Переселенці під час локальних конфліктів: досвід хорватських українців наприкінці ХХ СТ.

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Переселенці під час локальних конфліктів: досвід хорватських українців наприкінці ХХ СТ.

Микола Нагірний

Стаття присвячена становищу русинсько-української діаспори Хорватії упродовж 1990-х рр. Висвітлено умови, в яких перебували русини й українці під час хорватсько-сербської війни. Описано ставлення влади самопроголошеної Республіки Сербська Країна до українського населення, пояснено причини її ворожості до української діаспори. Виділено причини переселення українців на не охоплені війною території та напрямки цієї міграції. Охарактеризовано масштаби переселення, показано частку українських вигнанців у загальному хорватському контексті. Проаналізовано політику хорватського уряду, діяльність діаспорних організацій, зусилля української влади щодо вимушених переселенців. Розглянуто етапи та особливості повернення українців Хорватії на довоєнні землі свого проживання. Показано суперечливу діяльність міжнародних структур і миротворчих сил під час цього процесу. Охарактеризовано труднощі, з якими стикалися репатріанти під час повернення. Проаналізовано хорватське законодавство з питань реінтеграції.

Ключові слова: українська діаспора, хорватсько-сербська війна, вигнанці, вимушені переселенці, етнічні чистки.

хорватський українець переселенець діаспора

Сучасні події на Донбасі спричинили низку негативних наслідків для України та її суспільства. Однією із них стала проблема переміщених осіб - біженців та вимушених переселенців із зони, охопленої війною. Українці нещодавно вже стикалися з подібними проблемами. Щоправда, це стосувалося однієї з наших найдавніших діаспор - балканської, зокрема, під час хорватсько- сербської війни (1991-1995 рр.). Тож подібність подій та процесів на Балканах і Донбасі, їх близькість у часі і стосунок до українського населення становить актуальність нашої статті.

Дослідження проблематики переселенців під час війни на Балканах - поширена тематика у хорватській історіографії. Однак український чинник цієї проблеми з'являвся лише епізодично в окремих розвідках (М. Киша, О. Малиновської, Г. Такача, Дж. Бикия), спеціальних робіт фактично немає. Тож метою нашого дослідження є висвітлення особливостей вимушеного перебування русинів й українців Хорватії поза своїми домівками внаслідок хорватсько-сербської війни 1990-х років.

За понад 200 років свого перебування на південнослов'янських землях русинсько-українська діаспора зуміла пережити й складні періоди, зокрема лихоліття двох світових воєн. Однак найбільше випробування на її долю випало під час хорватсько-сербської війни 1990-х рр.

Воєнні дії охопили територію, де проживало 80 % усіх русинів й українців [13, s. 18]. 19 грудня 1991 р. проголошено утворення Республіки Сербська Країна (далі - РСК). Під її владою опинилася половина русинів й українців Вуковарської опчини (адміністративного району) - зокрема, Вуковар, Миклушевці та Петровці.

Хорватсько-сербська війна посилила міжнаціональний антагонізм, спричинила практику етнічних чисток і виникнення величезної кількості біженців та вигнанців.

На початку війни у Хорватії стосовно всіх мешканців, які змушені були залишити свої оселі, використовувався термін «біженці». Однак, оскільки міжнародне право статус біженців визнає тільки за тими особами, котрі перебувають поза межами своєї держави, то в Хорватії для означення вимушених мігрантів усередині країни («внутрішніх біженців») стали вживати термін «вигнанці» [19, s. 471]. Щодо згаданих категорій також доречно використовувати термін «вимушені переселенці».

Станом на середину листопада 1991 р. у Хорватії налічувалося близько 1 млн вигнанців [2, с. 20]. Ця проблема безпосередньо зачепила й українську діаспору, яка за переписом 1991 р. налічувала 5,8 тис. осіб.

Перші переселенці із русинських населених пунктів Східної Славонії з'явилися ще на початковій стадії війни. На початку вересня 1991 р. їхня кількість перевищила 320 осіб [16, с.17]. Нова хвиля переселенців зумовлена політикою «етнічних чисток» з боку самопроголошеної РСК. Українці й русини взяли активну участь у захисті хорватської незалежності та її територіальної цілісності. Загалом, у складі хорватської армії воювало 410 русинів та українців [13, s. 19], що складало найбільший відсоток військових, порівняно із іншими національними меншинами. Не дивно, що уряд РСК депортував українців під приводом їх співпраці із хорватською владою.

Наймасовішими та резонансними були депортації русинів й українців у 1992 р. з Петровців (22 березня, 112 осіб), Вуковара (21 квітня, 52 особи), Миклушевців (18 травня, близько 100 осіб) [12, с.13]. Подібні виселення тривали й надалі. Станом на кінець травня 1992 р. нараховувалося понад 2000 вигнанців та 280 біженців серед русинів й українців [5, с. 40]. Разом з тим відбувалася і добровільна еміграція із окупованих територій. Загалом, із 6 тис. русинів й українців близько 50 % були змушені залишити свої домівки [13, s.19]. Серед біженців і вигнанців нехорватської і несербської національностей русини й українці складали понад 25 % [15, s. 393-394].

Частину тих, хто отримав статус біженців чи вигнанців, складали особи, які були полонені та ув'язнені у сербських таборах. Серед русинів й українців таких налічувалося 320 осіб [11, с. 43-44].

Переселенці були розпорошені у 42 населених пунктах Хорватії [13, s. 19]. Сотні сімей (серед них переважно жінки, діти, літні люди, хворі та каліки) змушені були зимувати у таборах для біженців. Вони значною мірою втратили міжособистісні контакти. Наслідком цього стало завмирання культурного, освітнього, духовного та релігійного життя діаспори [11, с. 44].

Головними центрами вимушеної тимчасової еміграції русинів та українців стали Загреб, Градац та Винковці [6, с. 96]. Умови проживання тут були нелегкими: у деяких приміщеннях спали по 20 осіб у кімнаті, незалежно від віку, статі й сімейного стану. Не було елементарних побутових умов - теплої води і т.д. [10, s. 66-67]

Значній кількості вигнанців, розміщених у Винковцях у приватних будинках, не вдалося знайти роботу, і вони жили на соціальну допомогу (4,5 тис. динарів), що достатньо для сплати комунальних послуг, але не вистачало на харчування та інші життєві потреби. Соціальну або іншу допомогу отримували 91 % вигнанців [10, s. 73-75].

Не забули про русинсько-українських вигнанців і в Україні. Зокрема, звідти 4 квітня 1992 р. їм у Загреб надійшли медикаменти та продукти харчування. Україна запропонувала прийняти у себе на відпочинок і навчання 60 дітей, але ніхто з батьків не захотів їх відпускати так далеко [10, s. 52, 6768].

Попри складну ситуацію, вигнанці зуміли зберегти і розвинути діяльність своїх культурно- мистецьких товариств: «Осиф Костелник» з Вуковара, «Яким Гарді» з Петровців та «Яким Говля» з Миклушевців. Товариства брали участь у низці культурно-мистецьких заходів [10, s. 88-98].

Намагання вигнанців відзначати свята якомога ближче до дому блокувалися миротворцями. Так, «блакитні шоломи» неодноразово у день мертвих (1 листопада) затримували переселенців на лінії розмежування попри їхнє бажання відвідати кладовища родичів [10, s. 93, 99].

Усі вигнанці бажали повернутися, але реалізація цих прагнень відкладалася на невизначений час. Молодь на новому місці перебування знаходила роботу. Це становило загрозу для такої незначної меншини, оскільки без молоді у неї не було б майбутнього. Виникали побоювання, що русини й українці Хорватії зникнуть як громада. У вигнанні опинилася значна частина інтелігенції та духовенства як носіїв національної свідомості. У 1995 р. Хорватія змінила свою пасивну позицію і вдалася до тактики рішучих дій. У ході збройних операції «Блиск» (30 квітня - 4 травня 1995 р.) і «Буря» (4-6 серпня 1995 р.) ліквідовано Сербську Країну. Однак повернення Східної Славонії, де проживало найбільше русинів й українців, передбачалося робити поступово і під контролем УНТАЕС (перехідної адміністрації ООН). Завдання УНТАЕС полягало у встановленні миру на цій території та відновленні довоєнної мультиетнічної картини регіону. Перехідна адміністрація мала сприяти поверненню біженців та вигнанців, які отримали право на повернення майна [17, s. 284-285].

Відповідно до плану реінтеграції Подунав'я, вигнанців поділено на чотири категорії. До першої потрапляли особи, члени родин яких залишилися на окупованих територіях, і їх слід було возз'єднати. Аби повернутися, достатньо було письмового дозволу від УНТАЕС.

До другої категорії потрапили ті вигнанці, чиї будинки не були серйозно пошкоджені, і там ніхто не жив. Однак досить складно було отримувати такі дозволи від перехідної адміністрації ООН, яка ставила їх у залежність від процесу повернення країнських сербів у Хорватію, що емігрували внаслідок «Бурі» в 1995 р. Навіть коли вдавалося отримати такий дозвіл, повернення могло бути проблематичним. Так, русин Янко Тиркайло, повернувшись до Петровців із дозволом від миротворців, застав у своєму будинку сербку, яка добилася того, що поліція УНТАЕС заборонила йому наближатися до свого ж обійстя [8, с. 16-17].

Третя категорія вигнанців мала повертатися до будинків, у яких уже жили серби. Ті натомість вимагали, аби хорватський уряд виділив житло або кошти, на які вони могли його придбати у Сербії чи Боснії і Герцеговині.

Четверта категорія - це ті, чиї будинки були повністю зруйновані. Тут уже не було клопотів з УНТАЕС, але слід було чекати на допомогу від держави у будівництві житла.

На випадок конфліктів за помешкання у Подунав'ї були сформовані так звані житлові комісії, які видавали дозволи на проживання у конкретному приміщенні. Причому вони складалися з 5 осіб, 2 з яких - серби; рішення приймалося тільки одностайно, і фактично право вето нівелювало його [3, с. 10]. Перехідна адміністрація ООН проводила таку політику повернення вигнанців, що поверталися лише серби [9, с. 13].

Під час процесу реінтеграції Подунав'я у 1997 р. хорватський парламент прийняв закон про чинність і перевірку юридичних актів окупаційної влади у Східній Славонії, у т. ч. й стосовно національних меншин. Наслідки цього закону, який Хорватія прийняла під тиском міжнародної спільноти, фактично легалізувавши юридичні акти сербських державних утворень, діаспора відчувала дуже довго. Русини й українці, навіть маючи рішення суду, не могли повернути свою приватну власність та нерухомість, якими володіли до війни. Фактично цей закон був платою за мир у регіоні та за визнання Подунав'я частиною Хорватії [18, с. 88].

Швидке повернення українців і русинів також утруднювалося відсутністю коштів у держави для відбудови житла. Сім'ї репатріантів отримували лише 600 кун допомоги впродовж перших шести місяців [1, с.20; 14]. Допомога на матеріальні та культурні потреби на той час теж була скромною. Так, на 1999 р. уряд виділив Союзу русинів і українців Хорватії 376 тис. кун (трохи більше 50 тис. доларів США), в основному для будівельно-відновлювальних робіт [4, с. 141]. Тривалий час зберігалася непомітна, але відчутна дистанція між колишніми вигнанцями і тими, хто пережив окупацію на місці. Обидві сторони вважали саме себе більш постраждалими у війні [7, с. 29].

Хорватсько-сербська війна значно вплинула на становище русинсько-української меншини Хорватії, особливо у її східній частині. Війна посилила міжнаціональний антагонізм, спричинила практику етнічних чисток і виникнення величезної кількості біженців та вигнанців. Вигнанці значною мірою втратили міжособистісні контакти. Наслідком цього стало завмирання культурного, освітнього, духовного та релігійного життя діаспори. Існувала небезпека розселення або навіть зникнення українсько-русинської громади Хорватії. Тому зрозуміло, що війна, як і спричинені нею втрати, страждання та масовий характер міграції серед русинів та українців украй негативно вплинули на розвиток нашої діаспори у Хорватії. Безумовно, актуальність проблеми вимушених переселенців, спричиненої війною на Донбасі, ще не раз спонукатиме звертатися до розгляду подібних ситуацій у інших країнах. Тож тема українських біженців та вигнанців у Хорватії ще чекатиме на своє ретельне вивчення.

Список використаних джерел

1. Бичанич Ю.-Х. Актуалносци о врацаню вигнатих Петровчаньох // Нова думка. 1998. № 104. С. 20-21.

2. Звернення СРУРХ до товариства «Україна» // Нова думка. 1991. № 90/91. С. 20-21.

3. Киш М. Зоз Горватского державного сабору и Влади Републики Горватскей // Нова думка. 1998. № 104. С. 10-11.

4. Костелник В., Такач Г. 40 роки Союзу Русинох и Українцох Републики. Горватскей. Вуковар, 2008. 296 с.

5. Лист до Президента України // Нова думка. 1992. № 94/95. С. 39-40.

6. Нагірний М. З. Хорватські русини та українці: суспільство, ідентичність, культура наприкінці ХХ століття. Нововолинськ, 2012. 328 с.

7. Такач Г. Знова бал у Миклошевцох // Нова думка. 2001. № 115. С. 29.

8. Такач Г. О статусох прегнатих // Нова думка. 1997. № 101/102. С. 16-17.

9. Тимко О. Актуална розгварка зоз паном мр. Мирославом Кишом // Нова думка. 1997. № 101/102. С. 11-15.

10. Biki D. Rusini Miklusevaca u Domovinskom ratu 1991. Miklusevci, 2001. 186 s.

11. Burda S. Iz rada Kriznog staba Saveza 1991.-1993. g. (2) // Нова думка. 1998. № 106. С. 43-45.

12. Jolic S. „Мушим найсц синов гроб» // Нова думка. 1993. № 98/99. С.

13. 13. Kis M. Republika Hrvatska i hrvatski Rusini i Ukrajinci i danas se bore protiv fasizma // Rusini i Ukrajinci u Republici Hrvatskoj (1991-1995) / [urednik S.Burda]. Zagreb, 1995. S. 15-19.

14. Report submitted by Croatia pursuant to article 25, paragraph 1 of the framework convention for the protection of national minorities (Received on 16 March 1999) Zagreb, January 1999 URL: http://www.mrnelres.lv/reports/croatra/croatra.htm. 15. Sakic V., Raboteg-Saric Z., Brajsa-Zganec A. Uzroci progonstva i obiljezja hrvatskih prognanika u kontekstu izbjeglickog problema u svijetu // Drustvena istrazivanja. Zagreb.

4-5 / God. 2 (1993). Br. 2-3. Ozujak-lipanj 1993. S. 383-406.

16. Takac G. Stradanja Rusina i Ukrajinaca Republike Hrvatske u Domovinskom ratu // Нова думка. 1994. № 100. С. 14-20.

17. Temeljni sporazum o Istocnoj Slavoniji, Baranji i Zapadnom Srijemu // Tatalovic S. Manijinski narodi i manjine. Zagreb, 1997. S. 284-285.

18. Zakon o konvalidaciji // Нова думка. 1997. № 101/102. С. 88.

19. Zivic D. Demografski okvir i gubitci tjekom Domovinskog rata i poraca // Stvaranje hrvatske drzave i Domovinski rat / [Zdenko Radelic ... \et al.\]. Zagreb, 2006. S. 420-483.

Размещено на Allbest.ru