Питання релігійної історії Правобережної України другої половини ХІХ - початку XX ст. У звітах обер-прокурора св. Синоду

І.А. Опря

У статті охарактеризовано інформаційний потенціал звітів обер-прокурора Синоду, вказано можливості використання його матеріалів для дослідження релігійної історії Правобережної України другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

Звіти обер-прокурора також засвідчують співпрацю православного духовенства з державними органами влади у переслідуванні релігійних конкурентів.

Ключові слова: звіт, обер-прокурор, церква, конфесія, Синод.

В статье охарактеризован информационный потенциал отчетов обер-прокурора Синода, указано возможности использования его материалов для исследования религиозной истории Правобережной Украины второй половины XIX - начала ХХ в.

Ключевые слова: отчет, обер-прокурор, церковь, конфессия, Синод.

Key words: report, Ober-Procurator, Church, denomination, Synod.

Протягом останніх трьох десятиліть історія церкви, релігії, окремих конфесій в Україні відноситься до пріоритетних напрямків історичної науки. Особливу увагу науковців, котрі працюють у даній царині, привертає період другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Важливим джерелом у вивченні питань релігійної історії цього періоду є різного роду звіти церковних діячів та державних чиновників. Серед них особливе місце займають звіти світського керівника Російської православної церкви - обер-прокурора Святійшого Синоду. Дослідники історії церкви згадують про це джерело у контексті своїх наукових розвідок, при аналізі джерельної бази кандидатських та докторських дисертацій, втім інформаційний потенціал цього джерела для вивчення діяльності Російської православної церкви, міжконфесійних стосунків не був належним чином оцінений. Тому, метою даної статі є заповнення цієї прогалини.

Загальновідомим фактом є те, що Російська імперія вирізнялася добре налагодженою роботою бюрократичного апарату. Не стала тут виключенням і Православна церква, включена до державної структури та підпорядкована загальноімперським інтересам. Кожен священик мав подавати інформацію про свою роботу та стан справ на підконтрольній території своєму керівництву. Благочинні складали звіти по благочинницьким округам і направляли їх єпархіальному керівництву, на основі чого складалися загальні єпархіальні звіти, котрі й відправлялися у Санкт-Петербург. Останні аналізувалися, систематизувалися і ставали основою для загального звіту по імперії, який носив назву «Всепідданіший звіт обер-прокурора Святійшого Синоду по відомству Православного сповідання». Щороку (інколи раз на два роки) ці звіти публікувалися, а уривки з них передруковувалися в церковних періодичних виданнях [9; 10; 11].

Звіти обер-прокурора складалися за загальною схемою, а отже мали подібний зміст, втім з певними відмінностями, котрі визначалися більш чи менш важливими подіями в історії Православної церкви за певний рік. Як правило, зміст містив такі розділи: Управління, Церкви і монастирі, Зміцнення віри і благочестя, Постанови і розпорядження по духовному відомству, Духовна освіта, Матеріальні кошти церковних установ і церковного управління, Ставлення Російської церкви до єдиновірних церков Сходу і слов'янських земель.

Як видно зі змісту, звіт обер-прокурора торкався усіх аспектів діяльності Православної церкви. Важливість західного регіону імперії, до якого відносилася і Правобережна Україна, обумовлювала особливу увагу до нього з боку авторів звіту. У розділі «Зміцнення віри і благочестя» часто містився підрозділ під назвою «Становище православ'я в західних єпархіях». Тут аналізувалася непроста етноконфесійна ситуація краю, вказувалися конкретні дії влади і церкви для захисту православ'я від негативних впливів інших релігійних організацій тощо. Традиційно, з року в рік посилена увага зверталася на негативну роль католицизму в регіоні. Зокрема, у звіті за 1888-1889 рр. вказувалося, що «головним ворогом, могутнім і небезпечним, для успіхів зміцнення і поширення православної віри в західних єпархіях тепер, як і раніше, є католицьке духовенство, з його затятою нетерпимістю до всього російського і православного» [4, с.138].

Втім, крім католицизму у Правобережній Україні для православ'я існувала інша загроза - різні пізньопротестантські громади адвентистів, баптистів, євангельських християн, яких в звітних документах часто характеризували як «сектантів» чи «штундистів». Матеріали звітів обер-прокурора засвідчують зростаючу з 90-х років ХІХ ст. стурбованість церковного керівництва з приводу поширення цих віровчень у православному середовищі. Оскільки церква була складовою частиною держави, то недбале чи зневажливе ставлення віруючих до неї, а тим більше перехід в інше сповідання, однозначно розцінювалося владою як прояв настроїв, спрямованих на підрив існуючого суспільного ладу. Тому подібне ставлення викликало цілком закономірну негативну реакцію з боку державних структур. Як зазначалося в звіті обер- прокурора Св. Синоду за 1900 р., «розрив з православ'ям на ґрунті раціоналістичного сектантства, є розривом і з російською народністю і з російським державним устроєм» [8, с.241].

Значною мірою швидке поширення пізньопротестантських ідей пояснювалося активною участю усіх членів громади у місіонерській діяльності. Ця особливість не залишилася поза увагою представників Російської православної церкви. У звіті обер- прокурора Св. Синоду К.П. Побєдоносцева за 1894-1895 рр. зазначалося, що найбільш характерною рисою штундизму була «фанатична завзятість і безмежна наполегливість послідовників його в пропаганді. Маючи завжди при собі Євангеліє, штундисти не пропускають ні найменшої нагоди для поширення своєї єресі. При усілякій зустрічі з православним вони намагаються завести розмову про віру і виставляють на показ уявну істинність і переваги свого лжевчення, підкріплюючи свої аргументи читанням відповідних місць Св. Письма і тенденційним їх поясненням. Вони ходять для цього по хатам православних, а інші прямо і відкрито проповідують своє лжевчення на вулицях, площах і базарах» [5, с.221]. Ці думки перегукуються зі свідченнями інших православних діячів. Єпархіальний місіонер М. Бєлогорський у рапорті на ім'я митрополита Флавіана від 4 травня 1907 р. вказував, що після 1905 р. «не лише...проповідники штундизму, але й кожний рядовий сектант, почали вести пропаганду свого вчення зовсім відкрито, наполегливо і безперервно» [3, арк.1 зв.]. У доповідній записці до Департаменту духовних справ (1910 р.) зазначалося, що поряд з поширенням баптизму, євангельського християнства і адвентизму чисельними місцевими і роз'їзними проповідниками, активна пропаганда цих вчень здійснювалася також «всіма взагалі рядовими членами громад» [2, л.197 об.].

Розповсюдження пізнього протестантизму на території Правобережної України було зумовлено й сприятливими умовами для його поширення. Значною мірою нові релігійні вчення знаходили підтримку в рядах селян. Цілком слушною видається думка українського дослідника О. Ігнатуші, котрий вважає, що велика кількість селянства виявилася соціально незахищеною в умовах формування ринкових відносин. Безпосередній вплив на нього більш підприємливих та заможних сусідів неправославного сповідання (німецькомовного католицького, лютеранського, менонітського населення, поляків, євреїв) та деякі вдалі зразки наслідування їм розмивали традиційну ортодоксальність. У селянському середовищі ширилися раціоналістичні ідеї релігійного пробудження, яскравим виразником якого був протестантизм [12, с.39]. Матеріальні та соціальні аспекти поширення євангельського руху серед селян не залишалися поза увагою діячів РПЦ, щоправда, вони їх характеризували з негативного боку. «Штундист у Євангелії шукає виправдання своїх соціальних і суспільно- економічних сподівань, - зазначалося у звіті обер-прокурора Св. Синоду за 1900 р., - він дивиться на Євангеліє, як на кодекс правил соціального і суспільно-економічного життя, і тому не дух свій влаштовує за Євангелієм, а пристосовує євангельські тексти до своїх переконань, створених під впливом умов матеріального життя . Унаслідок того ж матеріалістичного напряму штундистів, найулюбленіші у них питання - питання соціальні. Штундисти, котрі неохоче вступають у бесіди з питань віри, готові із задоволенням, скільки завгодно, говорити з питань нерівності багатств і статків, рівного розподілу майна, перерозподілу землі та ін.» [8, с.239].

У вказаний період помітним було й збільшення чисельності сектантів за рахунок робітників. Цей процес не набув масового характеру, але для декого з них шлях до протестантської громади був цілком закономірним і об'єктивно зумовленим. На той час більшу частину робітництва становили вчорашні селяни, змушені змінити свій соціальний статус під тиском несприятливих умов життя - малоземелля, зростання цін на землю тощо. Руйнування традиційного укладу життя, який протягом тривалого часу перебував під впливом православ'я і залишався майже незмінним, викликало трансформації в свідомості цих людей, певні зміни в їхніх ціннісних орієнтирах. Попередній спосіб життя, обґрунтування його доцільності тісно пов'язувалися з православною церквою. Відповідно, вимушені зміни в житті колишніх селян призводили до зневіри частини з них в ідеалах православної церкви. Додатковими стимулюючими факторами у цьому процесі виступали кризовий стан РПЦ, який вона переживала на той час, та самі умови міського життя, котрі створювали кожній особі ширші можливості в порівнянні з селом для реалізації свободи совісті. Збайдужіння частини робітників до православної церкви призводило до відмови окремих з них від релігійного світобачення взагалі. Проте для інших цей процес обертався пошуком альтернативної релігійної системи, якою, в силу ряду причин, ставали різні пізньопротестантські вчення. А тому стан робітництва був досить сприятливим середовищем для діяльності сектантських місіонерів, чим вони успішно користувалися. Ці процеси також не залишилися поза увагою укладачів звітів обер-прокурора. У звіті за 1898 р. вказувалося на існуючу тенденцію поширення протестантських ідей у стані робітників. «Промисловий рух, що посилився останнім часом, призвів до заснування в багатьох місцях заводів, які залучають до роботи нерідко багатотисячну масу робітничого населення, котра залишається без церкви і богослужіння, чим і користуються проповідники штунди, що проникають в робітниче середовище» [6, с.101]. синод духовенство релігійний україна

Аналіз звітів обер-прокурора Св. Синоду дає змогу дослідити співпрацю державних та церковних органів влади у боротьбі з конкурентами у духовній сфері. Зокрема, окремим аспектом співробітництва православного духовенства з органами влади у боротьбі з сектантством, стала участь священиків у так званій «сек- тознавчій експертизі», яка почала застосовуватися з 1899 р. Зміст її полягав у тому, щоб визначити приналежність віруючих, котрі поставали перед судом, до того чи іншого напрямку сектантства. Православне духовенство, яке запрошувалося у суди для проведення таких експертиз, було зацікавленою стороною, а тому далеке від об'єктивності. Щоб підвести під звинувачення сектантів законодавчу базу, їх упереджено класифікували як штундистів, тобто представників секти, особливо небезпечної для державного устрою. При проведенні «експертизи» священики вдавалися до своєрідної методики. Вони не шукали ознак штундизму у віровченні звинувачених, а виходили з того, що «російських баптистів» бути не може, а тому усі звинуваченні є штундистами, у крайньому випадку штундо-баптистами.

З позиції формальної логіки таке пояснення виглядає досить дивним, проте воно отримало схвалення з боку обер-прокурору Св. Синоду К.П. Побєдоносцева. У звіті за 1899 р. він зазначав, що «експерти місіонери і представники науки дали у цьому відношенні новий правильний напрямок судовим процесам про богомольні зібрання штунди, пояснивши суддям, що ні наука, ні закон, ні місіонерська практика не знають секти російських баптистів, а лише штундистів; відомий в науці напрямок «штундобаптизм» є лише фракція секти, а не окрема секта» [7, с.125-126]. Про те, що подібна класифікація була упередженою, свідчили чисельні факти виправдання сектантів у вищих судових інстанціях, де за основу бралися не результати сектознавчої експертизи, а наявність чи відсутність у віровченні звинувачених ознак штундизму, чітко визначених у законодавстві. Типовим прикладом у цьому відношенні може бути судовий процес над баптистами с. Пекарщини Житомирського повіту Волинської губернії К. Авдейчуком та К. Поліщуком у 1902 р. За експертною оцінкою священика В. Левицького, вони характеризувалися штундистами. На основі такої оцінки мировий суд визнав їх винними у влаштуванні штундистського молитовного зібрання і призначив їм покарання у вигляді штрафу у 50 руб. із заміною арештом на 3 тижні. Віруючі подали апеляцію на рішення суду і 7 травня 1903 р. з'їзд мирових суддів виніс їм виправдувальний вирок на підставі відсутності в їхньому вченні ознак, притаманних штундизму [1, л.101 об., 103 об.].

Звіти обер-прокурора містять цінну статистичну інформацію. Зокрема, на їх основі можна скласти уявлення про рівень фінансування православного духовенства. Відомо, що частка духовенства, яка отримувала заробітну плату з державного бюджету, була не скрізь однаковою і залежала від місця розташування єпархії. Перевагу мали західні губернії Російської імперії, де посилене фінансування православного кліру пояснювалося необхідністю нейтралізації католицьких та уніатських впливів. Так, наприклад, у 1900 р. цей привілей поширювався на три чверті українських парафій. То був найвищий показник в імперії. А в межах України пріоритет у фінансуванні надавався правобережним єпархіям [13, с.46-47]. З 5228 існуючих тут в 1900 р. православних церков державне утримання мали причти 4176 церков, що складало 80% від їх загальної кількості. В середньому на кожну з них у тому ж 1900 р. припадало у Волинській єпархії - 388 руб., у Київській - 387 руб., у Подільській - 346 руб. на рік [8, с.7-8, 33-34]. Крім того, з 1899 р. в окремих парафіях Київської єпархії, «найбільш вражених штундою», була підвищена оплата роботи священиків до 600 руб., а псаломщиків - до 200 руб. на рік [7, с.144].

Обмежений обсяг статті не дозволяє охарактеризувати усі сфери діяльності православної церкви, що знайшли відображення на сторінках звітів обер-прокурора, але й подана вище інформація свідчить про значну інформативну наповненість та високі потенційні можливості цього джерела для дослідження історії церкви. На нашу думку, особливе значення звітів полягає у тому, що представлена у них інформація носить аналітичний характер, тож дає пояснення окремим тенденціям розвитку церкви, її взаєминам з державною владою та іншими конфесіями.

Список використаних джерел та літератури

2. РГИА, ф. 821, оп. 133, д. 199.

3. ТТДТА України в м. Києві, ф. 127, оп. 1006, спр. 79.

4. Всеподданнейший отчет обер-прокурора Святейшего Синода К. Победоносцева по ведомству православного исповедания за 1888 и 1889 годы. - СПб. : Синодальная типография, 1891.

5. Всеподданнейший отчет обер-прокурора Святейшего Синода К. Победоносцева по ведомству православного исповедания за 1894 и 1895 годы. - СПб. : Синодальная типография, 1898.

6. Всеподданнейший отчет обер-прокурора Святейшего Синода К. Победоносцева по ведомству православного исповедания за 1898 год. - СПб. : Синодальная типография, 1901.

7. Всеподданнейший отчет обер-прокурора Святейшего Синода К. Победоносцева по ведомству православного исповедания за 1899 год. - СПб. : Синодальная типография, 1902.

8. Всеподданнейший отчет обер-прокурора Святейшего Синода К. Победоносцева по ведомству православного исповедания за 1900 год. - СПб. : Синодальная типография, 1903.

9. Извлечение из всеподданнейшего отчета обер-прокурора Святейшего Синода по ведомству православного исповедания за 1866 год // Киевские епархиальные ведомости. - 1868. - № 5, отдел 2. - С. 204-216.

10. Извлечение из всеподданнейшего отчета обер-прокурора Святейшего Синода по ведомству православного исповедания за 1866 год // Киевские епархиальные ведомости. - 1868. - № 7, отдел 2. - С. 285-306.

11. Раскол и сектантство. По Всеподданнейшему отчету г. Обер-прокурора Св. Синода за 1898 г. // Миссионерское обозрение. - 1901. - Апрель. - С. 455-472.

12. Тгнатуша О.М. Тнституційний розкол православної церкви в Україні: ґенеза і характер (ХТХ ст. - 30-ті рр. ХХ ст.) / О.М. Тгнатуша. - Запоріжжя : Поліграф, 2004.

13. Надтока Г.М. Православна церква в Україні 1900-1917 років : соціально- релігійний аспект / Г.М. Надтока. - К. : Знання, 1998.

Размещено на Allbest.ru