Чисельність армії Ю. Хмельницького у Чуднівській кампанії 1660 року: спроба з’ясування

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 94:355.1 (477): 355.48 “1660”

ЧИСЕЛЬНІСТЬ АРМІЇ Ю. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО У ЧУДНІВСЬКІЙ КАМПАНІЇ 1660 РОКУ: СПРОБА З'ЯСУВАННЯ

Проблема чисельності особового складу як польсько-татарських, так і російсько-українських військ у Чуднівській кампанії 1660 р. впродовж багатьох років є дискусійною серед істориків. Очевидно, що перевага у військовій силі могла стати вирішальним чинником для здобуття перемоги, а її відсутність, відповідно, причиною поразки. Найбільш суперечливою та заплутаною виглядає ситуація із з'ясуванням кількості й чисельності правобережних полків Ю. Хмельницького. На сьогодні ця проблема є найменш вивченою у вітчизняній та зарубіжній історіографії. Зважаючи на фрагментарність, суперечливість, а подекуди й відсутність джерельної бази, серед дослідників сформувалися різні підходи стосовно обрахунку чисельності української армії. Тому актуальність статті полягає у визначенні чисельності української армії гетьмана та ідентифікації полків, які входили до її складу.

Науковці, які безпосередньо займалися вивченням перебігу подій осінньої виправи 1660 р., зокрема питанням чисельності особового складу армії, обраховують її по-різному. Відтак український історик В. Герасимчук, аналізуючи наявні документи вважає, що у таборі Ю. Хмельницького перебувало не більше 30 тис. вояків [6, с. 87]. Один із перших польських дослідників Чуднівської епопеї В. Чермак схиляється до 40 тис. осіб, визнаючи неточність цієї цифри, зважаючи на обмеженість матеріалу [23, с. 352]. А. Хнілко у статті, присвяченій битві під Слободищем, також визначає кількість українського війська близьку до 40 тис. осіб, аргументуючи її наявністю у таборі гетьмана усіх правобережних полків та кількатисячного підрозділу колишнього молдавського господаря К. Щербана [24, c.196; 25, с.63]. Аналогічної думки дотримується і Р. Романський [40, с. 20]. Категорично не погоджується із подібним обрахунком Л. Оссолінський. На його думку, правобережні полки нараховували близько 20 тис. воїнів, а дані про 40-60 тис. козаків вважає «просто байкою» [35, с. 28]. На переконання російської дослідниці Т. Яковлєвої, Ю. Хмельницький мав у своєму розпорядженні 40 тис. українців [18, с. 99].

Розмаїття інформації у джерельному масиві дозволяє нам умовно виокремити чотири найбільш поширених версії. Першу групу джерел складають відомості про 50-60-ти тисячний корпус гетьмана. Одразу ж відзначимо, що ми передусім виділяємо ті з них, автори яких безпосередньо перебували на місці подій. У даному випадку їх налічується чотири, решта два подають інформацію постфактум у вигляді спогадів. Загалом виходить шість одиниць. Серед них - п'ять із польського боку та одне із російського. Учасник кампанії у складі коронної армії та невідомий автор «Діаріуша війни з Шереметом» повідомляв про 60 тис. українське військо з 30-ма гарматами [12, арк. 44; 34, с.154]. Італійський нунцій, котрий перебував у поході серед поляків восени 1660 р., у звіті до Риму наводив дані також про 60 тис. козаків [39, с. 301]. У новинах, написаних з-під Чуднова, ще одним невідомим автором, зустрічаємо аналогічну цифру [22, с. 755]. Посилаючись на інформацію, одержану у Варшаві, тогочасна французька газета «Gazette de France» навела інформацію у 60 тис. українських воїнів [37, с. 178]. Сучасник подій, український хроніст Й. Єрлич, згодом описуючи події Чуднівської кампанії, також вважав, що правобережні полки нараховували 60 тис. козаків та мали 40 гармат [27, с.54]. На аудієнції у Посольському приказі посланців Ю. Хмельницького М. Сулиниченка із товаришами, висланих до царя після Слободищенської битви, зазначалося наступне: «І гетьману говорили, щоб він на ляхів наступав і воз'єднався з Шеремєтьєвим. А війська при Хмельницькому 50 тисяч...» [14, арк. 4].

До другої групи джерел належать свідчення авторів про існування 40 тис. війська у молодого гетьмана. Їх складає також шість одиниць. Серед них «Війна польсько-московська», написана, ймовірно, коронним маршалком й одним із головних полководців польської армії у виправі Є. Любомирським. Її зміст описує епізоди, пов'язані із допитом полонених козаків, які сповістили про наближення до Чуднова правобережних полків чисельністю 40 тис. осіб [12, арк. 209; 21, с. 27; 41, c.60, 66-67]. Аналогічна цифра звучить і у звітній гетьманській реляції, представленій на генеральний сейм у 1661 р. коронним гетьманом С. Потоцьким та згаданим уже Є. Любомирським (аналіз поданого документу дозволяє нам висловити міркування про його подібність із текстом «Війни польсько-московської») [20, с. 416, 421]. Шотландський офіцер у лавах жовнірів П. Гордон у щоденнику писав, що під Слободищами було 40 тис. вояків [7, с. 63]. Інший учасник кампанії Я. Зеленевич дотримувався тотожної думки [32, с. 2, 110]. Згодом польський історик (поет) В. Коховський і львівський канонік Я. Юзефович у своїх працях, опираючись напевно на згадані матеріали, подавали аналогічні дані [28, с. 91; 30, с. 247].

Третя група джерел свідчить про 20-30-ти тисячний український корпус. Нами віднайдено чотири джерела, що свідчать на користь цієї версії. Краківський воєвода С. Потоцький у листі до коронного конюшого Б. Радзивілла від 28 листопада 1660 р. обраховував загальну чисельність московсько-українських військ на 80 тис. осіб, 40 тис. з яких припадало на армію В. Шеремєтьєва, іншу половину складали козаки Ю. Хмельницького та наказного гетьмана Т. Цицюри. Автор листа не уточнював їхній поділ, однак можемо припускати, що йдеться більш як 20 тис. у кожному із таборів [19, с. 11-12]. На початку жовтня 1660 р., під час перебування української армії в околицях Бердичева, бельський воєвода Д. Вишневецький, перебуваючи у безпосередній близькості від українського обозу, доповідав гетьманам про 30 тис. військо гетьмана та 1 тис. молдаван із колишнім воєводою К. Щербаном [22, с. 756]. Анонімний автор новин з-під Самбору в серпні 1660 р., характеризуючи стан подій на теренах козацької України, писав: «Хмельниченко із правобережними козаками чисельністю 20 тисяч за Дніпром чекає на татар» [22, с. 752]. У віднайденому нами рукописі польського історика К. Гофмана зазначається, що для захисту кордонів Гетьманщини від татар гетьман мав у своєму розпорядженні 30 тис. армію [38, с.15].

Четверту групу складає одиноке джерело - щоденник німецького найманця, учасника Чуднівської кампанії Г. Хольстена. За його спостереженнями, у битві під Слободищами їм протистояло близько 10 тис. козаків [26, с. 58]. На тлі інших даних, його інформація кардинально різниться. Проте звертаємо увагу на те, що він єдиний учасник, за виключенням офіцера П. Гордона, хто брав участь у Слободищенській битві 7 жовтня і бачив на власні очі козаків Ю. Хмельницького.

Як же бути з усіма цими даними? Польський історик Л. Оссолінський у свій час слушно підкреслив схильність дослідників буквально сприймати цифри, подані у спогадах очевидців подій, замість того щоб їх критично оцінювати [36, с. 59-60]. У окремих випадках інформація взята постфактум і не могла відображати реальний стан речей. Необхідно враховувати і факт походження авторів переважної більшості джерел із Речі Посполитої та трактування ними виправи як беззаперечного тріумфу польської зброї, а завищена чисельність противника слугувала додатковим аргументом хоробрості поляків й водночас свідчила про низьку боєздатність українців. Вже згадуваний нами один із анонімних авторів новин з-під Чуднова повідомляв про те, що розголос про наближення правобережних полків Ю. Хмельницького швидко поширився у польському обозі й викликав панічні настрої серед жовнірів. У той же час додає, що самі ж оповідачі подекуди збільшували чисельність противника [22, с. 755].

З метою отримати найбільш вичерпну та якомога об'єктивну відповідь, слід першочергово ідентифікувати полки Ю. Хмельницького та при можливості визначити їхнє місцезнаходження напередодні кампанії. На 1660 р., згідно із адміністративно-територіальним поділом, в козацькій Україні існувало вісімнадцять полків. З них десять правобережних - білоцерківський, брацлавський, чигиринський, уманський, корсунський, кальницький, канівський, черкаський, подільський і паволоцький. На Лівобережжі знаходилися решта вісім полків: київський (поділений між лівим та правим берегами), полтавський, ніжинський, лубенський, переяславський, миргородський, прилуцький і чернігівський. У порівнянні із реєстром 1649 р. ця цифра збільшилася на два полки - подільський і паволоцький [8, с. 17].

Військова рада у Василькові 17 липня 1660 р. узгодила координацію та поділ українських полків. Здійснювався він головним чином за територіальним принципом [17, с. 241]. Наказному гетьманові Т. Цицюрі підпорядковувалися лівобережні полки [21, с. 38], гетьману Ю. Хмельницькому - правобережні [15, с. 434-435]. У відписці до князя Г. Ромодановського 4 листопада 1660 р. Олексій Михайлович так пояснював поділ: «гетьману задніпровські [лівобережні авт.] козаки будуть не послушні, а він гетьман, йшов з козаками, які по цю сторону [правобережну авт.] Дніпра» [1, с.185]. Таким чином, Ю. Хмельницький мав у підпорядковуванні десять полків. Однак, черкаський і канівський полки відправилися на Січ до кошового отамана І. Сірка. План запорожців передбачав проведення походу в Кримське ханство з метою змусити основні сили татар повернутися назад й відмовитися від військової акції в Україні [2, с. 28]. Не має жодних даних про те, чи повернулися вони у табір Ю. Хмельницького до початку активної фази бойових дій [29, с. 377-378; 33, c.190;].

Отримання у другій половині серпня 1660 р. інформації про вступ у межі українських земель орди нурадин-султана Мурат-Гірея змусило гетьмана відправити на перехоплення частину правобережних полків. До Шаргорода прибули уманський М. Ханенка та брацлавський М. Зеленського полки, у Вільхівці, поблизу Могилева, став подільський полк Є. Гоголя. Згодом до них ще приєднався кальницький І. Вертелицького. Станом на середину вересня 1660 р. усі чотири полки перебували поблизу Бару під керівництвом М. Ханенка [6, с. 39; 23, с. 63].

Фактично у похід Ю. Хмельницький виступив із чотирма полками - білоцерківським, чигиринським, корсунським і паволоцьким. Після об'єднання з рештою полків поблизу Прилук їхня кількість становила вісім одиниць. Зміст листа гетьмана до російського головнокомандувача від 26 вересня 1660 р. це підтверджує [15, с. 432-433].

Важливо визначити чисельність полку як військової одиниці. Відсутність списків козацького реєстру 50-60-х рр. ХVN ст. не дозволяє дати вичерпної відповіді на це питання. За оцінками істориків, упродовж 1649-1654 рр. середня чисельність полка варіювалася приблизно від 2072 - до 3048 осіб [11, с. 28-30]. Беручи за основу «Реєстр Війська Запорозького 1649 року», Л. Оссолінський встановив, що шість правобережних полків (за виключенням подільського і паволоцького) на 1649 р. нараховували 17246 козаків [35, с. 14-15]. Віднайдений М. Крикуном перепис Подільського полку кінця 1659 р. зазначав про шість сотень загальною кількістю 1222 козаки, хоча, на думку історика, ця цифра не відображає реального стану справ і є дещо заниженою [11, с. 28-30]. Паволоцький полк підпорядковувався білоцерківському і мав у своєму розпорядженні на 1649 р. 776 козаків. У 1654 р. його чисельність суттєво зросла після приєднання до нього ряду містечок [8, с. 42-43]. гетьман армія військовий козацький

Опосередковану інформацію про чисельність полку на межі 1659-1660 рр. дають свідчення посланців із Путивля І. Тітова та Ф. Щелкіна у серпні 1659 р. Перебуваючи у обозі тодішнього гетьмана І. Виговського біля Гадяча, вони повідомляли: «А в Черкас при Виговському 3 полки, а в них всяких людей тисяч з шість і більше...» [2, с. 295-296]. В. Кривошея ідентифікує їх як переяславський Т. Цицюри, миргородський Г. Лісницького та прилуцький П. Дорошенка [10, с. 144]. Згодом інші посланці уточнювали, «а всього війська було в Гадячі в той час бойового люду з 4500 осіб, крім місцевих людей; а місцевих жителів 900 чоловік» [2, с. 297]. М. Максимович, вивчаючи адміністративно-територіальні зміни Полтавського полку, дійшов висновку, що упродовж 16601672 рр. у ньому налічувалося 17 сотень [13, с. 724-726]. Таким чином, можемо припускати, що середня чисельність полку на той час становила близько 1500-1800 осіб. Хоча не виключаємо, що в окремих випадках вона могла бути більшою.

Історики сходяться на думці, що безперервні війни впродовж 50-х рр. ХVN ст. з Річчю Посполитою, а згодом і Московією, різко негативно вплинули на демографічну ситуацію в Гетьманщині і на якісний склад армії. У цьому аспекті її опосередкованим підтвердженням є відомі слова І. Виговського: «Тепер не страшна козацька сила бо протягом цих років у бурях домової війни сильно пошкоджена. Вигинули найбільші полки: Полтавський з сорока тисячами, Миргородський з тридцятьма тисячами, також Прилуцький та Іркліївський дощенту знесені. Кропивою поросли міста і села, бо одні полягли на полі бою у стількох багатьох боях, а інші з жінками пішли в орду» [15, с. 403-404]. Справді, Кримське ханство вдало використовувало українсько-польську війну для захоплення ясиру. Після кожної кампанії, ординці на шляху до Криму здійснювали спустошення сіл та містечок, забираючи у полон місцеве населення. У період 50-х рр. ХVN ст., з огляду на інтенсивність бойових зіткнень, орда декілька разів на рік здійснювала походи на терени України [3, с. 66-68].

Значні людські втрати принесла Конотопська кампанія 1659 р., яка за своїми масштабами нагадувала Чуднівську. По обидва боки приймали участь практично всі українські війська. Гетьман І. Виговський мав у своєму розпорядженні десять полків, три із яких лівобережні та сім - правобережних. У Конотопі був заблокований ніжинський полк. Також там перебувало близько 4 тис. козаків із чернігівського та кальницького полків. Їм, окрім московської армії О. Трубецького, протистояв І. Безпалий із полтавським та слобідськими полками (біля 7 тис. осіб) [4, с. 10, 13-14; 10, с. 131]. Зважаючи на запеклість протистояння, невдалі спроби українсько-татарського війська на марші захопити московський обоз, історики оцінюють втрати української сторони у 4-6 тис. козаків [4, с. 36; 5, с. 2, 381; 16, с. 60; 17, с. 236; 29, с. 254-255]. З огляду на значні втрати російської армії, схильні вважати, що вони також були значними серед опозиційних формувань І. Безпалого.

І. Виговський у листах до польського керівництва восени 1659 р. відзначав неможливість українського командування виставити в одному місці більше 40 тис. козаків [15, с. 403-405]. А оскільки війська просувалися двома групами (а окремі полки були відсутні), їх загальна чисельність не перевищувала 30 тис. воїнів. Тому висловимо міркування, що вісім полків Ю. Хмельницького нараховували не більше 15 тис. боєздатних козаків.

У документах також згадується про допоміжні підрозділи колишнього молдавського воєводи К. Щербана. Останній перебував на Васильківській раді і у присутності В. Шеремєтьєва просив захисту в царя від татар і турків [9, с. 397-398]. Про його перехід через Дністер дізнався уманський полковник М. Ханенко 14 червня від ладижинського сотника. За інформацією останнього, при ньому перебувало близько 400 воїнів із гарматами [9, с. 318-324, 400]. У польських джерелах повідомляється про 12 корогв кінноти, які налічували більше 1 тис. воїнів [22, с. 756; 41, с. 67]. Додаючи їх, отримуємо приблизну кінцеву цифру в 15500-16500 тис. осіб. Зважаючи на суперечливість інформації документів, дотичним підтвердженням слугують слова козацького полковника Г. Лісницького до Ю. Хмельницького, сказані у розпал битви під Слободищами: «Поляки над нами беруть гору, не менші від нас сили мають...» [28, с. 95]. За оцінками дослідників, армія Є. Любомирського нараховувала не більше 16 тис. жовнірів і татар.

Отже, військо Ю. Хмельницького під час проведення осінньої кампанії складало близько 16-17 тис. осіб. Відомості сучасників подій про 30-60 тис. українську армію розглядаються як такі, що не відповідають дійсності і є істотно завищеними.

Список використаних джерел

1. Акты Московского государства, изданные императорскою академіею наук / ред. Д. Я. Самоквасова. СПб., 1901. Т.ІІІ. 672 c.

2. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографическою комиссиею. СПб., 1853. Т. 5. 335 с.; Т. 7. 398 c.

3. Апанович О. Запорізька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії 50-70-і роки XVII ст. К., 1961. 298 с.

4. Бабулин И. Битва под Конотопом 28 июня 1659 года. М.: «Цейхгауз», 2009. 48 с.

5. Бульвінський А. Конотопська битва 1659 року. К., 2008. 64 с.

6. Герасимчук В. Чуднівська кампанія 1660 року // Записки НТШ. Т. СХ, СХІ, Львів. 1912; Т. Схіі, СХІІІ, CXIV, CXVI, Львів. 1913.

7. Гордон П. Дневник 1659-1667 [перевод Д. Федосова]. М.: Наука, 2003. 314 с.

8. Заруба В. Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького у 1648-1782 рр. Дніпропетровськ: «Ліра ЛТД», 2007. 380 с.

9. Исторические связи народов СССР и Румынии в XV - начале XVIII в.: Документы и материалы в трех томах (1633-1673 гг.) [Ред. кол. А. Новосельский, Л. Черепнин и др.]. М.: «Наука», 1968. Т.ІІ. 446 с.

10. Кривошея В. Козацька еліта Гетьманщини. К.: ІПіЕНД імені І. Ф. Кураса НАНУ, 2008. 452 с.

11. Крикун М. Між війною і радою. Козацтво Правобережної України в другій половині XVII - на початку XVIII століття: Статті і матеріали. К.: «Часопис «Критика», 2006. 472 с.

12. Львівська національна бібліотека ім. В. Стефаника, відділ рукописів. Ф.У. Спр. №335/ІІ. Арк. 39-48 зв.; Спр. №236/ІІ. Арк. 171-272.

13. Максимович М. Обозрение городовых полков и сотен, бывших на Украине со времени Б. Хмельницкого // Максимович М. Собр. соч.: в 2-х т. К., 1876. Т. І. С.654-727.

14. Національна бібліотека України імені В. Вернадського. Інститут Рукописів. Ф. ІІ. №15401-15406. 30 арк.

15. Памятники, изданные Киевской коммиссией для разбора древних актов / Изд. 2-е, с дополнениями. К., 1898. Т. ІІІ. 600 с.

16. Сокирко О. Конотопська битва 1659 р.: Тріумф під час Руїни. К.: Темпора, 2008. 72 с.

17. Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.). К.: Видав. дім «Альтернативи», 1999. T.7 351 c.

Анотація

Размещено на Allbest.ru