Перемога більшовиків у революції та громадянській війні призвела до радикальної зміни орієнтирів суспільного життя колишньої Російської імперії.

Прискорена економічна модернізація суспільства (індустріалізація, колективізація, урбанізація і т.д.) істотно змінила соціальні відносини. У рамках комплексного дослідження реалізації більшовицької політики в українському селі (20 - 30-ті рр. ХХ ст.) представляється важливим встановити роль громадських організацій у залученні населення, зокрема, селянства, молоді, жінок до громадсько-політичного життя суспільства.

У СРСР функціонування громадських об'єднань розглядалось як необхідний політичний інструмент легітимізації нової влади та здійснення диктатури пролетаріату. У коментарі до Конституції УСРР 1929 р. зазначалося: “У СРСР, протилежно Заходові, не тільки немає антагонізму між урядовими органами й громадськими організаціями, але, навпаки, тут ми спостерігаємо цілковиту єдність інтересів. Громадські організації зовсім не ставлять собі завданням бути в опозиції до органів державної влади" [22].

Об'єднаннями громадян зазвичай є політичні партії, громадські організації, профспілки, релігійні, кооперативні та інші організації, які все ж дуже різняться між собою [5]. Сучасний тлумачний словник української мови словосполучення “громадські організації" та “громадські об'єднання" трактує тотожно [39].

Громадські об'єднання в СРСР визначалися як добровільні об'єднання трудящих, які мають на меті сприяти розвиткові організаційної самодіяльності і політичної активності народних мас [40].

У Конституції УСРР 1919 р. статус громадських об'єднань визначено не було. У Конституції УСРР 1929 р. вперше було окреслено головні функції громадських об'єднань: у ст.125 зазначалося “з метою розвитку організаційної самодіяльності та політичної активності народних мас громадянам УРСР забезпечується право об'єднання в громадські організації: професійні спілки, кооперативні об'єднання, організації молоді, спортивні і оборонні організації, культурні, технічні і наукові товариства” [21].

Для написання даної статті використовувались наступні методи: системний та порівняльний аналіз наукової літератури, статистичний та кореляційний аналіз.

Мета даної статті полягає у вивченні головних стратегічних чинників, за рахунок яких більшовицькій владі вдалось політизувати та взяти під контроль громадські об'єднання села.

Завдання статті - проаналізувати діяльність влади щодо залучення селянства до громадсько-політичного життя через громадські організації; дослідити заходи більшовицької партії стосовно організації та підпорядкування компартійному контролю молодіжного та жіночого громадсько-політичних рухів.

Дану проблематику у своїх наукових працях висвітлювали П. Бондарчук, Н. Гогохія, П. Григорчук, В. Даниленко, Н. Дащенко, М. Журба, О. Завальнюк, Г. Капустян, В. Коцур, Б. Кравченко, С. Кульчицький, В. Лозовий, О. Мовчан, Б. Москальов, П. Панченко, О. Пиріг, Р. Подкур, В. Прилуцький, І. Рибак, С. Свистович, Ю. Степанчук, Є. Шаталіна та ін.

Комплексний аналіз діяльності громадських об'єднань українського села у розрізі полінаціональності та через призму зовнішніх зв'язків здійснив український науковець М. Журба. Зокрема, у дисертації “Громадські об'єднання українського села: етнонаціональні та міжнародні аспекти діяльності (20-30 рр. ХХ ст.) ”, він розглянув історичні обставини створення та діяльності класових селянських спілок, кооперативних організацій та добровільних товариств національних меншин, показав участь громадських об'єднань радянського села в діяльності відповідних інтернаціональних структур [11].

Дані питання досліджує також Ю. Степанчук. У дисертації “Діяльність громадських і політичних об'єднань УСРР у контексті соціальної політики більшовицького режиму в 1920-х - на початку 30-х рр. ХХ ст." автор дійшов висновку, що наприкінці 1920-х років у роботі громадських організацій відбулися прогнозовані трансформації: “Усі ці сили, раніше об'єднані під різними гаслами, партія влади кинула на “останній рубіж" капіталістичного ладу - село [36]. ” Він приділив також увагу особливостям соціальної політики КП (б) У в молодіжних організаціях, профспілкових, громадських товариствах, громадських об'єднаннях інтелігенції.

Наразі дослідженням даної тематики в Україні займається С. Свистович. У дисертації “Громадські об'єднання України в політиці більшовицького режиму 20-30-х рр. ХХ ст." на основі архівних джерел науковець проаналізував доктринальні засади функціонування системи громадських об'єднань радянської України та з'ясував їх місце в політичній системі радянської держави. Автор роботи слушно зауважував, що “більшовицький режим намагався імітувати демократичну модель розбудови суспільного і державного життя, а тому створював ідеологічні міфи у форматі історії створення та функціонування громадських організацій УСРР у міжвоєнну добу [32]. ”

Проте, незважаючи на наявність великої кількості наукових праць щодо діяльності громадських об'єднань в СРСР та УСРР у міжвоєнну добу, варто здійснити окрему спробу аналізу функціонування громадських об'єднань УСРР у контексті залучення селянства, молоді та жіноцтва до громадсько-політичного життя тогочасного суспільства.

Найвищий статус у СРСР та УСРР наприкінці 20-х рр. мали такі громадські організації: “Пролетарська партія (ВКП) - громадська організація авангарду робітничого класу, класова пролетарська організація - Ленінська Комуністична Спілка Молоді (ЛКСМ), комітети незаможних селян, селянські товариства взаємодопомоги” [23]. Повноваження даних громадських організацій були досить широкими, наприклад, комуністичним партійним організаціям, професійним спілкам, кооперативам, організаціям молоді, культурним товариствам забезпечувалося право виставляти кандидатів у депутати до Верховної Ради СРСР, Верховних Рад союзних та автономних республік і місцевих Рад депутатів трудящих.

У розрізі написання даної роботи окремо варто зупинитися на діяльності селянських товариств взаємодопомоги, комітетів бідноти. Саме вони виконували надзвичайно важливу політичну функцію і допомагали процесу легітимізації радянської влади на селі.

Наприкінці 20-х років власники заможних та середніх селянських господарств добровільно до колективних господарств вступати не бажали.

У другій половині 20-х рр. після розширення адміністративних прав сільрад українські селяни були позбавлені можливості вести сільське господарство, об'єднуючись у земельні громади. У записці Наркомзему до Раднаркому УСРР (1929 р.) зазначалося, що “земельні громади, як об'єднання селянських господарств, що користуються правами земельно-адміністративного, а також і громадського характеру, втратили будь-яку мету подальшого існування і є цілком зайвими та непотрібними” [8]. У 1930 р. земельні громади селян були ліквідовані.

Комуністична партія закликала до “хрестового походу” на село задля боротьби проти куркульства, а сільську бідноту - до створення своїх класових організацій. 11 червня 1918 р. ВЦВК затвердив декрет РНК “Про організацію постачання селянської бідноти." Комітети бідноти в РРФСР відразу почали діяти як “бойова організація сільських пролетарів і напівпролетарів," “ставши опорним пунктом радянської влади на селі” [14].

В УСРР комбіди почали функціонувати наприкінці 1919 р. Компартія України, відповідно до постанов ЦК РКП (б) й розпоряджень В. Леніна у березні 1920 р. на IV конференції, ухвалила рішення про створення на селі опорних пунктів диктатури пролетаріату в особі організацій сільської бідноти. У рішенні IV конференції вони іменувалися союзами малоземельних і безземельних селян, у квітні 1920 р. вони отримали назву комітети незаможних селян). Керівництво організацією та діяльністю комнезамів здійснював Наркомат внутрішніх справ та відділи управління виконкомів губернських і повітових рад. Органи радянської влади були зобов'язані надавати допомогу комнезамам. 18-22 жовтня 1920 р. у Харкові відбувся І Всеукраїнський з'їзд комнезамів. Головними питаннями були: колективний обробіток, прокатні пункти, відбір землі у куркулів, зібрання надлишків хліба тощо [15].

Стратегічними щодо подальшої діяльності роботи комнезамів були II (1922 р.), III (1923 р.), IV (1924 р.) Всеукраїнські з'їзди КНС. Керівним органом КНС в межах України було визначено Центральну комісію незаможних селян при ВУЦВК (ЦКНС), а на місцях губернські, окружні і районні комісії незаможних селян.

10 червня 1920 р. ВЦВК звернувся до робітників України з відозвою: “утворити якнайскоріше летючі загони робітників - пропагандистів і агітаторів, щоб повести затуркану, загнану бідноту проти куркулів села” [16]. За короткий термін з міст було надіслано у села 10 576 чоловік, 6356 осіб мобілізовано лише у Полтавській, Одеській, Катеринославській губерніях [29].

Нова влада делегувала КНС повноваження вилучення хлібних надлишків у заможних селян, включаючи подвірний облік хліба і продуктів (визначення кількості хліба, який необхідно залишити селянинові на основі класового принципу), розподіл продрозкладки, боротьбу проти “спекуляції і мішечництва,” контроль за продажем хліба на базарах, з переходом до непу - збирання продподатку, боротьбу з “бандитськими зграями" (V Всеукраїнський з'їзд Рад нагородив Червоним прапором 49 комнезамів за “боротьбу з бандитизмом”) [17].

У голодні 1921-1922 рр. за ініціативою ВЦКНС було вирішено увесь зерновий фонд незаможних селян урожайних губерній, що утворювався з відсоткових відрахувань продподатку, передати на задоволення насіннєвих та продовольчих потреб населення неврожайних губерній та районів [18]. КНС брали активну участь у вилученні цінностей у церквах і монастирях на користь голодуючих, вводили добровільне самообкладання. Відповідно до різних статистичних матеріалів комнезами зібрали понад 250 тис. пудів хліба, що становило половину від загально зібраного по республіці.

Найінтенсивніше створення КНС відбувалося у Харківській та Полтавській губерніях. На початок липня 1920 р. тут було створено близько 700 КНС, на початок серпня - 3277, вересня - 5564, жовтня - 7681, листопада - 9599. Проте дана чисельність за різними джерелами коливається у межах 700-800 одиниць [19].

У квітні 1921 р. відповідно до Закону ВУЦВК про КНС комнезами були названі організаціями державного значення. У Законі від 13 квітня 1921 р. чітко визначаються права КНС, а Закон від 27 травня 1922 р. вносить корективи до діяльності КНС у зв'язку із запровадженням нової економічної політики. Постанова ВУЦВК від 5 грудня 1925 р. почала обмежувати адміністративні права комнезамів, відтепер їх основна діяльність зводилася до виробничо-господарської. Активізувалися чистки КНС: перша припала на кінець 1921 - початок 1922 р., друга - вересень 1922 р., третя - січень-травень 1923 р. Аналіз наявної літератури дозволяє констатувати, що було вичищено за згадані періоди понад 900 тис. осіб.

Із протоколів засідань правління комітету бідноти 1-го району (м. Кам'янець-Подільський) від 14 січня 1923 р. дізнаємося про обов'язкове виконання плану реквізицій зерна на користь Червоної Армії під час тижня шефства та про вилучення 9-тифунтового збору [10].

Липневий пленум ЦК КП (б) У 1925 р. у резолюції постановив реорганізувати КНС із організації державного значення в організацію громадську, звільнивши комнезами від адміністративно-державних функцій. IV пленум ЦКНС (серпень 1925 р.) ухвалив провести реорганізацію КНС.16 листопада 1925 р. ВУЦВК і Раднарком УРСР видали постанову про КНС, у якій реорганізували їх у добровільні громадські організації, котрі працювали на підставі окремого статуту.

У 1929 р. у комнезамів відбирають наступні функції: право заарештовувати, обшукувати та конфісковувати майно громадян. Завдання КНС - захищати інтереси всього незаможного селянства, проводити культурно-освітню роботу серед своїх членів, брати активну участь в усіх кампаніях на селі, притягати незаможне селянство до роботи сільради, її комісій, до роботи місцевих громадських організацій [25]. КНС налагоджували роботу хат-читалень, сільбудів, посилали незаможників на навчання до вузів та інших учбових закладів, проводили самомобілізації своїх членів для роботи на будівництві і в промисловості. Активною була участь комнезамівців у організації колгоспного руху.

V пленум ВЦКНС 16 лютого 1933 р. ухвалив ліквідувати організації КНС.8 березня 1933 р. ВУЦВК у своїй постанові визнав вірним рішення пленуму ВЦКНС про самоліквідацію КНС, зазначивши, “уряд певен, що незаможники, тепер уже колгоспники, ще активніше боротимуться проти куркуля та його агентури, за успішне виконання плану другої більшовицької п'ятирічки, будуть у передових лавах колгоспного активу. за перевиховання колгоспників на справжніх будівників безкласового соціалістичного суспільства" [19].

Подібно до комітетів незаможних селян, діяли селянські товариства взаємодопомоги. Вони були створені за постановою РНК УСРР від 23 грудня 1921 р. для покращення соціального забезпечення на селі, залучення широких селянських мас до нових структур на селі. Комітети займалися організацією допомоги при неврожаях, пожежах, інших стихійних лихах, допомагали державним органам легітимізувати більшовицьку владу на селі.

У 1924 р. в УСРР комітети взаємодопомоги почали працювати поруч соцзабезу, допомагаючи йому в справі забезпечення непрацездатних мешканців села. Селянські товариства взаємодопомоги утворювалися за постановою загальних зборів (сходу) громадян даного села, що не позбавлені виборчих прав конституцією. Органами керування селянських товариств взаємодопомоги були: загальні збори членів товариств, комітет товариства, що обирався із складу членів товариства. Кошти товариств були головним чином із членських внесків, добровільних надходжень і доходів від майна, що їм належало, закріпленої за ними землі, підприємств та ін. Основне завдання селянських товариств взаємодопомоги - допомогти незаможникові й середнякові забезпечити себе від випадкового лиха [26].

З 1924 р. побудова КВД здійснювалася на основі колективно - добровільного членства. Проте, як слушно зауважує М. Журба, “діяльність комітетів взаємодопомоги тривожила компартійне керівництво перспективою появи заможно-середняцької спілки, антиподом якої, при проведенні жорсткої класової селекції, могла стати ще одна незаможницька організація комбідівського зразка” [12]. Постановою ВЦВК та РНК УСРР від 13 серпня 1930 р. товариства взаємодопомоги були реорганізовані в каси взаємодопомоги колчленів.

У травні 1924 р. на ХІІІ з'їзді РКП (б) Й. Сталін наголосив, що “з масових організацій, які облягають нашу партію, слід звернути особливу увагу на кооперацію і на об'єднання робітниць та селянок. Я виділяю ці організації тому, що вони є в даний момент найбільш загрожуваними" [33].

Партійним організаціям, починаючи з 1925 р., рекомендували сприяти утворенню колгоспно-кооперативних об'єднань. Проте відродження селянської кооперації не відбулося. Партійні і державні органи залучали кооперацію до примусової колективізації селянства [2].

Як слушно зауважує С. Кульчицький “у директивних документах партії, які приймалися в 1925 р., вже почалася ззовні малопомітна, але істотна деформація концепції “кооперативного соціалізму. ”

У 1930 р. Й. Сталін оголосив, що “в кооперації засів непманський дух і його треба з неї вибивати”. Вождь партії вимагав усунення тих, хто, за критеріями більшовиків, не відповідав інтересам пролетаріату [31].

Важливу роль в адаптації населення до нових реалій існування відігравали профспілкові організації. Проте їх вплив на селянство не мав всезагального характеру.

У своїй дисертації історик та політолог С. Білошицький зауважував наступне: “Завданням профспілкових організацій була не лише передача імпульсів від влади до мас й, що не менш важливо, постачання інформації “верхам" щодо настроїв і потреб “низів”. В такому випадку партійний центр діставав можливість, якщо цього бажав, своєчасно вносити в свою політику відповідні корективи" [1].

Структурно всі працюючі на одному підприємстві або установі об'єднувалися в одну галузеву спілку та жорстко підпорядковувалися відповідному ЦК. Оновлений, зокрема, після вилучення меншовиків профспілковий апарат був не багаточисельним та добре контролювався “з гори”. У резолюції ІХ з'їзду КП (б) У, який відбувся в грудні 1925 р., зазначалося: “Вважати за потрібне домогтися зміцнення авторитету членів партії, що працюють у профспілках, насичення досить витриманим партійним кадром профспілок і закріплення тих, хто в своїй роботі проявив здатність і чуйність як до запитів з боку робітничої маси, так і до політики партії, яку вона проводить у відношенні до профспілок” [13]. У 1928 р. комуністи у профспілковому апараті складали більшість й були повністю підконтрольними новій владі.

Профспілки брали участь у виборах і роботі рад, органів робітничо-селянської інспекції, у здійсненні шефства робітничих колективів над селянами. Так, активну шефську роботу здійснювали робітники Вінниці у селах Телепеньки, Майдан-Чапельський, Жигалівка, Гуменне, Михайлів, Лукашівка, Ксаверівка, а залізничники Жмеренки, робітники Степанівського цукрозаводу - у селі Зарудинці. Посилились також шефські зв'язки профспілок та інших громадських організацій з частинами Червоної армії [28].

Профспілки, комнезами, комсомол та інші громадські організації Поділля, як і всієї України, в 1920-х роках спільно з державними органами брали активну участь у розвитку культурно-освітньої роботи. Насамперед це стосується справи ліквідації неписьменності, що дісталась від дореволюційного минулого [38].

громадська організація більшовик селянство

Проте влада добре розуміла, що найактивніше потрібно працювати із молоддю. Нові умови розвитку диктували такі завдання для молодіжних громадських організацій: прагнення до виховання радянської молоді відповідно до ідей марксизму-ленінізму, підготовка молоді до війни з імперіалізмом, виховання майбутніх партійних кадрів та ін.

Найактивнішу роль у залученні селянства до громадсько-політичного життя відігравала комсомольська організація. На думку історика Ю. Степанчука, “в основних програмних засадах цієї організації не приховувалося, що ЛКСМУ є класовою організацією лише робітничої молоді, завданням якої є боротьба за комунізм; ЛКСМУ має вертикальну централізовану організацію, втілює у життя політичний курс більшовицької партії, підлягає її політичному контролю тощо [37]". Основним критерієм для членства у ЛКСМУ була соціальна приналежність. “Комсомол - це не партійна організація, але вона є класова пролетарська організація. Її основне й провідне ядро - робітнича молодь. Комсомол приймає до своїх лав окремих представників дрібної міської буржуазії, що довели свою вірність пролетаріатові. На селі комсомол спирається на найбіднішу селянську й батрацьку молодь, приймаючи до своїх лав і найкращих представників середняцької молоді, що переходять на бік комунізму. Основне завдання комсомолу - це активна участь у діяльності держави, в реорганізації праці й освіти, а також вихованні робітничої молоді” [24].

Поступово саме члени ЛКСМУ на селі брали під власний контроль усі сфери життя сільської молоді: ідейно-політичну, соціальну, культурну тощо. З початку 20-х рр. була розгорнута потужна пропагандистська кампанія, у якій на комсомольські осередки покладалися великі сподівання. Наприклад, лише з 20 січня до 15 березня 1932 р. було мобілізовано 30 000 членів ВЛКСМУ на педагогічну роботу [7].

У Луганському окрузі комсомольцям доручили перевірку виконання сільрадами наказів виборців та “виховну роботу з куркулями й підкуркульниками. ” Стратегічною метою роботи комсомольців було обрання “комсомольців-батраків до рад" [3]. Луганська окружна організація ЛКСМ відрядила 160 комсомольців на два роки як секретарів сільрад.

Й. Сталін у 1925 р. на комсомол покладав великі сподівання, щодо роботи на селі: “100 тисяч комсомольського активу на селі - це така сила, для якої не може бути небезпечним жодний наплив селянської молоді” [34].

У березні 1927 р. у промові на V Всесоюзній конференції ВЛКСМ очільник держави схвально відгукувався про роботу “легкої кавалерії,” зауважуючи наступне: “Комсомол завжди йшов у нас в перших рядах наших бійців. Будемо сподіватися, що комсомол стоятиме і надалі в перших рядах, високо несучи вперед прапор соціалізму” [35].

Компартійна влада залучала комсомольців до участі в нарадах, мітингах, конференціях бідноти, до роботи у ревізійних комісіях. Під керівництвом комсомолу проводилися передвиборчі карнавали, лижні пробіги тощо. Створювалися ударні комсомольські бригади та направлялися для передвиборчої роботи на село. “Легка кавалерія" брала активну участь у ревізійно-обстежувальній роботі рад тощо [4]. Професійні якості, знання сільського господарства до уваги не бралися, важливіше значення мало бажання беззастережно виконувати накази влади. Наслідками такої роботи комсомольців на селі ставали розпалювання громадянської війни на селі.

Допомагали легітимізувати нову владу і школярі-піонери. “Основне завдання піонерських організацій в тому, щоб перетворити вузькі особисті інтереси, зв'язані з родинним життям, в інтереси класово-громадські, щоб виробити із дитини активного борця й будівника соціалістичного суспільства" [6].

Значну роль у СРСР було відведено жіноцтву, яке розглядалося як потужний невикористаний резерв трудової сили. Відтак завдання з перетворення жіноцтва в організовану та керовану соціальну реальність розглядалося керівниками радянської держави в якості одного з пріоритетів державної політики.

За ухвалою ЦК РКП (б) у вересні 1919 р. з “метою виховання робітниць і селянок у комуністичному дусі, залучення їх до соціалістичного будівництва" були створені жінвідділи (відділи парткомітетів по роботі серед трудящих жінок) [41]. Наприкінці 1919 р. в Україні при ЦК КП (б) У створено аналогічний відділ щодо роботи серед жінок. Однією із завідувачів жінвідділу при ЦК КП (б) У була відомий ідеолог соціальної рівності жінок О. Пілацька. Жінок долучали до розробки нових законів, пов'язаних з жіночою працею, сімейно-правовим становищем жінки у суспільстві, до участі у конференціях робітниць і селянок, проведення мітингів, пропагування спеціальної літератури, видання журналу “Комуністка" тощо.

Наприкінці 20-х років почали функціонувати жіночі професійні, культурно-просвітні товариства, що опікувалися питаннями соціалізації жінок, та жіночі ради, котрі залучали жінок до управління. Найчисельнішими товариствами були “Геть неписьменність”, “Друг дітей”. Їх створення відбувалося з ініціативи владних структур та під їх патронатом. Завдяки роботі товариств 5 мільйонів загальної кількості неписьменних по Україні жінок здобули початкову освіту [13].

Радянська влада, виокремивши активну частину жіночого населення та просуваючи її “на гору”, отримала прошарок жіночого населення, який повністю підтримував владу. Активістки, ударниці, комуністки, комсомолки очолювали жіночі відділи, спецкомісії по роботі з жінками, що відповідали за адаптацію жінок до нових реалій життя.

Таким чином, у 20-30-х рр. громадсько-політичні організації могли існувати у разі їхньої абсолютної більшовизації. Члени громадських організацій дотримувались прийнятих у них правил поведінки. Такі організації вимагали від своїх членів підпорядкування власних інтересів суспільним, пристосування до звичаїв і традицій організацій.

На селі у 20-х рр. головними політичними гравцями були сільради, волвиконкоми, комітети незаможних селян, селянські товариства взаємодопомоги. Найсуттєвішу допомогу радянська влада на селі отримала від комітетів незаможних селян. Більшовики впродовж 1920-1933 рр. використовували КНС УСРР як політичний елемент здійснення своєї диктатури та окремий орган, що мав допомогти консолідувати найбідніше населення села, “комітети незаможних селян - організація найбіднішого селянства. завданням яких було розшарувати село й боротися з куркулем [24].

Пріоритетне значення надавалося роботі з молоддю та її соціалізації через контрольовані громадські об'єднання, зокрема, ЛКСМУ, що функціонувала як громадська організація, проте мала всі ознаки партії.

У 20-30-х роках влада провела цілу низку заходів, спрямованих на залучення жінок до суспільно-громадського життя. Участь жінок у роботі громадських організацій повинна була зламати традиційну жіночу аполітичність та допомогти легітимізації більшовицької влади, зокрема на селі.

Примітки

1. Білошицький С.В. Формування монопартійної системи в Україні: передумови, форми і методи (1917 - перша половина 20-х рр): дис. канд. іст. наук: 07.00.01/Сергій Володимирович Білошицький. - К., 2001. - С.187.

2. Васильчук М.П. Крізь нашарування століття / М.П. Васильчук. - Хмельницький, 1997. - С.38.

3. Выборы в Советы и состав органов власти в СССР в 1929 г. - М., 1929. - С.23.

4. Там само. - С.28.

5. Головатий М.Ф. Класи і партії: навч. посіб. / М.Ф. Головатий. - К., 2008. - С.108.

6. Залужний О.С. Дитячі інтереси та як їх виявляти. Зміст піонерської роботи в СРСР / О.С. Залужний. - Х., 1927. - С.16.

7. Збірка документів, виданих у розвиток постанови ЦК ВКП (б) / [упоряд. Ю. Черченко, О. Кошель]. - Х., 1932. - С.109-110.

8. Історія українського селянства. Нариси в 2-х томах / [Андрощук О.В., Баран В.К., Блануца А.В. та ін.] - К., 2006. - Т.1. - 2007. - C.69.

9. Державний архів Хмельницької області (Держархів Хмельницької області). - Ф. П.458. - Оп.1. - Спр.324. - Арк.34.

10. Держархів Хмельницької області. - Ф. Р.2678. - Оп.1. - Спр.3. - Арк.3-4.

11. Журба М.А. Громадські об'єднання радянського села і національні меншини України (20-30 рр. ХХ ст.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора іст. наук: спец.07.00.01 “Історія України" / М.А. Журба [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http: www.disszakaz.com/obshchestvennie_ ob_edineniya_ ukrainskogo_sela.

12. Журба М.А. Селянські громадські об'єднання України в контексті міжреспубліканських зв'язків (20-ті рр. ХХ ст.) / М.А. Журба [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http: www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Gileya/ 2010_34/. /I12_doc. pdf.

13. КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК в 2-х томах - К., 1976. - Т.1. - С.361.

14. Комітети незаможних селян України (1920-1933): зб. документів і матеріалів / [упоряд. Г.Т. Ісип, А.П. Карташова, А.З. Міщенко та ін.]. - К., 1968. - С.4.

15. Там само. - С.7.

16. Там само. - С.9.

17. Там само. - С. 19.

18. Там само. - С.21.

19. Там само. - С.10.

20. Там само. - С.397.

21. Конституция УССР (Основной закон). - Офиц. изд. - К.: ГИПЛ, 1939. - С.27.

22. Конституція УСРР і СРСР / [За ред. проф.А.Л. Малиновського, Г. Александренка]. - Х., 1929. - С.44.

23. Там само. - С.40.

24. Там само. - С.42.

25. Там само. - С.43.

26. Там само. - С.46-47.

27. Матеріали до звіту Всеукраїнського центрального комітету незаможних селян. - Х., 1930. - С.4.

28. Нариси історії Поділля [На допомогу вчителю] / [за ред. Л.В. Баженова, І.С. Винокура, С.К. Гуменюка, О.М. Завальнюка та ін.] - Хмельницький, 1990. - С.232-233.

29. Отчет ЦК КП (б) У к V Всеукраинской партийной конференции / Приложение к журналу “Комунист”, 1920 - № 5 - С.3.

30. 30. Політичний терор і тероризм в Україні. XIX-XX ст. Історичні нариси/ [Д.В. Архієрейський, О.Г. Бажан, Т.В. Бикова та ін.]: відп. ред.В.А. Смо - лій. - К., 2002. - С.354.

31. Подолян В. Особливості діяльності споживчої кооперації Вінниччини в умовах голодомору 30-х років ХХ століття / В. Подолян, В. Беркут. - Вінниця, 2008. - С.37.

32. Свистович С.М. Громадські об'єднання України в політиці більшовицького режиму (20-30-х рр. ХХ ст.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора іст. наук: спец.07.00.01 “Історія України" / С.М. Свистович, 2007 - Режим доступу: http: www.dissland. info/. /obshchestvennie_ob_edineniya_v_politike.

33. Сталін Й. ХІІІ з'їзд РКП (б) 23-31 травня 1924 р. Організаційний звіт ЦК // Повне зібр. творів. - Т.6/Й. Сталін. - К., 1948. - С. 208.

34. Сталін Й. Про комсомольський актив на селі. Промова на засіданні Оргбюро ЦК РКП (б) 6 квітня 1925 р. / Й. Сталін // Повне зібр. творів. - Т.7. - К., 1948. - С.85.

35. Сталін Й. Промова на V всесоюзній конференції ВЛКСМ 29 березня 1927 р. / Й. Сталін // Повне зібр. творів. - Т.9. - К., 1949. - С.189.

36. Степанчук Ю.С. Діяльність громадських і політичних об'єднань УСРР у контексті соціальної політики більшовицького режиму в 1920-х - на початку 30-х рр. ХХ ст.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец.07.00.01 “Історія України" / Ю.С. Степанчук. - Черкаси, 2006 - С.15.

37. Там само. - С.12.

38. Суровий А.Ф. Роль профспілок та інших громадських організацій Поділля в розвитку освіти у 1920-х роках / А.Ф. Суровий, О.С. Марчак // Освіта, наука і культура на Поділлі: зб. наук. праць. - Кам'янець-Подільський, 2004. - Т.4. - С.321.

39. Сучасний тлумачний словник української мови: 65000 слів / [за заг. ред. д-ра філол. наук, проф. В.В. Дубічинського]. - Х., 2006. - С.573.

40. Українська Радянська енциклопедія. - К., 1960. - Т.3. - С.464.

41. Українська Радянська енциклопедія. - К., 1979. - Т.4. - С.134.

Размещено на Allbest.ru