Церковна земля та проблема її використання православним парафіяльним духовенством Правобережної України в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Церковна земля та проблема її використання православним парафіяльним духовенством Правобережної України в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Б.О. Опря кандидат історичних наук, доцент кафедри туризму та готельно-ресторанної справи Кам 'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка

Стаття присвячена вивченню питання матеріального забезпечення православного парафіяльного духовенства Правобережної України в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. за рахунок прибутків від церковної землі. Підсумовано, що ці прибутки залежали від таких факторів, як площа землі, родючість, готовність селян допомогти в її обробітку тощо. Загалом, духовенство прагнуло знайти варіанти отримання максимальних прибутків від землі, намагаючись уникнути труднощів, пов 'язаних із цим.

парафіяльний духовенство земля забезпечення

Постановка проблеми. У другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. аграрне питання становило одну з ключових проблем тогочасного суспільства. Оскільки одним із джерел фінансового забезпечення православного парафіяльного духовенства були прибутки від землі, то саме аграрне питання опинилося в епіцентрі запеклих дискусій у середовищі духовенства. Розмір доходів священиків залежав від багатьох факторів: розміру земельних наділів, готовності парафіян допомогти духовенству в обробітку церковної землі тощо.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Ці питання знайшли часткове відображення в працях таких істориків, як І. К. Смолич [1], В. А. Федоров [2], С. В. Римський [3], Г. М. Надтока [4]. Зокрема, І. К. Смолич у своїй праці приділяє посутню увагу описові організації церковного управління, аналізує також взаємини єпископів та парафіяльного духовенства, розвиток церковної науки, лібералізацію судової церковної влади, розвиток церковного життя і питання матеріального забезпечення духовенства.

А. Федоров з'ясував усі ключові моменти історії Російської церкви синодального періоду (1700-1917),

В. Римський наголосив на трагізмі становища Російської православної церкви за умов її повного підпорядкування державі, зазначивши, що спроби подолати негативні тенденції в житті церкви шляхом реформ хоча й мали позитивні наслідки, усе ж не досягли своєї кінцевої мети. Г. М. Надтока дослідив різні аспекти життя церкви, схарактеризував православ'я в системі міжконфесійних відносин в Україні, описав економічну діяльність православного духовенства. Однак ця тема потребує подальшого наукового дослідження.

Мета статті полягає в тому, щоб розкрити проблему використання церковної землі як одного з джерел матеріального забезпечення православного парафіяльного духовенства Правобережної України в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Виклад основного матеріалу. Проблему наділу парафіяльного причту землею порушували протягом синодального періоду неодноразово: щоразу, коли обговорювали забезпечення духовенства. Це спричинене тим, що в такий спосіб влада звикла розв'язувати фінансові проблеми, окрім того, земля продовжувала залишатися тим капіталом, якого уряд мав більш ніж достатньо. Щоправда, за таких умов священики нерідко самі змушені були обробляти землю і за способом свого життя мало чим відрізнялися від селян.

Під час державного розподілу землі, який розпочався в 1754 р., безземельним парафіяльним церквам виділяли орну землю й пасовиська. Однак уже розпочатий розподіл довелося зупинити через відсутність точних інструкцій, а помилки призводили до безперервних скарг невдоволених. Процес розподілу був відновлений лише в 1765 р. В інструкціях передбачено виділення для парафіяльних церков, які перебували на поміщицькій землі, по 33 десятини землі (30 десятин орної землі й 3 десятини пасовища); міським церквам землю не надавали [1, 367].

У 1829 р. був ухвалений проект Св. Синоду, що передбачав: 1) продовження наділу землею парафій; 2) збільшення наділів землі для великих парафій; 3) збільшення наділів парафій, які розташовувалися на державній землі, до 99 десятин; 4) спорудження будинків для духовенства; 5) підтримування духовенства бідних парафій шляхом виділення для них субсидій у розмірі 300-500 руб. [1, 368]. За законом кожному причту повинно було належати мінімум 30 десятин землі, але розподіляли її не однаково. Якщо на Полтавщині та Чернігівщині наділи ледве сягали норми, то в Таврійській, Херсонській, Волинській, Катеринославській єпархіях вони становили часом понад 100 десятин на причт [4, 48].

Процес наділення землею проходив украй повільно. У західних і південно-західних єпархіях поміщики-католики й новоприєднані уніатські парафії чинили супротив. Хоча закон однозначно рекомендував виділяти духовенству ділянки землі гарної якості, в одному місці й недалеко від церкви, насправді виходило інакше. Земля не завжди була найкращої якості, складався наділ інколи з 2-3 частин, які розташовувалися на великій відстані від села, інколи до 20 верст [3, 113]. Земля навічно закріплювалася за церквою, але не за причтом, що був лише користувачем. Церковна земля не підлягала переданню в заставу, даруванню, продажу, успадковуванню. Священно- й церковнослужителі, які виходили за штат, втрачали право користування церковною землею [4, 42].

Для своїх потреб духовенство також використовувало лісовий фонд. Проте для запобігання зловживанням у цій сфері існувала низка обмежень. Так, відповідно до указу Св. Синоду від 31 серпня 1864 р., для вирубування лісу, побудови чи ремонту власних помешкань члени причту церковного повинні були щоразу звертатися з письмовою заявою до єпархіального керівництва. Коли ж ліс використовували на дрова для опалення будинку, спеціального дозволу не вимагали, але зазначали, що ці дрова потрібно використовувати лише у власних потребах, їх не можна продавати іншим особам [5, 195-196].

Сільське духовенство суттєвою мірою залежало від землі й нерідко особисто брало участь у сільськогосподарських роботах. Така практика викликала невдоволення як із боку власне духовенства, так і з боку сторонніх спостерігачів. Проблема полягала в тому, що священик, обробляючи церковну землю, відволікався від своїх обов'язків. У нього залишалося мало часу й сил на здійснення таїнств, навчання дітей, відвідування хворих, на духовне стеження за парафією. Священик вимушено ставав фермером на церковній землі, а це передбачало не лише його фізичну працю в господарстві, але й виконання інших обов'язків. Улітку він вставав дуже рано, зі сходом сонця, будив своїх наймитів і давав їм розпорядження щодо робіт на поточний день. Як фермер, священик мав худобу, яка приносила йому прибуток. Зранку він мав видати їжу для неї, а також простежити, щоб вона була нагодована і напоєна [6, 551].

Ведення господарства влітку не обмежувалося роботою постійних робітників; необхідно було найняти на роботу сезонних працівників. Щоб їх знайти, священик був змушений приділяти й цьому частину свого часу. Для успішного ведення господарства йому потрібно було раніше за всіх вставати, пізніше від усіх лягати. Досить часто він ставав і працював фізично нарівні зі своїми робітниками. Із початком осені й зими розпочинався порівняно спокійний період для священика-фермера. Проте і в цю пору він теж був зайнятий веденням свого господарства: мав продати свої сільськогосподарські продукти та купити все необхідне для проведення ремонту в господарстві. Унаслідок цього священик ставав постійним учасником усіх ярмарок, які відбувалися в недільні та святкові дні. Тут він був у ролі торговця: одне купив, друге продав, третє поміняв [6, 552].

Тож якщо священик хотів бути гарним фермером, увесь свій вільний час він приділяв справам господарства. Важливим було й те, що турботи священика, пов'язані з веденням сільського господарства, займали не лише його час, але і його думки. Замість роздумів про моральний стан своєї пастви чи зміст майбутньої проповіді, він розмірковував про динаміку цін на зерно чи переймався станом здоров'я своєї худоби. Заклопотаний насамперед власним господарством, священик нерідко з небажанням відривався від своїх занять, щоб виконати функції священика, яких від нього терміново вимагали. Виконуючи їх, намагався якнайшвидше завершити необхідний обряд, щоб повернутися до своїх справ. Віряни, зазвичай, бачили таке ставлення панотця до своїх обов'язків і віддячували йому тим же - небажанням прийти на допомогу чи безкоштовно виконати якусь роботу на церковному полі. Так, у 1875 р. селяни с. Солотвина Житомирського повіту Волинської губернії скаржилися на протизаконні дії священика М. Кушевича, який змушував обробляти його поле безкоштовно, хоча з 1 січня 1868 р. відбування сільськими парафіями натуральних повинностей на користь духовенства в Київській, Подільській і Волинській губерніях було скасоване, із заміною їх грошовим збором. М. Кушевич спонукав парафіян до обробітку своїх земель нотаціями, сварками та навіть погрозами невиконання духовних треб [7, 1-2]. Аналогічна ситуація склалася в с. Юшек Київського повіту в 1875 р. Тут парафіяльний священик Я. Тарасевич не хотів виконувати обряд погребіння померлої дитини, оскільки її батьки не обробляли церковної землі. Як з'ясувалося в ході слідства, й інші селяни цього села зазнавали утисків з боку священика за відмову безкоштовно обробляти його поле [8, 6]. Отож ситуація з безкоштовним обробітком парафіянами церковної землі створювала серйозну напругу в стосунках між пастирем та його паствою.

Зазначимо, що ставлення духовенства до сільськогосподарських занять було різним. Частина священнослужителів захищала доцільність таких занять пастиря, інша група - уважала їх недоречними. Як в одних, так і в інших був свій набір аргументів, якими вони постійно обмінювалися на сторінках церковної преси. Так, прихильники аграрних занять священика згадували про прибуток, який приносить земля, зауважували, що ніяка чесна праця, зокрема й робота на полі, не може нікого принизити, акцентували на корисності єднання з природою, наголошували на позитивному впливі фізичної праці на духовний розвиток пастиря, нарешті, говорили про сприятливі умови для зближення священика зі своєю паствою, що виникають саме під час спільної праці. Противники сільськогосподарських занять священнослужителів, навпаки, знаходили негатив там, де перша група пастирів бачила переваги [10, 206-217]. Аргументом проти сільськогосподарських занять пастиря була їхня «непрестижність». Ось як змальовував образ священика під час роботи на полі один із дописувачів «Руководства для сельских пастырей» у 1907 р.: «Подивіться на цього священика... ось він на ріллі в старому одязі до колін. чи можна в ньому впізнати служителя Бога Всевишнього? чи можна до нього, просякнутого перегноєм, підійти під благословення?» [11, 63]. Із цими аргументами солідарний відомий церковний історик Є. Є. Голубинський. Він зазначав, що необхі дно, щоб священики перестали бути землеробами, оскільки їхній головний обов'язок - навчати дітей у школі, повчати народ шляхом проповіді; обов'язок бути вчителем в широкому розумінні цього слова вимагає, щоб людина перебувала серед книг. «Фізична праця відучує людину не лише думати, але й писати, так що рука, котра переходить до пера від коси і сокири, косулі й сохи, скаче по паперу: які ж тут проповіді?» [12, 1112].

Компромісний варіант пропонував один із представників духовного стану В. Пєвницький. Він зазначав, що немає потреби духовенству відмовлятися від церковної землі, але для виконання чорної роботи можна використовувати найману працю, і це не буде принижувати авторитет пастиря [13, 221].

Частина духовенства вважала, що було б краще зменшити наділи церковної землі, компенсувавши це іншими формами фінансування. Як зазначав один із дописувачів «Подольских епархиальных ведомостей», для священика вистачило б і дві третини тієї землі, яку він обробляв. Цим би він зберіг час для своєї духовної справи. Решту землі він би повернув сільській громаді, за що остання забезпечувала б його хлібом. Звичайно, ця земля не могла повністю забезпечувати священика, але решту матеріальних потреб пастир отримував би сільськогосподарськими продуктами. Причому отримувати ці продукти він мав із надлишком не тільки для забезпечення себе і власної родини, але й для надання допомоги бідним і нужденним (у цьому разі духовенство готове було провадити благодійну діяльність, щоправда, за рахунок використання результатів чужої праці). Оптимальний варіант передання духовенству продуктів харчування вбачали в збільшенні ставки, яку селяни вносили в запасний магазин, що існував у кожній громаді на випадок неврожаю [14, 752-754].

Інша пропозиція полягала в передаванні сільській громаді всієї церковної землі. За це остання мала сплачувати причту вартість хліба, зібраного з її землі. Були навіть зроблені підрахунки, згідно з якими мінімальна кількість землі, що володів причт у розмірі 33 десятини, приносила б прибуток у розмірі 450 руб. на рік. Разом із 300 руб. платні від держави та платою за треби в розмірі 150 руб. це становило 900 руб. річного доходу священика. Причт, який володів землею розміром 40-50 десятин, отримував дохід 1 011 руб.; у парафіях, які мали до 60 десятин церковної землі, цей дохід становив би 1 122 руб., із 70 десятин землі утримання священика - 1 233 руб.; у разі 90 десятин церковної землі утримання священика - 1 344 руб.; із парафії, які мають 150 десятин церковної землі, утримання сягало до 2 000 руб. [15, 578].

На початку 60-х років ХІХ ст. Подільською духовною консисторією був запропонований проект забезпечення побуту духовенства. В одному з чотирьох пунктів зазначено, що парафіяни не лише повинні обробляти церковну землю безкоштовно, але й у разі, коли земля вродить менше норми, селяни мали поповнити брак за власний рахунок. Пояснення щодо запровадження цієї норми було просте: «Священикам не потрібно буде наглядати за селянами, а вони самі будуть намагатися якомога краще обробляти землю» [16, 572]. Однак таке нововведення неминуче негативно позначилося би на ставленні селян до духовенства та православної церкви в цілому. Більш реальним способом отримання прибутку від землі було здавання її в оренду. За таких умов прибуток розділявся б між духовенством й орендарем. Проте частину духовенства така система не влаштовувала, оскільки при цьому воно отримувало менший прибуток, ніж за безплатного оброблення землі парафіянами [17, 387-388.].

Як бачимо, духовенство в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. перебувало в постійному пошуку варіантів найбільш ефективного використання землі, а отже, й отримання з неї максимального прибутку. Один із можливих способів використання церковної землі був запропонований читачам православного духовного часопису «Руководство для сельских пастырей» у 1896 р. Автор статті С. Брояковський радив духовенству влаштовувати на своїй землі пасіки та займатися бджільництвом. На його думку, цей напрям діяльності міг принести господарям значний прибуток, а також забезпечити свічні заводи натуральним якісним воском. Можливо, бджільництво й зацікавило частину духовенства, але сумнівно, щоб це заняття набуло масового характеру, адже, аргументуючи доцільність бджільництва, С. Брояковський лише наголошував на його давніх традиціях, «особливо в межах Малоросії», а також подавав досить абстрактну інформацію про успішність діяльності зарубіжних бджолярів, які, за його словами, збирають сотні пудів меду та воску щорічно [18, 346 347].

Висновки

Отже, прибутковість церковної землі суттєвою мірою залежала від її кількості та якості, а також від бажання чи небажання вірян допомагати своїм пастирям у вирощуванні та збиранні врожаю. Духовенство намагалося зберегти прибутки, які воно отримувало від землі, водночас уникаючи турбот і витрат, пов'язаних з їх отриманням. Для цього пропонували зобов'язати селян працювати на причт безкоштовно, що було досить проблематично. Земельне питання часто ставало причиною непорозумінь як усередині православного парафіяльного духовенства, так і його напружених взаємин із парафіянами.

Список використаної літератури та джерел

1. Смолич И. К. История Русской церкви. 1700--1917 / И. К. Смолич : в 2-х т. Т. 1. -- М. : Издательство Спасо- Преображенского Валаамского монастыря, 1997. -- 800 с.

2. Федоров В. А. Русская Православная Церковь и государство. Синодальный период 1700--1917 / В. А. Федоров. -- М. : Русская панорама, 2003. -- 480 с.

3. Римский С. В. Российская церковь в эпоху великих реформ (церковныереформы в России 1860-1870-х годов) /С. В. Римский. -- М. : Крутицкое Патриаршее Подворье, 1999. -- 568 с.

4. Надтока Г. М. Православна церква в Україні 1900-- 1917років: соціально-релігійний аспект /Г. М. Надтока. Київ : Знання, 1998. -- 271 с.

5. О пользовании церковным дровяным и строевым лесом для нужд причтов Руководство для сельских пастырей. 1903. -- № 7. -- С. 195--196.

6. Современный быт нашего духовенства и как улучшить этот быт местными средствами? // Подольские епархиальные ведомости. -- 1880. -- № 47. -- С. 551--552.

7. Центральний Державний історичний архів України в м. Києві, ф. 442, оп. 54, спр. 79.

8. Центральний Державний історичний архів України в м. Києві, ф. 442, оп. 54, спр. 216.

9. Священник как сельский хозяин // Руководство для сельских пастырей. -- 1862. -- № 30. -- С. 426--437.

10. По поводу статьи «Священник как сельский хозяин» // Руководство для сельских пастырей. -- 1863. -- № 7. -- С. 204--222.

11. Николаев В. Настоятельная необходимость материального обеспечения православного духовенства / В. Николаев // Руководство для сельских пастырей. -- 1907. -- № 20. -- С. 58--65.

12. Голубинский Е. Е. О реформе в быте Русской Церкви / Е. Е. Голубинский. М. : Императорское Общество истории и древностей российских, 1913. -- Х, 132 с.

13. Певницкий В. Священник. Приготовление к священству и жизнь священника /В. Певницкий. -- Киев : Типография А. Н. Иванова, 1886. -- 272 с.

14. Королев П. И. К вопросу об улучшении быта духовенства / П. И. Королев /Подольские епархиальные ведомости. -- 1863. -- № 19. -- С. 752--758.

15. Современный быт нашего духовенства и как улучшить этот быт местными средствами? // Подольские епархиальные ведомости. -- 1880. -- № 49. -- С. 577--600.

16. К вопросу об улучшении быта духовенства // Подольские епархиальные ведомости. -- 1863. -- № 14. -- С. 567--572.

17. Об отдаче в аренду церковных и монастырских земель // Руководство для сельских пастырей. -- 1904. -- № 50. -- С. 387--388.

18. Брояковский С. Одно из средств к улучшению материального быта православного духовенства / С. Брояковский //Руководство для сельских пастырей. -- 1896. -- № 14. -- С. 345--348.