Українські визвольні змагання 1917-1921 років. В оцінці Омеляна Терлецького

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 94(477)

Українські визвольні змагання 1917-1921 років. В оцінці Омеляна Терлецького

Руслана Труба

терлецький український революція державність

Анотація

Охарактеризовано погляди історика Омеляна Терлецького на Українську національну революцію 1917-1921 рр. Проаналізовано причини втрати української державності.

Ключові слова: Омелян Терлецький, визвольні змагання.

The article characterizes the views of the Omelian Terletsky on the Ukraine's Struggle for Independence (1917-1921). Analyzing the reasons for the loss of Ukrainian statehood. Key words: Omelian Terletsky, Ukraine's Struggle for Independence.

У столітні роковини українських визвольних змагань 1917-1921 рр. особливо актуальними є оцінки учасників та очевидців державотворчої парадигми України. зокрема, погляди історика, активного діяча українського громадсько-політичного й культурно-освітнього руху першої чверті ХХ століття, Омеляна Терлецького. Із початком Першої світової війни він був мобілізований до австрійської армії, а згодом по лінії Союзу визволення України переведений у табори для військовополонених- українців в Раштаті, Вецлярі та ЗальцведеліДив.: ТрубаР. Діяльність Омеляна Терлецького у таборах для військовополонених українців у Німеччині 1916-1919 рр. / Р. Труба // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія: історія. - Тернопіль, 2013. - Вип. 1. - Ч. 2. - С. 96-102.. Його подвижницька багатогранна національно-просвітницька робота в таборах упродовж чотирьох років була спрямована на перевиховання ““малоросів” і “хохлів” на свідомих українців”Терлецький О. Історія української громади в Раштаті 1915-1918 / О. Терлецький. - Київ; Ляйпціг: Українська накладня, 1919. - С. 152..

Українським визвольним змаганням історик присвятив окрему працю “Визвольна боротьба українського народу”Його ж. Визвольна боротьба українського народу / О. Терлецький. - Львів: Українське видавництво, 1941. - 92 с., що становить короткий нарис історії Української революції 1917-1921 рр. з акцентом на проблеми державності цього періоду, а також один із розділів своєї ґрунтовної “Історії України”Його ж. Історія України з багатьма образками та мапами. Нове, переглянене й доповнене видання / О. Терлецький. - Львів: Накл. Т-ва “Просвіта”, 1938. - 408 с.. Цю тематику він порушує також у низці науково-популярних статей, видрукованих у періодичних виданнях міжвоєнного періоду. У своїх працях історик наголошує, що майже всі верстви в Російській імперії прагнули політичних змін, але одні - як-от селяни й робітники, хотіли соціальної революції, а купці та промисловці - лише політичної. “Одні з них, - пише він, - сподівалися, що революція примусить царя дати Росії таки справжню конституцію і що Дума буде мати вирішальний голос. Інші ж воліли мати таки республіку”.

На його думку, з утворенням Центральної Ради “українство перестало бути тільки культурницьким, а стало політичним чинником”. Розглядаючи конкретні форми національного руху - відродження старих політичних партій та створення нових, він зазначає, що більшість із них були соціалістичними. “Маса йшла за соціалістичними гаслами, - наголошує історик, - приставала до соціялістичних партій, не входячи ані в суть самого соціялізму, ані у програму поодиноких соціялістичних партій. Соціялістом називав себе тоді кожний, хто бажав якоїсь зміни у суспільному ладі”Там само. - С. 281..

О. Терлецький аналізує причини домінування в тогочасному українському політикумі ідей автономізму й федералізму та підкреслює: “Центральна Рада не думала відділяти Україну від Росії. І це був голос не тільки самої Центральної Ради, а голос цілої тодішньої української маси”Там само. - С. 284.. “Тоді багатьом здавалося, - зазначає О. Терлецький, - що ставити занадто гостро українську справу - річ небажана, бо це могло б пошкодити одноцільності революційної справи в цілій Росії”Терлецький О. Визвольна боротьба... - C. 16.. Власне під цим кутом історик аналізує універсали Центральної Ради, зокрема їхнє автономістичне спрямування, зауважуючи, що “в трьох універсалах не поставлено справу незалежної України”Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника. Відділ рукописів. (далі - ЛННБУ ім. В. Стефаника. Відділ рукописів). - Ф. 115. - Спр. 100/ІХ. - Арк. 5..

Оцінюючи універсал, О. Терлецький справедливо зазначав: “В Універсалі було сказано, що Українська Народна Республіка (УН.Р.) не буде відриватися від Росії, навпаки, вона буде змагати до того, щоб українськими силами “помогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією (спілкою) рівних і вільних народів”Терлецький О. Історія України... - С 290..

Водночас історик високо оцінює IV універсал: “Проголошення незалежності української держави є великою подією в історії України нових часів [...] щойно перемога України над Росією могла забезпечити існування української держави”Там само. - С. 299.. Та при цьому зазначає, що IV універсал “проголосив незалежність, бо до того примусили обставини”ЛННБУ ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. - Ф.115. - Спр. 100/ІХ. - Арк. 5..

Аналізуючи проблеми впливу “більшовицького державного перевороту” на Україну, він наголошує, що “наслідком большевицької, т. зв. жовтневої, революції Росія не змогла зорганізуватися в демократичну державу. Замісць неї запанував большевизм.”Терлецький О. Історія України... - С. 289..

О. Терлецький робить порівняльну характеристику тогочасних держав - української і російської. “Українська держава й большевицька Росія, - пише він, - стали одна побіч одної, як держави із зовсім відмінним політично-суспільним ладом”Там само. - С. 293.. Наголосивши, що Українську державу розбудовували на демократичних засадах, він доволі детально аналізує суть більшовицького режиму. “Вони [більшовики - Р. Т.] поставилися вороже до всяких демократичних і ліберальних засад, - зазначає історик, - тільки комуністи мали бути повноправними “громадянами” комуністичної держави, тільки вони могли творити організації, тільки вони могли видавати часописи та книжки. Виховання в школах мало бути теж тільки комуністичне. Всяка релігія мала бути скасована, бо, мовляв, поза “комуністичною правдою” не може бути ніякої іншої правди. Все інше, мовляв, неправда, все інше - протиреволюційне і як таке мусить бути знищене. [...] Це була диктатура Лєніна й його наслідників. Замісць колишнього “білого” царя в Петербурзі, настав тепер “червоний цар”, що засів на престолі в Москві. Таким чином Росія пішли протидемократичним і протиліберальним шляхом. [.] І сталося так, що Україна й Росія, із суперечним політичним та й суспільним ладом - станули одна проти одної. Колись так стояли одним одна побіч одної царська Росія й Гетьманська Україна. Тоді теж Україна йшла европейським шляхом, а Росія була зовсім інша, чужа Европі держава. Те саме повторилося знову тепер. [.] Між обома державами - прийшло до війни”Там само. - С. 294-295..

Висвітлюючи хід цієї війни, О. Терлецький зауважує, що більшовицькі ідеї поширювалися в Україні. Причина цього, на його думку, полягала у тривалому перебуванні під російською окупацією, низькому рівні національної свідомості. Для значної частини населення значно важливішим за Українську державу було розв'язання аграрного питання, тобто наділення селян землею. Водночас історик звертає увагу на низький рівень національної свідомості українців, неукраїнський склад міст України, що, на його думку, сприяло поширенню та утвердженню більшовицьких ідей.

Даючи загалом позитивну оцінку Берестейському мирному договору, дослідник акцентує, що “це був перший мир, зроблений в часі світової війни [...], перший виступ відновленої Української держави на полі великої світової політики”Терлецький О. Визвольна боротьба. - C. 44; Його ж. Велика подія: Берестейський мир / О. Терлецький // Народній ілюстрований ювілейний калєндар товариства “Просвіта” на звичайний рік 1938. - Річник 58. - Львів, 1938. - С. 105-108.. Але поразка Центральних держав і підтримка Антантою спроб відбудувати “давню царську Росію” не залишали місця для незалежної України. Історик водночас зауважує: хоча Німеччина й УНР були союзниками - вони все ж “були відмінні один від одного, [.] їх співпраця не могла піти згідно, між ними мусіло прийти до непорозуміння”Його ж. Історія України. - С. 309.. Присвятивши чимало місця аналізові українсько-німецьких взаємин у цей період, О. Терлецький майже зовсім не торкається питання про відносини з іще одним союзником - Австрією. До речі, цікаву характеристику цього питання дає відомий американський історик Тимоті Снайдер: “Берлін і Відень вжили засадничо відмінних підходів до політики стосовно України. Габсбурги прагнули, щоб українська держава стала політично самодостатньою і виконувала роль їхньої союзниці - наразі проти революційної Росії, згодом і проти Німеччини. [...] Німеччина мала власну, значно простішу політику. Україна для Берліна була джерелом їжі, а українці - селянами, що вирощували для німців урожай. [.]

Габсбурзька монархія бачила новоутворену українську державу стратегічним здобутком, а Німеччина вважала її знаряддям для збору зерна”.

Зважаючи на таку характеристику, ще більшої вагомості й актуальності набуває оцінка присутності в Україні німецьких та австрійських військ у 1918 р. “Ця прикра картина відносин між українським урядом і чужою військовою владою, - зазначає О. Терлецький, - є прикладом, як небезпечно впускати до свого краю чужі війська, хоч би вони були й союзні”Терлецький О. Історія України... - С. 314..

Українська гетьманська монархічна держава П. Скоропадського, на думку вченого, була спробою певних політичних сил покласти край революції і збудувати Українську державу на засадах консерватизму; реалізувати таку програму не вдалося. Історик наголошує на тому, що гетьман робив спроби розбудувати Українську державу так, щоб вона у складні часи хаосу й анархії, іноземної інтервенції і громадянської війни могла встояти і продовжити історичні традиції з козацької доби. Але українське суспільство не сприйняло ідеї гетьманату і монархії: “Уряд гетьмана Скоропадського з переважною частиною населення України ніякого зв'язку не мав”.

Автор акцентує увагу на тому, що поразка держав Четверного союзу стала водночас поразкою України, оскільки Антанта мала на меті відновлення Російської імперії, а “серед таких обставин для незалежної України місця не було”Там само. - С. 319..

Висвітлюючи історію УНР у добу Директорії, О. Терлецький зазначає, що серед її лідерів, передусім В. Винниченка та С. Петлюри, було різне бачення поточної ситуації й перспектив розбудови Української держави. Перший - “шукав іще якогось порозуміння з московськими большевиками”, другий - “рішучий самостійник, не бачив можливості йти на компроміси з Росією, чи большевицькою, чи т зв. демократичною. [...] Тимчасом большевизм почав загрожувати українській державі”Там само. - С. 350..

Привертає до себе увагу оцінка Варшавського договору 1920 р. Зазначаючи, що цей документ різко негативно сприйняли галицькі українці, історик стверджує, що “сьогодні [.] галичани належно оцінюють і постать С. Петлюри, з пошаною згадують нині на Україні цього легендарного героя, чиє ім'я стало символом боротьби за незалежність України”Його ж. Визвольна боротьба... - C. 78..

Закономірно, що визвольним змаганням на західноукраїнських землях та Західно-Українській Народній Республіці історик приділяє значну увагу. У своїх працях О. Терлецький доволі детально аналізує передумови та обставини її виникнення, хід польсько-української війни, внутрішню і зовнішню політику ЗУНР та причини її поразки. Розглядає активізацію українського національного руху під час Першої світової війни й наголошує, що в умовах розпаду Австро-Угорщини і проголошення царського маніфесту від 16 жовтня 1918 р. про перетворення Австрійської монархії в союз національних держав, ідея створення української держави на західноукраїнських землях перейшла в практичну площину.

У цьому контексті він аналізує сутність листопадових подій 1918 р. у Галичині та порівнює їх з відповідною ситуацією на східноукраїнських землях. “Переворот був національно-політичний, - пише історик, - бо ж тут ішло про створення національної держави. Він дуже значно різнився від того перевороту, що настав був перед роком на Великій Україні. Там повстала українська держава, як вислід суспільно-політичної революції, що прийшла нагло, не чекаючи на політичну й національну підготованість до цього українського народу. Тут повстання української держави було завершенням цілого національно-політичного розвитку українського народу протягом ХІХ і ХХ ст. Через те будова української держави в Галичині пішла далеко легше, ніж на Великій Україні. Але й тут українська держава стрінулася із зокільним противником. Проти української держави виступили галицькі поляки, а потім - польська держава. Прийшло до боротьби між двома націями, між двома державами”Його ж. Історія України... - С. 328..

Історик наголошує, що в цій війні падіння ЗУНР і перемога Польщі стали можливими внаслідок підтримки Антанти: “...галицька держава перестала існувати..., переможена не тільки Польщею, але й Антантою”Там само. - С. 349.. Ця теза знайшла підтвердження в сучасних дослідженняхЛитвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. / М. Литвин. - Львів, 1998. - 488 с.; Литвин М. Історія ЗУНР / М. Литвин, К. Науменко. - Львів, 1995. - 368 с.; Полянський О. Західна Україна у двох революціях 1848-1918 / О. Полянський. - Тернопіль: Джура, 1998. - 52 с..

Оцінюючи Акт злуки, О. Терлецький зазначає, що ця подія “стала маніфестацією історичного значіння”Терлецький О. Історія України... - С. 342., утім, зауважує: “Акт з 22 січня 1919. року мав більше формальне, як реальне значіння, і в дійсності обидві держави не були з'єдинені ніколи. На це зложилися ріжні причини, про які годі тут говорити, але деякі з них лежали поза волею політичного проводу обох держав. А не можна забути того, що обидві держави мали зовсім відмінну заграничну політику. Тимчасом, як велико-українська держава мала своїм першим завданням боротьбу з Росією, та західно-українська держава стояла цілий час свойого істнування у війні з Польщею. І в цім лежала трудність кооперації обох українських держав і навіть причина деяких конфліктів”Терлецький О. Галичина в історії України / О. Терлецький // Календар Червоної Калини на 1937 р. - Львів, 1936. - С. 34..

Хронологічні межі Української національної революції історик визначає так: березень 1917 - березень 1923 рр. Хоча в сучасній українській історіографії кінцевою датою революції здебільшого вважають 1921 р., інколи 1920-й, усе ж, дехто з істориків називає і 1923 р., маючи на увазі рішення Ради амбасадорів стосовно ГаличиниДив.: Грицак Я. Страсті за націоналізмом. Історичні есеї / Я. Грицак. - Київ: Критика, 2004. - С. 46-65..

Розглядаючи причини поразки ЗУНР та УНР, О. Терлецький порушує важливе концептуальне питання - це невдача чи катастрофа? Шукаючи відповіді на це запитання, він зазначає, що в історії України було дві політичні катастрофи. Перша - занепад київської та галицько-волинської держави, а друга - української держави козацької доби. Щодо поразки УНР та ЗУНР він зауважує: “Некорисний кінець наших визвольних змагань не можна вважати катастрофою, а тільки невдачею [...]

Ця невдача, хоч і яка вона болюча, вирішального значіння в дальшому розвитку української нації не має. Вона не перервала доби відродження України, яке почалося з кінцем XVIII ст.” У зв'язку з цим О. Терлецький робить висновок: під час революції “український народ став уже у великій своїй частині нацією [...] яка сягнула по найвище добро нації - самостійну державу”.

Причини поразки національної революції історик вбачає у непідготованості українського громадянства і вищої української політичної верхівки до побудови власної держави. Іншою причиною було те, що “цю державу ми будували в вогні революції”, причому “української держави ми не відбудували під одним гаслом: “незалежність і могутність”. Зрештою, зауважує О. Терлецький, “український народ не хотів визнавати авторитету своєї влади”. До цих внутрішніх причин падіння української держави додалися зовнішні чинники, серед яких - “негативний вплив більшовизму і несприятливі міжнародні обставини”.

Тому, на думку О. Терлецького: “при будуванні третьої української держави ми показали менше здатності, як наші предки з часів Хмельниччини, не кажучи про ці суспільні класи, що збудували першу українську державу (Київську Русь - Р. Т). У нас було замало політичного розуму і тому нам було дуже тяжко будувати свою державу. У нас не було єдності, а замість цього взаємна недовірливість, а то й безоглядна боротьба. І нічого дивного, коли внаслідок у нас вийшло руйнування своєї власної державної будівлі”.

Размещено на Allbest.ru