Організаційна структура та соціальна діяльність духовенства станиславівської єпархії в період німецької окупації

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 94 (477.83/86)

Організаційна структура та соціальна діяльність духовенства станиславівської єпархії в період німецької окупації

Ігор Пилипів,

Руслан Делятинськии

Проаналізовано особливості розвитку Станиславівської єпархії Греко- Католицької Церкви в період німецької окупації 1941-1944 рр. крізь призму ха-рактеристики адміністративно-канонічної, організаційної структури, що охоплює канонічну територію, єпархіальні органи та систему богословської освіти. Висвітлено суспільну діяльність духовенства у контексті християнської соціальної етики.

Ключові слова: Станиславівська єпархія Греко-Католицької Церкви, духовенство, єпископ, Друга світова війна, адміністративна структура, соціальна діяльність.

Ihor Pylypiv, Ruslan Deliatynskyy. Organization structure and public clergy activities of Stanislaviv diocese in the period of German occupation

The features of Stanislav diocese Greek-Catholic Church during the German occupation of 1941-1944. have analyzed in the light of the characteristics of administrative and canonical, organizational structure, including the canonical territory, diocesan authorities and a system of theological education. Social activities of the clergy are highlighted in the context of Christian social ethics.

Key words: Stanislav diocese Greek-Catholic Church, bishop, Second World War, administrative structure, social and charitable activities.

Актуальність порушеної проблеми полягає в спробі детальнішого аналізу особливостей розвитку Греко-Католицької Церкви (ГКЦ) під час німецької окупації 1941-1944 рр. на прикладі однієї з трьох єпархій. Таке звуження об'єкта дослідження дасть змогу майбутнім дослідникам з'ясувати відмінні риси розвитку окремих єпархій ГКЦ, враховуючи регіональну специфіку: для Львівської архієпархії та Станиславівської єпархії - в межах дистрикту Галичина, для Перемишльської єпархії - в межах Краківського дистрикту Генеральної губернії.

Проблеми розвитку ГКЦ в період німецької окупації 1941-1944 рр. стали пред-метом спеціального дослідження таких істориків, як І. Андрухів, о. П. Кам'янський, Е. Бистрицька, Б. Вол, С. Гуркіна, А. Кравчук, О. Лисенко, В. Марчук, І. Пилипів, І. Поїздник, Н. Стоголос, О. Сурмач, В. Яшан та ін. Згаданим дослідникам вдалося не тільки цілком спростувати безпідставні стереотипні оцінки радянської історіографії, а й значною мірою узагальнити суспільний досвід Церкви у цей період. Попри те, в окремих дослідженнях недостатньо враховано специфіку адміністративно-канонічної структури ГКЦ, діяльність єпископів і священиків окремої єпархії в окреслений період. німецький окупація церква духовенство

На початку радянсько-німецької війни 22 червня 1941 р. Станиславівська єпархія, очолювана єпископом-ординарієм Григорієм Хомишиним і єпископом- помічником Іваном Лятишевським, залишалася третьою за величиною у структурі Г алицької митрополії ГКЦ. За територіальним поділом адміністративно-канонічна структура єпархії охоплювала 19 деканатів: Богородчанський, Бучацький, Горо- денківський, Гусятинський, Єзупільський, Жуківський, Заліщицький, Коломийський, Косівський, Кудринецький, Надвірнянський, Пістинський, Скальський, Снятинський, Станиславівський, Товмацький, Тисменицький, Устецький, Чорт- ківський. Поза адміністративно-канонічною структурою Станиславівської єпархії залишався колишній Буковинський деканат (всього 12 парафій), який після румунської окупації краю реорганізовано згідно з конкордатом Румунії з Ватиканом 1927 р. в Генеральний вікаріат для греко-католиків з центром у Чернівцях, який очолив о. М. Сімович.

У Станиславівській єпархії у цей час було 465 парафій, в середньому по 18-23 парафії у кожному з деканатів, 886 церков, що мали різний статус (парафіяльні “матірні”, “дочірні”, каплиці), і 68 монастирів, які підпорядковувалися не місцевому єпископу, а безпосередньо протоігуменам Чину святого Василія Великого, Чину Нашого Ізбавителя (Редемптористів), Студитського уставу в Галичині. Душ- пастирську працю в єпархії проводили 570 священиків, які також мали різний канонічно-правовий статус, а саме: декани та заступники деканів, обов'язком яких була візитація парафій в межах деканату для забезпечення дисципліни і виконання розпоряджень єпископату; парохи, які виконували душпастирські обов'язки в одній парафії; адміністратори, що тимчасово виконували функції пароха; сотрудники, які допомагали парохам, зокрема, у справі катехизації.

У червні - серпні 1941 р. канонічна територія Станиславівської єпархії була розділена з огляду на воєнні обставини: під угорською окупацією перебували

Богородчанський, Городенківський, Жуківський, Коломийський, Косівський, Ку- дринецький, Надвірнянський, Пістинський, Станиславівський Тисменицький, Товмацький і частково Устецький деканати, під румунською окупацією - Заліщиць- кий та Снятинський деканати, а німецькими військами з перших днів війни були окуповані Бучацький, Гусятинський, Єзупільський, Скальський, Чортківський і частково Устецький деканати.

Уже 7 серпня 1941 р. румунські й угорські війська покинули окуповану область, а на їхнє місце прийшла німецька адміністрація. Проте навіть за цей короткий час унаслідок примусових реквізицій з боку угорської армії духовенство вказаних деканатів зазнало значних матеріальних втрат. У самому Станиславові угорське військо зайняло будинок духовної семінарії для казарми, і єпископ Г Хо- мишин скаржився з цього приводу до угорського військового коменданта міста і навіть папського нунція Ротти.

У липні - серпні 1944 р. з ініціативи ОУН(б) було створено українську адміні-страцію у формі обласних управ та районних / повітових комітетів. Митрополит А. Шептицький у посланні “Про організацію парохії та громади” від 10 липня 1941 р. дозволив священикам брати участь у формуванні та діяльності органів української адміністрації. У межах Станиславівської єпархії в цей час були сформовані й розпочали свою роботу обласна управа у Станиславові, окружна управа в Коломиї, тимчасові управи по менших містах, які досі вже мали статус повітового (у Польській державі) або районного (в СРСР) центру. Кожна з цих управ, залежно від рівня організації, намагалася поширити свою владу на відповідну територію, але їм так і не вдалося до 7 серпня 1941 р. визначити свої територіальні межі.

Мабуть, єдиним винятком стала Станиславівська обласна управа, яка першими розпорядженнями визначила територіальні межі своєї влади.

Важко встановити співвідношення адміністративно-політичного й адміністра-тивно-канонічного поділів регіону, що охоплювала Станиславівська єпархія. Але відомо декілька фактів участі духовенства в діяльності української адміністрації в липні - серпні 1941 р. на різних рівнях. Так, Богородчанський декан о. Зиновій Кисілевський очолив Тимчасову управу району, Гусятинський декан о. Антоній Пельвецький і парох Чабарівки о. Анатолій Малиновський ввійшли до складу місцевого повітового комітету, Коломийський декан о. Олександр Русин очолив “релігійний реферат” у Коломийській окружній управі.

У процесі становлення німецького окупаційного режиму в Галичині форму-валася й нова система церковно-державних відносин, яка залежала від розвитку суспільно-політичної ситуації. Німецька адміністрація, з одного боку, толерувала діяльність УГКЦ, а з іншого - не допускала активної суспільно-політичної діяльності духовенства. Було запроваджено жорсткий контроль над Греко-Католицькою Церквою органами нацистської служби безпеки, в структурі якої на рівні округів діяв відділ у церковних справах.

Греко-католицькі ієрархи, своєю чергою, прагнули не тільки забезпечити функ-ціонування адміністративно-канонічної структури Церкви, а й спрямувати суспільну працю духовенства в нових воєнно-політичних умовах. За таких обставин єпископи Г Хомишин й І. Лятишевський намагалися забезпечити функціонування Станисла- вівської єпархії. В кінці 1941 р. було відновлено діяльність капітули і консисторії, нормалізувалася комунікація деканів і парафіяльного духовенства з єпископами, що сприяло вирішенню поточних проблем, зокрема щодо призначень на вакантні парафії. Єпископ Г Хомишин відновив роботу Станиславівської духовної семінарії на чолі з ректором о. А. Бойчуком, випускники якої у 1942 р. отримали свячення диякона та пресвітера. Духовна семінарія продовжувала діяти до кінця німецької окупації 1944 р., коли радянськими органами безпеки було взято на облік 39 студентів-богословів. Крім цього, у жовтні 1943 р. при монастирі Василіянок у Станиславові з благословення митрополита А. Шептицького і єпископа Г Хомишина було відкрито новіціят. Ці заходи були необхідними для підготовки нового покоління духовенства, здатного діяти за найскладніших суспільно-політичних обставин.

Однак ініціатива митрополита А. Шептицького, підтримана єпископом Г. Хо- мишиним, щодо розширення сфери діяльності Греко-Католицької Церкви за межами Галичини зустріла опір німецької адміністрації. Так, в лютому 1942 р. начальник гестапо в Станиславові Крігер викликав єпископа Г. Хомишина на допит з приводу агітації в Кам'янець-Подільській області, маючи на увазі працю в Кам'янці-Подільському ігумена монастиря Редемптористів в Станиславові о. Василя Величковського, якого спрямував туди особисто митрополит А. Шептицький. Під тиском гестапо єпископ Г. Хомишин мусив 20 лютого 1942 р. заборонити духовенству працювати поза межами Станиславівської єпархії, наполягаючи на відмежуванні від політичних чинників й проведенні “позитивної праці”.

Актуальною залишалася проблема матеріального забезпечення Церкви. Ні-мецька адміністрація, прагнучи отримати підтримку з боку Церкви, провела незначні виплати духовенству наприкінці 1941 р.. Однак цього було недостатньо, а питання земельної дотації німецька адміністрація всіляко затягувала. Ієрархи сподівалися вирішити проблему правовим шляхом на підставі прокламації генерал-губернатора Франка від 1 серпня 1941 р.. З цього приводу Г. Хомишин 14 вересня 1941 р. писав до А. Шептицького: “Моя думка і бажання: щоби все майно церковне вернуло вже тепер під заряд Церкви. Цего домагається, по перше, засада признання німецькою державою приватної власності..а по друге, вирішенням тої справи в прочих дистриктах Генерального Губернаторства. ”. Губернаторство у Львові розпорядженням про тимчасовий земельний устрій у дистрикті 12 вересня 1941 р. дозволило надання парафіям земельних ділянок виключно у користування. Але і його виконання було призупинено. В лютому 1942 р. в офіційному тлумаченні наголошено, що “земля не може бути тепер предметом приватного обороту”. Німецька адміністрація, прагнучи зберегти більшу земельну власність, розподілену між селянами на умовах оренди для виконання норм сільськогосподарського контингенту, не була зацікавлена повернути церковні землі. У вересні 1942 р. губернаторство дистрикту під впливом листа митрополита А. Шептицького до Папи Пія ХІІ від 29-31 серпня 1942 р. розпочало збір інформації про ерекціональні землі через органи місцевого самоврядування. У листопаді 1942 р. земельна інспекція дистрикту прийняла низку рішень про виділення у користування оподаткованих земельних угідь в розмірі не більше 15 га греко-католицьким парафіяльним урядам, віддаючи рештки в оренду селянам. Отже, вирішення проблеми забезпечення духовенства відповідало політичному курсові німецької адміністрації на обмеження матеріальної бази ГКЦ.

В умовах жорсткої політики німецької окупаційної адміністрації в Галичині, на думку ієрархів, суттєво важливою була організація суспільного життя на християнських засадах, яка сприяла б збереженню і розвитку нації. Єпископ Г. Хомишин у посланні від 24 жовтня 1941 р. писав: “Ми мріємо про Україну, нею заняті наші гадки, наші бажання і устремління. Все те є гарне, однак перше дбаймо про небесну Україну т є. про Божу державу, про Боже царство.. Шукаймо Божого царства в нас самих, стараймося те Боже царство і його засади і права поширювати й примінювати в життю нашого народу.”. Митрополит А. Шептицький у посланні в грудні 1941 р., обґрунтовуючи ідею “всенаціональної Хати-Батьківщини”, закликав народ “створити такі суспільно-християнські обставини, які запевнювали б громадянам правдиве і стале щастя та мали досить внутрішньої сили, щоб поборювати відосередні тенденції внутрішнього розкладу й успішно захищали межі від зовнішніх ворогів”. Отже, не відмовляючись від реалізації державницьких прагнень українців, ієрархи акцентували увагу на практичному застосуванні християнської віри.

Створений у жовтні 1941 р. з ініціативи митрополита Український Крайовий Комітет (УКК), отримавши визнання німецької окупаційної адміністрації, був по-кликаний представляти й захищати інтереси українського народу перед “державними чинниками”, організувати його життя “в національній, суспільній, господарській і культурній ділянці”. Ідея такої “поступово-консервативної” організації, яка мала сприяти “політичному дозріванню” української нації, популяризувалася пресою. Незабаром УКК створив цілу мережу українських комітетів на рівні округів та районів, значну частину яких (29 із 68 комітетів) очолили греко-католицькі священики. Тож консервативна ідеологія, основою якої була концепція “позитивної, органічної праці”, не заперечуючи державницької ідеї, набувала застосування в діяльності українських комітетів. Природно, що греко-католицьке духовенство, керуючись консервативними християнськими принципами, виявило активність у їхній діяльності.

Духовенство Станиславівської єпархії взяло активну участь в діяльності укра-їнських комітетів на окружному, повітовому та місцевому рівнях. Так, в складі наявних в межах канонічної території Станиславівської єпархії 4-х Українських окружних комітетів (у Станиславові, Коломиї, Городенці й Чорткові) греко-католицькі священики входили до двох: у Станиславові - заступник голови УОК о. Володимир Микитюк, у Коломиї - голова УОК о. Олександр Русин. Тим часом на місцевому рівні - в складі 10-ти повітових комітетів і делегатур - священики очолювали ці структурні одиниці в Делятині - о. Володимир Пилипець, Снятині - о. Йо- сиф Проць, Заліщиках - о. Роман Добрянський, Бучачі - о. Василь Мельник, Яблонові на Косівщині - о. Корнилій Бахталовський, Солотвині - о. Володимир Косевич, Печеніжині - о. Іван Лоточинський, Заболотові - о. Михайло Сулятиць- кий; також були активними членами комітетів у Богородчанах - 9 священиків, у Товмачі - декілька священиків. Пізніше, на початку 1942 р., в структурі УЦК на місцевому рівні почали створювати Українські освітні товариства (УОТ), які часто очолювали місцеві парохи, як наприклад, у Ганусівці - о. Лука Семків, у Тисьме- ничанах і Фитькові - о. Йосиф Кузьма, у Ворохті - о. Микола Куницький. Отже, духовенство Станиславівської єпархії, представлене практично в усіх ланках УЦК, власним прикладом реалізувало ідею “позитивної праці” на християнських засадах.

Духовенство активно працювало в гуманітарній сфері. Зокрема, відзначився катехит у Станиславові о. Володимир Микитюк, який спершу очолив реферат сус-пільної опіки Українського Окружного Комітету у Станиславові, а невдовзі став за-ступником голови УОК. Завдяки його праці УОК розбудував організаційну структуру до 7 “рефератів”, 5 повітових комітетів і 3 делегатур. До безпосередньої компетенції о. В. Микитюка ввійшли питання опіки над усіма захоронками і бурсами, санітарна опіка над раненими, хворими й каліками, підготовка санітарних кадрів, організація кухонно-відживних пунктів для полонених. У зв'язку із великим обсягом роботи в структурі реферату суспільної опіки за перші три місяці було створено два відділи - відділ праці та відділ народного здоров'я; в межах останнього - секції опіки над матір'ю і дитиною, опіки над захистами і яслами, організації медико-санітарних курсів і пропаганди, жіноча секція. Так, о. В. Микитюку вдалося забезпечити “спеціальне піклування тими українцями, що зазнали злиднів воєнного часу”.

Зазначимо, що ієрархія, духовенство та чернечі згромадження постійно коор-динували з українськими комітетами благодійницьку діяльність. Так, 25 березня 1942 р. єпископ Г. Хомишин підписав спільний пастирський лист про організацію допомоги голодуючим гірських районів. Підсумки “допомогової акції” підведені на конференції делегатур УОК в Коломиї в червні 1942 р.. Так, делегатура УОК у Снятині під проводом о. Й. Проця організувала народну кухню й прохарчувала понад 500 біженців, а також надавала матеріальну допомогу двом шкільним кухням, двом бурсам та дитячому садкові.

Завдяки ініціативі УОК в Станиславові на цілу Станиславівську округу в 1943 р. діяли 80 народних кухонь для 6,684 осіб, а також 6 шкільних харчівень для 560 дітей. Особливу увагу звертали на працю з дітьми, які залишалися без батьків через виконання сезонних польових робіт, здачу контингенту, виїзду на роботи до Німеччини чи їхню загибель під час репресій. Делегатура УОК в Яблунові у 1942-1943 рр. організувала на 13 громад 4 сезонні та 1 постійний дитсадки, в яких виховувалося 168 дітей.

У Надвірній з осені 1941 р. працювала одна захоронка під проводом СС. Слу- жебниць, в якій виховували 30 дітей. З ініціативи делегатури в Надвірній організовано 24 сезонні дитсадки для 600 дітей. На території Делятинської повітової делегатури в 1942 р. активно діяли дві захоронки під проводом СС. Служебниць - в Делятині та Микуличині, в яких у літній період виховували близько 200 дітей, а в зимовий - в межах 70-100 дітей. В Отинії 1943 р. відкрито нову захоронку під проводом сестер Служебниць. На терені Тисменицької делегатури діяла одна захоронка під проводом кваліфікованої сестри Служебниці, а по всіх селах повіту, крім Чорнолізців і Хо- мяківців, діяли сезонні дитсадки під керівництвом “вишколених садівничок”. У Богородчанах і Грабівці працювали три постійні дитсадки під проводом сестер Служебниць, які в березні 1943 р. пройшли курси при шкільній референтурі УОК в Станиславові. У Станиславові діяв захист “Пресвятої Тройці” під проводом 12 сестер Св. Вікентія і Павла та о. І. Слезюка, в якому виховували 123 дитини.

Зауважимо, що більшість цих захистів і дитсадків фінансували фонди УОК, сформовані переважно із всенародних збірок з нагоди релігійних свят Різдва та Великодня. Такі збірки були досить успішними: 1943 р. в Станиславівській окрузі зібрано 1 200 000 золотих, розподілені УОК на благодійні цілі. У вересні 1943 р. з ініціативи Союзу батьківських кружків українських шкіл при УОК в Станиславові відбулося посвячення “Домівки учня” за участю єпископа І. Лятишевського, о. І. Луцика, ігуменів монастирів Василіян і Редемптористів. Отже, співпраця духовенства Станиславівської єпархії та українських комітетів давала значні результати. З цього приводу заступник голови УОК в Станиславові о. В. Микитюк на зборах 5 грудня 1942 р. підкреслив, що “тільки твердою працею, наповненням нашого національного життя змістом зуміємо дати те, чого від нас вимагає добро нації”. Така організація “позитивної праці” реалізувала на практиці Христову заповідь любові до ближнього в умовах воєнного часу.

Відношення духовенства до німецької окупаційної адміністрації кардинально змінюється від “формальної лояльності” до “пасивного опору”. У лютому 1942 р. арештований парох Жаб'я о. П. Витвицький, розстріляний 27 листопада 1942 р. у Чортківській в'язниці. У 1942 р. о. О. Русин, протестуючи проти репресій гестапо щодо мирного населення, “резигнував” з посади голови УОК в Коломиї. Священики часто виступали на захист репресованих українців. Так, у 1943 р. парох Ворохти о. М. Куницький переховував І. Яремчук, а о. М.-Л. Бурнадз допоміг їй виїхати до Кракова. У вересні 1943 р. єпископ Г. Хомишин, після консультацій з митрополитом, відмовився від пропозиції гестапо написати звернення до вірян щодо змін в релігійній політиці уряду СРСР.

В умовах воєнного часу з'явилися жертви серед духовенства. Так, 28 лютого 1944 р. відділи гестапо під час “пацифікації” Делятина засудили до розстрілу о. Крижанівського, але завдяки втручанням єпископа його вдалося врятувати. В околиці Рунгур угорські військові розстріляли священика о. В. Пужака. Тоді ж загинув колишній капелан УГА, парох Угринова о. І. Терешкун. Радянськими партизанами у Грабівці 29 квітня 1944 р. були розстріляні парох о. В. Скрутень і заступник голови УОК в Станиславові о. В. Микитюк.

Більшість духовенства Станиславівської єпархії зайняла вичікувальну позицію, сподіваючись закінчення війни. Частина священиків виявляла симпатії до УПА, але факти капеланства у 1944 р. були ситуативним явищем, без спеціального дозволу ієрархії. Провід ОУН(б) в основоположних актах УПА і УГВР навіть не передбачив інституту капеланства в структурі УПА. З наближенням фронту окремі священики, побоюючись репресій радянського режиму, мусили емігрувати на Захід. Г Хомишин 26 січня 1944 р. видав звернення, яким “під строгою відповідальністю” заборонив “втікати за границю дієцезії в разі інвазії большевиків”. Але невдовзі він мусив дозволити змінити місце служби близько 60 священикам, з них близько 30 емігрували зі Станиславівської єпархії на Захід. У цей час виїхали священики Й. Проць з Снятина, Головатий з Глубічка, Ю. Гірняк з Ямниці, В. Пилипець з Білих Ослав, О. Пасічняк з Ляхівців, Й. Атаманюк з Кінчак, Є. Бахталовський з Городенки, П. Мельничук з Бучача та інші.

Отже, розвиток Станиславівської єпархії в час німецької окупації відбувався в умовах жорсткого контролю окупаційної адміністрації за діяльністю ГКЦ. У складних суспільно-політичних обставинах єпископи і духовенство, поділяючи державницьку ідею, влітку 1941 р. підтримали формування української адміністрації, а згодом, зважаючи на репресивну політику німецької окупаційної адміністрації, розгорнули на засадах християнської соціальної етики (ідеї “позитивної праці”) душпастирську та соціальну діяльність в структурах УЦК, спрямовану на захист українців.

Размещено на Allbest.ru