Польсько-українські переговори 1649 р. в Переяславі: позиції сторін та основні результати

Размещено на http://www.allbest.ru/

Польсько-українські переговори 1649 р. в Переяславі: позиції сторін та основні результати

О.А. Юга

Анотація

В статті висвітлюється процес переговорів між представниками польського й українського урядів в лютому 1649 року у Переяславі та визначаються їх результати.

Ключові слова: Річ Посполита, Україна, еліта, король, гетьман, переговори.

Summary

In the article the process of negotiations is illuminated between the representatives of the Polish and Ukrainian governments in February, 1649 in Perejaslaw and their results are determined.

Keywords: Rich Pospolita, Ukraine, elite, king, hetman, negotiations.

Однією з важливих подій в історії польсько-українських відносин середини XVII століття були лютневі переговори 1649 року в Переяславі, які мали визначити характер подальших стосунків між Річчю Посполитою та козацькою Україною. В українській історіографії дане питання висвітлювалося в основному в контексті державотворчої діяльності Б. Хмельницького¹. Водночас, ряд питань, які торкаються сприйняття представниками польської політичної еліти переяславських переговорів як засобу розв'язання “української проблеми” та їх оцінок досягнутих результатів з точки зору впливу на і так доволі складне внутрішньополітичне становище Речі Посполитої, не знайшли належного висвітлення та потребують подальшого дослідження.

Відзначимо, що зважаючи на виснажливу для обох сторін військову кампанію осені 1648 року, польський король й український гетьман вирішили вдатися до переговорів, вирішальний етап яких мав відбутися в січні 1649 р. Щодо діяльності майбутньої комісії, то в листах до Б. Хмельницького Ян Казимир запевняв, що польські та литовські війська залишаться “на своїх місцях”, щоб вона була “спокійно відправлена” ². Ян Казимир обіцяв, що все, “що на тій комісії буде обговорене, те за суплікою послів від Війська Запорозького, на коронаційному сеймі хочемо затвердити” ³.

Водночас, якісно нових рис набули і плани Б. Хмельницького, який під впливом розмов з єрусалимським патріархом Паісієм (позиція, з якою патріарх виступав в українській справі, була результатом значного впливу київських кіл тогочасної інтелігенції, які і були власне виразниками національної ідеї ⁴) утвердився в намірах сформувати на звільненій з-під влади польської адміністрації українській території національну державу.

Таким чином, подальша доля польсько-українських відносин залежала від переговорів, які за пропозицією Б. Хмельницького мали відбутися в Переяславі. До складу польської делегації входили брацлавський воєвода А. Кисіль (голова), київський каштелян Максимиліан Бжозовський, новгород-сіверський хорунжий Микола Кисіль, львівський підкоморій Войцех Мясковський і брацлавський підчаший Якуб Зелінський, а також два королівські секретарі: Якуб Смяровський і Захарій Четвертинський ⁵. Як зазначає польський дослідник Я. Качмарчик, “такий її склад, здавалось би, свідчив про те, що цього разу вогонь на Україні вдасться погасити остаточно” ⁶. Проте, вже на початку подорожі її голова почав сумніватися, чи відбудуться переговори взагалі - суспільно-політична обстановка для них в Україні складалася несприятливо. Так, в одному з листів А. Кисіль писав: “весь український плебс залишається до цього часу у війську в козацькому титулі й не підкоряється своїм панам..., а підпорядковується самому Хмельницькому” ⁷. Комісари підкреслювали, що “бунтівні селяни. не бажають миру, а швидше постаралися б убити Хмельницького (якби він уклав мир)” ⁸. 11 лютого 1649 р. в листі до короля брацлавський воєвода зазначав, що “поки що нічого не змінилося на краще (в Україні - О.Ю.), все залишається як раніше”. Підкреслював, що “важко сподіватися на мир. Проте, що можливо, робимо через ксьондза митрополита й інших доброзичливих руських” ⁹. За його словами, Б. Хмельницький “свідомо зволікає, роздумуючи, що буде краще - комісія чи різні хитрощі”. Відтак, робив висновок А. Кисіль, “чи не в останні дні місяця (лютого - О.Ю.) можна чекати вирішення всіх питань” ¹⁰. Також попереджав, що “напоготові багато козаків і орда, і якщо б наші що-небудь задумали, в першу чергу небезпека буде загрожувати нам” ¹¹ (маючи на увазі склад комісії). Завершуючи листа, його автор зазначав: “так як привезли те, що він (Б. Хмельницький - О.Ю.) вимагав, тобто згоду на збільшення кількості реєстрового війська на 12 тисяч і відміну унії”, тому “зобов'яжемо його, щоб більше ніяких пунктів не пропонував, бо ходять чутки, що він збирається вимагати провінції, які сам захопив...” ¹² (мабуть, мова йде про звільнену від поляків територію Брацлавського, Київського, Волинського, Подільського і Чернігівського воєводств).

Попри все, А. Кисіль прагнув виконати свою місію ще до військової ради, яка мала відбуватися на Водохреща ¹³. Проте, на перешкоді комісарам став брак коштів, через що вони вирушили в дорогу значно пізніше запланованого часу.

До Переяслава польська делегація прибула 19 лютого¹⁴. Одним з важливих заходів А. Киселя по приїзді до міста стала видача універсалу до польських хоругв, які перебували в Подільському і Брацлавському воєводствах. У ньому воєвода повідомляв про початок діяльності комісії, висловлював надії, що вона “принесе заспокоєння, і той внутрішній вогонь буде погашений, і спільні сили на спільних неприятелів буде повернено”. Відтак наказував їм королівським іменем утриматися від “жодних під'їздів і наїздів, не чинити шкідливого замішання, ані не наближатися в київські краї”, бо відомості про таке зближення викликають “великий рух у війську Запорозькому” і можуть зашкодити переговорам. Кисіль погрожував покаранням кожному, хто б наважився “порушити комісію” ¹⁵.

Наступного дня, “щоб задобрити Хмельницького милістю короля”, йому було вручено передані Яном Казимиром атрибути гетьманської влади - булаву та корогву ¹⁶. У своїй промові до гетьмана А. Кисіль підкреслив, “наскільки великі дари, яких він бажав і сьогодні отримав від короля: прощення всіх його попередніх вчинків, свобода давньої грецької релігії, збільшення реєстрового війська, відновлення попередніх прав і свобод запорозьких, нарешті - командування військом” ¹⁷. Тому , на думку воєводи, було б справедливо, щоб гетьман, “як вірнопідданий його королівської милості, проявив вдячність за королівські милості” та постарався не допускати подальшого кровопролиття, не приймав би простих селян під своє заступництво, а сам приступив би “до укладення з комісарами договору”¹⁸. Також закликав гетьмана “не віддавати в руки поганству земель і з ними православної віри й церков святих”; застерігав, що “як Польща і Литва не можуть встояти перед поганством без Запорожжя, так і Запорожжя не може захиститися від поганства без польського жовніра”; радив прийняти королівську ласку, задовільнитися 12-тисячним (а хоч би і 15-тисячним) реєстром, відступити від черні та обернути зброю проти татар ¹⁹.

Проте, не все так складалося, як того прагнули король, канцлер, примас та брацлавський воєвода. Справа в тому, що станом на другу половину лютого 1649 р. український керманич завершив, в основному, розробку нової політичної програми, суть якої зводилася до визволення усіх етнічних українських земель з-під влади Речі Посполитої та утворення з них національної держави. Так, 23 лютого, у відповідь на пропозиції А. Киселя, Б. Хмельницький відверто зазначав, що “тепер вже часу нема (для переговорів і розмов - О.Ю.), вже доказав, про що ніколи не мислив, докажу й далі, що умислю: виб'ю з лядської неволі народ весь руський...”. Відзначив також міцність союзу з татарами, який “світ не розірве”, зауваживши при цьому: “за границю на війну не піду, шаблі на турків і татар не піднесу” ²⁰.

Найбільше А. Киселя стурбувало підкреслення гетьманом непорушності (“вічності”) союзу з татарами. Нагадаємо, що особисто воєвода та помірковане угруповання, до якого він належав, відстоювали концепцію, зміст якої полягав в залученні козацтва (шляхом переговорів та укладення відповідних угод) на свою сторону, з подальшим спільним виступом проти “невірних”. Проголошена гетьманом політична програма перешкоджала реалізації такого задуму.

Загалом, польська делегація була приголомшена заявами гетьмана. Як свідчить В. Мясковський, після такого “неприємного засідання” посли “повністю втратили надію на укладення мирного договору” ²¹.

Відтак, зважаючи на непримиренний настрій і гетьмана і всієї старшини, комісари всі свої зусилля спрямували на те, щоб укласти хоч якесь перемир'я і не стягнути на Річ Посполиту замість очікуваного миру війни. Щодо цього Б. Хмельницький спочатку рішуче заявляв, що ніякого перемир'я укладати не буде, тільки передасть лист до короля²². Але у відповідь на постійні прохання А. Киселя врешті-решт погодився підписати пункти перемир'я. Вони були наступні:

- скасувати унію в Київському воєводстві, призначити православному митрополитові місце в сенаті, гарантувати, що воєвода й каштелян в Київському воєводстві будуть православні;

- заборонити єзуїтам мешкати в Київському воєводстві;

- не призначати князя Вишневецького великим коронним гетьманом;

- відкласти завершення комісії та формування реєстру до Зелених Свят;

- на час перемир'я коронне і литовське війська не повинні входити в Київське воєводство, не переходити річок Горинь і Прип'ять, а від Подільського і Брацлавського воєводств - за Кам'янець. Українське військо також не мало права порушувати визначену лінію розмежування²³.

Комісари розцінювали запропоновані їм умови неможливими для реалізації. Різними способами переконували гетьмана, але нічого не могли вдіяти: “перекреслив наші пункти, сказав нам готуватися в дорогу з самим тільки листом, з війною швидко готовою” ²⁴. У такій ситуації, щоб попередити Річ Посполиту про небезпеку, а Б. Хмельницького “тим перемир'ям, хоч би й непевним” затримати над Дніпром, як пояснював Мясковський, комісари погодилися на запропоновані їм умови ²⁵. Як зазначає М. Грушевський, “постава козацька й цілого краю була така грізна, все так дихало близькою війною, що треба було годитися на все, коли не хотілося прискорити розриву” ²⁶. 24 лютого від імені комісарів було видано універсал, що повідомляв про укладене перемир'я й наказував польським військам “не порушувати тих пактів, і не переходити визначених місць під сеймовим і військовим каранням” та “не стинати людей по містечках і волостях” ²⁷.

Пізніше, на початку березня, в листі до короля польські комісари пояснювали причини, які змусили їх погодитись на укладення перемир'я на умовах продиктованих українським гетьманом, відзначаючи, що “війна вже була вирішена наперед, а бажанням Хмельницького було тільки затримати у себе комісарів, а тим часом рушити свої полки на Польщу”²⁸. Відтак, укладене перемир'я вважали позитивним здобутком, оскільки з його допомогою вдалося відтягнути війну, і Річ Посполита отримала можливість приготуватися до подальших подій. Водночас зазначали, що навіть виконання запропонованих Б. Хмельницьким умов не гарантувало спокою, оскільки, на їх думку, все буде залежати від впливів орди, котрій Хмельницький повністю підлягає, а також від відносин в самому гетьманському війську, які можуть принести “якусь несподіванку” ²⁹.

Остання зустріч комісарів з гетьманом відбулася 26 лютого 1649 р. Б. Хмельницький передав їм підписані ним умови перемир'я і два листи - один до короля, другий до канцлера ³⁰. Лист до короля містив умови гетьмана: “насамперед неволя, котру терпить наш руський (український - О.Ю.) народ, гірше турецької, у вірі своїй старожитній грецькій через унію, аби була знесена; тобто аби була одна Русь старинного грецького закону, владицтва і всі церкви скрізь в Короні й на Литві аби при народі руськім залишалися. Імені унії щоб не було; тільки римський і грецький закон, так як з'єдналася була Русь з Польщею. Владики, котрі схочуть зістатися при римськім законі, нехай здорові зістаються, віддавши Русі соборні церкви старинної фундації. А котрі хочуть зіставатися при грецькім законі, нехай зістаються при Русі. Повернувши, що чиє, коли зістануться тільки два закони, римський і грецький, як давно бувало, без унії, без якої жили в згоді, річ слушна буде” ³¹. Крім того, “воєвода київський аби був народу руського і закону грецького: щоб не наступав на церкви божі як теперішній воєвода, що з замку церкви викидав і будувати не дозволяв. Також аби митрополит наш київський мав місце в сенаті його королівської милості; щоб ми принаймні мали трьох сенаторів руських: між духовними митрополита, а між світськими воєводу й каштеляна київського, для охорони віри нашої й прав народу руського. Щоб в Києві всі костели й кляштори, які є, так нехай в цілості зістаються, тільки аби єзуїтів ніколи не було. Просимо, аби ті всі пункти були з ласки королівської і всієї Речі Посполитої нам позволені й затверджені. А ми готові закінчити комісію” ³². переговори переяслав польський гетьман

У результаті перемовин було досягнуто перемир'я, суть якого зводилася до того, що:

- гетьман, прийнявши хоругву й булаву, залишався з Військом Запорозьким у підданстві короля;

- комісія відкладалася до Зелених свят: тоді мало бути відокремлено поспільство від козацького війська і сформовано реєстр;

- лініями розмежування визначалися річки Горинь, Прип'ять та місто Кам'янець-Подільський; коронні й литовські війська не повинні були їх переходити, “а коли б переступили, повинні повернутися назад; також і Військо Запорозьке не має переходити цієї граничної лінії, і не повинно бути з обох сторін ніяких наїздів. Державці до того часу - Зелених свят, також не мають в'їздити до своїх домів за визначену граничну лінію, аби не доходило до жодного замішання”³³.

Варто відзначити, що вже остання зустріч гетьмана з комісарами не передбачала нічого доброго. Так, коли А. Кисіль нагадав йому, “щоб того перемир'я до Зелених свят дотримано”, Хмельницький відповів: “не знаю, що то буде з другої комісії, коли молодці не схочуть вдоволитися двадцятьма або тридцятьма тисячами реєстрового війська й удільним своїм панством (державою - О.Ю.). Побачимо!” ³⁴

На цьому переговори завершилися та розпочався процес втілення в життя визначених умов перемир'я обома сторонами.

Отже, проаналізувавши хід переговорів в Переяславі приходимо до висновку, що польська сторона залишилася в програші. Ще під час переговорного етапу влітку 1648 р. лідер поміркованого угруповання Є. Оссолінський закликав протидіяти можливим спробам Війська Запорозького відірвати “від тіла Речі Посполитої провінції чи якогось володіння” ³⁵. Лютнева ж угода про перемир'я яскраво засвідчила офіційне визнання Б. Хмельницького з боку польського уряду як фактичного правителя українських земель (відвойованих в Речі Посполитої в ході національно-визвольної боротьби). Таким чином, спроби Яна Казимира та діячів поміркованого угруповання польської еліти мінімальними поступками розв'язати “українську проблему” зазнали невдачі.

Попри все, вважаємо, що можливість остаточно розв'язати польсько-український конфлікт під час переговорів в Переяславі (не відтягуючи до весни) була. Ще 19 січня царський посол до Варшави Г. Кунаков повідомляв, що “у гетьмана у Богдана Хмельницького... і у всього Війська Запорозького вирішено: лише захоче король з ним війну замирити і заспокоїти навіки, і він би першу і головну справу вчинив, церкви . християнської віри в Києві і у всій Білій Русі (Україні) всі від унії вчинив вільними, і костелів би й унії зовсім не було. І передав би Київської і Білої Русі правління на їх гетьманську волю, а сам би король до Києва і до всіх. міст ні в суд і ні в що не вступався (не втручався - О.Ю.). І на тому б король і пани рада (сенатори - О.Ю.) присягнули і записю укріпили.” ³⁶. Як бачимо, сценарій подальшого мирного співіснування був, потрібно було лише реалізувати його. Проте, аналіз дій короля та представників поміркованих кіл еліти засвідчує, що вони (попри всю свою поміркованість) не готові були піти на такі поступки. Відтак, невизначеність польсько-українських відносин залишалася.

Література

1 Крип'якевич І.П. Богдан Хмельницький / І.П. Крип'якевич. - Львів, 1990; Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Хмельницький: Соціально-політичний портрет. - 2-ге вид., доп., перероб. / В.А. Смолій, В.С. Степанков. - К.: Либідь, 1995; Чухліб Т.В. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648-1714 рр. (видання друге, доопрацьоване) / Т.В. Чухліб. - К.: Арістей, 2005.

2 Michalowski J. Ksiega pamietnicza / J. Michalowski. - Krakow, 1864. - S. 219.

3 Грушевський М. Історія України-Руси / М. Грушевський. - К., 1995. - Т. 8. - Ч. 3. - C. 133.

4 Там само. - С. 121.

5 Качмарчик Я. Богдан Хмельницький / Я. Качмарчик. - Перемишль - Львів, 1996. - С. 96.

6 Цит. за: Смолій В. А. Богдан Хмельницький: Соціально-політичний портрет. - 2-ге вид., доп., перероб. / В.А. Смолій, В.С. Степанков. - К.: Либідь, 1995.- С. 200.

7 Там само.

8 Документы об освободительной войне украинского народа 1648 - 1654 гг. (далі ДОВ). - К., 1965. - С. 202.

9 Там само. - С. 203.

10 Там само.

11 Там само.

12 Грушевський М. Названа праця. - Т. 8. - Ч. 3. - C. 139.

13 Michalowski J. Op. cit. - S. 370-371.

14 Grabowski A. Ojczyste spominki / A. Grabowski. - Krakow, 1845. - T. 2. - S. 1213.

15 Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы в трех томах (далі ВУсР). - М., 1953. - Т. II. - С. 115.

16 Там само. - С. 116.

17 Там само.

18 Michalowski J. Op. cit. - S. 375.

19 ВУсР. - Т. II. - С. 118.

20 Там само. - С. 119.

21 Michalowski J. Op. cit. - S. 380.

22 Ibidem. - S. 380-381.

23 Ibidem. - S. 381.

24 Ibidem.

25 Грушевський М. Названа праця. - Т. 8. - Ч. 3. - С. 141-142.

26 Grabowski A. Op. cit. - T. 2. - S. 13-14.

27 Zbior pami"tnikow do dziejow polskich. -Warszawa, 1859. - T. IV. - S. 381.

28 Ibidem.

29 Michalowski J. Op. cit. - S. 382.

30 Ibidem. - S. 366.

31 Ibidem. - S. 367.

32 Ibidem. - S. 367-368.

33 Ibidem. - S. 383.

34 Radziwill A. S. Pami"tnik o dziejach w Polsce, 1647-1656 / A. S. Radziwill. - Warszawa, 1980. - T. 3. - S. 103.

35 Цит. за: Смолій В. Богдан Хмельницький / В. Смолій, В. Степанков. - К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 2003. - С. 174.

Размещено на Allbest.ru