Охорона археологічної спадщини у діяльності державних та громадських установ Києва (1835-1934)

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 904:351.853(477-25)]"1835/1934"(043.3)

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКЕ ТОВАРИСТВО ОХОРОНИ ПАМ'ЯТОК ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ

ЦЕНТР ПАМ'ЯТКОЗНАВСТВА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Охорона археологічної спадщини у діяльності державних та громадських установ Києва (1835-1934)

26.00.05 - Музеєзнавство. Пам'яткознавство

Горькова Анастасія Олексіївна

Київ - 2015

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історичного пам'яткознавства Центру пам'яткознавства Національної академії наук України і Українського товариства охорони пам'яток історії та культури.

Науковий керівник: кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Сенченко Наталія Миколаївна, Центр пам'яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, старший науковий співробітник відділу історичного пам'яткознавства

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, старший науковий співробітник Гаврилюк Надія Оксентіївна, Інститут археології НАН України, провідний науковий співробітник відділу античної археології

кандидат історичних наук Крайній Костянтин Костянтинович, Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, начальник відділу наукових видань

Захист відбудеться 28 квітня 2015 р. об 11:00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.252.01 у Центрі пам'яткознавства НАН України і УТОПІК (адреса: 01015, м. Київ, вул. Лаврська, 9, корп. 19).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Центру пам'яткознавства НАН України і УТОПІК (адреса: 01015, м. Київ, вул. Лаврська, 9, корп. 19).

Автореферат розіслано 26 березня 2015 р.

В. о. вченого секретаря спеціалізованої вченої ради, кандидат технічних наук, старший науковий співробітник В. О. Константинов

АНОТАЦІЯ

Горькова А.О. Охорона археологічної спадщини у діяльності державних та громадських установ Києва (1835-1934). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 26.00.05 - Музеєзнавство. Пам'яткознавство. - Центр пам'яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. - Київ, 2015.

Дисертація є першим комплексним науковим дослідженням, що розкриває трансформацію форм та напрямів діяльності київських державних та громадських установ з охорони, вивчення і використання археологічної спадщини в Україні. Пам'яткоохоронну справу розглянуто як поступальний та нерівномірний процес, що зароджується із появою одиничних осередків дослідження пам'яток і розвивається у складну систему.

На основі аналізу широкого кола архівних та опублікованих джерел вперше виділено та охарактеризовано основні етапи розвитку охорони археологічних пам'яток в Києві у період з 1835 до 1934 рр. Проаналізовано структуру київських державних і громадських установ та основні закономірності їх взаємодії у сфері охорони та збереження пам'яток археології. Висвітлено складний процес оформлення нормативно-правової бази охорони пам'яток культури. Динаміка розвитку київських установ висвітлена в історичному контексті.

У дисертації узагальнено основні здобутки київських державних і громадських організацій у виявленні та збереженні археологічних пам'яток, з'ясовано, які з них використовуються у сучасній пам'яткоохоронній роботі. На основі отриманих результатів вироблено ряд практичних рекомендацій щодо удосконалення вивчення, збереження та охорони археологічної спадщини.

Ключові слова: археологічна спадщина, державні та громадські установи, вищі навчальні заклади, історичні товариства, пам'яткоохоронна діяльність, археологічні з'їзди, система, законодавство, пам'ятки археології, Київ.

Горькова А.А. Охрана археологического наследия в деятельности государственных и общественных учреждений Киева (1835-1934). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 26.00.05 - Музееведение. Памятниковедение. - Центр памятниковедения НАН Украины и Украинского общества охраны памятников истории и культуры. - Киев, 2015.

Диссертация является первым комплексным научным исследованием, которое раскрывает трансформацию форм и направлений деятельности киевских государственных и общественных учреждений по охране, изучению и использованию археологического наследия в Украине. Памятниковедческое дело рассмотрено как поступательный и неравномерный процесс, который зарождается с появлением единичных обществ исследования памятников и развивается в сложную систему.

На основе анализа широкого круга архивных и опубликованных источников впервые выделены и охарактеризованы основные этапы развития охраны археологических памятников в Киеве в период с 1835 по 1934 гг. Проанализирована структура киевских государственных и общественных учреждений и основные закономерности их взаимодействия в сфере охраны и сохранения памятников археологии. Освещен сложный процесс оформления нормативно-правовой базы охраны памятников культуры. Динамика развития киевских учреждений освещена в историческом контексте. В диссертации обобщены основные достижения киевских государственных и общественных организаций, которые занимались выявлением и сохранением археологических памятников, выяснено, какие из них используются в современной памятникоохранной работе. На основе полученных результатов сделано ряд практических рекомендаций по совершенствованию изучения, сохранения и охраны археологического наследия. Ключевые слова: археологическое наследие, государственные и общественные учреждения, высшие учебные заведения, исторические общества, памятникоохранная деятельность, археологические съезды, система, законодательство, памятники археологии, Киев.

Gorkova А. О. Protection of the archeological heritage as a part of activities conducted by state and public organizations of Kyiv (1835-1934). - Manuscript.

Thesis for a degree of Candidate of Historical Sciences with major in 26.00.05 - Museology. Monument study. - Monument Study Center of Ukrainian National Academy of Sciences and Ukrainian Society of Historical and Cultural Heritage Protection. - Kyiv, 2015.

The thesis is the first comprehensive scientific research that discovers transformation of activity forms and directions of Kyiv state and public organizations in the sphere of protection, study, and use of the archeological heritage in Ukraine. Relevance of the selected subject is caused by increase of interest in issues of protection and efficient use of historical and cultural assets. Preservation of the archeological heritage of Ukrainian people is one of priority tasks of domestic state policy. Modern optimization needs both of the state policy in the sphere of monument protection, and reformation of practical work in this sphere of social life made relevant a need in search of scientifically substantiated approaches to protection of the archeological heritage on the bases of engagement of the national experience.

In Ukraine (1835-1934) monument protection was an advancing and uneven process that occurred due to development, improvement, and substitution of one monument protection institutions by others. Development dynamics of Kyiv organizations is covered in a historic context. It has been analyzed a structure of Kyiv state and public institutions and basic principles of their interaction in the sphere of protection and preservation of archeology monuments. A complicated formation process of laws and regulations in the sphere of cultural heritage protection is included in the thesis. It is established that scientific achievements of leading centers in the sphere of monument protection are becoming indicators of a general trend in the scientific research, reflecting the formed scientific thinking at the first historic stage.

On the basis of analysis of a wide range of archival and published sources it has been firstly singled out and characterized main development periods of archeological monument protection in Kyiv from the 30ies of the ХІХ to the 30ies of the ХХ century: three periods of the pre-Soviet times that describe work of six separate organizations and two higher educational institutions of historical and archeological types (1834-1917); one period of Soviet Ukraine times that represents formation of archeological heritage protection system in Kyiv and describes work of five monument protection organizations and one higher educational institution (1917-1934).

Key words: archeological heritage, state and public institutions, higher educational institutions, historical societies, monument protection activity, archeological conferences, system, laws, historical monuments, Kyiv.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Особливе місце в системі охорони культурної спадщини займають археологічні пам'ятки як невідновлювальне джерело знань про історичне минуле, що містить значний масив інформації про походження багатьох сучасних соціокультурних, політичних та історичних явищ.

Актуалізація проблем охорони археологічної спадщини обумовлена рядом об'єктивних причин, що мають негативний вплив на стан збереженості археологічних пам'яток. Серед них: незахищеність від руйнівного впливу антропогенних та екологічних факторів; відсутність механізму практичної реалізації нормативно-правової бази; недостатньо скоординована взаємодія державних і громадських органів у пам'яткоохоронній сфері тощо. Тому необхідний пошук науково обґрунтованих шляхів подолання негативних тенденцій, які проявились у галузі охорони археологічних пам'яток, перегляд концептуальних підходів до їх збереження.

Ґрунтовний аналіз науково-теоретичної розробки проблематики в історіографії свідчить, що питання охорони археологічних пам'яток у діяльності державних і громадських установ Києва (1835-1934 рр.) є важливим і поки що не було предметом спеціального вивчення.

Дослідження пам'яткоохоронної діяльності державних і громадських установ Києва у галузі охорони археологічної спадщини, вивчення та систематизація наукового доробку кількох поколінь дослідників, узагальнення та використання передового досвіду дасть можливість виробити нові підходи до оцінки існуючої спадщини, окреслити шляхи оптимізації роботи державних і громадських установ у цьому напрямі. Правильно відрегульований механізм практичних заходів із вивчення, охорони та популяризації пам'яток археології забезпечить стабільність культурного розвитку, стійку позицію на міжнародній арені за рахунок збереження національно-культурної самобутності та відродження національної пам'яті народу. Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є складовою науково-дослідних робіт Центру пам'яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам'яток історії та культури: «Актуалізація науково-технічної спадщини в пам'яткоохоронній та музейній діяльності» (державний реєстраційний № 0112U003192); «Культурна спадщина у формуванні соціогуманітарного простору в Україні на початку ХХІ століття» (державний реєстраційний № 0113U000393).

Мета дослідження - здійснити комплексний історичний аналіз діяльності державних та громадських установ Києва у галузі охорони та збереження археологічної спадщини у 1835-1934 рр.

Відповідно до поставленої мети визначено наступні завдання дослідження:

- визначити рівень науково-теоретичної розробки проблематики в історіографії та проаналізувати джерельну базу;

- вивчити історичну обумовленість виникнення перших київських осередків з охорони археологічної спадщини;

- проаналізувати структуру київських державних і громадських установ та основні закономірності їх взаємодії у сфері охорони та збереження археологічних пам'яток;

- розкрити еволюцію форм та напрямів роботи державних установ і громадських організацій Києва;

- визначити і дати характеристику основних етапів розвитку охорони археологічних пам'яток у Києві;

- на основі вивчення архівних та інших джерел висвітлити основні здобутки київських державних і громадських організацій у виявленні та збереженні археологічних пам'яток, з'ясувати, які з них використовуються у сучасній пам'яткоохоронній роботі;

- проаналізувати вплив нормативно-правових актів досліджуваного періоду на охорону, збереження та використання пам'яток археології;

- запропонувати ряд практичних рекомендацій щодо удосконалення вивчення, збереження та охорони археологічної спадщини.

Об'єктом дослідження є історичний процес формування та становлення охорони археологічної спадщини в Україні.

Предметом дослідження є трансформація форм та напрямів діяльності київських державних та громадських установ з охорони, вивчення і використання археологічної спадщини.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 1835 до 1934 рр. Нижня хронологічна межа обумовлена створенням першого осередку дослідження археологічних пам'яток у Києві. Верхня - визначається переломним періодом у формуванні системи охорони археологічної спадщини, ліквідацією в Києві провідного академічного центру координації археологічних та пам'яткоохоронних досліджень.

Географічні межі дослідження охоплюють території, на яких київські державні та громадські установи проводили пам'яткоохоронні роботи.

Методологічні засади дослідження ґрунтуються на принципах історизму, наукової об'єктивності та системності, діалектичному підході до історичних явищ. Відповідно до поставленої мети і завдань було використано сукупність загальнонаукових, міждисциплінарних та спеціальних методів дослідження. Серед загальнонаукових методів застосовано методи аналізу, синтезу, абстрагування, узагальнення, індуктивний, дедуктивний, методи аналогії. Серед спеціальних методів - проблемно-хронологічний, історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний, історико-системний, діахронний, ретроспективний. Використання даного методичного комплексу дало можливість висвітлити історію пам'яткоохоронної діяльності київських установ в археологічній галузі.

Наукова новизна полягає в тому, що вперше підготовлено наукову працю, де комплексно досліджено процес формування та становлення охорони археологічної спадщини у діяльності державних і громадських установ Києва у період з 1835 до 1934 рр. На основі аналізу широкого кола архівних джерел та опублікованих матеріалів виявлено маловивчені аспекти розвитку державних і громадських установ у сфері охорони археологічної спадщини та переосмислено їх з позицій сучасності. Узагальнено розмаїття форм і напрямів діяльності цих установ у комплексі заходів з вивчення, охорони та популяризації пам'яток археології. Здійснено аналіз їх здобутків та прорахунків. Виявлено взаємозв'язок київських інституцій як невід'ємних складових всеукраїнського пам'яткознавства досліджуваного періоду, а також висвітлено можливість використання їх досвіду у сучасній пам'яткоохоронній сфері.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що основні положення та висновки наукового дослідження можуть бути використані при підготовці узагальнюючих і спеціальних видань, посібників та підручників з історії археології та пам'яткоохоронної справи в Україні. Сформовані пропозиції на основі вивчення вітчизняного досвіду діяльності державних та громадських організацій Києва можуть бути використані для удосконалення сучасної системи охорони археологічної спадщини.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та ключові позиції дисертаційного дослідження представлені на десяти наукових та науково-практичних конференціях. Серед них 3 міжнародні: XХІ Міжнародна науково-практична конференція «Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні» (м. Київ, 2012 р.); Міжнародна науково-практична конференція «Наукові дослідження сучасності» (м. Київ, 2012); ІІ Міжнародні наукові «Спаські читання» (м. Ніжин та м. Батурин, 2012 р.); 7 всеукраїнських: VII Всеукраїнська з міжнародною участю науково-практична заочна конференція (м. Одеса, 2011 р.); ХІІ Всеукраїнська наукова конференція «Актуальні питання історії науки і техніки» (м. Конотоп, 2013 р.); ХІІ та ХІІІ Всеукраїнські науково-практичні конференції «Сіверщина в історії України» (м. Глухів, 2013 р., 2014 р.); IV Всеукраїнські наукові читання «Українське пам'яткознавство: сучасні проблеми та тенденції» (м. Київ, 2013 р.); ІХ Всеукраїнська науково-практична конференція «Український технічний музей: історія, досвід, перспективи» (м. Севастополь, 2013 р.); І Всеукраїнська науково-практична конференція «Міждисциплінарні гуманітарні читання» (м. Київ, 2013 р.).

Публікації. Основні положення та результати дослідження викладено у 18 публікаціях, 7 з яких - у фахових виданнях, визначених переліком ДАК МОН України; 1 - у зарубіжному виданні; 1 - в електронному виданні.

Структура дисертації обумовлена метою і завданням дослідження. Вона складається зі вступу, трьох розділів (12 підрозділів), висновків, списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг дисертації складає 254 сторінки, із них основного тексту - 183 сторінки, список використаних джерел і літератури - 544 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

охорона археологічний спадщина державний

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено її зв'язок з науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету і завдання, об'єкт і предмет дослідження, окреслено територіальні і хронологічні рамки дослідження, висвітлено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, подано відомості щодо апробації та публікацій основних матеріалів дисертації.

У першому розділі «Історіографія, джерельна база та методологічні основи дослідження» проаналізовано стан наукової розробки теми, джерельну базу роботи, розглянуто методологічні основи дослідження, що сприяли досягненню мети і вирішенню поставлених завдань.

У підрозділі 1.1 «Історіографія питання» представлено аналіз наукового доробку вітчизняних дослідників, охарактеризовано та визначено рівень науково-теоретичного опрацювання теми упродовж 1836-2013 рр. Історіографія структурована за проблемно-хронологічним принципом, що надало можливість виділити найбільш актуальні та інформаційно насичені роботи з історії, археології, пам'яткознавства, краєзнавства, мистецтвознавства. За хронологічною ознакою історіографію поділено на три періоди: дорадянський (друга половина ХІХ - перша чверть ХХ ст.), радянський (20-ті рр. ХХ ст. - 1991 р.) і сучасний (90-ті рр. ХХ ст. - початок ХХІ ст.). За тематичним спрямуванням виділено 5 груп наукових розробок.

До першої групи віднесено спеціальну літературу, наукові публікації з вивчення діяльності державних та громадських інституцій. Дорадянський період даної групи в цілому представлений роботами, що мають інформаційно-популяризаторський характер. М. І. Петров одним із перших висвітлив історію Церковно-історичного та археологічного товариства (далі - ЦІАТ) при Київській духовній академії, розкрив обставини створення ЦІАТ та концепцію його розвитку. А. І. Нестроєв надавав об'єктивну оцінку діяльності Історичного товариства Нестора-літописця (далі - ІТНЛ) за період 1873-1890 рр. Передумови створення, формування та основні напрями роботи Київської археографічної комісії висвітлено у роботі О. І. Левицького.

Окремі аспекти діяльності пам'яткоохоронних установ висвітлено у радянській історіографії такими авторами: С. П. Наріжним, М. П. Колесником (ІТНЛ), Г. С. Габаєвим, А. Н. Кочетковим, Л. Г. Бескровним (Київський відділ Імператорського Російського воєнно-історичного товариства (далі - ІРВІТ), І. Б. Гиричем (Київське товариство охорони пам'яток старовини і мистецтва (далі - КТОПСІМ).

Сучасний період представлений фундаментальними історичними дослідженнями, що мають аналітично-узагальнюючий характер. О. І. Журба виділив та ґрунтовно описав основні періоди функціонування Київської археографічної комісії. У роботі С. І. Нестулі визначено місце ВУАКу у системі інституцій дослідження та охорони пам'яток. Тематика КТОПСІМ та ІРВІТ представлена науковими дослідженнями Л. Д. Федорової, що розкривають різноманіття форм і напрямів роботи громадських установ з охорони, вивчення та дослідження історико-культурної спадщини. Значний внесок у вивчення діяльності ЦІАТ із збереження церковної старовини зробив історик К. К. Крайній.

До другої групи віднесено наукові дослідження, що висвітлюють внесок окремих вчених у розвиток археологічного пам'яткознавства. Праці кінця ХІХ - першої чверті ХХ ст., здебільшого, розкривають діяльність українських науковців у контексті вивчення окремої пам'ятки (роботи П. О. Лашкарева, М. І. Петрова, П. Г. Лебединцева, М. М. Оглоблина). За часи незалежності в Україні видано низку публікацій, що всебічно розкривають діяльність відомих істориків, археологів, представників досліджуваних державних та громадських установ. С. Ж. Верезомською розкрито роль Ф. Л. Ернста у становленні та розвитку системи охорони культурної спадщини (1919-1921 рр.). Ґрунтовні дослідження Л. Д. Федорової викладені у ряді наукових статей, що висвітлюють пам'яткоохоронну діяльність відомих істориків, представників КТОПСІМ, ІРВІТ: О. І. Мердера, Б. С. Стеллецького, О. Д. Ертеля.

До третьої групи віднесено дослідження, що розкривають загальні питання історії археологічних робіт та охорони пам'яток археології. Двотомне видання «Описание Киева» М. В. Закревського і монографія «Древний Киев: очерки по истории материальной культуры древнерусского города» М. К. Каргера представляють історичний екскурс у вивчення минулого київської старовини. І. Г. Шовкопляс присвятив монографію історії археологічних досліджень в Україні (1917-1957 рр.), в якій надав відомості про перші археологічні відкриття у Києві. У монографії Г. С. Лебедєва представлено періодизацію історії дореволюційної археології, в контексті якої охарактеризовано основні археологічні центри Києва.

Четверта група розкриває комплексні узагальнюючі праці, в яких висвітлюються окремі питання охорони пам'яток. Дослідження на тему українського пам'яткознавства активно публікуються наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. за авторством С. В. Гаврилюк, В. В. Вечерського, Н. О. Гаврилюк, О. М.Титової, С. І. Кота. В. І. Акуленко та О. О. Нестулею детально розглянуті особливості діяльності українських громадських та державних пам'яткоохоронних установ, а також державних органів у галузі охорони та збереження культурної спадщини. У монографії Л. Д. Федорової «З історії пам'яткоохоронної та музейної справи у Наддніпрянській Україні. 1870-1910-і рр.» надано характеристику основним формам й напрямам пам'яткоохоронної та музейної роботи у Наддніпрянській Україні (кінець ХІХ - на початку ХХ ст.).

П'ята група представлена науковими публікаціями з нормативно-правового забезпечення охорони та використання пам'яток археологічної спадщини кінця ХХ-початку ХХІ ст. Зокрема, В. І. Акуленко висвітлив питання правової охорони пам'яток історії та культури в Українській РСР; Д. І. Гетьман - питання реституції історико-культурних цінностей в Україну, передбачених Ризьким мирним договором; Т. Я. Григор'єва - формування пам'яткоохоронного законодавства у дореволюційний час.

У підрозділі 1.2 «Джерельна база дослідження» охарактеризовано комплекс опрацьованих архівних документів і матеріалів, обґрунтовано їх важливість для розкриття теми. Дисертація побудована на широкій джерельній базі, яка ґрунтується на загальноприйнятій в історичному джерелознавстві класифікації. Різнопланові за змістом і характером джерела структуровано за трьома основними групами: 1) неопубліковані архівні документи; 2) періодичні видання товариств та освітніх закладів, археологічних з'їздів; 3) офіційно опубліковані законодавчі та нормативно-правові документи.

Найбільш об'ємна за кількістю справ та інформативно наповнена перша група джерел, яка представлена архівними матеріалами з фондів державних архівів та архівних підрозділів наукових установ Національної академії наук України. Вивчено та використано архівні матеріали, що зберігаються у Центральному державному історичному архіві України, м. Київ, Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України, Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, Науковому архіві Інституту археології НАН України. Друга група джерел представляє періодичні видання державних і громадських установ, а також Археологічних з'їздів (далі - АЗ), їх окремо опубліковані каталоги та статути. Третя група джерел надає чітке уявлення про державну політику культурного будівництва, місце пам'яток археології та їх правовий статус.

У підрозділі 1.3 «Методологічні основи дослідження» висвітлено сукупність загально-філософських, загальнонаукових, міждисциплінарних та спеціальних методів, використаних у процесі наукового дослідження.

Важливими для вирішення поставлених завдань були загальнологічні методи дослідження: аналізу, синтезу, наукового узагальнення, абстрагування. На основі наукової індукції було розкрито суттєві зв'язки між установами, що зумовлюють їх об'єднання в одному науковому дослідженні. На основі дедуктивного методу охарактеризовано вплив загального процесу пам'яткоохоронного будівництва в Україні на діяльність окремих державних та громадських установ, його проявів у їх практичній роботі.

Важливими для дисертаційної роботи були спеціальні методи дослідження, зокрема історико-генетичний, історико-порівняльний та історико-типологічний. Історико-генетичний метод відображає динаміку та історію, причинно-наслідковий механізм розвитку державних та громадських установ з певних позицій, засад, а також поставлених пам'яткоохоронних задач, що визначають домінуючі напрями та загальні тенденції діяльності київських державних та громадських установ, розкривають закономірності еволюції пам'яткоохоронної справи. У науковій роботі застосовано системний підхід як сукупність загальнонаукових методологічних принципів, в основі яких лежить розгляд об'єктів як систем.

У другому розділі «Започаткування та розвиток охорони археологічних пам'яток у Києві (1835-1917 рр.)» проаналізовано процес зародження та розвитку охорони пам'яток археології у діяльності державних та громадських установ Києва у дореволюційний період. Охарактеризовано структуру, основні напрями та форми їх роботи, висвітлено внесок досліджених установ, а також археологічних з'їздів у вивчення та збереження археологічної спадщини України. У підрозділі 2.1 «Формування перших осередків дослідження пам'яток археології» розглянуто діяльність перших київських громадських та державних інституцій з охорони та збереження археологічних пам'яток - Тимчасового комітету для розшуку старожитностей і Тимчасової комісії для розгляду давніх актів. Проаналізовано вплив соціально-політичних і культурних чинників на їх формування та подальший розвиток.

Тимчасовий комітет - перша громадська установа, що заклала підґрунтя для розвитку пам'яткоохоронних та археологічних досліджень на території Києва та його околиць. Протягом 1836-1842 рр. членами Тимчасового комітету проведено ряд пам'яткоохоронних робіт на території старого Києва: у садибі Десятинної церкви, садибі Старокиївської аптеки, на Михайлівській горі, ініційовано ремонтно-реставраційні заходи на Золотих воротах та Андріївській церкві. Археологічні роботи виконувались на низькому методологічному рівні. При цьому представники Тимчасового комітету зробили вагомий внесок у розвиток пам'яткоохоронної справи свого часу: започаткували контроль над археологічними роботами у Києві, ініціювали створення перших музейних закладів археологічного профілю, провели першу масштабну кампанію з популяризації охорони та збереження старожитностей у 12 повітах Київської губернії.

Тимчасова комісія у 40-х рр. ХІХ ст. стала єдиною науковою установою у Києві, яка, спеціалізуючись на археографічних дослідженнях, займалась вивченням та охороною археологічних пам'яток. Діяльність Комісії, як державної установи, підтримувалась київським генерал-губернатором. Протягом 1845-1847 рр. члени Комісії проводили розвідки, розкопки, збір археологічного матеріалу, активно займались археологією Правобережної України, а також Полтавської і Чернігівської губерній. Всебічно сприяли розвитку археологічної науки, пам'яткознавства і музеєзнавства, результатом чого стало видання ряду спеціальних наукових праць («Памятники», «Древности») із ілюстраціями археологічних пам'яток, а також поповнення музейної збірки при університеті св. Володимира новими археологічними знахідками У підрозділі 2.2 «Внесок вищих навчальних закладів у вивчення археологічних пам'яток» розкрито роль Київського університету св. Володимира та Київських вищих жіночих курсів (далі - КВЖК) у підготовці кваліфікованих істориків та археологів, що сприяло підвищенню ефективності археологічних досліджень.

Перші київські ВНЗ не мали кафедри археології, проте вступ до курсу більшості історичних дисциплін викладачі починали з вивчення та залучення археологічних джерел. Окремо археологічна наука викладалась як курс руських старожитностей, пов'язаний з іменами археологів В. Б. Антоновича і В. Ю. Данилевича. Лекції будували на основі власних археологічних досліджень із залученням археологічних збірок Південно-Західного краю. Об'єднуючою тематикою семінарських занять стали київська старовина та актуальні проблеми охорони археологічної спадщини окремих регіонів. Студенти брали участь у розкопках і пам'яткоохоронних роботах на території Старого Києва, Катеринославщині, Полтавщині, Переяславщині. Опрацьовані результати досліджень, а також кращі реферати публікували у виданнях «Університетські вісті», «Мінерва». Колективні практичні заняття переходили у самостійні пам'яткоохоронні екскурсії, археологічні розкопки.

З ініціативи викладачів та студентів університету св. Володимира та КВЖК виникли перші наукові кабінети, лабораторії. Музей вишу став справжньою скарбницею експонатів старовини. Випускники продовжували діяльність у галузі археологічної науки, займались пам'яткоохоронною роботою: М. С. Грушевський - у Львові; Д. І. Багалій - у Харкові; Д. Ю. Данилевич - у Києві і Харкові; В. Є. Козловська - у Києві.

У підрозділі 2.3 «Роль історичних товариств у збереженні археологічної спадщини» висвітлено діяльність київських громадських установ, що спеціалізувались із певного напряму вивчення та збереження історико-культурної спадщини.

ІТНЛ було створене з метою поширення наукового знання серед населення та сприяння розвитку історії і сумісних дисциплін. За чверть століття членами ІТНЛ опубліковано понад 115 рефератів з археологічної тематики. Організовано одну археологічну експедицію 1877 р. у с. Білогородка (І. П. Хрущов, В. Б. Антонович). Споряджено перші масштабні екскурсії з метою систематичного вивчення, опису та охорони пам'яток старовини по губерніям Київського навчального округу. Членами ІТНЛ організовано нагляд за археологічними роботами у Київській губернії на постійній основі (В. Б. Антонович, Ю. А. Кулаковський, В. З. Завітневич). Для розповсюдження історичного та археологічного знання серед студентів університету вперше введено в практику проведення публічних лекцій та засідань ІТНЛ. Найкращим показником розвитку археологічної науки була розробка теоретичних питань. Видання часопису ІТНЛ являє собою важливе джерело з історії археологічних досліджень товариства, комплексно характеризує розвиток археологічного знання кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Вагомий внесок у дослідження археологічних пам'яток Києва та Київської губернії зроблено членами ЦІАТ. Провідним завданням товариства визначено встановлення нагляду за давньоруськими культовими спорудами, реставрування мозаїк і фресок, збір інформації і атрибуція церковно-археологічної старовини. Члени ЦІАТ ініціювали пам'яткоохоронні роботи у більшості великих храмів Києва, зробили археологічний опис Софійської ризниці (М. Я. Оглоблин), Звіринецької церкви (К. І. Фоменко), Видубицького монастиря (І. Г. Малишевський), Межигірської церкви (А. С. Воскресенський). Вперше зібрали матеріал про церковно-археологічні пам'ятки по єпархіям Київського учбово-духовного округу. Зробили значний внесок у розвиток теоретичного пам'яткознавства, зокрема, розробили інструкції для користування членів-кореспондентів під час пошуку і дослідження церковно-археологічних пам'яток. Церковно-археологічний музей при ЦІАТ протягом 20 років працював у Києві як єдина публічна музейна установа. Унікальні колекції ЦІАТ, проілюстровані в «Альбоме достопримечательностей Церковно-археологического музея», підняли публічний інтерес до вивчення церковної старовини.

Київський відділ ІРВІТ став першою історичною установою, яка розкрила багато важливих сторінок не тільки воєнної історії, але й надала нові історико-топографічні, археологічні дані у вивченні давньої історії Києва. Домінуючими напрямами діяльності Київського відділу визначено дослідження та охорону військових оборонних споруд (с. Білогородка, Китаєво); проведення історико-археологічних та пам'яткоохоронних екскурсій (Полтава, Катеринослав, Чорнобиль); пошук, вивчення стародавніх планів, мап КВО. Київським відділом ІРВІТ започатковано складання опитувальних листів, «Пам'ятки» до історичних місцевостей, воєнних карт із нанесенням воєнно-археологічних пам'яток (Б. С. Стеллецький, М. В. Васильєв). Київський військово-історичний музей являв собою провідний науковий центр з вивчення та дослідження воєнної історії Південно-Західного краю, що включав досліджені Київським відділом ІРВІТ археологічні пам'ятки.

У підрозділі 2.4 «Результати проведення археологічних з'їздів у Києві» освітлено важливий вектор розвитку археологічних і пам'яткоохоронних досліджень з 70-х рр. ХІХ ст. - організація і проведення АЗ, які були пов'язані з першими спробами диференціювати археологію від загальної історії, підняти на новий рівень дослідження пам'яток археології, покращити ефективність пам'яткоохоронної роботи. На Київських АЗ (ІІІ-му; ХІ-му) домінуючими питаннями виступали методологія археології, первісна і слов'яно-руська археологія.

АЗ сприяли обміну науковим досвідом, консолідації вчених Російської імперії, творчим зв'язкам з іноземними науковцями, початку систематичних археологічних досліджень. Логічним завершенням археологічних експедицій під час підготовчого етапу до АЗ було прийняття пам'яткоохоронних заходів щодо дослідженої місцевості або окремої пам'ятки. За нерухомими об'єктами встановлювали постійний нагляд, призначали компетентних науковців контролювати стан пам'ятки. Рухомі пам'ятки після експонування на виставці АЗ переходили у відання місцевих музеїв. Учасниками АЗ вперше здійснено ґрунтовну розробку програм для збирання відомостей про первісні та слов'янські старожитності. Підготовлено матеріали довідкового характеру: археологічні карти, альбоми, каталоги, інструкції для опису городищ, курганів, маршрути експедицій (М. Ф. Біляшівський, В. Б. Антонович, Ю. Й. Сіцінський), що у подальшому значно полегшили наукові пошуки, сприяли розвитку пам'яткоохоронної роботи. «Труди АЗ» - важливе джерело, що висвітлює історію археологічних та пам'яткоохоронних досліджень, містить фахові поради щодо покращення охорони археологічної спадщини досліджуваного періоду.

У підрозділі 2.5 «Охорона археологічної спадщини у діяльності Київського товариства охорони пам'яток старовини і мистецтва» висвітлено археологічну складову науково-дослідної діяльності першої пам'яткоохоронної структури загальноукраїнського масштабу. КТОПСІМ активно займалось археологічною діяльністю впродовж 1911-1916 рр. Перші роки характеризуються домінуванням теоретико-методичних розробок з підготовки опитувальних листів, інструкцій для непрофесійних археологів, впровадження термінології, роботою над законопроектами. Представниками КТОПСІМ здійснювався систематичний нагляд за будівельно-земляними роботами на території Києва, археологічні розвідки, екскурсії Київською губернією. Фундаментальні археологічні дослідження та пам'яткоохоронні роботи членів КТОПСІМ проведені на Звіринецьких печерах, у садибі Г. Г. Зивала (Стрітенська), у Десятинному провулку, у садибі Міністерства фінансів (Сінна площа), у дворі Софійського собору. Члени КТОПСІМ мали вплив на місцеву інтелігенцію, що зверталась до них з питань охорони пам'яток. Практична діяльність була обмежена центральною пам'яткоохоронною структурою Російської імперії.

КТОПСІМ стало першою громадською пам'яткоохоронною установою у Києві, члени якої професійно займались питаннями охорони та збереження археологічної спадщини. Київське товариство поклало початок становленню системи охорони культурної спадщини в Україні на державному рівні.

У третьому розділі «Формування системи охорони археологічної спадщини» розглянуто охорону археологічної спадщини післяреволюційного періоду як систему. Визначено її основні складові та їх взаємозв'язок у пам'яткоохоронній сфері. Охарактеризовано структуру, основні напрями і форми роботи державних та громадських установ Києва.

У підрозділі 3.1 «Формування законодавчої бази у галузі охорони археологічної спадщини» розглядається складний процес оформлення нормативно-правової бази охорони пам'яток культурної спадщини, невід'ємною складовою якої є пам'ятки археології.

Формування пам'яткоохоронного законодавства у перші роки радянської влади сприяло створенню правової основи - принципів збереження і використання пам'яток, визначило місце пам'яток у системі історико-культурних цінностей, утвердило подальший розвиток та створення пам'яткоохоронних державних і громадських інституцій, налагодило механізм відносин центральних та місцевих органів з охорони пам'яток. Комплекс прийнятих пам'яткоохоронних постанов (20-ті рр. ХХ ст.) мав ряд позитивних наслідків: зменшення випадків несанкціонованих розкопок і торгівлі історико-археологічними цінностями, покращення умов та механізмів їх збереження. Серед негативних рис треба відмітити надмірну централізацію управління охороною культурної спадщини; відсутність термінології та класифікації археологічних пам'яток; акцентування уваги на охороні рухомих пам'яток на відміну від нерухомої археологічної спадщини.

У підрозділі 3.2 «Пам'яткоохоронна діяльність місцевих громадських організацій» йдеться про археологічну та пам'яткоохоронну роботу перших товариств, заснованих після революції ініціативною громадськістю: Центрального комітету охорони пам'яток старовини і мистецтва в Україні (далі - ЦКОПСІМУ), Київської крайової комісії, Інституту губернських комісарів, Польського товариства охорони пам'яток старовини.

ЦКОПСІМУ було засновано як громадську установу, хоча фактично він функціонував як державний координаційний орган з охорони культурної спадщини. Представниками ЦКОПСІМУ вперше запроваджено у пам'яткоохоронній практиці встановлення охорони над приватними колекціями, а також реалізацію програм із створення мережі пам'яткоохоронних організацій по всій території України. Членами Комітету ініційовано націоналізацію історико-археологічних територій старого Києва із асигнуванням коштів на проведення пам'яткоохоронних робіт і втілення ідеї Національного археологічного парку Дитинця. ЦКОПСІМУ встановив науковий зв'язок із іншими київськими громадськими установами, зокрема, Інститутом губернських комісарів в особі комісара з охорони пам'яток Київської губернії М. Ф. Біляшівського, Польським товариством охорони пам'яток старовини з метою збереження українських і польських колекцій старовини.

З другої половини 1920-х рр. у Києві засновано Київську крайову комісію з охорони пам'яток старовини як науково-консультативний і дорадчий орган крайової інспектури, що не мав адміністративно-розпорядчих повноважень. До відання Київської крайової комісії входили території 16 округ, найактивніше пам'яткоохоронна робота розгорталась у Київському, Білоцерківському, Глухівському округах. Найрезультативнішими у пам'яткоохоронній діяльності установи визначено: археологічні розкопки та історичні екскурсії до міст Біла Церква, Бориспіль і села Віта Поштова; створення генерального обліку об'єктів історико-культурної спадщини спільно з Українським комітетом охорони пам'яток культури; розробка понятійно-термінологічного апарату у пам'яткоохоронній галузі (наукових критеріїв оцінки пам'яток, їх класифікації).

Позитивно оцінюючи виникнення пам'яткоохоронних структур на громадських засадах, варто відмітити, що виконуючи ряд важливих пам'яткоохоронних завдань, вони були частково обмежені в адміністративних повноваженнях. Негативно впливала на їх роботу і відсутність грошових асигнувань з боку центральних і місцевих органів виконавчої влади. Громадська ініціатива місцевого населення та наукової інтелігенції у збереженні національної культурної спадщини стала рушійною силою для розвитку пам'яткоохоронної справи, підтримкою для державних пам'яткоохоронних установ УРСР.

У підрозділі 3.3 «Державні установи у системі охорони археологічних пам'яток» висвітлено внесок у вивчення та охорону археологічної спадщини Відділу охорони пам'яток старовини і мистецтва, Всеукраїнського археологічного комітету, Всеукраїнського комітету охорони пам'яток мистецтв і старовини (далі - ВУКОПМІС). Розкрито основні закономірності їх взаємодії у пам'яткоохоронній сфері.

З метою проведення єдиної державної політики у галузі культурного будівництва та реалізації її програм ініційовано створення єдиного державного органу з охорони та збереження культурної спадщини - Відділу охорони пам'яток старовини і мистецтва. Відділ виконував функції організаційно-координаційного та науково-методичного центру, залучаючи методи адміністративного впливу. Протягом 1918-1919 рр. членами установи проведено ряд пам'яткоохоронних робіт: встановлено нагляд та попереджено нищення приватних збірок (Ф. М. Уманця, П. Я. Дорошенка, П. П. Скоропадського); скоординовано археологічні дослідження на території Верхнього Києва, ініційовано заходи з їх націоналізації та створення археологічного парку. Вперше після революції розпочато реалізацію законопроекту щодо повернення українських культурних цінностей, вивезених до Російської імперії. Спільною ініціативою Відділу та місцевими представництвами створено національні заповідники, історико-культурні комплекси, комітети із контролю за археологічними пам'ятками, сформовано пам'яткоохоронні програми з комплексного дослідження пам'яток.

Створення ВУАК, як наукової інституції, стало важливою віхою у становленні державної системи охорони археологічної спадщини на Україні. Пріоритетним завданням установи стала розробка і реалізація довгострокових програм із реєстрації та збереження історико-культурної спадщини. ВУАК став потужним науково-координаційним центром, що всебічно сприяв розвитку пам'яткоохоронної справи. Своєю науковою діяльністю члени ВУАК підтвердили важливість централізації апарату охорони пам'яток, що не тільки керує, але й може особисто брати участь у заходах з рятування та збереження пам'яток. Протягом функціонування установи сформовано 14 діючих стаціонарних експедицій на території країни, підготовлено реєстраційні карти-анкети (для поліпшення обліку археологічних пам'яток), складено реєстр пам'яток української культури, які перебували поза межами УРСР, розпочато справу із укладання списків дослідників-археологів в Україні (з метою розробки перспективного плану археологічних досліджень), заплановано складання археологічно-мистецьких мап. Представники ВУАК професійно координували археологічну та пам'яткоохоронну роботу на київських пам'ятках, а також пам'ятках Межигір'я, Вишгорода, Суботова. Варто відмітити значний внесок у теоретичну розробку та удосконалення пам'яткоохоронних археологічних досліджень: ускладнено процедуру отримання відкритих листів; розроблено та охарактеризовано фази археологічних досліджень, розроблено «Схему археологічних дослідів України».

Домінуючим напрямом роботи новоутвореного ВУКОПМІСу стала співпраця з державними органами у галузі пам'яткоохоронного законодавства, втілення теоретичних засад з націоналізації та збереження історико-культурної спадщини на практиці. Завдяки роботі ВУКОПМІСу протягом 1919 р. до Музейного фонду Києва надійшли збірки із садиб князів Рєпніних-Волконських, графів Браницьких, поміщика Ярошинського, поміщиків Марковичей. У 1919 р. проведено археологічні розкопки Київського дитинця біля Десятинної та Андріївської церков, Кирилівської стоянки, а також в околицях Київської губернії. Розпочато ґрунтовні археологічно-топографічні дослідження з метою виявлення нових пам'яток.

У підрозділі 3.4 «Роль Київського Археологічного інституту у вивченні і дослідженні археологічних пам'яток» висвітлено внесок викладачів та студентів приватного виша в археологічну науку, розробку теоретичних засад пам'яткознавства та їх практичне втілення. КАІ став не тільки потужною науково-освітньою установою, що започаткувала систематичну підготовку археологічних кадрів у Києві у 20-ті рр. ХХ ст., але й координаційно-дослідним центром з питань вивчення, охорони та дослідження археологічних пам'яток. Особливістю навчального процесу закладу був широкий вибір спеціальних дисциплін археологічного відділення та велика кількість практичних годин, присвячених археологічним розкопкам, ремонтно-реставраційним роботам, науковим експедиціям, стажуванню у музейних установах. Результатом цієї роботи стало формування нової плеяди фахівців у галузі археологічних та пам'яткоохоронних досліджень, зокрема, професійних археологів, істориків, мистецтвознавців: С. С. Магури, Л. А. Динцеса, С. В. Шамрая, В. М. Георгієвського, Н. В. Геппенер-Лінки.

ВИСНОВКИ

У висновках узагальнено результати дослідження, основні положення яких винесено на захист. Визначено, що опрацьована історіографія, присвячена охороні культурних цінностей в Україні (ХІХ - поч. ХХ ст.) фрагментарно висвітлює проблему збереження пам'яток археології. Тому у роботі використана широка і різноманітна джерельна база, яка ґрунтується на загальноприйнятій в історичному джерелознавстві класифікації.

У дисертації розкрито основні передумови створення, становлення та динаміку розвитку державних та громадських установ Києва як одного із центрів пам'яткоохоронних досліджень. Доведено, що історична обумовленість виникнення перших київських осередків пов'язана з підвищенням загального інтересу до пам'яток старовини, підйомом національного самоусвідомлення.

Охарактеризовано структури київських державних та громадських установ, що у більшості випадків мали складну організацію. Виявлено закономірності їх взаємодії у сфері охорони та збереження археологічних пам'яток, що здебільшого проявлялися підтримкою центральними установами місцевих пам'яткоохоронних осередків.

Розкрито еволюцію форм та напрямів роботи державних і громадських установ Києва у контексті розробленої періодизації становлення та розвитку охорони археологічної спадщини у Києві. Перший період (20-ті рр. ХІХ ст. - 1874 р.) - зародження організації пам'яткоохоронної справи та створення перших осередків дослідження археологічних пам'яток. Пам'яткоохоронні дослідження зосереджено на території Київської губернії, зокрема давньої частини Києва, а також Полтавської і Чернігівської губерній. У даний період відбувся процес трансформації поняття «археологічна пам'ятка» від предмету колекціонування або скарбу до матеріального історичного джерела. Другий період (друга половина 70-х рр. ХІХ ст. - 1910 р.) - формування науково-організаційних засад у пам'яткоохоронній сфері, розширення діапазону пам'яткоохоронних досліджень, впровадження археологічної науки у ВНЗ Києва, поява вузькоспеціалізованих пам'яткоохоронних товариств, розвиток археологічних досліджень на всеросійському рівні. Період можна пов'язати з інституціоналізацією археології, що є характерною ознакою позитивістичної науки. Пам'ятка археології стає об'єктом для вивчення, аналізу та інтерпретації історичних даних, відтворення картин минулих століть. Третій період (початок ХХ ст. - 1917 р.) - інституалізація пам'яткоохоронної справи, поява першої спеціальної пам'яткоохоронної структури загальнокрайового масштабу. Пам'яткоохоронні дослідження зосереджено в історичному центрі Києва та на околицях міста. Продовжує домінувати позитивістській підхід. Розширено хронологічні межі дефініції поняття «пам'ятка старовини» - визначено буквально як все, що вийшло з ужитку або змінило свої форми. Четвертий період 1917-1934 рр. - формування системи археологічної спадщини, що включала законодавчу базу, діяльність та взаємозв'язок громадських організацій та держаних інституцій, освітніх закладів, перервалось спадом та перетворенням історичної науки на ідеологічний придаток нової партійно-державної політики.

Визначено вагомий внесок представників дореволюційних установ в охорону та збереження археологічної спадщини, що широко використовується у сучасній пам'яткоохоронній практиці з певними видозмінами. Дореволюційними установами вперше: запроваджено інформаційно-попереджувальні дошки; створено музеї старожитностей при ВНЗ з науково-дослідною і навчально-освітньою метою; впроваджено картографування у практику археологічних досліджень; підготовлено «Пам'ятки» як необхідну складову проведення історико-археологічних екскурсій; організовано АЗ з метою обміну результатами наукових досліджень; встановлено систематичний нагляд за будівельними та земляними роботами у Києві. Доведено, що серед негативних чинників, характерних для перших трьох періодів, була відсутність систематичної підтримки з боку влади; грошових асигнувань на пам'яткоохоронні та археологічні дослідження; нормативно-правової бази, а також нестача професійних кадрів, низький рівень методики археологічних досліджень, пріоритет отримання археологічного матеріалу навіть при повному руйнуванні пам'ятки. Визначено, що пам'яткоохоронні напрацювання дореволюційних установ з охорони та збереження археологічної спадщини стали фундаментальною базою для становлення та розвитку перших київських громадських та державних пам'яткоохоронних інституцій радянського часу.

Встановлено, що державними та громадськими установами (1917-1934 рр.) зроблено внесок у розвиток пам'яткоохоронної справи: започатковано державну реєстрацію об'єктів культурної спадщини з метою забезпечення ефективної охорони пам'яток на державному рівні; ініційовано процес реституції та повернення історико-культурних цінностей в Україну; запроваджено охоронні археологічні дослідження у зонах новобудов; встановлено процедуру видання дозволів на проведення археологічних розкопок та вимог до наукових звітів; розроблено основні положення охоронних грамот; започатковано систематичну підготовку археологічних кадрів.

Виявлено, що становлення пам'яткоохоронного законодавства в Україні сприяло створенню правових принципів збереження археологічних пам'яток, визначило їх місце та встановило правовий режим використання.