Головним завданням зовнішньої політики Російської імперії в Європі за часів Олександра І були забезпечення її національної безпеки та підтримка миру і безпеки в регіоні. Одночасно російський імператор не відкидав можливості розширення своїх територій. Досліджуючи зовнішню політику Олександра І, науковці справедливо акцентують увагу на взаєминах з Францією, Австрією, Англією, Пруссією та Туреччиною. Однак, аналіз робіт, присвячених історії зовнішньої політики Росії початку ХІХ ст. та діяльності Олександра І, засвідчує практично відсутність згадок про Галичину як об'єкт зовнішньої політики російського імператора, або, у кращому випадку, лише констатацію окремих фактів чи подій¹. Це стосується і публікацій з історії України та Галичини, зокрема². Виправленню зазначеного недоліку й присвячено дану статтю.

Росія, починаючи з часів першого поділу Польщі, постійно тримала в полі свого зору Галичину. Як і його попередники, Олександр І не відмовлявся від курсу на збирання навколо Москви руських земель, проголошеного Іваном ІІІ, а тому російське зовнішньополітичне відомство слідкувало не лише за подіями в Галичині, а й за всім, що було пов'язано із цим краєм. Так, наприклад, влітку 1803 р. повірений в справах у Відні І.О. Анстетт повідомляв міністра іноземних справ Росії О.Р. Воронцова про дії австрійської влади стосовно адміністративних змін у Галичині. Мається на увазі указ Франца І від 30 травня 1803 р. про об'єднання Західної і Східної Галичини зі столицею у Львові. Текст документу було надіслано главі російського зовнішньополітичного відомства³.

З утворенням в 1807 р. герцогства Варшавського, галицьке питання в політиці Росії тісно переплелося з польським. Практично одразу, відчуваючи підтримку з боку французького імператора, опираючись на польське дворянство, активізують діяльність прихильники відродження Польської держави. В їхні плани входило також і включення долучення до її складу галицьких земель. Олександр І теж висловлював можливість відновлення Польщі, але під скіпетром Романових. Тому, така активність профранцузької партії в польському середовищі, зрозуміло, викликала невдоволення з боку російського імператора, який прагнув не допустити передачі навіть незначної частини Галичини до складу герцогства Варшавського.16 квітня 1809 р. про свою позицію у цьому питанні Олександр І чітко поінформував французького посла Коленкура. У той же час французький посланець, отримавши запевнення, що Росія виконає свої зобов'язання перед Наполеоном у випадку його війни з Австрією, висловився проти передачі всієї Галичини Росії⁴. Таким чином, навесні 1809 р. галицьке питання переходить до кола важливих напрямків зовнішньополітичної діяльності Російської імперії.

У березні 1809 р. розпочалася війна між Австрією та Францією. Олександр І, згідно умов Тільзітського миру, змушений був розпочати виконання союзницьких зобов'язань. Попри те, що на кордоні з Австрією знаходився потужний військовий контингент (70 тис. осіб), російський імператор не поспішав із вступом у війну. У його плани не входив розгром Австрії⁵. Лише 3 червня 1809 р. 32 тис. російська армія під командуванням

С.Ф. Голіцина, вступила на територію Галичини⁶. Олександр І вважав, що австрійці не будуть чинити спротиву російським військам. У випадку ворожих дій С.Ф. Голіцин мав діяти рішуче⁷. Війна, яку вела Росія із Австрією, отримала назву “безкровна війна" (у сутичці під Подгруже 14 червня 1809 р. було вбито два козаки та двоє осіб поранено) ⁸. Воєнні дії велись неквапливо, лише після перемоги Наполеона під Ваграмом 6 червня російська армія активізувала свою діяльність і 15 липня здобула Краків⁹.

Ще перед початком воєнних дій Олександр І особисто віддав розпорядження головнокомандуючому не кривдити місцевих жителів і прикладати зусилля для привернення їх на бік Росії. У документі також наголошувалось на необхідності використання всіх можливостей, які з'являться, для того, щоб вселити в місцевих жителів думку, що діючи проти Австрії, Росія бажає забезпечити їх безпеку¹⁰. У свою чергу С.Ф. Голіцин запевнив Олександра І, що привернення на сторону Росії населення Галичини шляхом покращення їх становища і “корисних переконань” буде предметом його постійних турбот¹¹. Своєрідним доповненням настанов російського самодержця слугувало розпорядження міністра іноземних справ Росії М.П. Румянцева про необхідність поширення інформації, згідно якої російські війська вступають в Галичину як союзник французького імператора. По можливості, як вказувалося в документі, слід привернути на свою сторону галицьке ополчення і використовувати його як авангард російських військ¹². Ще одним фактом, який свідчить про ґрунтовну підготовку до війни з боку росіян, може слугувати те, що командири трьох російських дивізій отримали по 400 друкованих прокламацій до населення Галичини, в яких, від імені головнокомандуючого російської армії в Галичині, заявлялось, що Росія не є їх ворогом, вона буде забезпечувати особисту безпеку і недоторканість власності місцевих жителів¹³. Якщо взяти до уваги вказані факти, пов'язані із підготовкою до війни, та згадку Н.К. Шильдера про зародження під час Ерфуртської наради 1809 р. у російського імператора ідеї розширення кордонів до Карпат, можна зробити припущення про існування у Олександра І далекоглядних планів щодо Галичини, навіть до приєднання регіону до Російської імперії.

Під час походу в Галичину справжнім супротивником російських військ були не австрійці, а ще один їхній союзник - герцогство Варшавське. У своїх донесеннях головнокомандуючий російських військ зазначав, що союзники йому дошкуляють більше ніж австрійці¹⁴. Разом із тим С.Ф. Голіцин мав наказ уникати спільних з поляками акцій, об'єднувати зусилля лише при видимій вигоді для Росії¹⁵. З початком війни польські війська під командуванням Ю. Понятовського активізували свої дії в напрямку Галичини (насамперед її західної частини). Тому, зрозуміло, між росіянами і поляками мали місце непорозуміння. Так, зокрема, у ході окупації частини галицьких земель С.Ф. Голіцин, діючи з позиції сили, в Львові та Ярославі усунув місцеву владу, поставлену Ю. Понятовським. На посаду військового губернатора Львова головнокомандуючим було призначено генерал-майора барона Міллера-Закомельського. В обов'язки останнього входила заміна в місцях постою російської армії польської адміністрації на російську. Такі дії, як пояснював С.Ф. Голіцин Ю. Понятовському, зумовлювалися нелогічністю, коли територія окупована російськими військами, а влада знаходиться в адміністрації, призначеної поляками. Поляки, не маючи змоги протидіяти більш сильній стороні, змушені були прийняти ці пояснення¹⁶. Така діяльність С.Ф. Голіцина в Галичині знайшла схвальний відгук в Олександра І. Більше того, на початку червня 1809 р. російський імператор наказав головнокомандуючому російської армії активно впроваджувати на зайнятій території російську адміністрацію. До цього процесу передбачалось залучати надійних галичан, а у випадку їх відсутності, вводити до місцевої адміністрації росіян. У документі також містилось розпорядження, згідно якого прибутки з Галичини мали використовуватись для потреб армії¹⁷.

На початку червня 1809 р. С.Ф. Голіцин, інформуючи Олександра І про стан справ в Галичині, вказував на патріотичне піднесення галицьких поляків, а також на прихильність значної її частини в питанні проголошення польським королем російського імператора¹⁸. У черговому рапорті (кінець червня 1809 р.) головнокомандуючий російської армії підтвердив прагнення населення Галичини стати підданими Російської імперії, додаючи, що мешканці регіону невдоволені австрійською владою, і лише незначна їх частка хотіла б потрапити у французьке підданство¹⁹.

На наш погляд, зазначені вище завіряння головнокомандуючого та нав'язування міністром закордонних справ М.П. Румянцевим правильності претензій на Галичину²⁰ не могли не викликати бажання в Олександра І зміцнити свій вплив у регіоні. У нього, в разі прихильного ставлення поляків до російської сторони, навіть визріла ідея включити Варшавське герцогство та Князівство Галицьке в особі Королівства Польського до складу Росії²¹.

Слід також відмітити, що російську владу цікавила думка громадськості Галичини. Так, зокрема, вона приділила велику увагу з'ясуванню ставлення галичан до конфлікту між Наполеоном і Ватиканом²².

Воднораз потрібно зазначити, що російська сторона активно маніпулювала галицьким питанням у взаєминах із Францією. Так у черговій розмові із Коленкуром російський імператор запропонував передати Галичину одному із австрійських ерцгерцогів. А у випадку поділу Галичини між герцогством Варшавським і Росією, Олександр І вимагав передати йому більшу частину, запевняючи, що це помірні вимоги Росії²³. У той же час російські урядовці запевняли Коленкура, що Росія не прагне територіальних придбань, але коли підніметься польське питання, то, на їх думку, Галичину слід передати Росії²⁴. Олександр І навіть погоджувався щоб Галичина залишилася за Австрією, якщо поляки не отримають ніякої галицької території²⁵. Серйозне невдоволення у російського самодержця викликали дії поляків у Галичині, направлені на складання галичанами присяги Наполеону та їх набір до війська герцогства Варшавського²⁶. У Петербурзі знали, що це відбувається з наказу чи за згодою Наполеона. Російський імператор говорив Коленкуру, що не потребує щоб князь Ю. Понятовський займав що-небудь в Австрії його іменем, і в той же час не може погодитись з тим, щоб іменем Наполеона займали землі, завойовані російською армією, якщо ж Франція хоче утримати за собою Галичину, то він ніколи не погодиться, щоб на російському кордоні була французька провінція²⁷. “Ні народ мій, ні нащадки мені цього ніколи би не пробачили”, - зазначав Олександр І ²⁸.

14 жовтня 1809 р. між Австрією і Францією було підписано Шенбурнську мирну угоду, в якій була й стаття, що мала пряме відношення до Росії. Згідно договору Росія отримувала частину Східної Галичини, але без м. Броди з населенням в 400 тис. чоловік²⁹. У той же час герцогство Варшавське отримало більшу частину Галичини (Західну), що створювало передумови для відновлення Польського королівства. Це був серйозний удар по амбіціям Олександра І. Адже в бесіді з російським посланцем А.І. Чернишовим Наполеон обіцяв, що кордон між Росією та Австрією буде проходити по р. Сян, Львів буде переданий російській стороні³⁰. До того ж, російські війська на цей час контролювали значно більшу територію, ніж та, яка мала перейти до Росії за умовами франко-австрійської угоди 1809 р. Петербурзький двір розцінив дії Наполеона як образливу для Олександра І подачку. Про царя злословили: “Наполеон принизив його, дав йому із земель, віднятих від Австрії, не яку-небудь область, а 400 тис. душ, як колись бувало у нас царі нагороджували своїх підданих”³¹. У той же час, ображений Олександр І зумів використати галицьке приниження для зміцнення в Росії антинаполеонівських позицій і в той же час - збереження дружніх відносин з Австрією³².

Головним уповноваженим для проведення розмежування кордону з Австрією було призначено С.Ф. Голіцина³³. Першим його кроком стало виведення з Галичини російського війська. На території краю (Тернопільський та Заліщицький округи) залишалась лише 9-а дивізія³⁴. В інструкціях С.Ф. Голіцину, які надходили від Олександра І та М.П. Румянцева, наказувалося зробити все, щоб до складу Росії перейшли Тернопільський, Заліщицький, Чернівецький і Станіславівський райони³⁵. Однак при обрахунках 400 тис. населення виявилось, що претензії Росії значно перевищують встановлену квоту населення. Тому врешті-решт, згідно конвенції з Австрією про розмежування в Галичині, до Росії відійшли Тернопільський та Заліщицький округи. Визначену квоту заповнили за рахунок частини Золочівського округу³⁶. Логічним завершенням цього процесу стала поява 29 квітня 1810 р. Маніфесту Олександра І, в якому оголошувалось приєднання частини Галичини до Росії³⁷.

На думку Н.К. Шильдера, не підлягає сумніву, що значно рішучіші дії Росії в Австрії дали б їй всю Галичину, а можливо і навіть ще більше³⁸. Вважаємо ці припущення дослідника значно перебільшеними. Реальними могли бути зазіхання лише на Східну Галичину, а не на весь регіон. Адже, по-перше, Олександр І не вважав за доцільним загострювати відносини з Австрією, по-друге, Росія вела війну із Туреччиною, по-третє, відбувалось приєднання Фінляндії. На думку Великого князя Миколи Михайловича, входження до складу Росії Галичини на той час не мало б такого ефекту серед російської громадськості як приєднання Фінляндії, адже розширюючи свої території на півночі, Олександр І якби завершував справу Петра І³⁹.

На початку 1811 р. російський імператор, відчуваючи наближення конфлікту з Наполеоном, прагнув змінити політичну конфігурацію в Європі на свою користь. Серед головних завдань російської дипломатії того часу були нейтралізація профранцузької орієнтації поляків та втілення у життя ідеї відновлення Польського королівства у складі Російської імперії. Одним із інструментів у досягненні цього мала слугувати Галичина. Як свідчить листування Олександра І з А. Чарторийським, поляки у разі спільних дій проти французів могли сподіватись на приєднання до їх королівства Галичини. У той же час, наголосивши на необхідності зважати на думку Австрії, Олександр Павлович вказав, що ним вирішено запропонувати Австрії обміняти Галичину на Валахію та Молдавію⁴⁰. Можливо, пропозиція обміну була запропонована під впливом подібної з боку Наполеона Відню. На жаль, брак інформації не дає змоги з'ясувати реалізацію запропонованого Олександром І задуму обміну територій.

Наступного разу галицьке питання в зовнішній політиці Олександра І з'явилось на Віденському конгресі. Одним із головних завдань росіяни вважали приєднання решти герцогства Варшавського, окупованого ними у 1813 р. Однак незабаром ці плани дещо змінилися. Наприкінці грудня 1814 р., у ході переговорного процесу було запропоновано шляхом поступок Пруссії та Австрії забезпечити російській стороні можливість включення решток герцогства Варшавського до складу Росії. Поступкою Австрії мало стати повернення їй Тернопільського округу⁴¹. Отже, Галичина на Віденському конгресі стала “розмінною монетою" в зовнішній політиці російського імператора. У подальшому Галичина уже не приваблювала Олександра І. Він фактично відмовився від ідеї розширення своїх кордонів до Карпат.

Таким чином, Галичина на початку ХІХ ст. була однією зі складових європейської політики Російської імперії. Олександр І та російське зовнішньополітичне відомство постійно тримали в полі зору становище в Галичині і події навколо неї. Певний час територія краю була в центрі російсько-французько-австрійсько-польських відносин. Олександр І, побоюючись зміцнення поляків, прагнув не допустити приєднання Галичини до герцогства Варшавського. Із введенням в 1809 р. російських військ в Галичину російський імператор, на наш погляд, несподівано для себе отримав можливість реалізувати проголошений ще Іваном ІІІ курс на об'єднання навколо Москви руських земель. Росія всіляко прагнула створити позитивний образ в галичан. Така діяльність мала певний успіх. Серед галицької громадськості було чимало тих, хто висловлювався в підтримку долучення галицьких земель до складу Росії. На жаль для Олександра І, його сподівання не виправдались. Згідно австрійсько-французької угоди 1809 р. до Росії відійшла лише невелика частина Галичини з 400-тисячним населенням. В угоду більш важливішій меті - включення до складу Росії решток герцогства Варшавського - Олександр І погодився на Віденському конгресі повернути галицькі землі Австрії. У подальшому галицьке питання не піднімалось на порядок денний в зовнішньополітичному курсі російського імператора.

галичина імператор олександр зовнішня політика

Примітки

1. Айрапетов О. Внешняя политика Российской империи (1801-1914) / О. Айрапетов. - М.: Издательство “Европа”, 2006. - 672 с.; Богданович М.И. История царствования императора Александра І и Россия его времени в 6 т. / М.И. Богданович. - Спб.: Типография Ф. Сушинского, 1869. - Т.2. - 614 с.; - Т.4. - 648 с.; - Т.5. - 590 с.; Кинятина Н.С. Внешняя политика России первой половины XIX в. / Н.С. Кинятина. - М.: Государственное издательство “Высшая школа”, 1963. - 288 с.; Соловьев С.М. Император Александр І: Политика, дипломатия. - Спб., 1877. - 563 с.; Троицкий Н.А. Александр I и Наполеон / Н.А. Троицкий. - М.: Высшая школа, 1994. - 304 с.; Шильдер Н.К. Император Александр І. Его жизнь и царствование. В 4 т. / Н.К. Шильдер. - СПб.: Издание А.С. Суворина, 1867. - Т.2. - С.240. та ін.

2. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII - початок XX ст.) / В. Верига. - Львів: Світ, 1996. - 447 с.; Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття / Я. Грицак. - К.: Ґенеза, 1996. - 360 с.; Ігнатьєва Т.В. Європейський напрям російської геополітки (кінець XVIII - початок ХІХ століття) та українські землі / Т.Б. Ігнатьєва // Вісник Кам'янець-Подільського нац. ун-ту ім. Івана Огієнка. Іст. науки [редкол.: В.С. Степанков (відп. ред. ) та ін.]. - Кам'янець-Подільський: Кам'янець - Подільський національний університет імені Івана Огієнка, 2010. - Вип.3: До 20-річчя кафедри історії України. - С.108-113; Сарбей В.Г. Національне відродження України / В.Г. Сарбей // Україна крізь віки. В 15 т. - К.: Альтернативи, 1999. - 336 с.; Украина в период разложения и кризиса феодально-крепостнической системы. Отмена крепостного права и развитие капитализма (ХІХ в.) / История Украинской СССР. В 10 т. [Отв. ред.Н. Н. Лещенко] - К: Наукова думка, 1983. - Т.4. - 694 с. та ін.

3. Внешняя политика России ХХ и начала ХХ века. Документы Российского министерства иностранных дел. Серия первая.1801-1815. - М.: Государственное издательство политической литературы, 1960. - Т.1. - С.500.

4. Внешняя политика России ХХ и начала ХХ века. - Т.5. - С.25.

5. Шильдер Н.К. Вказана праця. - С.240.

6. Внешняя политика России ХХ и начала ХХ века. - Т.5. - С.655.

7. Богданович М.И. Вказана праця. - Т.2. - С.439.

8. Шильдер Н.К. Вказана праця. - С.241.

9. Там же. - С.242.

10. Внешняя политика России ХІХ и начала ХХ века. - Т.5. - С.43.

11. Там же. - С.655.

12. Там же. - С.45.

13. Там же. - С.655.

14. Шильдер Н.К. Вказана праця. - С.241.

15. Богданович М.И. Вказана праця. - Т.2. - С.439.

16. Внешняя политика России ХХ и начала ХХ века. - Т.5. - С.89-90.

17. Там же. - С.103.

18. Там же. - С.76-77.

19. Там же. - С.96-97.

20. Там же. - С.224-225; 245.

21. Богданович М.И. Вказана праця. - Т.2. - С.446-247.

22. Внешняя политика России ХХ и начала ХХ века. - Т.5. - С.148.

23. Там же. - С. 194.

24. Там же. - С.236.

25. Там же. - С.255.

26. Там же. - С.114-115.

27. Там же. - С.101; Соловьев С.М. Вказана праця. - С. 203.

28. Соловьев С.М. Вказана праця. - С. 203.

29. Внешняя политика России ХХ и начала ХХ века. - Т.5. - С.291.

30. Там же. - С.679.

31. Троицкий Н.А. Вказана праця. - С.143.

32. Там же; Богданович М.И. Вказана праця. - Т.4. - С.563.

33. Внешняя политика России ХХ и начала ХХ века. - Т.5. - С.291.

34. Там же. - С.288-289.

35. Там же. - С.291, 681.

36. Там же. - С.681.

37. Полное собрание законов Российской империи - I. - Т. ХХХ1. - 1810-1811. - Спб.: Типография II Отделения Его Императорского Величества Канцелярии, 1830. - С.134-135.

38. Шильдер Н.К. Вказана праця. - С.243.

39. Великий Князь Николай Михайлович. Император Александр I. Опыт исторического исследования. В 2 т. // Великий Князь Николай Михайлович. - Спб.: Експедиция заготовления государственных бумаг, 1912. - Т.1. - С.73.

40. Внешняя политика России ХХ и начала ХХ века. - Т.6. - С.57.

41. Богданович М.И. Вказана праця. - Т.5. - С.4; 36-37.

Размещено на Allbest.ru