Український і польський націоналізм 20-30-х рр. ХХ ст.: початок протистояння

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 172.15 (47)+(438)

ДВНЗ “Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника”

кафедра історії слов'ян

Український і польський націоналізм 20-30-х рр. ХХ ст.: початок протистояння

Роман КОБИЛЬНИК

У статті розкривається діяльність Організації Українських Націоналістів (ОУН), польських націоналістичних партій у 20-30-х рр. ХХ ст., їх ідеологічні принципи і засади, методи і тактика політичної боротьби та вплив на суспільну свідомість у регіоні.

Ключові слова: націоналізм, український національно-визвольний рух, польські партії, ОУН, ендеки, Галичина.

націоналістичний партія польський політичний

Summary

UKRAINIAN AND POLISH NATIONALISM OF THE 20-30's YEARS OF THE 20^th CENTURY:

THE BEGINNING OF THE CONFRONTATION

Roman KOBYLNYK State Higher Educational Institution “Vasyl ' Stefanyk Precarpathian National University ",

Department of Slavs History,

Shevchenko str., 57, 76018, Ivano-Frankivsk, Ukraine

The article reveals the policy of the Organization of Ukrainian Nationalists (OUN) and Polish nationalist parties regarding the attitude to the national question in Poland in the 20's and 30's of the 20^th century. The works of the Ukrainian historians P. Mirchuk, Z. Knysh, I. Lysyak-Rudnytsky, A. Kentiy, O. Bagan, I. Fedyk, V. Khodak and the Polish scientists R. Vapinsky, E. May, A. Khoinovsky, E. Maychrovsky, V. Mikh and others were used. The archival material, program documents of the parties, periodical press of that time and the works of leading politicians form the source base of the investigation.

In the early 30's of the 20^th century nationalist ideology has become dominant in the Polish and in the Ukrainian political movement. The main program principles of the Polish National Democrats (Endeks) and the OUN were analyzed in the research. The direct collision between them began with the repressive and punitive action of the Polish government - the “pacification" of 1930 in Galicia. Endeks defended their incorporation program of transforming the strengthening of the Polish influences on ethnic Ukrainian lands by the practical means.

In the 1930's there was a radicalization of the Polish nationalist movement. The "young camp”, headed by E. Giertekh, and a number of small pro-fascist factions, who viewed the Ukrainians through the prism of eliminating of their national characteristics and identities was formed in the midst of the Endeks. Revolutionary methods of the struggle became the basis for the radical wing of the OUN, led by S. Bandera.

The existence of the Ukrainian and Polish nationalist movements was caused by objective historical factors. In conditions of constant political struggle, the existence of the Polish nationalist parties and the OUN became mutually beneficial for both sides, but to a greater extent for the Polish one. The radicalization of the nationalist movement has shown the impossibility of the peaceful coexistence of the Ukrainian and Polish nationalism with existing ideological thesis and principles in the territory of the Western Ukraine. Actually it was shown by the events of the Second World War.

Keywords: nationalism, Ukrainian national-liberation movement, Polish parties, OUN, endeky, Galicia.

Радикалізація суспільно-політичного руху в європейських країнах набуває особливого значення у міжвоєнний період. Вона була представлена течіями від правого до лівого крайніх ідеологічних напрямків, зокрема від фашизму до комунізму. Однак провідне місце в цій системі зайняв націоналізм. Націоналістичні політичні організації відігравали ключову роль у партійно- політичній системі багатьох країн. Не оминули вони і міжвоєнної Польщі. Особливістю поліетнічної Другої Речі Посполитої стало запекле протистояння польських і українських націоналістів. Саме взаємовідносини між двома антагоністичними угрупованнями залишаються недостатньо вивченими в сучасній історичній науці. Це, власне, зумовило актуальність нашого дослідження.

Історія українського націоналізму 20-30-х рр. знайшла своє відображення в працях дослідників української діаспори П. Мірчука, З. Книша, І. Лисяка-Рудницького та ін. Серед сучасних українських істориків ґрунтовні свідчення про діяльність ОУН подає А. Кентій. Окремі аспекти українського націоналістичного руху було розкрито в дослідженнях О. Багана, І. Федика, В. Ходака.

Польська історіографія детально розкрила діяльність польських націоналістичних партій і організацій. Серед значної кількості робіт такого характеру слід виділити дослідження Р. Вапінського, Є. Май, А. Хойновського, Є. Майхровського, В. Міха та ін.

Тенденції, які намітилися в польсько-українських відносинах у 20-30-х рр. ХХ ст., вказували на загострення ситуації в українських землях. Нездатність польського уряду і проурядових фракцій виробити конкретну програму вирішення українського питання, посилило шовіністичні настрої серед польського суспільства і привело до зростання націоналістичних доктрин у польському політичному русі. На початок 30-х рр. польські націоналісти були репрезентовані Національною партією (Стронніцтво народове, ендеки, НП) і Табором Великої Польщі (Обуз Велькій Польські, ТВП). Ззовні націоналістичний табір виглядав монолітним і організаційно міцним.

Провідне місце в польському націоналістичному русі займала Національна партія. В українському питанні ендеки притримувалися позицій інкорпораційної доктрини. Приймаючи концепцію біологічних національних зв'язків, націонал-демократи виключали з майбутньої національної держави людей непольського походження. Співгосподарем країни, на думку енде- цьких ідеологів, не могли бути особи, які не ідентифікують себе з польською культурою і піддаються впливам іноземних національних рухів¹² . У результаті все непольське населення поступово підлягало примусовій полонізації. Національна політика польської держави повинна була проходити під гаслами “Польща для поляків”. Перед ендеками стояла одна мета - національна асиміляція українського населення, однак шляхи її реалізації були різними й визначались світоглядними позиціями окремих угруповань і течій, що існували в середині партії.

У середовищі націонал-демократів виокремилися три концепції у ставленні до українського питання. Перша передбачала визнання українців за окрему групу, яка піддається національній асиміляції. Прихильники другої концепції трактували українців як збунтованих проти Польщі братів. Третя концепція сформована в основному молодим поколінням ендецької партії, визнавала українців як “російське відгалуження” польського народу.

Одним із творців концепції про окремішність українського народу в галицьких землях був С. Грабський. Він зазначав, що завданням польської політики на кресах мусить бути реставрація давніх польських політичних впливів і консолідація кресів з Польською державою. Прихильники цієї концепції виступали за повну полонізацію українців аж до перетворення їх у поляків.

Ідеологом концепції про українців, як збунтованих братів, виступав І. Бартошевич. Він стверджував, що українське населення позбавлене національної свідомості, “відчуває лише відгалуження мовне і релігійне, і одночасно в нього немає потягу до власної незалежності”. На його думку, поляком може бути не лише великополяк чи мазур, а й русин чи українець. І. Бартошевич пропагував думку про багатовіковий симбіоз поляків з українським населенням, яке “належить відповідно заохотити до утримання його при польськості”. Близькими до цієї теорії були погляди Р. Рибарського, який, спираючись на історичний досвід, вказував на потребу національної асиміляції українців. “Та асиміляція, - зазначав він, - значною мірою буде реасиміля- цією, стане поворотом до польськості елементів, які виросли під впливом польської культури” .

З цих поглядів викристалізувалася концепція, репрезентована “табором молодих”. Для них українське населення було відгалуженням польського народу. Як зазначали представники цієї концепції, впродовж історичних віків українці могли “розвиватися по іншому, як в мовному питанні так і в звичаях, але коріння в них спільне і повинне привести до об'єднання в єдиний польський народ” .

Другу групу польських націоналістів у даний період представляв Табір Великої Польщі. Ця політична організація утворилася за ініціативою Р. Дмовського після приходу до влади піл- судчиків 1926 р. і мала на меті об'єднати польські націоналістичні сили в умовах кризи в середині ендецької партії. По суті, ТВП являв собою загальнопольську громадсько-політичну організацію. Її мета полягала в тому, щоб кожний свідомий поляк “прагнув сам і наказував іншим мати повагу для своєї віри, для польської цивілізації, для польської держави” . Р. Дмовський вважав, що національне питання треба вирішувати не лише державними засобами, а безпосередньо силами усього польського суспільства. Прищеплення кожному полякові його виключної ролі, його особливості, порівняно з іншими націями, які населяли Польщу, дозволило б пришвидшити національну асиміляцію .

Проте після травневого перевороту 1926 р. польські націоналісти були усунені від державного управління і значною мірою задовольнилися лише парламентською діяльністю та статусом опозиційної сили. Проте ендеки надалі зберігали вагомі впливи в регіонах, особливо серед польського населення Галичини. Вони постійно декларували прагнення повернутися до влади. Однак на хвилі загальнодержавного піднесення й довіри до пілсудчиків та внутріпартійних перетрубацій і зміни поколінь НП переживала політичну кризу. Реальним зміни в ендецькому таборі відбулися у зв'язку з економічною кризою 1929-1933 рр. та посиленням українського національно-визвольного руху після утворення Організації українських націоналістів (ОУН) в 1929 р.

Український націоналістичний рух у Польщі в 20-х рр. головним чином був представлений нелегальною Українською військовою організацією (УВО), яка складалася з колишніх військових армії УНР та УГА на чолі з Євгеном Коновальцем. Ця організація, по суті, була закритим військовим клубом. Тому в умовах радикалізації суспільно-політичного руху потрібна була нова політична організація, яка б стала масовою й була представлена в усіх українських землях. Політичною силою, що об'єднала всі українські націоналістичні групи, стала ОУН, яка утворилася в лютому 1929 р. у Відні на Першому Конгресі Українських Націоналістів. 2 лютого на пленарному засіданні делегати ухвалили Постанови Конгресу і Устрій (Статут) Організації Українських Націоналістів. Таким чином, ця дата вважається днем створеня ОУН. Головою Проводу Українських Націоналістів (ПУН) одноголосно було обрано полковника Є. Коновальця.

У програмних документах ОУН зазначалося, що “український націоналізм є духовний і політичний рух, зроджений з внутрішньої природи Української Нації, в час її зусильної боротьби за підстави та цілі творчого буття”. Головною політичною метою і ціллю української нації є “створення політично-правної організації, означеної: Українська Самостійна Соборна Держава”. Реалізація цих політичних доктрин покладалася на ОУН, яка “побудована на засадах все українства, надпартійности й монократизму” .

У своєму ставленні до Польщі оунівці виходили з принципу ворожості до чужих режимів та історичних ворогів України. Досягнення незалежності України націоналісти планували здійснити за допомогою національної революції, шляхом збройного повстання. Польща була представлена лише як ворог національної держави, тому, охарактеризувавши Польщу лише як об'єкт своєї боротьби, націоналісти вилучили питання про стосунки з нею з проекту національної держави .

В таких умовах ОУН задекларувала себе як сила, яка не буде вести політичну діяльність легальними методами й діяти в правовому полі польської держави, як більшість українських політичних партій. Лише радикальні методи і тактика політичної боротьби могли досягти кінцевої мети - незалежної Української держави. Невипадково, що вже з перших кроків свого існування ОУН прагнула привернути до себе увагу низкою активних дій. У лютому 1930 р. на І конференції ОУН на ЗУЗ було визнано необхідним “організування актуальних протипольсь- ких та протимосковських виступів, щоб заманіфестувати далі неприязність окупацій”. Ставилось завдання шляхом пропаганди і преси поборювати на всіх західних землях України польську окупацію, нищити бойкотом і терором полонофілів, москво- і радянофілів, на всіх ділянках життя пропагувати “відмежування українства і польськості”. Противники ОУН у середовищі українства визначались у такій послідовності: УНР, УНДО, гетьманці тощо.

Основним місцем поширення і зміцнення українського націоналістичного руху в першій половині 30-х рр. стала територія Східної Галичини, як центр тяжіння націоналістичного руху. Саме тут в основному зосереджувалася Крайова Екзекутивна ОУН на Західно-Українських Землях (КЕ ОУН ЗУЗ), яка включала землі Галичини і Волині. Лише в 1935 р. Волинь була відділена в окремий адміністративний “край”.

Зростання націоналістичних тенденцій серед польського і українського населення, так чи інакше повинно було привести до зіткнення між обома політичними силами. Це сталося в 1930 р. під час саботажної акції ОУН проти польського населення Галичини і відповіді польського уряду у формі пацифікації. ОУН вирішила презентувати себе як політичну силу не тільки в Польщі, але і на міжнародній арені. Сприятливим для цієї акції був і міжнародний клімат, оскільки в 1930 р. увага міжнародної спільноти була звернена на Польщу, на конфліктну ситуацію з німцями, яка почала загострюватися у 1929 р. у зв'язку із проблемою Сілезії.

Таким чином, літо 1930 р. було ідеальним періодом, щоб завдати удару польській державі. А вона подала для цього привід: на початку 1930 р. у сеймі було розглянуто нові законопроекти про колонізацію українських земель. У зв'язку із цим ОУН оголосила, що саботажна акція, розпочата в липні 1930 р., була проведена з метою протистояння колонізації українських земель поляками, а також для того, щоб довести до міжнародної спільноти той факт, що українське населення не сприймає влади Речі Посполитої .

Оунівці провели широкомасштабну акцію підпалів польського майна на території Галичини. Доповненням до цього було нищення телефонних і телеграфних стовпів, напади на поліцейські дільниці, відплатні акції проти польських спортивно-військових організацій “Стше- лец”. Усі ці дії були єдиною спланованою акцією, що тривала з липня до жовтня 1930 р.

Із самого початку польські державні і політичні сили та громадськість звинуватили ОУН у зв'язках з німецьким урядом, закидаючи їм несамостійність і зовнішні інспірації. Проте органи безпеки Польщі не мали прямих доказів щодо німецького сприяння саботажній акції українських націоналістів .

На територій Другої Речі Посполитої піднялася масова хвиля виступів з вимогою рішучих дій проти саботажників. Першими з ідеями нанести масовий удар по всьому українському виступили польські націоналісти. Для них діяльність ОУН започаткувала новий період політичної діяльності, який мав посилити їхній вплив серед польського суспільства. Розуміючи, що українські націоналісти активізували свою діяльність на галицьких землях, представники НП ще 20 лютого 1930 р. утворили у Львові Товариство опіки над кресами, яке мало об'єднати всі національно свідомі сили під патронатом націонал-демократів. У політичному рефераті В. Тар- новського зазначалось, що “поляки, які в цьому регіоні знаходяться в меншості, не можуть бути позбавлені ролі господаря”. Тому головне завдання новоутвореного товариства полягало в “запровадженні польському елементові впливу в майбутньому на гмінні уряди і неохідності отримання 50% мандатів у гмінних радах, навіть у тих умовах, коли польське населення складає лише 10% від загальної кількості”.

Ендеки виступили за об'єднання всіх польських націоналістичних сил задля проведення негайних відплатних акцій проти українців. Намагаючись узяти ініціативу в свої руки і виступити єдиними захисниками польського населення на кресах, вони звинуватили уряд у безпосередній причетності до саботажних акцій і неможливості їх придушення. Ендеки закликали до створення “Союзу оборони східних кресів”, куди увійшли представники всіх польських політичних партій. 30 серпня 1930 р. у Львові члени Національної партії утворили ''Польський Кресовий Комітет”, мета якого полягала в “об'єднанні польського елементу проти терору УВО і українських боївок... Дана акція не може виглядати як тільки самооборона, а мусить розпочати реванш проти українського населення, а особливо проти українських організацій, як “Кооперативи”, “Просвіти” та інші” .

Таким чином, основний удар мав бути завданий по основі українського національного життя в Східній Галичині в цілому. Польська акція мала відбутися за допомогою “боївок, що складалися з молодого елементу, так підібраного, що в часі передвиборної боротьби ті боївки були б в розпорядженні Національної партії”. Це означало, що ендеки намагаються створити збройні угруповання, легалізувати їх і використати в майбутніх виборчих кампаніях.

Незважаючи на те, що польський уряд сам за допомогою армії і поліції жорстоко розправився з мирним українським населення, завдав нищівного удару по українському національно-культурному життю в Східній Галичині, польські націоналісти активно себе проявили. Ен- деки, будучи політичними опонентами до проурядового Безпартійного блоку співпраці з урядом (ББСУ), питання національної політики особливо на непольських землях часто вирішували спільно. Так, в багатьох повітах Східної Галичини під час пацифікації 1930 р. члени ББСУ і націонал-демократи діяли спільно .

З цього часу діяльність українських і польських націоналістів стала взаємообумовленою і такою, яка вимагала існування кожного з цих формувань. Наявність відповідних чинників дозволяла перенести радикалізацію на ціле суспільство і почати боротьбу проти домінанти традиційних політичних сил.

Після 1930 р. спостерігаються децентралізацій тенденції в середовищі польських націоналістів. Почалася боротьба між консервативним старшим поколінням ендеків і більш радикальними молодими представниками партії. Програмні постулати лідерів ендеції в 30-х рр. не зазнали істотних змін, були скомпрометовані у 20-х рр. і не відповідали новим віяння і тенденціям в польському націоналістичному русі.

Один з лідерів націонал-демократів С. Гломбінський вже після пацифікації 1931 р. зазначав, що головним завдання польської політики є зміцнення польського елементу на кресах, але без застосування пацифікації і при рівноправності українців в краї, якої їм ніхто досі не відмовляв . Це один із перших прикладів толерантного ставлення до українського населення, що визначав зміни поглядів ендеків на українське питання і показав розходження в середині їх табору.

На початку 30-х рр. у конфлікт з молодими націоналістами вступив Р. Дмовський. Ідея об'єднання націоналістичних сил, в першу чергу польської молоді в ТВП, себе не виправдала. “Молодь чекала від Дмовського клич до початку боротьби, але він його не дав, вона хотіла бачити в ньому вождя, а він дивився на це критично і з сарказмом. Молодь чекала розповіді і гасел, а Дмовський писав про історію цивілізації”, - зазначав польський дослідник Р. Вапіньський. Проте розбіжності виникли частково і через національне питання. В 30-х рр. Р. Дмовський виступав як політик з поміркованими поглядами і не був прихильником радикалізації націоналістичного руху. Він намагався не допустити фашизації польських молодіжних організацій і повторення в Польщі італійсько-німецького сценарію. В 1933 р. ТВП припинив свою діяльність. Члени організації розійшлися по інших політичних силах.

На відміну від старшого покоління “табір молодих” на чолі з Є. Гєртихом виступив за радикалізацію у сфері національної політики. Зокрема він заявляв, що політика в українському питанні повинна полягати в таких кроках: ліквідації сепаратистських устремлінь; збереженні місцевої культури при одночасному гарантуванні польській мові домінуючої позиції; збільшення чисельності польського населення на українських землях. Досягнення цих завдань можна було забезпечити завдяки проведенню ряду заходів:

- збільшити обсяг викладання польської мови при частковому збереженні української;

- запровадити латинський алфавіт в українських школах;

- ліквідувати українські школи, натомість утворити польські та утраквістичні;

- розширити мережі польських суспільно-політичних і культурних організацій;

- провести урбанізацію східних земель;

- обмежити роль місцевого самоврядування;

- позбавити українське населення протягом одного покоління політичних прав;

- на урядовому рівні закріпити термін “руський”;

- поступово полонізувати православну церкву.

Виходячи з програмних постулатів українських і польських націоналістів, спроби щодо порозуміння між поляками і українцями відкидались обома сторонами. Тому будь-які нормалі- заційні ініціативи вважалися ворожими і зрадницькими. І завдавало удару по самих націоналістичних партіях. Тому не дивно, що в 1931 р. бойовики ОУН у Трускавці вбили одного з ініціаторів польсько-українського порозуміння в таборі пілсудчиків Т. Голувка. Після смерті Т. Голувка польсько-українське порозуміння втратило своє значення. Це вбивство, якщо не було інспіроване польськими політичними силами, то принесло політичні дивіденди деяким з них. Противники польсько-українського порозуміння в таборі пілсудчиків все більше почали схилятися в проведенні національної політики до методів національної асиміляції. А їхні політичні противники ендеки, оцінюючи політичну ситуацію в Польщі, зазначали, що “такі українці “незнані винуватці”, могли б у даному випадку бути дуже корисні”. Терористичні акції ОУН, польські націоналісти вміло використовували як критику національної політики польського уряду й у своїх політичних цілях.

1933 року в Національній партії стався розкол. Із середовища ендецької партії виокремилися радикальні націоналістичні політичні сили: Союз Молодих Націоналістів, Унія Національного Відродження, Національно-Радикальний Табір та Національно-Радикальний Рух.

Одну з провідних позицій посідав Національно Радикальний Табір (Обуз народово- радикальний, НРТ), який утворився в 1934 р. на чолі з Яном Моздорфом і будував свою політику в намаганні створити ієрархічну і дисципліновану “державу-націю”. НРТ виступав за проведення в Польщі національно-радикальної революції. В політичній програмі радикали виступали за те, що “кордони Польської держави повинні охопити всі землі, де проживає значна частина поляків, а також території, які перебувають під впливом польської цивілізації. Держава повинна бути військовою організацією народу, в якій духом солдата проникнутий народ (нація), а національним духом армія. Громадянські права мали можливість отримати тільки ті, які визнають себе спадкоємцями польської цивілізації або зуміють стати її співтворцями. Ідеологи НРТ визнавали певні громадянські права за українським населенням, але відмовляли в цьому плані євреям.

Окреме місце серед польських націоналістичних організацій зайняв Національно-Радикальний Рух (Ruch Narodowo-Radykalny, НРР). Один з лідерів НРР В. Васютинський визнавав існування української нації, пропагував ідеї спільної боротьби поляків і українців до перемін у Центральній Європі, а також допускав можливість утворення української держави, яка могла утворитися тільки за межами Речі Посполитої, але на даний час це було неможливо.

Але задля вирішення цієї проблеми необхідно було здійснити асиміляцію українського населення. Представники НРР стверджували, що “русини є поляками або можуть і повинні ними стати. Вони були етнічною групою польського народу - як кашуби, і зберегли при цьому окремішність звичаїв, релігії, рідної мови. Державною і літературною мовою мала бути польська мова. Регіональна окремішність не може бути використана проти держави”. З українців мав бути сформований тип поляків “gente Ruthenus natione Polonus”. Українську меншину ідеологи НРР поділяли на українців і русинів. З українцями передбачалося вести боротьбу, а з русинами шукати компромісу. Під “українцями” чільники НРР визначали українські націоналістичні сили.

В першій половині 30-х рр. усе більшої радикалізації набуває український націоналізм. Особливо після того, як Крайову Екзекутивну очолила група молодого покоління ОУН на чолі з С. Бандерою. Терористичні акти тепер стають головними методами політичної боротьби. Вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пєрацького в 1934 р. стало апогеєм діяльності ОУН і показало, що існування двох радикальних течій могло відбуватися лише в умовах жорсткого протистояння і боротьби, в тому числі збройної.

Таким чином, існування українського і польського націоналістичного руху було викликане об'єктивними історичними чинниками. Зіткнувшись на території Східної Галичини, націоналісти розглядали цю територію як плацдарм для поширення своєї ідеології на широкі верстви суспільства. В умовах постійної політичної боротьби існування польських націоналістичних партій і ОУН стало взаємовигідним для обох сторін, але більшою мірою для польської. Ради- калізація націоналістичного руху засвідчила неможливість мирного співіснування українського і польського націоналізму з існуючими ідеологічними постулатами і принципами на території Західної України. Власне це і показали події Другої світової війни.

REFERENCES

Archiwum polityczne Ignacego Paderewskiego, Wroclaw; Warszawa; Krakow, Gdansk, 1974, 405. (in Poland).

Bartoszewicz J. Zagadnienia polityky polskiej. (Warszawa: nakl. Towarzystwa Wydawniczego Patria; Fundusz im. Z Paderewskiego ; (J. Rajski), 1926), 150. (in Poland).

Bahan, Oleh. Natsionalizm i natsionalistychnyy rukh. (Drohobych: Vydavnycha firma “Vidrodzhennya”, 1994). 192. (in Ukrainian).

Chojnowski, A. Koncepcje polityki narodowosiowej rzqndow polskich w latach 1921-1939. (Wroclaw, 1979), 262. (in Poland).

Dmowski R. Oboz wielkiej Polski, Pisma, T. X. Od obozu wielkiej Polski do stroniztwa narodowego. (Czestochowa, 1939), 95-97. (in Poland).

Giertych, J. O program polityki kresowej. (Warszawa, 1932), 142. (in Poland).

Grabski, S. Z codziennych walk i rozwazan. (Poznan, 1923), 156. (in Poland).

Fedyk, Ivan. UNDO, OUN: stavlennya do Pol'shchi. (L'viv: VKP „VMS”, 1998), 80. (in Ukrainian).

“Endetsiya pro pol's'ko-ukrayins'ki vzayemyny”, Dilo. 1 kvitnya, CH. 72, (1931): 1. (in Ukrainian).

Informatsiya pro patsyfikatsiyu na terytoriyi Skhidnoyi Halychyny, Tsentral'nyy derzhavnyy istorychnyy arkhiv Ukrayiny u L'vovi (TSDIAUL), fond 344, opys 1, sprava 74, arkush 42. (in Ukrainian).

Informatsiyni svidchennya pro diyal'nist' pol's'koyi partiyi “Stronnitstvo narodove”, Derzhavnyy arkhiv Ivano- Frankivs'koyi oblasti (DAIFO), fond 2, opys 1, sprava 729, ark. 51. (in Ukrainian).

Khodak, Vitaliy. “Suspil'no-politychna diyal'nist' Orhanizatsiyi ukrayins'kykh natsionalistiv (1929-1934 rr.)”, (Avtoref. dys. na zdobuttya nauk. stupenya kand. ist. nauk. spets.: 07.00.01. Ivano-Frankivs'k, 2005), 1. (in Ukrainian).

Kentiy, Anatoliy. Zbroynyy chyn ukrayins'kykh natsionalistiv. 1920-1956. Istoryko-arkhivni narysy. T. 1. Vid Ukrayins'koyi Viys'kovoyi Orhanizatsiyi do Orhanizatsiyi Ukrayins'kykh Natsionalistiv. 1920-1942. (Kyiv, 2005), 271. (in Ukrainian).

Knysh, Zinoviy. V sutinkakh zrady. Ubyvstvo Tadeusha Holufka na tli zrady Romana Baranovs'koho. (Toronto: Sribna surma, 1975), 659. (in Ukrainian).

Lysyak-Rudnyts'kyy, Ivan. Natsionalizm Istorychni ese. T. 2. (Kyiv: Osnovy, 1994), 237-249. (in Ukrainian).

Maj, E. “Mniejszosci narodowe w mysli politycznej Narodowej Demokracji (1918-1989)”, Mniejszosci narodowe w polskiej mysli politycznej XX wieku, (Lublin, 1992): 35-58. (in Poland).

Majchrowski, J. Skice z historii Polskiej prawycy polytycznej lut Drugiej Rzechypospolitey Zeszyty naukowe uniwersytetu Jagellonskiego. № 313. (Krakow: Wydawnictwo uniwersytetu Jagellonskiego, 1986), 142. (in Poland).

Mich, W. Obcy w polskim domu. Nacjonalystyczne koncepcje rozwiqzania problemu mniejzosci narodowych 19181939. (Lublin, 1994), 144. (in Poland).

Mirchuk, Petro. Narys istoriyi OUN. T. 1. (Myunkhen, London, N'yu-York, 1968), 434. (in Ukrainian).

“Postanovy Velykoho Zboru Orhanizatsiyi Ukrayins'kykh Natsionalistiv (28 sichnya - 2 lyutoho 1929 r.”, www.oun- upa.org.ua/dokuments/oun02.htm1. (in Ukrainian).

Rybarski R. Narod, jednostka, klasa. (Warszawa, 1926), 276. (in Poland).

Shvahulyak, Mykhaylo “Suspil'no-politychna sytuatsiya v Zakhidniy Ukrayini na pochatku 30-kh rr. KHKH st.”, Zapysky Naukovoho Tovarystva imeni Shevchenka, T. LLXXII. (L'viv, 1991), 111-145. (in Ukrainian).

Sposterezhna sprava za pol's'koyu burzhuaznoyu fashyst-s'koyu partiyeyu “Stronnitstvo narodove” u L'vovi, Derzhavnyy arkhiv L'vivs'koyi oblasti (DALO), fond 110, opys 1, sprava 1013, arkush 124. (in Ukrainian).

Swirski K. “Mlodziez a Malopolska Wshodnia”, Goniec Akademicki, 1928, № 5, S.4. (in Poland).

Wapinski, R. Roman Dmowski. (Lublin: Wyd. Lubelskie, 1989), 392. (in Poland).

Wasiutynski W. Narod rzqdzqcy. (Warszawa: Wydawcy Dom Ksiqzki Polskiej, 1935), 50. (in Poland).

Wojdylo W. “Kwestia ukrainska w mysli spoleczno-politycznej obozu narodowo-demokratycznego w Drugiej Rzechypospolitey”, Polska I Ukraina. Sojusz 1920 roku i jego nastepstwa, (Torun, 1997), 358-370. (in Poland).

“Wobec niebespeczenstwa ukrainskiego”, Gazeta Warszawska. 27 sierpnia (1930): 1. (in Poland).

Надійшла до редакції 25 05 2017 р.

Размещено на Allbest.ru