Андрей Корнев, Владимир Тарасов, Станислав Эллис. "Живи, и умирать не надо!". Творческое наследие В. Эллиса и В. Одинокова. 1945-1947 гг. (Стихи и иллюстрации, созданные в лагере для перемещенных лиц) - Харьков: 2016 г. - 112с. (Структури повсякденності)

Размещено на http://www.allbest.ru

АНДРЕЙ КОРНЕВ, ВЛАДИМИР ТАРАСОВ, СТАНИСЛАВ ЭЛЛИС. «ЖИВИ, И УМИРАТЬ НЕ НАДО!». ТВОРЧЕСКОЕ НАСЛЕДИЕ ВЛАДИМИРА ЭЛЛИСА И ВЛАДИМИРА ОДИНОКОВА. 1945-1947 ГГ. (СТИХИ И ИЛЛЮСТРАЦИИ, СОЗДАННЫЕ В ЛАГЕРЕ ДЛЯ ПЕРЕМЕЩЕННЫХ ЛИЦ) [АЛЬБОМ] / ПОД РЕД. С.В.ЭЛЛИСА. - ХАРЬКОВ: «РАРИТЕТЫ УКРАИНЫ», 2016. - 112 С.: ИЛ. (СТРУКТУРИ ПОВСЯКДЕННОСТІ)

О.А. Коляструк

Рецензується науково-популярне видання з історії повсякденного життя у таборах для переміщених осіб (від англ.: «displacedpersons», DPs / «переміщені особи», ДіПі) на території окупованої Німеччини. В основі дослідження - матеріали візуальної публіцистики сатиричного альманаху «ДіПініада», який упродовж 1946-1947 рр. самотужки випускали у таборі Пазінг- Мюнхен В. Елліс (тексти) та В. Одиноков (малюнки).

Ключові слова: репатріація, еміграція, переміщені особи, табори для переміщених осіб, західні окупаційні зони, неповерненці, ілюстрації, сатира, гумор. рецензія історія життя табір німеччина

Рецензоване видання є першою в Україні спробою відтворити реалії життя «переміщених осіб» (ДіПі) у повоєнній Німеччині на підставі унікального оригінального документу - кількох частково вцілілих номерів рукописного віршовано-ілюстрованого альманаху «ДіПініада», що його видавали у таборі для переміщених осіб двоє молодих «неповерненців» Владислав Елліс та Володимир Одіноков, відобразивши у сатиричній поезії і шаржових малюнках найтиповіші картинки з життя діпійців. Джерельний комплекс видання доповнений самвидавними збірками поезій, а також офіційними і приватними світлинами.

Видання з промовистою життєствердною назвою «Живи, і помирати не слід!» стало можливим завдяки наданій професором Станіславом Еллісом, відомим науковцем та інженером, головою Польського Дому у Харкові, науковій редакції серії «Структури повсякденності» видавництва «Раритети України» частині сімейного архіву, що безпосередньо стосується життя його батька Владислава Валентиновича Елліса в таборі для ДіПіПазінг, неподалік Мюнхена у 1946-1947 рр. У передмові наукового редактора (с. 11-16) С.Елліс лаконічно повідомляє, що документи батьківської «діпінійської Одисеї» надійшли до нього вже з США, куди В.В.Елліс зміг перебратися з Німеччини у 1952 р., і пролежали мовчки у «скриньці» майже чверть століття. Решта батьківського архіву (поезії, проза, щоденники, листи, нотатки, світлини тощо) повернулася на Україну через кілька десятиліть після його смерті.

Серед фотоматеріалів лише дещиця світлин засвідчує становище молодого чоловіка у західній (американській) зоні окупації Німеччини. Натомість більшість відібраних з сімейного альбому фотографій в історичному контексті відображає доволі успішну життєву реалізацію непересічної особистості: затребуваного конструктора, інженера-будівельника багатьох стратегічних об'єктів (аеропорт в Тунісі, доки у Бостоні та В'єтнамі, наземні бетонні споруди по космічній програмі «Аполло» на мисі Канаверал тощо); талановитого поета (твори якого друкувались в емігрантській пресі, перекладені кількома мовами світу вийшли в американських і європейських видавництвах); врешті, гарного батька. Прикметно, що творча спадщина В.Елліса неабияк цікавила московські фахові видавництва, втім, його нащадок невипадково дав згоду на оприлюднення неопублікованих матеріалів в Україні. Зауважимо, що на с.81 подані конверт і машинописний лист на бланкові «НАСА» В.Елліса сину на Холодногірське поштове відділення в Харкові (підписаний «С космическимприветом, твойБатько») з нагоди запуску американцями ракети на Місяць у 1972 р. Попередня с.80 цитує один з ілюстрованих аркушів «ДіПініади» з віршованим пророцтвом з 1946 р. про долання «дротів» і стражів у досягненні мрії.

Рецензована книга побудована на безпосередньому відтворенні в кольорі оригінальних сторінок-листівок кількох номерів «ДіПініади», а також відповідних віршів із самвидавних збірок В.Елліса «Біля Ізару» та «Пісні». Ці документи супроводжені історичними та культурно - мистецькими коментарями, додатково проілюстровані світлинами з історії ДіПі, що є у науковому обігу.

Альманах зберігся частково. В архіві міститься в розсипу 45 аркушів, хоча у досить гарному стані, на яких практично не втрачене ні графічне, ні текстове наповнення.Кожен номер, вочевидь, мав по чотири аркуші; достеменно можна стверджувати, що було підготовлено 21 випуск, отже, доступною є лише половина документу доби. Втім, і ця частка цілком надається до реконструкції реалій повсякденного побуту і настроїв переміщених осіб.

Аналіз документу дозволяє стверджувати, що поет і художник, які готували рукописний журнал, взаємодіяли нероздільно, вони досягли творчої злагодженості у своїй роботі. Жодною мірою не можна вважати малюнки підтекстовою ілюстрацією до поезій, або ж навпаки, вірші - словесним розкриттям зображеного. Лапідарні і влучні вислови В.Елліса насичені настроєм самоіронії, доброго гумору й виконують функції своєрідної сміхотерапії, такої необхідної в далеко непростих і не безхмарних умовах табірного життя на чужині. Так само малюнки В.Одінокова, впізнаванні за авторським почерком, вражають філігранною образною точністю спостережених типажів і характерів, явищ і практик. Вони виконані у графічних техніках,цілком традиційних для плаката, журнальної карикатури та книжкової графіки 1930-1940-х рр., тому справляють на глядача не лише естетичний вплив, а й спричиняються на його світогляді і психологічному почуванні. Аркуші-плакати пов'язані між собою принципами композиційної цільності, що дозволяє розглядати візуальну публіцистику джерела як єдиний художній текст. Карикатури є контекстуальними творами, що попри яскраві авторські риси, неодмінно містять простір типологічного, що репрезентує моделі масової поведінки у типових обставинах. Лише у такому разі набуває чинності сміховий потенціал твору, спрацьовує іронія й самоіронія.

Як важливе візуальне історичне джерело, альманах означує широке коло проблем повсякденного життя у таборах «переміщених осіб» та розкриває особливості повоєнної комунікації між військовими, біженцями та місцевою владою. Табірна історія В. Елліса та В. Одінокова має особливе значення, оскільки не лише фіксує реалії повсякдення, а й передає ставлення до нього, його сприйняття безпосередніми діпійцями. Окремі теми, що лише мимохіть зачеплені у «ДіПініаді», дозволяють виразніше уявити побутові та повсякденні практики взаємин місцевого німецького населення із біженцями, американської окупаційної адміністрації з колишніми в'язнями німецьких концтаборів тощо.Іншими словами, проаналізувати увесь той складний вузол суперечностейі стосунків, який становить основний зміст подій 1945-1947 рр. у американській зоні окупації Німеччини.

Матеріали альманаху засвідчують, що ключовою ознакою повсякденного життя ДіПі була зорієнтованість на фізичне та психологічне виживання. З іншого боку, прагнення до простих радощів у повсякденні деструктурували автономію життя ДіПі в таборах, підштовхуючи до контактів з «зовнішнім» світом. На початок 1946 р. система таборів ДіПі функціонувала вже не стільки за адміністративним лекалами ЮНРРА, скільки за своїми власними «внутрішніми» законами, які формувалися як реакція на складні життєві обставини. У цьому аспекті однією з найпоказовіших є практика налагодження внутрішнього ринку ДіПі, з його власними «валютами» (приміром, цигарками, шоколадом та кавою), засобами репрезентації та субординацією. «ДіПініада» В. Елліса та В. Одінокова надає чимало прикладів, що наочно демонструють життєву «механіку» цього явища. Приміром, «полювання» за недопалками або знайомство з жінками й упадання за ними заради цигарок (с. 32, 34, 68). На відміну від офіційних документів, альманах яскраво розкриває і сферу почуттів, в т.ч. «ягідки» кохання, характеризує приватні та інтимні сторони життя, дошкульно викриває моральні девіації.

На наш погляд, публікаторам цілком вдалася реконструкція тематики окремих номерів. Вони плідно попрацювали над безпосереднім «прочитанням» закладених у малюнки і вірші смислів та ідей, що потребувало спеціального ґрунтовного занурення у саму проблему «переміщених осіб» та семантику образів, запропонованих художником В.Одіноковим та поетом В.Еллісом. Коротка історична довідка (с.17-20), підготовлена істориком В.Тарасовим, вводить читача у проблематику й історіографію ДіПі, натомість культурологічні розмисли А.Корнєва занурюють у діалогове сприйняття «ДіПініади».

За свідченням міжнародних наглядачів, умови життя в таборах були далекі від задовільних: адміністрація використовувала для поселенців старі бараки, склади і навіть стайні, пошкоджені бомбардуванням житлові будинки. У помешканнях не було вікон, дверей, стелі протікали, бракувало ліжок, стільців, предметів першої необхідності. Жилося скрутно. Втім, автори альманаху не драматизують реалій буття, натомість свідомо експлуатують своєрідний іронічно-побутовий фольклор ДіПі-таборів, в яких і без того психологічно ситуація ускладнювалася різноманітними обмеженнями, приписами, заборонами, нестатками. Стан приниженості посилювався ворожим ставленням місцевого населення, що також злидарювало и звинувачувало діпійців у своїх бідах. Крім того, окупаційна адміністрація мусила виконувати зобов'язання перед радянською країною щодо видачі їй колишніх її громадян. З осені 1946 по травень 1947 р. тривала найбільш жорстка перевірка анкетних даних; статус переміщених осіб коливався від потенційних репатріантів до біженців-емігрантів (с.48, 52, 56). На підтвердження варто навести щоденниковий запис Уласа Самчука з цього приводу: «Кажуть, що, наприклад, нас усіх видадуть, про це вже домовлено, що нас чекає репатріація. Це починає мене торкати. Не бомби, не голод, не смерть, а саме це... Нас може й не віддадуть «родіні», але розвіють по світі, як вітер розвіває листя осени. На думці домінує самогубство». Заповнення різного роду документів - форм, відозв, заяв, анкет - було невід'ємною складовою повсякдення ДіПі, питання його статусу впливали на всі сторони життя: від порядку перебування в таборі до якості забезпечення.

Визначення У. Самчуком трагедії людей, відірваних війною від дому і батьківщини, як «Планета ДіПі» є не лише влучним за окресленням масштабу, ай за сутнісним змістом. Особливо драматичною була доля таких вихідців (остарбайтерів, втікачів, полонених, біженців) з радянської країни, оскільки більшість із них чітко розуміли, що повернення до «радянського раю» обернеться для них ще більшою бідою. Для таких людей табори для переміщених осіб мали притягальну силу, тому що в них можна було дістати хоча б якесь помешкання і відносно непогане, як за умови зруйнованої війною країни, харчове забезпечення зі спільної таборової кухні й пайків. Тут вигнанці сподівалися знайти прихисток, аби почуватися безпечно. З літа 1947 р. табори для переміщених осіб набули опікунського посередництва від різноманітних організацій у справі переселення до інших країн.

Доречно нагадати програмний виступ Івана Багряного «Чому я не хочу вертатись до СРСР?»: «Я не хочу вертатись на ту «родіну». Нас тут сотні тисяч таких, що не хочуть вертатись. Нас беруть із застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту «родіну». Я беру це слово в лапки, як слово, наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав'язуване нам радянською пропагандою. Більшовики зробили для 100 національностей єдину «совітську родіну» і нав'язують її силою, цю страшну тюрму народів, звану СРСР». Таке мужнє позиціонування українського письменника допомогло змінити ставлення західної громадськості до проблеми «переміщених осіб» і поклало початок деміфологізації сталінського режиму. У 1956 р. І.Багряний опублікував віршовану повість-сатиру «Антон Біда - Герой Труда: повість про ДіПі» (до слова, також її власноручно проілюструвавши) у відповідь на дії берлінського «Комитета за возвращение на Родину». Його обурювала кампанія брехні й фальсифікації дійсності, до якої вдавалися ті, хто заманював знедолених співвітчизників у «Совєтський рай». Він, як і інші, переживав передчуття невідворотного, тривогу, острах за майбутнє в таборах ДіПі, де постійно панував страх перед поверненням на «родіну».

Автори з номера в номер пропагували радість і надію на краще, підносили бадьорість духу, обстоювали гарний настрій, вміння опиратись труднощам з гумором і знаходити гарне навіть у драматичному. Подальше успішне життя в США обох авторів переконує у тому, що життєствердна тональність альманаху витікала з їхніх життєвих кредо, була органічним струменем їх тяжіння до свободи, яку вони здобули, перебравшись до США після ліквідації табору ДіПі у Мюнхені.

Упорядники видання наприкінці вмістили карти західних окупаційних зон, мапи таборів, списки абревіатур та транслітерацій, а також джерела та літературу. Запропоноване видання викличе інтерес у всіх, хто цікавиться історією в її людському вимірі.

Коляструк О.А.

Андрей Корнев, Владимир Тарасов, Станислав Эллис. «Живи, и умирать не надо!». Творческое наследие Владимира Эллиса и Владимира Одинокова. 1945-1947 гг. (Стихи и иллюстрации, созданные в лагере для перемещенных лии) [Альбом] / под ред. С.В. Эллиса. - Харьков: «Раритеты Украины», 2016. - 112 с.: ил. (Структуры повседневности)

Рецензируется научно-популярное издание из истории повседневной жизни в лагерях для перемещенных лиц (от англ.: «displacedpersons», DPs / «перемещённыелица», ДиПи)на территории оккупированной Германии. В основе исследования - материалы визуальной публицистики сатирического альманаха «ДиПиниада», который в течение 1946-1947 гг. самостоятельно выпускали в лагере Пазинг -Мюнхен В. Эллис (тексты) и В. Одиноков (рисунки).

Ключевые слова: репатриация, эмиграция, перемещенные лица, лагерядля перемещенных лиц, западные оккупационные зоны, невозвращенцы, иллюстрации, сатира, юмор.

Kolyastruk O.A.

The review is devoted to a scientific historical publication about everyday life of displaced people (DP) in camps of occupied Germany. In the center of research are the materials of the visual journalisms of the satirical anthology «DiPiniada» which was published by displaced people - B. Ellis (text) and V. Odinokov (pictures) in Munich-Pasing camp in 1946-1947.

Keywords: repatriation, emigration, displaced people, camps for displaced persons, the western zones of occupation, non-return persons, illustrations, satire, humor.

Размещено на Allbest.ru