Феномен українського спротиву другої половини ХХ століття

Будь-який регіон сьогоднішньої України може пишатися тим, що народив та виховав, без перебільшення, справжніх світочів національного опору. У м. Ялта зростала Алла Горська, в м. Вінниця - Михайлина Коцюбинська, в с. Сільце Волинської області - Євген Сверстюк, на хуторі Червоноярський Дніпропетровської - Іван Сокульський, у с. Миколаївка Донецької - Іван Дзюба, в с. Копинівці Закарпатської - Юрій Бадзьо, в с. Борисівка Запорізької - Петро Григоренко, в с. Ставки Житомирської - Василь Овсієнко, в смт. Богородчани Івано-Франківської - Олекса Гірник, у с. Ксаверівка Київської - Юрій Литвин, у с. Лип'янка Кіровоградської - Іван Гончар, у с. Половинкине Луганської - Іван Світличний, у с. Карів Львівської - Василь Макух, у с. Вавилове Миколаївської - Олесь Бердник, в м. Одеса - Святослав Караванський, в с. Старі Санджари Полтавської - Оксана Мешко, в с. Рафалівка Рівненської - Віктор Рафальський, у м. Ромни Сумської - Борис Антоненко-Давидович, у с. Заздрість Тернопільської - Йосип Сліпий, у с. Гусинці Харківської - Опанас Заливаха, в с. Чаплинка Херсонської - Михайло Масютко, в с. Купин Хмельницької - Веніамін Кушнір, у с. Гусакове Черкаської - Валентина Чорновіл, у м. Кіцмань Чернівецької - Володимир Івасюк, у с. Степанівка Чернігівської - Григорій Гайовий, у м. Київ - Валерій Марченко [26]. При бажанні, легко відстежити ще кілька кіл цього переліку, звідки видно: УРСР рясніла осередками щирого патріотизму, повсюдно знаходилися благодатні оази, де леліяли небайдужих. Таким чином, спротив утілював ідею соборності, якої так наполегливо домагалися борці-попередники.

Незважаючи на те, що навіть із-поміж перерахованих домінували ті, хто народилися в сільській місцевості (20 із 26), рух, безумовно, локалізувався в містах. Обмірковуючи це судження, нинішні історики оперують запозиченнями від Ярослава Білоцерковича, тому і в А. Русначенка, і в Г. Касьянова фігурують 60 % вихідців із сіл і селищ [25, с. 219; 15, с. 190]. Хоча, якщо детальніше ознайомитися з біографіями першої-другої чільної сотні, відсоток буде суттєво вищим (75%). Щоправда, в діяльнісному фокусі він змінюється з точністю до навиворіт, оскільки в індустріальному суспільстві місце появи людини на світ, ясна річ, не збігається з місцем її подальшого проживання. Молодь, яка покидала домівки, вирушаючи у великі адміністративні, економічні і культурні центри, щоб здобути вищу освіту, потім назавжди осідала в них, де влаштовувалася на роботу, одружувалася, переймалася побутом. Спочатку, якщо й виношувала, то, швидше всього, не реалізовувала жодних бунтівних намірів. Із вибраних 626-х опонентів системи Б. Кравченко констатував біля 92 % корінних і новоявлених міщан [40, р. 251].

Вони почали «прокидатися» в середині 1950-х рр., коли започатковували перші антирадянські спілки, «загони», комітети, фронти. У Києві та Львові - клуби творчої молоді, у Луцьку, Івано-Франківську, Тернополі - неформальні гуртки, що зблизили шістдесятників. Крім того, в Донецьку, Дніпропетровську, Харкові, Одесі - осередки написання, зберігання і поширення самвидаву, летючок, листів, звернень, заяв. Можливості доступу до інформації, технічного забезпечення, мобільності, комунікабельності, що їх надавала міська інфраструктура, сприяли швидкому розкріпаченню. Конфлікт із державою і в кордонах держави невпинно урбанізовувався. Село ж, яке вміщало мало не половину населення УРСР, упокорене Голодомором 1932-1933 рр., голодом 1946-1947 рр., сколективізоване, здеморалізоване, залишалося обабіч злободенних викликів.

Тогочасний опір українців заслуговує називатися інтелігентним чи навіть інтелектуальним. Його майбутні авторитети першими із поколінь родичів стали на шлях розумової праці, вступивши в найпрестижніші університети чи інститути УРСР. У рейтинговому переліку Київські державний університет імені Тараса Шевченка та політехнічний інститут, Львівські державний університет імені Івана Франка та політехнічний інститут, Харківський державний університет імені Олексія Горького, Одеський державний університет імені Іллі Мечникова, визнані гуманітарні, природничі, технічні, мистецькі вузи периферії. А такі, як О. Тихий і Л. Лук'яненко, здобували фах відповідно на філософському і юридичному факультетах Московського державного університету імені Михайла Ломоносова, Л. Костенко і Т. Мельничук - у Московському літературному інституті імені Олексія Горького, П. Григоренко - у Московській військово-інженерній академії імені Валеріана Куйбишева, О. Заливаха - в Ленінградському державному інституті живопису, скульптури і архітектури імені Іллі Рєпіна, В. Романюк - у Московській духовній семінарії [26]. Окрім того, ті, високоосвічені випускники, розвивалися різносторонніми особистостями: знали іноземні мови, вільно дискутували на історичні, релігійні, мистецькі теми, мали цікаві захоплення, могли зарадити собі в повсякденних клопотах, тому й не дивно, що, справді, асоціювалися з інтелектом.

Домінуюча роль інтелігенції аргументовано доведена науковцями, незважаючи, чи вони послуговувалися ширшими, чи вужчими вибірками. У О. Бажана, який повідомляє про 87-х, засуджених за ст. 62 КК УРСР упродовж 1967 - червня 1971 рр., йдеться про 30 (34%) службовців, 27 (31 %) робітників, 2 колгоспники, 3 учні, 9 ніде не працюючих, 16 ув'язнених [9, с. 186]. За наслідками «погрому» 1972 р. Л. Алексєєва класифікувала 89 засуджених, з яких 72 (81 %) представляли інтелігентні професії (в т. ч. 10 священиків), 17 (19 %) - робітничі [39, с. 25]. У М. Прокопа інтелектуалів як мінімум 351 із 530-х, або 66 %: 195 інженерів, лікарів, учителів, журналістів тощо; 63 з науковими ступенями та/або вченими званнями; 58 поетів і прозаїків; 35 образотворців; 25 священиків Української греко-католицької церкви; 49 студентів; 68 робітників; 14 селян; один капітан міліції, один матрос та 21 невизначених професій [24, с. 143]. Ці цифри дещо менші від тих, що в Б. Кравченка, за обчисленнями якого зі 659-х дисидентів розумом заробляли 86 %, пролетарями були 13% і колгоспниками - 1 % [40, с. 251]. Майже аналогічна картина в Г. Касьянова, в якого (з покликанням на Я. Білоцерковича) із 210-х незгодних 84 % - інтелігенція і службовці, 16 % - робітники [15, с. 189]. Природно, всі вони сповідували відмінні погляди, поміж ними виникали непорозуміння, деколи розходження, дехто переживав загострення «зіркової хвороби», дехто згодом не витримав спокус матеріальних, владою. Але привите стоїчне, толерантне сприйняття світу, допомагало долати перепони, принаймні нерідко вгамовувати свої амбіції, ставити колективне вище над особистим.

Вітчизняний спротив 1950-1980-х рр. характеризується як молодіжно-середньовіковий і різностатевий. Не всі його літописці відстежували відповідні зрізи, але й наявного достатньо для узагальнення: дати народження лідерів опозиції обмежуються 1925-1950 рр. У передмові до своєї книги «Лихо з розуму» В. Чорновіл, описуючи долі заарештованих 1965 р., означив їхній віковий ценз «коридором» 28-30 років [19, с. 16]. Із 87-х уже названих О. Бажаном 57 (66 %) прожили від 18-и до 34-х, 23 (26 %) - від 36-и до 45-и [9, с. 186]. Із 85-х, вік яких установила Л. Алексєєва, 29 не відзначили тридцятиліття, 32-м виповнилося від 30-и до 40-а і 23-м - понад 40 [39, с. 25]. У проміжок «24-45» поміщав «самооборонців» М. Прокоп [24, с. 143]. Він же й вичислив приблизно 15% жінок [24, с. 143]. У спогадах Мирослава Мариновича «Всесвіт за колючим дротом» додано перелік, укладений Вірою Лісовою, де вшановано імена й прізвища 85-х представниць «слабкої» статі, які впродовж 1970-х рр. нарівні з чоловіками «вкладали свій камінчик у ту бруківку, що вела до незалежності» [20, с. 425-433].

Очевидно, що в наступному десятилітті показники зрілості зростали, вливалася «молода кров». Юнь привносила в рух максималізм, висхідний плин натиску, а вже «биті» - досвід, зваженість, раціональність рішень, уміння і навички розгадування хитросплетінь оперативних ігор КДБ. Щодо розподілу обов'язків, то якихось специфічно гендерних не існувало, хіба що жінкам доводилося важче у місцях позбавлення волі чи тоді, коли на їх плечі спадав тягар буденних проблем у випадку покарання голови сім'ї або сина. А ще - вони робили немало допоміжних, зазвичай, непомітних справ, без яких діяльність «сильних і мужніх» була б немислимою.

Мирний характер - наступна феноменальна якість вітчизняного опору. Зрозуміло, що в тодішніх жорстких мілітарних рамках не йшлося про використання зброї, і навіть радикально налаштовані націоналісти із тим неохоче погоджувалися. Деякі інакодумці захоплювалися східними вченнями, знали про філософію ненасильницького опору, розроблену Махатмою Ганді. Знали про тривалість, але результативність «холодних» засобів непокори. Вони одразу зметикували, що несподівано вражаючим для системи ставало слово. Як писав І. Гель: «Слово є зброєю колосального потенціалу. Слово вільно перетинає кордони і “залізні завіси”. <...> Тоталітарний режим боявся слова більше, ніж бомби. <...> Слово загрожувало існуванню <...> режиму, тому було для нього вкрай небезпечним» [8, с. 68, 249]. Це ясно усвідомлювали очільники і служителі «імперії зла», які, сахаючись слова, намагалися його всіма способами контролювати, а у випадку загрози забороняти.

Вільне слово втілювалося в самвидаві. В УРСР у створенні і «споживанні» позацензурної продукції брали участь «декілька сотень тисяч людей (читачі та поширювачі)» і «близько 2 тис. осіб - авторів документів та підписантів» [26, с. 26]. Із 1962 р. до кінця 1980-х рр. з'явилося понад 500 багатожанрових творів, де відображалися ставлення до радянської дійсності, стратегії і тактики опозиційної боротьби [26, с. 25]. Такі ж питання порушувалися в численних листівках, листах та написах, які часто виготовлялися невідомими і розсилалися всілякими каналами. Історик В. Даниленко, зазначає, що в 1965 р. республіканський КДБ задокументував 922 примірники «летючих» текстів, у 1966 р. - 641, у 1967 р. - 1257, у 1968 р. - 1781 [23, с. 22]. Якщо, врешті, така прогресія й не збереглася в подальшому, наведені цифри віддзеркалюють розвій мирного протистояння.

Радикальних вчинків зафіксовано одиниці. На нині відомо про, фактично, п'ять випадків самогубств зі світоглядних мотивів. 5 листопада 1968 р. на вул. Хрещатик у Києві, виступаючи за незалежність України, здійснив акт самоспалення Василь Макух [26, с. 398-399]. 10 лютого 1969 р. таку ж, але невдалу, спробу вчинив Микола Береславський біля центрального корпусу Київського державного університету імені Тараса Шевченка [26, с. 77]. У ніч з 21 на 22 січня 1978 р. біля могили Тараса Шевченка у м. Канів на знак протесту проти зросійщення України самоспалився Олекса Гірник [26, с. 130-140]. 25 травня 1972 р., побоюючись, що не витримає тиску КДБ і видасть товаришів, зі словами: «Лише моя кров може змити бруд окупантів з моєї землі», - Мар'ян Гатала, інженер Львівського заводу «Кінескоп», ножицями проколов собі серце [37, с. 112-113]. У ніч з 9 на 10 березня 1979 р., протестуючи проти цькувань, щоб уберегти родину від переслідувань, наклав на себе руки Михайло Мельник [26, с. 426]. Їх поступки влада старанно приховувала. Тільки після проголошення незалежності ці герої стали визнаними символами жертвопринесення заради України.

Абсолютно незбагненністю виражається ознака так званого першопоштовху. Цілком зрозуміло, з яких об'єктивних і суб'єктивних причин ставали на шлях неприйняття, конфронтації вихідці із Західної України. Бо ще з колиски на їх світобачення впливав комплекс (або національно забарвлених, або націоналістичних) історичних та ідеологічних факторів.

З-поміж перших - події і процеси кінця ХІХ - середини ХХ ст., що розгорталися на території Галичини, Волині, меншою мірою, Буковини й Закарпаття. Тут, перебуваючи в бездержавному стані, українське населення змушене протистояти асиміляційним, репресивним заходам пануючих метрополій, організовуючи інтелектуальну або збройну протидію. У історичному ракурсі варто сприймати й те, що помітний вплив на формування переконань майбутніх опозиціонерів мали родини, які брали активну участь в українському національному відродженні ХІХ ст., у політичних, громадських, культурних заходах, що їх ініціювали західні українці впродовж першої половини ХХ ст. Не меншу роль відігравали сільське оточення, виплекане на традиціях взаємодопомоги, місцевого патріотизму, просвітницька активність церкви, передусім, греко-католицької.

Друга група чинників - протиборчі новітні геополітичні концепції - нацизм, комунізм і націоналізм. Перша, з огляду на її кровавість, однозначно відторгалася. Друга - теж виявилася ворожою, бо, захопивши західноукраїнські землі, більшовики запровадили там практику легітимізованого терору. Їх лозунги суперечили вчинкам. Це зумовило пожиттєве неприйняття комуністичних догм, які вважалася антилюдськими і, найперше, антиукраїнськими. Натомість націоналізм співвідносився з реаліями тогочасного життя поневолених, враховував їх потреби, запити, пропонував однозначну мету, зрозумілі тактики захисту від окупантів. Ультраправі ідеї вабили по-максималістськи налаштовану молодь, яка знала про героїчну боротьбу теоретиків, практиків національного визволення, бажала їх наслідувати. (До речі, аж до 1960-х рр. галичани не погоджувалися протистояти комуністам ненасильницькими методами, що їх пропонували наддніпрянці.)

Навпаки, уродженці підрадянського Правобережжя, Лівобережжя, «братніх» республік виховувалися у відмінному середовищі. Змалку вони піддавалися потужній пропаганді. Від шкільної лави їх супроводжувала тотальна жовтенятсько-піонерсько-комсомольська облуда, покликана виліпити законослухняного гвинтика, кріпака, істоти «без роду і племені», тобто без етнічної приналежності. Проте, в якийсь момент у свідомості поодиноких щось ламалося і вони ставали поборниками українськості. Власне те, як відбувався той злам, як робилися початкові кроки «до України» - велика містика в біографіях Олени Апанович, Івана Коваленка, Леоніда Плюща, Галини Севрук, Станіслава Тельнюка, Людмили Шереметьєвої (Дашкевич), уже згадуваних А. Горської, І. Дзюби, С. Караванського, В. Марченка, М. Руденка, І. Світличного, ще низки, які, маючи чудові стартові можливості, принадні кар'єрні перспективи і, як наслідок, шанси достатку, престижу, успіху, жертвували ними задля Батьківщини.

Жертовність - конститутивна риса тих, хто виявив готовність віддати своє життя за ідею. Чому «віддати життя»? Бо за участь у рухові спротиву «належалася» неминуча розправа, яка передбачала застосування судових (за статтями КК УРСР, КК союзних республік), позасудових (звільнення з роботи; виключення з комсомолу, партії, творчих спілок, «добровільних» організацій; позбавлення підданства; осоромлення трудовими колективами) переслідувань та, як засобу приборкання, психіатрії.

Ідейних противників, до речі, судили за чотирма статтями КК УРСР, три з яких стосувалися «особливо небезпечних державних злочинів». Стаття 56 йменувалася «зрада Батьківщини» і карала за умисне діяння, вчинене на шкоду незалежності, територіальної цілісності або воєнної могутності СРСР. Осіб, які підпадали під її дію, могли позбавити «волі (в тюрмі чи виправно-трудовій колонії. - В. О.) терміном від десяти - до п'ятнадцяти років з конфіскацією майна і з засланням (не вважалося позбавленням волі. - В. О.) на строк до п'яти років чи без такого або смертною карою з конфіскацією майна» [26, с. 750]. Тому зрозуміло, чому тих, які наважувалися відстоювати позицію виборювання чи отримання Україною незалежності, виявлялося надто мало.

Найчастіше «червона» Феміда послуговувалася вже частково описаною 62-ю. Окрім агітації, вона не допускала наклепницьких вигадок, виготовлення, зберігання та розповсюдження «ворожої», крамольної літератури, за що встановлювалися санкції у вигляді позбавлення «волі на строк від шести місяців до семи років і з засланням на строк від двох до п'яти років чи без такого або заслання на строк від двох до п'яти років» [26, с. 750]. Рецидив тягнув за собою неволю «на строк від трьох до десяти років і з засланням на строк до п'яти років чи без такого» [26, с. 750]. Судді тлумачили норми 62-ї довільно, тому вона фігурує у вироках більшості «політичних». Із двадцяти, які представлені В. Чорноволом у «Лихо з розуму...», за антирадянську агітацію і пропаганду засуджено 18 (90 %), і ця константа залишалася.

«Наближеною» до 56-ї за суворістю вважалася 64-а. Вона застосувалася до тих, які створювали «антирадянські організації» чи відігравали в них помітні ролі [26, с. 750]. Покарання за такий злочин «визбирувалося» з 56-ї - 63-ї [26, с. 750], що, знову ж таки, вможливлювало упередженість підходів. Отже, всі, хто належали до організованого підпілля отримували максимальні терміни. У цьому аспекті якось алогічно сприймається те, що за 64-ю не судили учасників Української Гельсінської групи. Мабуть, боялися міжнародного розголосу.

9 листопада 1966 р. у КК УРСР, для «розвантаження» 62-ї, з'явилася «найм'якіша», вище згадувана, 1871-а [26, с. 751]. За «паплюження радянського державного і суспільного ладу», деколи і за вислуханий анекдот присуджували «строк до трьох років» або виправних робіт «на строк до двох років», або штраф «у розмірі до трьохсот карбованців» [26, с. 751]. За укладання «Лиха з розуму.» одним із перших в УРСР трирічний вирок згідно зі ст. 1871 отримав В. Чорновіл [26, с. 706-710].

Особливо нелюдським, жахливим видом неправомірного покарання за «антирадянщину» вважається направлення на примусове лікування в загальні чи спеціальні психіатричні лікарні. Туди запроторювали особливо непіддатливих «виховним впливам» КДБ, таких як Зіновія Красівського, Миколу Плахотнюка, Йосипа Терелю, Леоніда Плюща, Бориса Ковгара [8, с. 257], Василя Рубана, Павла Скочка, Ганну Михайленко, Анатолія Лупиноса, Михайла Луцика, Василя Сірого [26, с. 521], в підсумку, ймовірно, не одну сотню. Їх, абсолютно здорових, примусово «лікували» відповідно до встановлених діагнозів «параноя» чи «шизофренія». І якщо зусиллями рідних, побратимів, закордонної спільноти «пацієнтів» не вдавалося «видерти» з міцних медичних лещат, вони прирікалися на повільне деградування, а після «видужування» - на довічні страждання.

Проте вироки чи позасудові цькування виявлялися не єдиними краплинами в чаші терпінь діячів опору. Митарства місцями позбавлення волі та заслань призводили до особистих, родинних чи сімейних трагедій. Політв'язні, їх кохані мусіли терпіти нестатки, зневажливе ставлення зі сторони «морально чистого» оточення. Діти відчували презирство в школах, опісля, бажаючи здобути вищу освіту чи працевлаштуватися, зустрічалися з невидимими неподоланими перешкодами. Близькі та друзі постійно піддавалися тискові кадебістів. Із колонії ВС-389/36-1, що у с. Кучино Чусовського району Пермської області Російської РФСР, лишень посмертно «повернулися» додому О. Тихий, Ю. Литвин і В. Стус [26, с. 648-650, 372-374, 630-635]. Попри все, більшість гнаних не ламалися й не зраджували своїх цінностей. Із цього приводу І. Гель підкреслював, що ті люди героїчного чину «мали би стати святими, великими й вражаючими для української спільноти» [8, с. 259]. Власне, десь так і відбулося вже в незалежній Україні, коли вони, не удостоєні ніяких почестей, залунали голосами сумління для негідників, виступили моральними авторитетами для чинуш-бюрократів.

І перед закінченням. Те, що опір мав дійсно український вимір демонструє аналіз національностей. Як зазначав Б. Кравченко, в УРСР із 942-х дисидентів 77,2 % були українцями, 0,5 % - росіянами, 9,9 % - представниками неслов'янських груп, 12,4 % - не встановленої приналежності [40, р. 251]. Опозиціонери-українці також домінували серед політв'язнів загальносоюзного контингенту. Скажімо, Ю. Курносов вказував, що вони становили понад 50 % в колоніях особливого режиму, а в - суворого - близько 30 % [16, с. 139]. Про понад 50 % невольників з України у виправно-трудових колоніях писав І. Гель [8, с. 181]. Крім того, рух насичувався проукраїнським змістом, вирішував ті питання, без відповідей на які нація опинялася під загрозою подальшого існування.

Безперечно, вітчизняний спротив другої половини ХХ ст. еволюціонував із вікових традицій національних змагань. Урахувавши уроки збройного протистояння воєнного та повоєнного періодів, зазнавав постійних трансформацій, пристосовуючись до умов «відлиги», «застою» чи «перебудови», і щоденно, ніби непомітно, але методично підточував підвалини гігантської людиноненависницької споруди. У цілому, він знаменувався як узвичаєними, так і новими, але, беззаперечно, феноменальними якостями: вирізнявся українським пріоритетом, високою ефективністю дій мізерної кількості учасників, проник у кожну сферу життєдіяльності соціалістичної республіки, охопив усю територію УРСР, хоча зосереджувався в містах, став справою гідності високоінтелектуальної інтелігенції: молодіжно-середньовікової, різностатевої. Протиборство велося не силою, а, радше, словом. Незбагненний першопоштовх навертав нафаршированих комуністичними мантрами й приватизованих владою підданих на шлях жертовного служіння Україні. Вони сміливо простували, готуючи широкі народні маси до усвідомлення необхідності визволення з пазурів тоталітарного монстра. «Горстка» цих сміливців опинилася в епіцентрі подій українського національного пробудження кінця 1980-х рр., повела за собою мільйони співвітчизників до вимріяного виходу з «великої зони», залунала голосами сумління для сучасних творців незалежності.

Список використаних джерел