Суспільно-політичні потрясіння, що відбулися в середини XVII ст. у Московському царстві залишили глибокий слід не лише в російській історії. Патріарх Никона у 1653-1660 рр. провів реформу Церкви з метою усунення розбіжностей між московським та грецьким православними обрядами. Проте її мета виходила далеко за межі впорядкування релігійних норм та мала глибокий політичний контекст. В результаті реформа не лише не забезпечила єдності віруючих під зверхністю московського патріарха, а призвела до втрати православним населенням церковної єдності. На декілька століть за цією подією закріпилася назва "розкол". З цього часу бере свій початок феномен старообрядництва. Завдяки міграції його прихильників та розповсюдженню ідей, російські старовіри розселилися на значній території, у тому числі й на українських землях. Російське старообрядництво зробило вагомий внесок у духовну культуру земель, які були ними заселені, залишивши здобутки у літературі, мистецтві, релігійно-філософських ученнях, науково - історичному пізнанні.

Стаття присвячена огляду історіографії вивчення старообрядництва у сучасній українській історичній науці. Завдання статті полягає у визначенні основних праць з історії старообрядництва в науці, визначенні перспектив у вивченні цієї теми вітчизняними істориками.

Аналіз історіографії старообрядництва зустрічається лише в узагальнюючих працях, дисертаційних роботах, монографіях українських науковців. При цьому вони виокремлюють із усього загалу робіт, присвячених старообрядництву лише ті роботи, які дотичні до теми досліджень та розглядають окремий аспект цього явища. Таким чином, проблема історіографії старообрядництва лише окреслена науковцями, що свідчить про необхідність детального аналізу робіт вітчизняних істориків останніх років.

українська історіографія старообрядництво

Вивчення старообрядництва в українській історичній науці розпочинається у середині ХІХ ст. Цей період ознаменувався відходом досліджень присвячених старообрядництву від традиційної релігійної полеміки та перетворенням на тему для ґрунтовних наукових розвідок. Першим дослідником старообрядництва серед українських науковців став видатний історик, етнограф та громадський діяч Микола Костомаров. Він називав старообрядницький рух: "великим явищем народного прогресу та суспільної думки" [1, с.210-310]. Незважаючи на особливе шанування старих обрядів, старовіри були явищем нової, а не давньої історії. Автор робить висновок про причини перших міграції старообрядців, що полягала у переслідуваннях з метою фізичного винищення. Виявом непокори новим обрядам стало явище самоспалення, притаманне рішуче налаштованим послідовникам старої віри [2, с.378].М. Костомаров розглядає "розкол" як явище, що відкрило нову віху народного життя та стало імпульсом розвитку суспільства.

Довгий час дослідження історії старообрядництва залишалося поза межами інтересів науковців. Проте на сьогоднішній день вони отримали можливість неупередженого та незаангажованого вивчення історії, в результаті чого спостерігається зростання зацікавленості у вивченні старообрядництва серед українських істориків. Перед авторами стоїть складне завдання, що полягає у подоланні історіографічного вакууму радянських часів та запровадження нових методологічних підходів, відмінних від традиційних імперських трактувань старообрядництва.

Важливу роль у цьому процесі відіграє той факт, що перші старовіри на українських землях з'явилися на Стародубщині ще у 60-х рр. XVII ст. З того часу вони проживали на різних українських територіях, внісши вагомий вклад в історію розвитку різних регіонів України. Завдяки тісному зв'язку старовірів з історією українських земель, дослідження з цієї теми набувають популярності серед науковців.

Роботи, присвячені вивченню старообрядництва українськими науковцями умовно можна розділити на дві великі групи. До першої варто віднести праці, присвячені вивченню загальних питань історії старообрядництва, культурно-релігійних особливостей їх світогляду, особливостям становища та державної політики щодо старовірів, тощо. До другої групи - дослідження, присвячені регіональній історії старообрядництва, адже їх компактне розселення створювало особливі умови розвитку старообрядницьких громад на різних територіях. У той же час більшість авторів, використовуючи міждисциплінарний підхід, здійснюють дослідження, що відносяться як до першої так і до другої групи. Такий підхід забезпечує всебічне вивчення історії старообрядництва.

Одним із перших до історії старообрядництва у вітчизняній науці звернувся В'ячеслав Мордвінцев. У своїх роботах він зосередився на питанні появи та поширення старообрядництва в Україні. Науковець зазначав: "Україна стала одним з основних напрямків масового відтоку старообрядницького населення", датуючи ці події кінцем 60-х рр. XVII ст. Автор зосереджується на причинах появи перших старовірів на Стародубщині, а також їх поступовому розселенні на українських землях. Ним запропоновано шість етапів розселення старообрядців в Україні, що охоплюють період від кінця 60-х рр. XVII ст. - до кінця XVIII ст. [3, с.42]. Розвиваючи старообрядницьку тематику, В. Мордвінцев вдається до характеристики державної політики у сфері старої віри у XVIII ст. загалом та особливостей взаємодії старообрядницьких громад з владою на українських землях [4-5]. Вперше висловив ідею, що взаємостосунки старовірів з місцевою українською владою загалом були позитивними. Проте з часом поселення старовірів виведено з-під управління місцевих чиновників, а козацька старшина втратила частину своїх земель, що призвело до погіршення ставлення української влади до представників цього руху [6, c.65].

До робіт, присвячених особливостям старообрядницького світогляду, варто віднести працю Катерини Романової, присвячену такій непростій складовій старообрядницької культури як практика самоспалення [7]. Дослідниця запропонувала принципово новий підхід до вивчення цього явища. Відмовившись від традиційних ідеологічних штампів, вона розглядає його з різних наукових позицій: релігієзнавчої, психологічної, соціологічної. Автор аналізує історіографічні надбання з цієї теми, специфіку психологічного ставлення до цієї проблеми різноманітних дослідників.К. Романова приходить до висновку, що воно стало не лише поведінковою стратегією, життєвим актом, але і було включено до старообрядницької культури. Автор справедливо вважає, що причиною старообрядницьких самоспалень слугував цілий комплекс чинників. Він виходить за рамки традиційних уявлень дослідників про переслідування влади та старообрядницьке віровчення [8, с.3]. Дослідження К. Романової ґрунтується на новому методологічному підході до вивчення традиції самоспалення старообрядців, що дає можливість поглибити вивчення цього питання під новим кутом зору.

Більшість праць українських дослідників присвячені історії старообрядництва певного регіону. У них аналізуються проблеми появи та розселення старообрядців на певних територіях, особливості їх проживання та взаємостосунки з місцевим населенням та владою. Науковцями робляться спроби визначити місце старообрядництва у соціально-економічній та культурній історії окремих територій [9].

Старообрядництво Подунав'я стало предметом дослідження сучасного українського науковця Олександра Пригарина. У його роботах піднімаються питання щодо культурних та етнографічних особливостей старовірів цього регіону у другій половині XVIII - першій половині ХІХ ст. Автор здійснив пошук статистичних даних про чисельність старообрядницьких поселень [10, с.140]. Дослідник прийшов до висновку, що процес переселення старообрядців на південні території України носив природній характер. У той же час варто зауважити, що уряд намагався заохочувати заселення південних територій та свідомо робив це російським, а не українським населенням [11].О. Пригарин приділив увагу історії переселення старовірів до Бессарабії. У першій половині ХІХ ст. в результаті зміни геополітичного положення регіону з Добруджі - до Бессарабії переселилися носії дониконівських релігійних обрядів - некрасівці, які співпрацювали з російським урядом та виявили бажання заселити прикордонні землі [12, с.377-380]. У своїх роботах автор не оминув увагою культуру старообрядців цього регіону, їх побутові та релігійні традиції [13, с.90; 14].

Бессарабія, як регіон розселення старообрядців, досліджується у працях Алли Федорової [15]. У свої роботах вона охарактеризувала основні етапи формування старообрядницьких поселень зазначеного регіону та особливості їх розселення на цих територіях. Окрему увагу дослідниця приділила функціонуванню місцевих старообрядницьких монастирів [16, с. 20-22]. З'ясувала становище старообрядців цього регіону у складі Російської імперії та особливості діяльності антистарообрядницьких місій у Подунав'ї [17, с.63]. Зокрема, вона встановила, що основне завдання місіонерів полягало не в боротьбі з вже існуючими "розкольниками", а у не допущенні розповсюдження старообрядницьких поглядів серед місцевого православного населення [18, с.73]. Як і більшість дослідників старообрядництва, А. Федорова не залишила поза увагою культурні особливості повсякденного життя старообрядницьких громад досліджуваного нею регіону [19]. Дослідниця обґрунтувала важливість використання під час вивчення історії старообрядництва такого різновиду джерел - як записи у книгах - адже у них міститься різнопланова інформація щодо географії спілкування старообрядців, дані про місцеву історії та про перехід книжок від однієї громади до іншої [20, с.175].

Вивченню історії старообрядництва на території північної України присвячені роботи Юрія Волошина. У монографії автор докладно вивчає явище "розкольницьких слобод" - старовірських поселень на Стародубщині, що за часів Петра І були вилучені з-під влади українських землевласників і об'єднані в окрему адміністративну одиницю. Робота присвячена історії розселення старовірів на землях Стародубського та Чернігівського полків Гетьманщини наприкінці 60-х рр. XVII ст. та причинам підпорядкування їх поселень безпосередньо царській владі. Автор зазначає, що майже усі старообрядницькі слободи Стародубського полку були засновані на землях козацької старшини та з її дозволу. Слободи Чернігівського полку засновувалися переважно на землях православних монастирів [21, с.50-51]. Науковець приходить до висновку, що погіршення взаємовідносин місцевої влади зі старовірами відбулося після 1714 р., коли за наказом Петра І здійснено перепис старовірів. За його результатами не відбулося масового вигнання старовірів та повернення їх на місця попереднього проживання. Навпаки - їх залишили на зайнятій землі, а українській владі заборонили втручатися у внутрішнє життя громад [21, с.55-56]. Також у його роботах досліджуються демографічні характеристики та повсякденний уклад мешканців старообрядницьких поселень [22-23]. Важливе місце посідає вивчення автором особливостей міграційних процесів старообрядців, наслідком яких стало утворення "розкольницьких слобод". Він визначає, що динаміка міграційних потоків, переважно з центральних регіонів Росії, була стабільною упродовж усього XVIII ст. [21, с.81]. Автор наводить зібрані статистичні дані щодо кількості старообрядців у слободах, а також наголошує, що більшість мігрантів прийшли сюди через інший старообрядницький центр - Вєтку. Розташовуючись на території Речі Посполитої, вона відігравала роль транзитного пункту, адже законне право на проживання у слободах могли отримати лише старовіри, які прибули із-за кордону. Автор робить висновок "про досить значне втягнення малоросійських старовірів у колонізаційні процеси" [21, с.100]. Деякі аспекти історії старообрядницького повсякдення знайшли своє відображення у статтях Ю. Волошина. У них досліджено особливості життя старовірських сімей у "розкольницьких слободах", здійснено пошук соціальної природи конфліктів серед місцевих старовірів [24-25].

Ґрунтовне дослідження історії старообрядництва у вітчизняній історіографії знайшло своє відображення у роботах Сергія Таранця. Його фундаментальна двотомна праця присвячена як вивченню старообрядництва, так і історії цього явища в цілому [26, с.554]. Автор досліджує соціальну структуру старообрядництва, його взаємостосунки з державою та іншими релігіями, вивчає найвідоміші центри їх віри. У роботі дослідник торкається теми міграції старовірів, констатуючи як факт, що їх віра розповсюдилася на величезні території завдяки міграції її прихильників. В основу такої позиції покладено дані перепису 1897 р., на підставі яких надано зведену інформацію про розповсюдження старообрядництва у певних регіонах та охарактеризовано основні центри старої віри, що утворилися упродовж XVII-ХІХ ст. Окрема увага приділена соціальним основам старообрядницького життя та його культурним проявам у літературі, мистецтві, архітектурі тощо [27]. Ця праця дійсно відіграє важливу роль у вивченні старообрядництва не лише в Україні. Її поява демонструє широкий науковий та суспільний інтерес до історії цього релігійного руху, культурних традицій та духовних практик. Автору також належить дослідження з історії такого центру старообрядництва в Україні як Куренівський монастир (Вінницька область). У роботі основна увага зосереджена на історії цього старообрядницького комплексу у ХІХ - на початку ХХ ст. [28]. У іншій праці науковцем здійснено вивчення історії виникнення та розвитку старовірських поселень українського Поділля [29]. Окрему роботу автор присвятив старообрядництву Київщини. У ній вивчено не лише історію старообрядницьких громад, а й проаналізовано їх становище на сучасному етапі [30].

Тема історії старообрядництва стає центральною і у дослідженнях молодих українських науковців. Останнім часом збільшується кількість дисертацій, що захищаються за цією тематикою. Зокрема, Павло Єремєєв присвятив свою роботу соціальній структурі старовірів Харківщини. У ній дослідник розглядає старовірів як особливий тип соціальної спільноти, намагаючись визначити особливість стосунків між цією спільнотою та представниками інших релігій та сект. Автор робить спробу здійснити підрахунок чисельності старовірів Харківської губернії та, на прикладі розходження офіційних та фактичних даних, проілюструвати суспільні процеси та масштаби приховування старообрядцями своєї релігійної приналежності [31, с.3-5; 32]. Олександр Бєльський дослідив особливості формування старообрядницьких общин та організацій південної України [33, с.112-113]. У його роботі приділено увагу передумовам появи та розселення старовірів у регіоні та встановлено особливості взаємин переселенців із державою. Привертає увагу спроба автора визначити міру впливу представників російського старообрядництва на формування українського суспільства регіону [34, с.14-15].

Вивченню Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії присвячено роботу Ірини Кучерявенко [35]. Крізь призму історії цього адміністративного центру старообрядництва - Білокриницької ієрархії - автор аналізує роль старовірів-мігрантів у колонізації Південної Бессарабії. Це дослідження фактично ілюструє особливості старообрядницької церковної ієрархії на чолі з білокриницьким митрополитом, його структурні та функціональні зв'язки. Окрема увага приділена таким впливовим релігійним центрам, як старообрядницькі монастирі, що перебували під юрисдикцією Ізмаїльсько-Бессарабської єпархії. Традиційне для дослідників регіональної історії старообрядництва вивчення матеріальної та духовної культури старовірів знайшло своє відображення і у цій роботі [36, с.270].

Вивченню старообрядництва присвячено окремий щорічник "Доля старообрядства в XX - на початку XXI ст.: історія та сучасність", який видається на базі Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського. У ньому друкуються статті та розвідки вітчизняних та закордонних науковців, присвячені різноманітним аспектам такого багатогранного феномену як старообрядництво. Його матеріали присвячені як історії, так і актуальним питанням сучасності старообрядництва [37]. Багаторічний вихід цього збірника яскраво ілюструє зростання зацікавленості заявленою темою у вітчизняній історичній науці та значне різноманітті поглядів на історію старообрядництва.

Таким чином, сучасні українські науковці не прийняли методів вивчення старообрядництва, що тривалий час панували у російській науці і розглядали його лише як суто релігійний чи соціальний рух. У вітчизняній науці утвердилися нові підходи до вивчення цієї теми, що передбачають дослідження старообрядництва як багатогранного явище, що спричинене сукупністю чинників та призвело до суперечливих наслідків. Користуючись значним теоретичним потенціалом та використовуючи нові джерела, українські науковці мають широкі можливості щодо поглиблення і розширення знань про старообрядництво. Варто констатувати, що напрямки, які склалися у вивченні історії старообрядництва, стосуються лише окремих аспектів цього феномену. У науковому доробку вітчизняних істориків вивчення культурних та релігійних особливостей старообрядництва у певних регіонах, дослідження впливу старовірів на соціальний та економічний розвиток певних регіонів тощо. Робляться спроби у вивченні соціальної історії старообрядництва українських земель. Розробка цих проблем стає можливою завдяки залученню різноманітних джерел та використанню широкого кола методологічних підходів, адже історія старообрядництва поки залишається недостатньо вивченою темою.

Список використаних джерел