Ліквідація всеукраїнської учительської спілки як складова утвердження радянської влади в Україні

Українська революція 1917-1921 років безумовно стала визначною подією вітчизняної історії. Характерною рисою цього часу стало українсько-більшовицьке протистояння. Воно відбувалося не лише на воєнно-політичному, ідеологічному, а й на освітньому рівні. Останній аспект, в тій, чи інші мірі розглядався в публікаціях радянських дослідників [4; 11], представників української діаспори [13; 18] та вітчизняних науковців [2; 3; 6; 12; 14-17; 19; 20]. Попри накопичений ними фактичний матеріал та дослідження, вважаємо необхідним звернути увагу на вказане протистояння на прикладі Всеукраїнської Учительської Спілки.

З початком Української революції 1917-1921 рр. активізувався рух за національну освіту. Необхідність її створення диктувалася рядом життєво важливих причин. По-перше, масова неписьменність українського населення (в першу чергу сільського); подруге, діюча система освіти була майже повністю зрусифікована і не відповідала інтересам будівництва української школи; по-третє, існуючі школи належали до різних типів, навчання у них також проходило за різними програмами і давали вони учням переважно початкову освіту; по-четверте, слабкою була матеріально-технічна база шкільництва, яка виражалася у гострій нестачі навчальних приміщень, учителів, відсутності літератури тощо [10, с.29].

З огляду на зазначене зростала вага українських учительських кадрів. Навесні 1917 р. розпочалася організація вчительства у відповідні професійні об'єднання. Революційний підйом дав змогу відродити створену ще на початку ХХ ст. Б. Грінченком, С. Єфремовим Всеукраїнську Учительську Спілку. Уже в травні цього ж року відбулися перші організаційні збори цієї спілки [14, с.171]. Таким чином педагоги заявляли про себе як про окрему професійну групу. У періоди важкої військово-політичної боротьби і зміни урядів в Україні учительські профспілки не тільки намагалися здійснювати правовий захист і матеріально допомагати своїм членам, а ще й ставали осередками для обміну педагогічним досвідом, організовували заходи з підвищення кваліфікації вчителів.

І Всеукраїнський професійний учительський з'їзд, що проходив 13-15 серпня 1917 р. в Києві ознаменував фактичне оформлення Всеукраїнської Учительської Спілки [23]. Її члени всіляко сприяли справі поширення освіти на українських землях, захищали професійні, юридичні, економічні, політичні та інші інтереси вчительства; формуванню, розвитку та впровадженню передових тенденцій педагогічного процесу в Україні. Завдяки їх зусиллям відбувалися інтенсивні спроби реформування освітньої системи.

Радянська влада також велику увагу приділяла освітнім реформуванням в Україні. Намагаючись утвердитися в Україні їй приходилося рахуватися з змінами які почали відбуватися під впливом розгортання українського національно-визвольного руху. Вона навіть змушена була вдатися до оголошення політичних гасел сприяння українській школі, не перешкоджати викладанню українською мовою тощо.

В основу радянського реформування освіти було покладено ідею будівництва єдиної трудової школи. Радянська влада в Україні керувалася в освітній сфері «Положенням про єдину трудову школу Української Соціалістичної Радянської Республіки», прийнятого 2 липня 1919 р. Творцем її був нарком освіти Г. Гринько [11, с.651]. Для здійснення цього планувалося залучити організоване українське вчительство до співпраці.

Підстави сподівань на успішне співробітництво були, починаючи з першої та другої спроби встановлення радянської влади в Україні. Так, під час першої спроби Всеукраїнська Учительська Спілка стояла на позиціях співпраці з радянською владою, водночас намагаючись продовжувати українізацію та проведення шкільної реформи [16, с.109]. Щоправда, вже тоді в середовищі українських вчителів виникали цілком обґрунтовані підозри що співпраця не відбудеться. Адже запевнення народного комісара освіти В. Затонського про сприяння українській школі та підтримку українців виявилися політичними гаслами [16, с.109].

Під час другого приходу більшовиків Всеукраїнська Учительська Спілка також вступила в контакт з радянською владою і оголосила наміри про співпрацю [8]. Члени Спілки були запевнені в лібералізмі радянської влади до українських учителів, а В. Затонський, у розмові з спілчанами висловив міркування, що всі мови рівні, і тому він не перешкоджатиме викладанню рідною мовою в українському селі [16, с.110], що давало надії на досягнення справжньої співпраці між ВУС та радянським урядом.

Попри запевнення радянська влада поступово почала процес витіснення з освітнього процесу набутків українських урядів. Так, зокрема, було проігноровано ідею використання, при існуючій нестачі, українських підручників. Не підтримуючи політичні заходи більшовиків, учительство схвалило їх реформу системи шкільної освіти. Зокрема дуже цінною була допомога українських учителів у розробці принципів та проекту єдиної трудової школи, що втілювала у собі всі прагнення та сподівання організованого вчительства [16, с.110].

Однак уже тоді, попри заяви про лояльність та існуючу співпрацю у радянської влади були серйозні застереження. Так, члени Всеукраїнської Учительської Спілки після першого та другого залишення більшовиками України неодноразово критикували їхню політику. Окремі її представники зі зброєю в руках відстоювали українську державність [14, с.175]. Більшовицькі керманичі знали, що Всеукраїнська Учительська Спілка намагалася протидіяти антиукраїнській політиці А. Денікіна [17] тощо. Не до вподоби спілчанам було і закриття радянською владою освітніх установ в Україні [22]. Не могла забути радянська влада і того факту, що на сторінках спілчанського часопису була рубрика «Жертви червоного терору», з відповідною характеристикою: «Те море крови, яке вилилося за перебування совітської влади на Вкраїні переповнює жахом серце кожної свідомої людини, що мозок її не приспано вузькою партійною догмою» [7]. Хоча там і справедливо зазначалося, наприклад, що страчено було Б. Бабича, директора Ржищівської української гімназії Київської губернії, І. Гавриша, сільського учителя з Київщини, В. Науменка, останнього міністра народної освіти за гетьманування П. Скоропадського, А. Пінчука, активного громадського діяча, учителя Златопільської хлоп'ячої гімназії Київської губернії, Ю. Щириці, міністра освіти за Директорії.

З огляду на це стає зрозумілим чому більшовики в Всеукраїнській Учительській Спілці вбачили лише інструмент утвердження свого панування та скорішого і ефективнішого здійснення реформ, адже навіть організацією, яка б могла об'єднати українське вчительство і виступати від його імені вони називали Спілку вчителів-інтернаціоналістів [16, с.110]. Радянські уряди використовували Всеукраїнську Учительську Спілку доки їм це було вигідно. Однак як тільки потреба у ній відпала, її було реформовано в нову Всеукраїнську спілку робітників освіти та соціалістичної культури.

18-20 січня 1920 року відбувся ІІІ Всеукраїнський з'їзд делегатів Всеукраїнської Учительської Спілки [1]. Внаслідок пошкоджень ліній зв'язку центра з провінцією на нього прибуло лише 36 членів, які представили 4 губернії: Київську, Полтавську, Волинську та Чернігівську.

Після запеклих суперечок щодо подальшого розвитку організації, прихильники еволюційних перетворень опинилися в меншості і було ухвалено постанову про розпуск Всеукраїнської Учительської Спілки як такої, що не відповідає вимогам класового професійного руху [16, с.111]. Було поставлено завдання рішуче залучати у спілку всіх робітників освіти, особливо комуністів, оскільки «тільки вони здатні спаяти нову організацію, ліквідувати в ній будь-яку тінь національного розмежування...» [1].

До кінця місяця інформацію про дану подію розповсюдили для загалу через періодичну пресу. Прикладом цього може слугувати замітка в головному часописі ЦК КПУ «Червоний прапор» від 29 січня 1920 року, де наголошувалося, що необхідність впровадження комуністичних ідей в галузі просвіти вимагає створення відповідної організації, на роль якої Всеукраїнська Учительська Спілка не могла претендувати [5]. Як зазначається в часопису, було вирішено передати тимчасово все майно ліквідованої спілки до Організаційного комітету зі скликання Всеукраїнського з'їзду працівників просвіти [5].

У тезах доповіді «Організація робітників освіти на Україні» для Всеукраїнської наради по народній освіті (м. Харків, 19 серпня 1920 р.) Г. Гринько давав характеристику діяльності Всеукраїнської Учительської Спілки та Всеросійського вчительського союзу на території України в період революційних подій: «Союз через недовгу хвилю демократичного підйому попав між молотом соціально ворожої Совітської влади і ковадлом національно чужої дрібнобуржуазної української державності. В протилежність Союзу Спілка переживає яскраву смугу підйому в обставинах дрібнобуржуазної державності, стає її ідеологічним апаратом, зростається з кадром просвітян, висовує з одного боку співців української сугубо національної школи, а другого отаманів і активних поборників петлюрівщини». При цьому фактично ліквідацію ВУС він називав «саморозпуском», обумовленим «розкладом петлюрівщини» й успіхами соціалістичної революції в Україні [1, с.181].

Таким чином, ліквідація Всеукраїнської Учительської Спілки стала одним із елементів утвердження радянської влади в Україні. Українські більшовики в повній мірі використавши потенціал спілки у своїх цілях, справедливо вважаючи в ній осередок українського національно-визвольного руху, припинили її існування.

освітній радянський учительський спілка

Список використаних джерел та літератури