sbomik materialov po Russko-tureckoj vojne 1877-1878 gg. na Balkanskom poluostrove. Vyp. 17. Oborona Chernomorskogo poberezh'ja. - SPb., 1899. - S.122-124.

17. Perechen'obshhih dejstvij po oborone Chernomorskogo poberezh'ja s 15 ijunja po 1 ijulja // Sbomik materialov po Russko- tureckoj vojne 1877-1878 gg. na Balkanskom poluostrove. Vyp.17. Oborona Chernomorskogo poberezh'ja. - SPb., 1899. - S.130-133.

18. Perechen'obshhih dejstvij po oborone Chernomorskogo poberezh'ja s 1 po 15 ijulja // Sbomik materialov po Russko-tureckoj vojne 1877-1878 gg. па Balkanskom poluostrove. Vyp.17. Oborona Chernomorskogo poberezh'ja. - SPb., 1899. - S.135-137.

19. Polozhenie о shkolah і uchebnyh komandah artillerijskih vojsk // PSZRI. Sobr. 2-е. - T.54. - Otd-e 2-е. - SPb., 1881. - S.139.

20. Proekt instrukcii dlja polevyh zanjatij vojsk [Elektronnyj resurs]. - Rezhym dostupu: http://reformshistory.ru/reformy/reformy- aleksandra-ii/voennaya-reforma/boevaya-podgotovka-i-gramotnost

21. Prikaz po vojskam VII і X armejskih korpusov, ot 30 nojabrja 1876 g. // Sbomik materialov po Russko-tureckoj vojne 1877-1878 gg. na Balkanskom poluostrove. Vyp.17. Oborona Chernomorskogo poberezh'ja. - SPb., 1899. - S.55-65.

22. Sbornik materialov po Russko-tureckoj vojne 1877-1878 gg. na Balkanskom poluostrove. Vyp.96. Otchet po intendantskoj chasti. - SPb., 1910. - 564 s.

23. Sbornik voennyh rasskazov, sostavlennyh oficerami- uchastnikami vojny. 1877-1878 gg. [Elektronnyj resurs]. - Rezhym dostupu: http://www. adjudant.ru/rtwarl877-78/stories2-10.htm

24. Stoletie voennogo ministerstva. 1802-1902. [Elektronnyj resurs]. - Rezhym dostupu: http://www.runivers.ru/lib/book8034/

25. Ustav о Voinskoj Povinnosti. - SPb, 1874.

26. Central'nyj derzhavnyj istorychnyj arhiv Ukrai'ny, m. Kyi'v. - F.356.-Op.l.-Spr.87.

27. Tam samo. - Spr.122.

28. Tam samo. -F.1191. -Op.l. - Spr.l.



Анотація

Реформування Одеського військового округу у 70-ті роки XIX ст. Мельников Е. О., аспірант кафедри історичних дисциплін, Маріупольський державний університет (Україна, Маріуполь), eduardmelnykov@ukr.net

Розглянуто реформування Одеського військового округу у 70-ті р. XIX ст. Доведено, що воно мало різноплановий характер. Автор аналізує позитивні та негативні риси впроваджених реформ Д. Мілютіна на українських землях у межах Одеського округу. Досліджено вплив перетворень на стан військово-окружної системи під час російсько-турецької війни 1877--1878 рр. та подальше вдосконалення російської армії.

Ключові слова: українські землі, Одеський військовий округ, військова реформа, російська армія, російсько-турецька війна.



Annotation

The reforming of the Odessa military district in the 70-ies of the XIX century. Melnykov E. O., post graduate of the Department of historical disciplines, Mariupol State University (Ukraine,Mariupol), eduardmelnykov@ukr. net

The article considers the reforming of the Odessa military district in the 70-ies of the XIX century. It is proved that it had a varied character. The author analyzes the positive and negative features of the implemented reforms by D. Milyutin in the Ukrainian lands within the boundaries of the Odessa district. It is researched the influence of transformations on the state of military-district system during the Russian--Turkish war of1877--1878 and the further improvement of the Russian army.

Keywords: Ukrainian land, Odessa military district, military reform, the Russian army, Russian--Turkish war.

Размещено на Allbest.ru