Господарське життя поселенців Слов’яносербії та Нової Сербії у 1751-1764 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Історичні обставини склалися таким чином, що територія Півдня України є найбільш багатонаціональним регіоном нашої держави. Це можна пояснити тим, що активне заселення цієї території відбулося досить пізно, протягом XVII-XVIII ст., і пік переселенського руху припав саме на XVIІІ ст., коли Українська держава поступово втрачала незалежність, входячи до складу Російської імперії. Царський уряд не бажав заселення територій Ханської України та Дикого поля українцями, тому для заселення цих земель активно запрошував іноземців, які засновували власні територіально-адміністративні одиниці, підпорядковані російській владі. Одними із найбільш відомих є утворення поселенців з Балкан, відомих як Нова Сербія та Слов'яносербія. Незважаючи на те, що основною масою переселенців в даних одиницях є саме серби, серед населення надзвичайно високим був відсоток молдаван-волохів, про що неодноразово згадували дослідники даної проблематики.

Цікавий матеріал про розвиток господарства поселенців на Півдні України ми знайшли в роботах сербського історика В. Подова [1], українських вчених О. Посунько [2] та В. Тучинського [3], російських радянських істориків В. Шишмарьова [4] та В. Кабузана [5].

XVIII ст. стало епохою випробувань для української державності та українського народу. Саме тоді фактично було втрачено залишки державності, і більша частина території України опинилась у складі Російської імперії. З іншого боку, XVIІІ ст. стало часом розвитку та будівництва, особливо Півдня України. Одним із основних кроків російського уряду на отриманих землях було їх заселення. Річ у тім, що в ті часи Південь України був фактично пусткою. Попри всі переваги (родючі землі, відсутність феодального гніту, м'який клімат), регіон був небезпечний, оскільки він представляв собою прикордонну зону, за контроль над якою сперечались як Російська імперія, так і Кримське ханство зі своїм сюзереном Османською імперією. Ситуація змінилася лише в другій половині століття, коли царат після ряду конфліктів остаточно встановив свій контроль над цією територією.

Варто дати невелику характеристику господарським відносинам, що склалися на даних землях. Від самого початку свого володіння Півднем України російський уряд зрозумів важливість даної території як прикордонної зони. Це було основним фактором заселення та окультурення даних земель. Не останню роль відігравав і оборонний фактор, тому характер заселення був переважно військовий. Як відомо, військові поселенці були, насамперед, ополченням, завданням якого у мирний час було ведення сільського господарства та освоєння нових угідь.

Яскравим прикладом характеру воєнної колонізації є адміністративні одиниці, утворені з представників балканських народів (зокрема і з молдаван), відомі як Нова Сербія та Слов'яносербія. Стаття сербського вченого В. Подова «Поселение сербских гусарских полков Шевича и Прерадовича» наводить відгук генерала С.С. Пішчевича, активного учасника даного утворення. За словами Пішчевича, умови ведення господарства в перший рік були надзвичайно складними. Земля була затверділою, і складалось враження, що вона була пусткою. Генерал порівнює перший рік життя поселенців із першим роком життя на безлюдному острові. Доки земля не була оброблена достатнім чином, поселенці фактично харчувалися підножним кормом. Врешті, завершує Пішчевич, на другий рік стало значно краще [1].

Становище в переселенців на території Нової Сербії було дещо кращим, у завдяки більшій заселеності ї території. За даними В. Шишмарьова, поселенці Нової Сербії отримали значну кількість землі для обробітку, зокрема, рядовий отримував від 10 до 15 десятин, офіцер - від 25 до 50 десятин відповідно [4, с. 42]. Проте загальний характер ведення господарства, за даними О. Посунько, носив негативний характер. Переселенці не займалися сільським господарством на батьківщині, поколіннями живучи за рахунок несення військової служби. Тому на новому місці, де виникла потреба у ручній праці, переселенці опинились у скрутному становищі. Автор наводить факти захоплення у місцевого населення провіанту, фуражу, а також платного користування угіддями під юрисдикцією переселенських полків. О. Посунько доходить до цікавої думки, що серби, на думку місцевого українського населення, були абсолютно безпорадні у плані ведення господарства. Автор наводить ряд приказок, а також народну «Пісню про серба». Фольклорні джерела свідчать про певну зневагу, з якою місцеве населення ставилося до переселенців через їхнє небажання працювати. Зауважимо, що в опрацьованій роботі подібних відомостей стосовно волохів-молдаван ми не знайшли [2].

Зовсім інакше жили заможні офіцери. За вищезгаданими відомостями у генерал-майора І. Шевича налічувалось 170 коней, тоді як гусари їх не мали. За часів існування Нової Сербії і Слов'яносербії сербські офіцери лише розпочинали влаштування свого господарства, однак з часом набули значних статків. Про багатство фактичного правителя Нової Сербії, І. Хорвата, свідчить факт його бажання побудувати своїм коштом монастир в Новій Сербії. Певним чином заможність офіцерів-поселенців можна пояснити жалуванням, яке вони отримували. Крім того, як вже було сказано, вони насильно примушували працювати місцеве населення на себе, а пізніше за чини отримували цілі села з кріпосними. Таким чином, ми можемо зробити висновок, що сербські офіцери з часом стали перетворюватись на поміщиків.

Основою галуззю господарства, якою займалися переселенці, було тваринництво, особливо конярство. Оскільки серби здавна несли військову службу в якості гусарської кінноти, природною виглядає практика самозабезпечення кіньми. Традиційно так склалось, що на території Південної України табунами гарних коней, які користувалися попитом, володіли і запорожці. З появою сербських поселенців з'явились і нові породи, що сприяло розвитку цієї галузі тваринництва. Тому цілком закономірно, що в першій половині ХІХ ст. на ярмарки в Єлисаветград за кіньми приїздили промисловці з Москви і Петербурга. Нами також було знайдено інформацію про конфлікти між запорожцями і поселенцями, пов'язані з даною сферою. Зокрема, в матеріалах архіву Коша Нової Січі ми знаходимо ряд скарг на запорожців з приводу крадіжки коней у поселенців [6, с. 40]. слов'яносербія російський імперський колонізація

Заняття тваринництвом, а також особисті потреби мали забезпечувати земельні наділи, які отримали колоністи: на капітана - 100 десятин, на поручника - 80, підпоручика - 70, прапорщика - 50, рядові отримували від 10 до 15 десятин (що підтверджує подана вище інформація В. Шишмарьова). З цього приводу один з переселенців писав на батьківщину у Воєводину: «Вести торгівлю і худобу розводити дозволяється, а орати хто скільки зможе» [7, с. 132]. Більшість рядових жили за рахунок спільних припасів роти. Разом повинні були заготовляти сіно, хліб, частина яких направлялась і в розпорядження полкових канцелярій для потреб полку. Жалування йшло на харчування і амуніцію, яку вони мали самі оплачувати. Тому коштів на худобу і знаряддя праці не вистачало. У відомостях зі Слов'яносербії за 1757 р. про господарства рядових часто сказано, що або «нічого з обзаведення не має», або коня чи корову [7, с. 133].

Важливим елементом розвитку господарства поселенців було винокуріння. У Новій Сербії такий промисел започаткував вже згаданий І. Хорват. У Слов'яносербії важливу роль відігравало видобування солі. Соляні промисли базувалися тут на традиціях солеваріння в Бахмуті і Торі. Із зростанням міст виникає необхідність у будівельних матеріалах. Тому з'являються цегельні «заводи». Досить розвиненим було млинарство. Млини будували вітряні, водяні і земляні, коли механізм приводився в рух за допомогою тяглової сили.

На початку ХІХ ст. в одному лише Єлисаветграді нараховувалось 5 цегельних, 7 шкіряних, 12 салотопних, 4 мильних, 3 свічкових і 1 пивоварний «заводи» [8, с. 390]. Проте згадані підприємства промисловості мали більш кустарний характер. Отже, всі промисли і ремесла, що розвивалися на території Нової Сербії та Слов'яносербії були в основному пов'язані з переробкою сільськогосподарської продукції.

Крім згаданого вище розведення коней, популярною також була велика рогата худоба, особливо воли, яких використовували які основну тяглову силу. Молдавани і волохи, які разом з сербами переселились у Нову Сербію, займались вівчарством, що давало непогані прибутки. Пізніше воно стане однією з найбільш розвинутих галузей тваринництва на території Південної України. Особливо цінною породою будуть тонкорунні іспанські мериноси, яких розводили тут з середини XVI11 ст. [9, с. 59].

За даними історика B. Пірко, традиції скотарства поселенці багато в чому запозичували у місцевого населення, насамперед, запорізьких козаків. Хоч у другій половині XVI11 ст. зростає питома вага землеробства, скотарство й надалі займає важливе місце в господарстві краю. На схід від Дніпра скотарство фактично до кінця XVI11 ст. продовжувало залишатися провідною галуззю сільського господарства, зберігши напівкочовий характер. Лише з масовим розданням земель наприкінці 70-х - на початку 80-х рр. XVIII ст., особливо в північних повітах степового Лівобережжя, землеробство стало більш активно витісняти на друге місце скотарство. Опираючись на дослідження агронома І. Бебера, B. Пірко стверджує, що розведенню худоби в цьому регіоні сприяла наявність великої кількості неораних земель [10, с. 79].

Землеробство як в сербських поселеннях, так і в цілому на Півдні України мало досить низький рівень розвитку. Сербські поселенці були мало обізнані з сільськогосподарською працею, тому перейняли від місцевого населення культуру обробітку землі. У регіоні землю орали переважно важким українським плугом «сабаном» з залізним ралом, у який впрягали волів [11, с. 595]. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, гречку, льон, коноплі. Але всі перераховані культури, крім жита і пшениці, займали мізерні площі.

Переселенці, як іноземні, так і з внутрішніх регіонів Російської імперії, привносили свої прийоми обробітку ґрунту. Проте тут вони видозмінювалися відповідно до умов ведення господарства та традицій місцевого населення. Так, Гільденштедт, описуючи рільництво поселян Молдавського полку, зазначав, що, крім пшениці, жита, ячменю, проса, гречки та вівса, вони ще висівали турецьку пшеничку (кукурудзу) і турецькі боби (квасолю), тобто занесені ними на цю територію культури. Разом з тим, академік зауважує, що землю вони орють як і українці, важким плугом, запряженим 4 волами [10, с. 89].

Природно, що сільське господарство і промисли не могли розвиватися без торгівлі. Колонії, а особливо Нова Сербія, мали виключне положення для ведення торгівлі. Уряд створював сприятливі умови для поселенців та іноземних купців, які торгували в Новій Сербії, але не бажав, щоб тут зміцнили свої позиції купці з інших регіонів України. Така тенденція продовжувалась і надалі. Торгували жителі Нової Сербії деякими мануфактурними товарами, продуктами сільського господарства. Одним з найбільш прибуткових промислів була торгівля худобою. Її скуповували у селян і відганяли до Польщі. У Новій Сербії попитом користувалися тканини, вироби з металу, посуд, льон. З-за кордону (зокрема, з Польщі) заборонялося ввозити лише горілку, оскільки і новосербці, і козаки свого часу отримали право вільного винокуріння. Важливою формою внутрішньої торгівлі були ярмарки, на які приїздили іноземні купці, а також купці, міщани, чумаки з Росії, Лівобережної України, Запорозької Січі. Ярмарки Новомиргороду та Єлисаветграду мали не лише місцеве значення, вони обслуговували значну територію Південної України. Таким чином, вказаний регіон включався в систему всеросійського ринку, що починав створюватись [2].

Крім ярмарок постійно збиралися торги і базари. У 1757 р. в Єлисаветграді було вже 14 постійно діючих крамничок, які міщани відкривали у себе вдома, або орендували для цього приміщення. Серед них дві крамниці належали відставним військовим з сербських полків. Про розвиток торгівлі в Слов'яносербії даних мало. У Слов'яносербії були інші умови для зовнішньої торгівлі. Це пов'язано з тим, що ця адміністративно-територіальна одиниця розміщувалася неподалік кордонів Російської імперії, а уряд надзвичайно пильнував, щоб іноземні купці не могли йти в Росію, минаючи митниці.

Нова Сербія в 50-60-х роках XVI11 ст. займала більш вигідне положення, ніж Слов'яносербія. Маючи тісні відносини з Кримом, Молдавією, Польщею, тут склались сприятливі умови для розвитку торгівлі. Це викликало зростання міст - Єлисаветграду, Новомиргороду, Новоархангельська, Глинська та інших. Але згодом, коли Росія отримає вихід до Чорного та Азовського морів, територія ця втратить значення. До того ж в Новій Сербії основою економіки було сільське господарство. Жителі міст інших регіонів України вже починали втрачати свої зв'язки з землею, міщани ж Єлисаветграду, Новомиргороду на життя заробляли в основному, займаючись сільським господарством [8, с. 390].

Розглядаючи розвиток торгівлі, промисловості і сільського господарства на вказаних територіях, неможливо виокремити частку, яку внесли саме іноземні поселенці. Поодинокі відомості про їх господарство не дають змоги зробити певні висновки про розмір і силу впливу іноземних чинників на життя краю у цій сфері. Але, безсумнівно, саме іноземці привертали увагу уряду, який створював сприятливі умови для життя і господарювання. І якщо не колоністи, то досить часто місцеві купці, ремісники, селяни використовували їх на свою користь, а значить і на користь економіки регіону.

Характеризуючи господарське життя поселенців Слов'яносербії та Нової Сербії, ми можемо сказати, що головною галуззю сільського господарства було скотарство, розвиток якого відбувався внаслідок значної кількості необробленої землі. З останнього пункту випливає і більш слабка позиція землеробства, оскільки основна маса поселенців, сербів, практично не мала досвіду обробітку землі і змушена була запозичувати його в місцевого населення. Великого розвитку досягла торгівля, що можна пояснити близькістю колоній до тогочасних кордонів Російської імперії, і як наслідок, значної потенційної прибутковості торгівлі в даному регіоні.

У перспективі подальших досліджень вважаємо доцільним звернути увагу на розвиток господарства Півдня України на початку ХІХ ст.

Література

1. Владимир Подов. Поселение сербских гусарских полков Шевича и Прерадовича (Славяносербия, 1753-1764).

2. Посунько О.М. Історія Нової Сербії та Слов'яносербії.

3. Тучинський В.А. Молдавани Півдня України з найдавніших часів по початку ХХ ст. Монографія. - Вінниця: О. Власюк, 2008. - 220 с.

4. Шишмарёв В.Ф. Романские поселения на юге России. Труды архива АН СССР. Вып. 26. - Л.: 1975. - 250 с.

5. Кабузан В.М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в XVIІІ - первой половине XIX века (1719-1858 гг.). - М.: Наука, 1976. - 306 с.

6. Архів Коша Нової Запорозької Січі: Опис справ 1713-1776 рр. / Упорядники: Гісцова Л.З., Демченко Л.Я. - К.: 1994. - 226 с.

7. Бажова А.П. Из Югославянских земель - в Россию // Вопросы истории. -1977. - №2. - с.124-137.;

8. Соколов К. Историческая и статистическая записка о военном городе Елисаветграде // ЗООИД. - 1848. - Т.2. - с. 386-395;

9. Соловьева Т.Н. Экономическое развитие Херсонской губернии в первой половине ХІХ в.// Первая Правобережная научная конференция по историческому краеведению: Тезисы докладов. - Кировоград: КДПИ, 1988. - с. 58-59;

10. Пірко В.О. Заселення і господарське освоєння Степової України в XVI -XVIII ст. - Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. - 224 с.

11. История Украинской ССР. В 10 т. - К.: Наукова думка, 1983. - Т.3. Вторая половина XVII- XVIII в. - 720 с.

Размещено на Allbest.ru