Міфологія простору: семантика горизонталі в традиційних уявленнях східних слов'ян (на матеріалі замовлянь)

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІФОЛОГІЯ ПРОСТОРУ: СЕМАНТИКА ГОРИЗОНТАЛІ В ТРАДИЦІЙНИХ УЯВЛЕННЯХ СХІДНИХ СЛОВ'ЯН (НА МАТЕРІАЛІ ЗАМОВЛЯНЬ)

кандидат історичних наук, доцент,

Черкаського національного університету

імені Богдана Хмельницького

Анотація

Ключовою умовою здійснення обряду є правильна організація простору, зокрема ствердження його центру і окреслення меж периферії. Елементи горизонтального простору є невід 'ємними складовими сюжету лікувального міфу. Знаковою формою просторової горизонталі є чотирикутник, культурними еквівалентами якого є поля, міста, фортифікаційні споруди, горизонтально-перпендикулярне переплетення властиве також тканинам, мисливським тенетам.

Смисловим опозитом до чотирикутника виступає коло, яке повторює природні форми. Наприклад, дерйва, гори, озера, нори, дупла, небесні світила, тілесні отвори є округлими. Звіди символіка кола в поховальних обрядах, яке розглядається як спосіб повернення в природний стан. Можливо, що з ідеєю небесного вогню / кола пов'язані ритуальні спалювання померлих. Звідси обрядове використання кола як захисту від агресивного природного середовища.

Напевно, що з чотирикутником пов'язується семантика кута як точки поєднання перпендикулярних прямих. Кутові перетини прямої лінії утворюють «слабкі» місця, що пояснює традицію розташовувати в кутах оберегові об 'єкти, зокрема башти, ікони, камені, захисні знаки, що підсилювали непорушність і статичність горизонтального простору.

Ключові слова: простір, чотирикутник, коло, кут, міф, семантика, архетип.

Annotation

TEMCHENKO Andriy, Candidate of Sciences (History), Associate Professor, Department of History of Ukraine, Bohdan Khmelnytsky National University of Cherkasy

SPACE MYTHOLOGY: HORIZONTAL SEMANTICS IN TRADITIONAL REPRESENTATIONS OF THE EASTERN SLAVS (AS EXEMPLIFIED IN SPELLS)

Abstract. Introduction. The subject of the space mythology is an important part of the mythological picture of the world, which explains the existence of different concepts of interpretation of its semantics and confirms the relevance of the problem studied.

Purpose. Study of the space mythology is a difficult task, so it is advisable to divide this issue into separate parts. In this aspect, the symbols of geometric figures, particularly the “circle ”, “quadrilateral ” and “corner ”, make a special interest.

Results. The key to the implementation of the rite is a proper organization of space, particularly establishment of its centre and identification of boundaries of the periphery. Elements of the horizontal space are integral parts of the plot of the treatment myth. The flagship of the spatial horizontal is the quadrilateral. These are fields, cities, fortifications. Horizontally-perpendicular interlacing is characteristic of fabrics, hunting rods.

Semantic opposition to the quadrilateral is the circle that reflects natural forms. For example, trees, mountains, lakes, holes, hollows, astronomical objects, anatomical openings are rounded. Hence the symbol of the circle is used in burial rites, which is considered as a way of returning to the natural state. Possibly, the ritual burning of the deceased has relation to the idea of heavenly fire / circle. That's why the ritual use of the circle serves as the protection against aggressive natural environment.

The semantics of the corner as a joining point of perpendicular straight lines more likely have relation to a quadrangle. Concurrences of direct lines in the corners create “weak” points. This explains the tradition ofputting protective objects to the corners, including towers, icons, stones, protective amulets that enhance the inviolability and static nature of the horizontal space.

Key words: space, quadrilateral, circle, corner, myth, semantics, archetype.

Постановка проблеми

символіка простір міфологічний семантика

В гуманітарній науці зазначена вища тема не видається новою і стосується різних аспектів традиційної культури [1]. Разом з тим, простір залишається важливою складовою міфологічної картини світу (далі - МКС), що пояснює існування різних концепцій трактування його семантики і підтверджує актуальність обраної проблематики. Зважаючи на значний об'єм досліджуваного матеріалу, зупинимося на семантиці окремих частин простру, зокрема тих міфологічних концептах, що структуризують, точніше, геометризують його горизонтальну площину. Очевидно, що мова йде про символіку «кола», «чотирикутника» і «кута», що визначає мету пропонованого дослідження.

Виклад основного матеріалу

Коло. В МКС людині «належить» середня / горизонтальна частина простору Усе, що перебуває за його межами, є недосяжним для неї, тому небо й підземний світ містифікуються і населяються істотами вищого порядку. Візуально горизонтальний простір сприймається як коло, що окреслюється лінією горизонту (пор. округа /округ - «місце проживання»). При втраті орієнтації (здатності коригувати свої дії в системі паралельних і перпендикулярних меридіанів) людина кружляє, начебто повертаючись у первинний / «тотемний» стан (хижі тварини позначають свою територію у формі неправильного кола). Звідси прагнення пізнати природу «зачарованого» кола шляхом відтворення його форми в графічних / числових символах, а також виготовлення моделей (предметів), що разом з обрядовою виконували й утилітарну функцію. Наприклад, споживаючи страву з горщика / миски або п'ючи з кухля (рос. кружки - «круг»), виготовляючи посуд на гончарному крузі чи обертаючи веретено, людина долучається до пізнання природи кола, що пояснює містифікацію ремесел, пов'язаних з округлими предметами чи центробіжними процесами. Така ситуація порівнюється з обрядами жертвоприношення, де об'єктом пізнання виступає не лише жертва, але й посуд, з якого вона споживається, що пояснює смислові функції речей домашнього ужитку. Орнаментація того чи іншого культурного / природного об'єкта (предмета, тіла) порівнюється з процесом пізнання або ім'янаречення, де наявність «власного» орнаменту свідчить про його індивідуальні особливості (пор. з ініціацією) або слугує описом його міфологічної / соціальної історії (рис. 1). Одним з первісних способів пізнання (на рівні тваринного інстинкту) є з'їдання. Потрапляючи в нутро, предмет стає частиною того, хто його спожив, з чим зіставляються архаїчні тотемні культи, а також звичаї ритуального канібалізму (ворога чи пращура), про які згадують вчені. В українців жертовною стравою (за допомогою якої відбувається процес культурного освоєння простору) є борщ, компоненти якого складають овочі лісостепової смуги, що можуть споживатися в якості їжі - буряк, морква, квасоля, горох, капуста, петрушка, укріп, цибуля (йор. словен. bfsc - «цілюща трава» [2, 198]). Інакше кажучи, в округлій теракотовій («земній») мисці поєднуються «земні» плоди. Так само (навколо ! столу) під час ритуальних відправ розміщується рід. Пор. з подвійною семантикою дієслова кружляти в значенні «блукати і пити ритуальний напій».

Окреслення обрядового кола повторює основний принцип концентричного руху, що здійснюється навколо силового поля центру Аналогічним чином рухаються небесні тіла, циркулює вода, чергуються пори року. В ритуалі в такий спосіб відтворюється зв'язок з Космосом, що нівелюється в буденному часі / просторі. Під час здійснення обряду людина включається в природний ритм, що пояснює «присутність» колоподібних фігур чи рухів в лікувальних магічних практиках. Перед пологами породілля намагалася без сторонньої допомоги (!) обійти навколо хати / столу або це здійснювали інші жінки, коли потуги були несподіваними: «Як породілля родить, то треба вокруг хати под окном ходить (і говорить): «От Лаври до Пєргі (назва села) Бож'я Мати йшла, в'язку золотих ключоу несла, золотиє ворота отчінять, кошчі-мошчі роздвигать» [3, № 3]. Рух по колу є архетипною дією і ніби повторює дії Першої / Небесної породіллі: «Прочиста Божа Маці кругом пристола ходіла золотиє ключи с правого боку носіла, золотиє замкі атомкнітєсь, Царскіє варота отомкнітєсь» [3, № 7]. Відмикання золотих воріт асоціюється з виходом новонародженого назовні, тобто символізує відкривання замкнутого округлого простору. Доречними в цьому контексті є порівняння родильних обрядів з весняними хороводами («кривим танцем») з рухом «посолонь», які розмикали землю, стимулюючи народження рослин (рух «проти сонця» створює своєрідний «вакуум», який ніби «витягує / висмоктує» хворобу, тому асоціюється з розмотуванням клубка). В текстах від захворювання очей ходіння за сонцем і пов'язується з образом коня: «Як ячмєнь є, береть ячмєнь [зерен], кине у піч де біжить коло хати за сонцем. Ще казали: «Ішла кукушка, за кукушкой кобила; кобилє здихати, а ячмєню усихати» [3, № 418]. Співвідношення ока / сонця з конем цілком логічне, оскільки термін вагітності останнього становить приблизно дванадцять місяців. Цей мотив зафіксований на території Полісся, що наштовхує на думку про можливі контакти населення цієї території з балтськими племенами, де кінь вважався священною твариною і міг виконувати функції викупної жертви. М'ясо коня вживали як поминальну страву, його голову і ноги клали разом з покійним, що символізувало перенесення його душі до потойбічного світу [4, 100-109]. Пор. із звичаєм «збивати коник» на даху, коли в помешканні з'являвся покійник.

Після фіксації центральної точки важливим фактором є визначення вектору, що формує простір культури. У слов'ян головна координата визначається за рухом сонця (орієнтація «очима на схід»). Відповідна позиція дає змогу пояснити семантику сторін світу. Схід асоціюється з висхідним принципом, рухом уперед, тому символізує життя. Пор. з рос. с ходу в галоп, а також укр. сходити в значенні «рости», тому покійників ховали «очима на схід», що наштовхує на думку про існування віри в реінкарнацію. В традиційному житлі вікна розташовані на східній частині, західна стіна є «глухою» (виступає аналогом до «сліпоти»). Захід - ототожнюється зі спадним рухом, задом, предметами тілесного розпаду. Зіставляється з лексичними формами з префіксом -за-: за-гнутися, за-стопоритися, за-виснути, за-вмерти, за-пнутися, що вказує на те, що в назві цієї сторони світу вже закладено ідею другорядності. Північ опиняється по ліву руку і порівнюється з поняттями, що позначають недосконалість. Пор.: зі сприйняттям лівого як неякісного / не стандартного («ходити наліво»); у казках ліва сторона перехрестя співвідноситься з обманом; у картах - з програшем, банкрутством тощо. Південь має протилежні ознаки. Протистояння «лівого» і «правого», «півночі» і «півдня» часто є провідним мотивом для окремих сюжетів традиційної культури (див. [5, 166-197]). Так, в іконописі з правого боку від розп'яття зображено грішника, який покаявся. В замовляннях «до суду», рекомендують ступати на поріг «правою ногою». Тотожного значення набувають перекази про Правду і Кривду; щоб уберегтися від недоброго ока, необхідно тричі плюнути через ліве плече. Натомість у вертикальній структурі актуальними видаються опозиції: «верх / низ», «світло / темрява». Тілесні розташування «обличчям» на південь / північ / захід не властиві для слов'янської традиції, але фіксуються в інших культурах, зокрема давньоєгипетській. Розташування «обличчям на схід» / «до вівтаря» гарантувало позитивний результат лікування. Щоб отримати зворотний ефект, просторові орієнтири навмисне змінювали, унаслідок чого експозиція обряду ставала іншою. Наприклад, при заклинанні хвороби сорочку одягали навиворіт, «чорні» замовляння виголошували обличчям на захід: «Стану я, не благословясь, выйду я, ему не перекрестясь, и не из дверей в двери, и не из ворот в ворота, мышьей тропой, подвальным бревном, кошачьей дорогой, косой огородой, приду я к синему морю. На синем море есть и камень. На этом камне сидит черт с чертихой, вместе горбами, врозь лицами, сидят щипаются, в кровь придираются» [6, № 849].

Периметр. Вище зазначалось, що ефективним способом орієнтації в просторі є створення чіткої системи координат, яка складається з паралельних і перпендикулярних прямих. Ототожнення «правильності» і «прямокутності» простежується в німецькій мові: der Recht - «правда», die Rechte - «права рука», des Rechtieck - «квадрат». Оптимальною моделлю цієї системи є прямокутник, що власне і визначає територію, в межах якої здійснюється продуктивна діяльність людини. За територією периметру (мається на увазі «чужій території», зокрема у лісі, в степу, на морі) людина частково втрачає це право, оскільки тут закони соціуму не є актуальними: «Криклівивци, плаксивици, ідіть на вечорници (за межі видимого - прим. авт.), там хлопци бородатиє, дєвки чєрьоватиє» [3, № 78]. Створення периметру пов'язане з ідеєю поступового розширення паралелей, що виявляється як «розтягування / розгортання» [7, 124]. Розширення горизонтального простору пов'язане з ідеєю зростання, тому місця перебування хвороби навмисне ослаблюються. Вони є слизькими і нетривкими, що унеможливлює ріст і поширення недуги: 1) «Стрехі маї, стрехі, нє дзєржацца на вас води - ні сняговиє, ні дашчавиє, нє дзіржіцє раба Божого (ім'я) ні пиримаукі, ні урокі»; 2) «Ня вілах пясок нє дзєржицца, так на Ганні урокі нє дзєржацца» [3, № 228, 231]. Звідси чотирьохкутна (розширена) форма культурного простору, зокрема міст, будинків, полів, що складаються з паралельних і перпендикулярних прямих (пор. з д.-єгип. назвою міста Гермополіс Шмуну - буквально «вісім» [7, 111]). Із семантикою правильного чотирикутника пов'язаний звичай запрягати для представників верховної влади квадригу коней / пару волів (4 роги від нім. ragen - «височіти»), пор. з поняттями волось /власть ^ праслов. *voldit! ^ д.-р. володати. Округле житло, що формою нагадує стовбур дерева, властиве мешканцям лісу, для яких чотирикутник є «чужорідною» фігурою, оскільки не зустрічається в природному середовищі.

З ідеєю розтягування чотирикутника зіставляються процеси виготовлення килимів і ряден як способу упорядкування простору (від рядити - «упорядковувати»). На відміну від скотарів-кочівників, в культурі яких увага приділяється розтягуванню килима (організації горизонтального простору), в землеробів культивується ідея вертикального зростання, що простежується на прикладі звичаю прикрашати стіни рушниками.

Форму чотирикутника мають також поховання. Покійнику в якості «приданого» ніби додається частина олюдненого / «культивованого» простору, що «оживлюється» в територію потойбічного, зміцнюючи зв'язок світу живих (поверхні землі) з пращурами (підземного світу). Крім цього у могилу кладуться його особисті речі, які мають «померти» разом із своїм власником, що пояснює, чому в похованнях зустрічаються переважно зіпсовані предмети, оскільки ціла річ може слугувати своєрідним порталом зв'язку «живого» і «мертвого». Аналогічним чином організовується місце для сну, яке має бути упорядкованим/статичним, охороняючи пасивне / незахищене тіло з «усіх» чотирьох сторін. «У кровать ложусь, хрестом стелюсь, хрестом укриваюсь, ангели по боках, спасителі в головах, спасіть мою душу од усякого зла, од усякого врага, не тіки мою душу, ще моє чадо і моє обійстя. Ісус Христос спаси і Божія Матір Марія» [8]. Устаткування основи («хрестом стелюсь») і упорядкування верху («хрестом укриваюсь») організовує простір у вигляді чотирьохкутника, сторони-межі якого охороняються ангелами, Ісусом Христом і Дівою Марією.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Напевне, що властивість членувати простір на чотирикутники (не властиві для природи геометричні фігури) відбувається на рівні «культурного інстинкту», оскільки є оптимальним способом культивації горизонтального простору Наприклад, основою «бджолиного простору» є шестикутник (соти), «пташиного» - коло (гніздо, нора). Крім цього, чотирьохкутник є проекцією тіла людини, яке не лише ритуалізує / одухотворяє простір, але допомагає усвідомити його як систему опозиційних значень, що формують шкалу традиційних цінностей. Наприклад, «перед» зіставляється зі сходом, життям, «зад» - із заходом, смертю, «праве» - з півднем, теплом, ліве - з північчю, холодом, «голова» асоціюється з небом, «очі» - з сонцем, «лоно»з землею, «утроба» - з підземним світом тощо.

В орнаментальних композиціях чотирьохкутник сприймається як олюднена частина простору, оскільки подібним чином (уздовж і впоперек) обробляли цілину Ідеограми обробленого і заплідненого поля зустрічаються в античних весільних вазах [9, 60-98] й українському натільному одязі, що прикриває жіноче лоно, тому паралельно набуває еротичного підтексту (рис. 2, 3). Пор. з приказкою: «Старий кінь борозни не зіпсує, але глибоко не виоре». Чотирикутними є обрядові території і «входи» до них (рис. 4). Наприклад, через вікно чи спеціальний отвір у стіні виносили покійника, про що згадується в д.-р літописах і фіксується в польових етнографічних записах. Чотирьохкутними будували лабіринти, храми, в яких відбувалися обряди, пов'язані з ідеєю воскресіння. Проекція «свого» простору простежується в інших обрядових діях, пов'язаних з моментом вибору, зокрема іграх - шахах, картах, де полем дії є чотирьохкутник.

Опозиційною фігурою до чотирикутника (землі) виступає коло (небо), яке позиціонується в сакральній архітектурі як ідеограма божественного (основу храму становить квадрат, а його склепіння має форму сфери). На противагу цілісному / «безкінечному» колу периметр складається з ламаної кривої і сприймається як загроза розімкнення системи (на зламах) й актуалізує опозицію «замикання / розмикання» (варіант «розв'язування / зав'язування»).

Сприйняття чотирьохкутника як форми «свого» простору пояснює, чому череду обходили по периметру, фіксуючи при цьому зону нестабільності - його кути. «Як перши раз вигоняюць [коров], то абийдзі чередум три рази так на четири вугла», перейдзі і кажи: «Як умєсці тучкі, так і ви [корови] умесці ходзіцє» [3, № 901]. Позначення кутів, як ритуального обмеження периметру, співвідноситься з мотивом залізного тину: «Святи Юрій Пабєданосєц їздіть на сівом канє по залатой гарє, бєрє с залатой гари залатиє ключі, жєлєзний тин і обставляє жєлєзним тином чорную (масть) короу» [3, № 904]. В окремих текстах тин виконує функцію тотального захисту від неба до землі: «Засєкаю (масть) ат тину і до тину, ат нєбєса і до зямлі» [3, № 906]. Образ залізного тину є алегорією і позначає окреслення череди металевими предметами: сокирою / косою / ножем / вилами, які можуть застосовуватися також як зброя (давні римляни окреслювали новонародженого мечем [10, 247]). Звідси обрядове використання голок / шпильок як їхніх зменшених аналогів. У лікувальній практиці найпоширенішим магічним предметом є ніж, який має подвійну семантику, оскільки є знаряддям убивства і жертвоприношення. В межах цієї опозиції стають зрозумілими лімінальні обряди, де ніж стає атрибутом перетворення людини на вовка, гострота зубів якого асоціюються з металевим лезом. У східних слов'ян вовк є тотемною істотою. Перекинувшись через, ввіткнутий в землю, ніж - «зуб вовка», відбувається символічне перевтілення на тотемну тварину Таких перевертнів українці називали вовкулаками, що походить від д.-р волкодлак, волколак - «вовча шерсть», а також серб. вукодлак волка, болг. влъколакъ - «мрець-упир» [11, 25-26].

Під час небезпечних захворювань міцність залізного оберегу посилювали у дев'ятеро. Наприклад, в обрядах лікування «чорної хвороби» одягали хрестик, виготовлений з кінчиків дев'яти кіс, який святили дев'ять служб поспіль [12, 36]. За логікою обряду захисна дія дев'яти дев'ять раз освячених кіс (9 Ч 9) протиставляється одній «косі» смерті. Схожу семантику має звичай прикрашати себе металевими округлими предметами, що можуть замикатися і розмикатися, - браслетами, намистом, сережками, а також накривати ночвами хворого на епілепсію: Схожі мотиви фіксуються в текстах «від звиху»: «В цьомном лєсє там лежало карито, пот тим каритом воук свінямі наєдауся. Як воуку нє наєдацца, так удару і звіху нє зачінєца» [3, № 385].

Кут. Зімкнення прямих, що перетинаються, утворюють кут. У традиційній культурі ця територія сприймається як своєрідна «зона ризику», крізь яку можливе проникнення ззовні. Оскільки кути є ключовими елементами організації читирьохмірного простору, вони (як і сторони світу) утворюють смислові опозиції, що упорядковують простір по діагоналі. Прикладом може слугувати традиційне житло, зокрема діагональ покуть («божник») / запічок (рис. 5), що дублює на рівні житлового простору опозиції «небо / земля», «світло / темрява», «життя / смерть». Покуть - священне місце, де розташовуються ікони. Іноді «підсилюється» ідеограмами із символікою життя (рис. 6), що указує на його зв'язок з православним храмом [13, 63-66] (рис. 7).

Виникнення «додаткової» опозиції (крім «півдня / півночі», «сходу / заходу»), яка розширює систему координат, зумовлене необхідністю упорядкувати простір по діагоналі. В зв'язку з цим кути переймають семантику сторін світу і стають місцем перебування «своїх» або «чужих» духів: 1) «Дєд лєсовік, баба куткова, полюбємся, і познаємос, і дєткамі поминяємос»; 2) «Куточкі-браточкі, возьмітє от того младєнца ночнічкі да нашлітє на єго сонічкі» [3, № 41, 51]. Аналогічні мотиви зафіксовані в польських текстах: «Kqtku, kqtku przywroc spanie mojemu dzieci^tku» («Куток, куток, поверни моїй дитині сон» [3, с. 55]). В цьому контексті кут будинку є місцем перебування «свого» домовика, тому тут зберігали найцінніше / сокровенне (від д.-р. сокровище - буквально «разом з кров'ю / рідне»): «в нікоемкуті дома моем погребох твое желізо» [14, 1383]. Відомості про вшанування кутів як священного місця зустрічають у д.-р пам'ятках, зокрема в «Слові» Григорія Богослова: «а дрезин подъ ювиномъ и в повітер скотьАх молатса, аки поганин, а инии треками мерами M0ЛАTCА влестивше, а инии пьють коускы и ростъкы лаковыми. и ко^тно^ в^ и велі вгыни. и ядрію. окил^хі и скоти вгоір. И попиник^и лісн^ в^. и спорынАми и спіхи» [15, Т. 2, с. 34]. Це пояснює, чому дитину поїли чи обмивали водою, злиту з кута будинку (місця домовика): «На вуглі здіймаю, все зло відганяю у всяку болість, яка єсть: остець, ловець, кривавий, жилавий, зубовий» [16, № 42-б]. Після лікування (у «чистому» / внутрішньому куті - по-куті) «нечисту» воду виливали на «глухий» (не-живий / зовнішній) кут, розташований з «глухої» сторони (аналог просторового «ніщо», «гдє людці нє бувають, нє чувають, і дє урокі, і лякі, і прєстети ссілають» [3, № 145]), що наближує глухий кут до образу «чистого поля» в значенні «пустого»: «Лєсові дьдйєд, лєсова баба, своє подуманьє нєсітє у чісти поля, гдє вєтєр нє вєє, сонце нє грєє, дар Божій нє родіть, глас туди нє заходіть» [3, № 203].

Рис. 6 Житловий будинок (м. Черкаси. ХХст.)

Рис. 7 Дмитрівський собор (м. Володимир. ХІІ ст.)

Співвідношення кута з домовиком простежуємо в білоруській традиції, де кутовий стовп печі називали дідом (пращуром), до якого зверталися в текстах «від крикливець» (хвороби нащадків): 1) «Добрий день, старій дєдєчку, тебе синок, мене дочка»; 2) «Помагай ти, сивий дідок, в мене дочка, в тебе - синок» [3, № 43-44]. «Старим / сто% вповим / господарем» називали також «живий» вогонь, який добували шляхом швидкого обертання веретена навколо своєї осі. На цьому вогні (у печі) «спалювали» кольки і сухоти: «Хрьосна казала: «Дє ви відалі, дє ви чувалі, щоб дітя у пєчь сажать?» - «А дє ви відалі, дє ви чувалі, шоб на дітя поноси нападалі?». Так трі раза. Одна (жінка) дітя дєржіт, а друга - лопату, лопату прітуліт (до дитини) і лопату у пєчку (Робить вигляд, що саджає лопату з дитиною у піч) [3, № 111]. Можливо, що в давнину діду / стовпу надавали антропоморфних обрисів, пережитками якого є виготовлення у верхній частині стовпа копки - невеликого заглиблення, куди ховали пуповини новонароджених. Б.О. Рибаков припускається думки, що це був рот ідола [17, 496]. Схожими є звертання до лісовика: «Добри вєчар лясун, у цебє дочка, у мянє син» [3, № 45]. Зіставлення образів діда і лісовика (уособлення опозиційних відношень «внутрішнього / зовнішнього», «свого / чужого») наштовхує на думку, що кутовий стовп дублює семантику «культивованого» світового дерева і поєднує опозицію «життя / смерть», «свій / чужий», «верх / низ», оскільки його внутрішня сторона вважалась «обличчям» ідола (копка - «рот»), а зовнішня - асоціювалась з тильною / задньою частиною, що співвідноситься з потойбічним / нечистим: «Вроки, вроки заберіть сороки, а всі помисли заберіть на коромисли, хто мою Богданочку Троквіцю (?) навроче, той через сраку язик переволоче» [8].

Висновки

Важливою умовою лікувального обряду є правильна організація горизонтального простору, зокрема ствердження його центру і окреслення меж периферії. У вертикальній перспективі центр залишається, але межі не встановлюються, натомість існують лише вектори «безмежного» верху і «бездонного» низу Поле діяльності людини розгортається в межах горизонталі, що пояснює чітку організацію саме цієї частини міфологічного простору, де для кожного напряму або сектору встановлюються певні правила.

Елементи горизонтального простору (центр, периметр, периферія) є невід'ємними складовими сюжету лікувального тексту. В окремих обрядах створюються мікромоделі міфологічного простору, де функцію центру виконують побутові предмети, а периферію окреслено межами помешкання (порогом, кутом, ворітьми). В цьому разі виконавець обряду уподібнюється Творцю, який спочатку упорядковує «світ», розміщуючи предмети у правильній послідовності, після чого зцілює тіло хворого, надаючи йому первозданного / «цілісного» вигляду.

Знаковою формою організації простору є чотирикутник, що відбиває спосіб культурного освоєння горизонталі. Так, поля, міста є чотирикутними, структура тканини і мисливських тенет також виглядає як перетин перпендикулярів. Бінарним опозитом до чотирикутника виступає коло, яке повторює природні форми - дерйва, гори, озера, нори, дупла, небесні світила, тілесні отвори є округлими. Звіди символіка кола в поховальних обрядах, яке розглядається як спосіб повернення в природний стан («в лоно землі», пор. лоно / луна / лунка / *louksna - «біла, яскрава» [18, 191]). Наприклад, в мисливських і ранніх землеробських культурах, представники яких ще не володіли орними технологіями, побутували овальні / «утробні» поховання. Можливо, що з ідеєю небесного вогню / кола пов'язані ритуальні спалювання померлих. Звідси застосування (вогняного ?) кола як захисту (створення «персонального» горизонту) від агресивного / «дикого» природного середовища.

Напевно, що з чотирикутником пов'язується семантика кута як точки з'єднання перпендикулярних прямих. Кутові злами прямої лінії утворюють «слабкі» місця, що пояснює традицію розташовувати в кутах оберегові об'єкти, зокрема башти, ікони, камені, захисні знаки, що підсилювали непорушність і статичність горизонтального простору.

Список використаної літератури

1. Топоров В.Н. Пространство и текст // Текст: семантика и структура. М., 1983. С. 227-284; Куликова М.Е. Священное пространство мифа (Философско-культурологический анализ): Дис.... канд. филос. наук: 09.00.13: Ростов н/Д, 2005 156 c.; Шестеркина Н.В. Мифологический хронотоп как связь пространства и времени // Lingua mobilis. 2012. № 6(39). С. 52-60; Якуц Р. Міфологічний часпростір у повісті М. Гоголя «Вій» // Соціогуманітарні проблеми людини. 2010, № 4. С. 107-113; Даренська В. «Слов'янська міфологія» Миколи Костомарова як реконструкція космізму традиційної народної культури // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. 2007. Вип. 41. С. 67-73.

2. Фасмер М. Этимологический словарь русского язика: в 4 т. ; [пер. с нем. и доп. О. Н. Трубачёва] / [под ред. и с предисл. Б.А. Ларина]. М.: Прогресс, 1986-1987. Т. 1 (А - Д). 1986. 576 с.

3. Полесские заговоры (в записях 1970-1990-х гг.) / [сост. подготовка текстов и коммент. Т. А. Агапкиной, Е. Е. Левкиевской, А. Л. Топоркова]. М.: Индрик, 2003. 752 с.

4. Вайткунскене Л. К вопросу культа коня в Литве V - VI в. // Советская археология. 1986. № 2. С. 100-109.

5. Топоров В. Н. Ночь и день: их противостояние и их взаимная тяга // Исследования по этимологии и семантике: в 2 т. М., 2006. Т. 2, - Кн. 2. С. 166-197.

6. Русские заговоры и заклинания. Материалы фольклорных экспедиций 1953-1993 гг. / [под ред. В.П. Аникина]. М.: Издательство Московского университета, 1998. 480 с.

7. Топоров В.Н. К семантике четверичности (аналолийское *meu и др.) // Этимология 1981 / [под ред. Ж.Ж. Варбота, Л.А. Гиндина, ГА. Климова и др., отв. ред. О.Н. Трубачев]. М.: Наука, 1983, С. 108-135.

8. Польові матеріали автора. с. Капустине Шполянського р-ну Черкаської обл.

9. Акимов Л. И. Фрагмент вазы со сценой свадьбы. Шахматный орнамент на доме невесты // Жизнь мифа в античности: Материалы научной конференции «Випперовские чтения - 1985». М.: Советский художник, 1988. Выпуск XVIII. Т I. С. 60-98.

10. Познанский Н. Заговоры. Опыт исследования происхождения и развития заговорных формул. М.: Индрик, 1995. 352 с.

11. Труды Отдела древнерусской литературы / АН СССР. Ин-т рус. лит. (Пушкин. Дом) / Ред. В. П. Адрианова-Перетц. М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1953. Т IX. 480 с.

12. Рябий М. Пісні, весілля, купальські пісні, вірування, легенди, землеробство. 1928-1931 рр. // Рукописні фонди ІМФЕ ім. М. Т Рильського НАН України. Ф. 1-5. 425. 66 арк.

13. Савицкая Г Б. Символ жизни // Наука и жизнь. 2004. № 3. С.63-66.

14. Материалы для Словаря древнерусского языка по письменным памятникам. Труд И. И. Срезневского. Издание отделения русского языка и словесности Императорской академии наук: в 3 т. СПб.: Типография Императорской академии наук, 1893-1903. Т 1. 1993. 1420 [49] с.

15. Гальковский Н. М. Борьба христианства с остатками язычества в древней Руси. Тома первый, второй. Репринтное издание 1913 и 1916 гг. М.: Индрик, 2000. Т 1. 37б с., Т 2. (Древне-русские слова и поучения, направленные против остатков язычества в народов). 308 с.

16. Таємна сила слова (Заговори, замовляння, заклинання) / [упор. вст. ст. Г.Б. Бондаренко]. К.: Т-во «Знання» України, 1992. 32 с.

17. Рыбаков Б. А. Язычество древней Руси. М.: Наука, 1988. 784 с.

18. Этимологический словарь русского языка / Под. ред. М.Н. Свиридовой. М.: «Аделант», 2014. 512 с.

Размещено на Allbest.ru