Незабуті тексти, повернені імена: штрихи до інтелектуального портрету академіка М. Мушинки

Размещено на http://www.allbest.ru/

НЕЗАБУТІ ТЕКСТИ, ПОВЕРНЕНІ ІМЕНА: ШТРИХИ ДО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО ПОРТРЕТУ АКАДЕМІКА МИКОЛИ МУШИНКИ

Алла Атаманенко, професор Національного університету «Острозька академія», Директор Інституту досліджень української діаспори м. Острог, Україна

АНОТАЦІЯ

мушинка академік наука біографія

Незабутні тексти, повернені імена: штрихи до інтелектуального портрета академіка Миколи Мушинки

Атаманенко А. Є.

У статті мова йде про становлення Миколи Мушинки як науковця, формування та прояв його громадянської позиції, аналізується його внесок в українську та світову науку, коротко розглядається інтелектуальна біографія вченого до 1974 року.

Ключові слова: Микола Мушинка, інтелектуальна біографія, повернуті імена, українська і світова наука.

АННОТАЦИЯ

Незабываемые тексты, возвращенные имена: штрихи к интеллектуальному портрету академика Николая Мушинки

Атаманенко А.Е.

В статье речь идет о становлении Николая Мушинки как ученого, формирование и проявление его гражданской позиции, анализируется его вклад в украинскую и мировую науку, кратко рассматривается интеллектуальная биография ученого до 1974 года.

Ключевые слова: Николай Мушинка, интеллектуальная биография, возвращены имена, украинская и мировая наука.

ANNOTATION

Unforgettable texts, recovered names: final touches to intellectual portrait of academician Mykola Mushynka

Atamanenko A. Ye.

In the article formation of Mykola Mushynka as scientist, shaping and display of his sense of nationhood are covered, his contribution to Ukrainian and world science is analyzed and intellectual biography of the scientist till 1974 is shortly rewieved.

Key words: Mykola Mushynka, intellectual biography, recovered names, Ukrainian and world science.

Постановка проблеми. Виповнилось 80 років видатному вченому, людині з енциклопедичною ерудицією, опанованою мультидисциплінарною методологією наукового досліду, науковому комунікатору й працьовитому досліднику - іноземному членові Національної академії наук України, фольклористу, біографу, організатору науки проф. Миколі Мушинці. За понад 60 років наукової праці він написав численні різнопланові наукові дослідження: статті, монографії, фольклорні та наукові збірки, енциклопедичні гасла і багато іншого. За час багатолітньої наукової роботи і про Вченого було написано чимало. Але все ж спробуємо додати кілька маленьких штрихів до його інтелектуального портрету... При цьому щиро дякую за надану панством Мушинок можливість використання видань дослідника, привезених ними у великих і дуже важких валізках до бібліотеки Інституту досліджень української діаспори, що від 2002 р. працює як підрозділ Національного університету «Острозька академія», доктором Honoris Causa якого є академік М. Мушинка, та матеріалів його архіву.

Виклад основного матеріалу. Традиційно інтелектуальна біографія (яка переважно має на меті показати у цілості особистість, людські та професійні якості дослідника), базується на цілій низці важливих постулатів: вивчення соціокультурного тла його праці, різноманітних впливів на формування особистості, якісних ознак/притаманних рис останньої, визначенні основних складових наукового доробку, причин звернення саме до такої, а не іншої дослідницької тематики, особливостей застосовуваної методології та наукових методів, наявність «мережевих» зв'язків з іншими дослідниками, наявність чи відсутність наукової школи (хоча явище наукової школи є малопоширеним не лише в українській, а й у світовій науці) тощо. Постать кожного дослідника є унікальною. Але є вчені, вага як наукового доробку, так і в цілому, значення їх внеску в науку, є багато більшими у зіставленні з іншими, що жили і працювали в ту саму історичну добу. Саме до таких належить і Герой цієї невеликої розвідки, праця і життя якого, безперечно, заслуговують на створення ґрунтовного монографічного дослідження, в якому буде докладно враховано всі названі вище чинники інтелектуальної біографії. Статтю хронологічно обмежимо періодом становлення вченого, формування та прояву його громадянської позиції, коротко розглянувши його життя до 1974 р.

Як відомо, народився майбутній вчений у лемківському селі Курові в Східній Словаччині. Про те, що належав до «руснаків», мова, культура і віра яких відмінна від словацьких, усвідомив у ранньому дитинстві[1]. Давня історія села, пісні та казки, що чув з раннього дитинства - це підсвідомо формувало інтерес до історії, культури, мови рідного краю. Знав сільську працю, добре вчився в школі / гімназії, де якісно викладали російську мову та літературу, багато читав. Перед вступом до університету працював у редакції нової на той час української газети «Нове життя», потім підзаробляв на шахті, щоб мати гроші для навчання у Празі. У 1954 р. вступив до Інституту російської мови та літератури, де вивчав й українську, а також слухав лекції з російського фольклору др. Еви Врабцевої, а з другого курсу допомагав їй як асистент у відділі народної словесності. Водночас відвідував лекції з української мови та літератури проф. Івана Панькевича в Карловому університеті, під впливом якого почав цікавитись фольклором українців рідної Пряшівщини. Водночас, зацікавлення фольклором було доволі природнім, бо з дитинства майбутній вчений чув пісні мами, сусідів-селян...

Талановитий юнак вже на другому курсі під керівництвом І. Панькевича, Е. Врабцевої та, згодом, професора та майбутнього друга Ореста Зілинського написав своє перше наукове дослідження «Замовляння і календарна обрядовість села Курів», фрагменти якого були опубліковані на сторінках «Дуклі». Самостійно заробляв на гуртожиток і харчування в університеті, підробляв й екскурсоводом. В університеті відвідував фольклористичний гурток, що діяв в Інституті під керівництвом Е. Врабцевої, їздив у етнографічні фольклорні експедиції як із членами гуртка, так і - у 1956 р. - з І. Панькевичем та членами його діалектологічної групи. Після смерті у лютому 1958 р. вчителя він на доручення др. Врабцевої написав свій перший біографічний текст - некролог, який було опубліковано у солідному чеському етнологічному часописі.

Багато часу молодий дослідник проводив у Слов'янській бібліотеці в Празі, де читав українську, в т. ч. й емігрантську літературу та познайомився із відомими пражанами-українцями Н. Левитською (скульптором, що завідувала українським відділом Слов'янської бібліотеки), К. Заклинським, С. Сіро- полком, О. Зілинським, З. Ґеник-Березовською та ін. Запізнав він там і чеських україністів Ф. Тихого та Ф. Главачека. З більшістю цих нових знайомих, не зважаючи на суттєву різницю у віці, згодом стане справжніми друзями, а Н. Левитська згодом передасть молодому вченому своє листування з Олесем, посмертну маску поета та інші пам'ятні речі. Саме він промовлятиме на похороні скульпторки 11 вересня 1974 р. [9]

У Слов'янській бібліотеці М. Мушинка вперше читав видання НТШ та УВАН, «Сучасність», «Визвольний шлях» та інші, які на той час студенти читали «як “заборонену” літературу, щоб бути обізнаними з поглядами “ідейних ворогів”». [12:49] Через кілька років М. Мушинка познайомиться, буде листуватись та зустрічатись із частиною авторів згаданих вище видань, яких вже не буде вважати ідейними супротивниками.

Він якийсь час ще буде вірити в ідеали соціалізму, але цю віру поступово буде розхитано життям. «Надщерблення» віри у «світле майбутнє» на той час переконаного комуніста (а до партії М. Мушин- ку прийняли ще у випускному класі гімназії) відбулось ще у 1958 р. під час служби радистом у армії, де, крім виконання військових завдань, йому вдавалося на військовій апаратурі слухати українські та російські передачі радіо «Свобода», «Голос Америки», «Радіо Ватикан» та інших. [12:49] Ще одна мала тріщинка у цій вірі виникне підчас спілкування у 1957 р. в українському потязі з випадковим попутчиком, який розповість про дивну, що нагадуватиме «села Потьомкіна», ситуацію в його селі. Навчання в аспірантурі (стажування) в Київському університеті в 1964-1966 рр. познайомило з шістдесятниками та дисидентами і закінчилося затриманням за перевезення матеріалів самвидава на батьківщину. А в 1968 р. під впливом радянських танків на вулицях рідних міст він остаточно змінить враження про Радянський Союз і в часи Празької весни буде писати листи друзям в усі кінці світу (як на Захід, так і в СРСР) з правдивою оповіддю про події в Чехословаччині.

Закриття Інституту російської літератури куди планував після служби в армії піти працювати М. Мушинка, він був прийнятий на роботу на посаду наукового асистента в заснований з ініціативи проректора університету Василя Капішовського кабінет народної словесності при кафедрі української мови та літератури філософського факультету Пряшівського університету ім. П. Й. Шафарика. В університеті М. Мушинка викладав український фольклор і вступ до українського мистецтва, активно досліджував фольклор Пряшівщини, виступав на радіо, багато публікувався в пресі.

У 1963 р. вступив до аспірантури кафедри фольклору та етнографії Празького університету. Науковим керівником молодого вченого став проф. К. Дворжак. Як аспірант, М. Мушинка був направлений на трирічне стажування (1964-1966) до Києва, де став аспірантом Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії УРСР [14:229] (керівник - проф. М. Грицай), у Московському університеті консультувався у основоположника структуральної фольклористики у слов'янських країнах проф. П. Богатирьова. Спочатку тема дисертації мала розкривати відображення еміграції у фольклорі українців Пряшівщини. Тема була близькою досліднику, бо багато односельців, в т. ч. й члени родини, бували на заробітках за океаном, хтось назавжди осів там, а хтось, у т. ч. й рідна тітка дослідника, по другій світовій війні був переселений з Чехословаччини в Україну (на територію Рівненської та Волинської областей). Саме там він провів низку фольклорних експедицій, наслідком яких стали не лише зібрані наукові матеріали, а й низка публікацій в «Новому житті», а також лист до секретаря ЦК КПЧ Василя Біляка про незадовільний стан переселенців. Згодом оптанти вже як словаки змогли повернутись на рідні землі і до цього значною мірою був причетний молодий вчений. Зібрані матеріали частково було опубліковано дослідником у журналі «Нове життя» у 1965 р., а решта ще чекають на опрацювання. Частину пісень переселенців М. Мушинка протягом кількох років записував і на Пряшівщині, з метою опублікувати пізніше. Збірку цих записів вислав у 1966 р. до Канади Д. Струку. [10]

Запропонована тема дослідження в Києві була замінена на працю про відомого українського вченого В. Гнатюка. Працюючи над дослідженням, М. Мушинка працював у архівах Києва, Львова, Москви. Тут чи не вперше проявився його талант шукати живих свідків подій, встановлювати контакт із цими живими джерелами, знаходити в приватних архівних та книгозбірнях унікальні пам'ятки. Так, йому вдалося ледве не методом дедукції знайти унікальні архівні матеріали в приватному архіві І. Боднара, тестя художника Г. Смольського, який зберіг і речі з останньої квартири вченого, котрі пізніше було передано для створення меморіального музею в с. Велесневі на Тернопільщині, на батьківщині В. Гнатюка. Вдалося досліднику зв'язатись і декілька раз відвідати в Парижі доньку В. Гнатюка О. Піснячевську, яка подарувала йому олійний портрет батька роботи М. Бойчука. Завдяки його зусиллям за державний кошт було поставлено пам'ятники В. Гнатюкові в Україні, приведено в порядок могилу вченого.

Активна громадянська позиція і бажання дати можливість материковим українцям читати українські видання батьківщини змусила М. Мушинку вперто звертатись до міністерств, спілки письменників та інших організацій з листами про потребу включення української преси Чехословаччини до замовного каталогу міжнародних видань, але його зусилля були марними. Держава не відгукнулась і з часів аспірантури він посередництвом словацького експортного агентства за власні кошти передплачував і висилав майже на сто адрес українську пресу, що виходила в Чехословаччині.

Перебуваючи на стажуванні, що по-суті, було новою аспірантурою, в Україні, спілкуючись зі студентами, аспірантами, науковцями та громадськими діячами, він, вихований в інших умовах, зрозумів подвійну сутність радянської системи, методи роботи КДБ. Саме там, як згадувалось вище, він подружився з українськими дисидентами, був на прем'єрі «Тіней забутих предків», познайомився з канадським комуністом (пізніше витвореним із СРСР за антирадянську діяльність) І. Коляскою. М. Му- шинка перевозив самвидавівську літературу до Чехословаччини, звідки її передавали далі на Захід, а в Україну привозив українські видання батьківщини. Не зважаючи на існуючу заборону відвідувати міста СРСР поза 20-кілометровим радіусом від Києва, він мандрував по всій Україні (і за її межі), бував у Львові, Полтаві, Одесі тощо, не знаючи, що перебуває під «пильним оком» КДБ та чехословацьких спецслужб. Одна з поїздок завершилась затриманням у потязі в Чопі, обшуком та допитами, але на щастя, дослідник був відпущений в Чехословаччину, де пройшов через розгляд справи на комісії крайкому компартії в Кошицях, яку було закрито у червні 1966 р. Зрозуміло, що після цього інциденту закінчити навчання в Україні було неможливо.

У 1966 р. М. Мушинка повернувся на роботу в Дослідний кабінет україністики Пряшівського університету. [10] У жовтні 1968 р. у Карловому університеті в Празі захистив дисертацію на тему «Володимир Гнатюк - дослідник фольклору Закарпаття та його зв'язки з чехами і словаками», яку пізніше (1975) було опубліковано окремою книгою як том «Записок НТШ». У 1967 р. він опрацював і видав двотомну антологію фольклору українців Чехословаччини «З глибини віків». До того часу вже мав кілька інших книжкових публікацій: став одним із засновників та першим редактором «Наукового збірника Музею української культури у Свиднику» (проредагував чотири випуски, останній - у 1970 р.), за його редакцією було видано збірки «З українського фольклору Східної Словаччини» (1963), «На чужині. Пісні про еміграцію в Америку» (1964) та ін., а також низку наукових статей, в т.ч. у словацьких, чеських та радянських виданнях. Активно дослідник брав участь у різноманітних наукових конференціях, у 1967 р. став членом Міжнародної комісії по дослідженню культури Карпат та Балкан, до 1972 р. був членом Центрального комітету Словацького етнографічного товариства при Словацькій академії наук, за співпрацю з українським радіо в Пряшеві одержав дві пам'ятних медалі.

У 1967-1968 рр. вчений зумів встановити спочатку епістолярний, пізніше безпосередній контакт із українськими науковими осередками на Заході: осередками Наукового товариства ім. Шевченка в Сарселі, Нью-Йорку та Торонто, Українським вільним університетом в Мюнхені, УВАН у США та ін. Головною метою було зібрати в Дослідному кабінеті бібліотеку україністики, якою могли користуватись не лише громадяни Чехословаччини, а й - що важливо - і гості з України. У середині травня 1968 р. вчений на запрошення доньки В. Гнатюка Олександри побував у Парижі та Сарселі, де познайомився із А. Жуковським та іншими членами Наукового товариства ім. Шевченка в Європі, де одержав запрошення опублікувати як окремий том «Записок НТШ» працю про В. Гнатюка. Під час другої подорожі на Захід, крім Парижу і Сарселю Мушинки відвідали Рим і Ватикан (де познайомились з українськими священниками), Флоренцію та Венецію. Пізніше вдалося відвідати Мюнхен (де відвідав Український вільний університет) і Франкфурт-на-Майні, де М. Мушинка спілкувався з подружжям Олекси і Анни-Галі Горбачів, які перед тим відвідували Пряшівщину.

В цей час вчений продовжував спілкуватись і з дисидентами в Україні, а в тому ж 1968 р. вислав до Бавнд-Бруку Владиці Мстиславу - тодішньому митрополитові Української автокефальної православної церкви - біля 200 екслібрисів роботи художників-шестидесятників. Після виставки Владика запропонував видати екслібриси окремою книжкою зі вступом М. Мушинки, який написав текст під псевдом Микола Вірук (зворотне прочитання назви с. Курів). Книга під назвою «Книжковий знак шестидесятників» вийшла у 1972 р. - тоді, коли роботи курівчанина друкували переважно на Заході, та й то під чужими іменами.

Саме початок 1970-х рр. став часом переслідування «правицових опортуністів» і «контрареволюційних жидів» [3], відбувається виключення з партії тих, хто чимось викликав недовіру, серед яких був і молодий вчений. Пригадали досліднику і серію публікацій про українців у країнах світу в журналі «Дружно вперед» 1968 р. Частину матеріалів М. Мушинка одержав від Д. Струка, до якого з проханням допомогти із їх пошуком звернувся у жовтні 1967 р. [11] Але при підрахунках українських часописів, що виходили в країнах світу та СРСР, порівняння було не на користь останнього, що стало реальним підтвердженням антиукраїнської національної політики.

У червні 1970 р. вченого виключили з партії, за чим він не шкодував [12:78], але цей факт у комплексі з іншими створив у його житті багато проблем. Пару років йому ще давали працювати, хоч і понизили в посаді і в зарплатні. Не давали публікувати наукові праці, спочатку потрібно було використовувати криптоніми або псевдоніми, потім довелось винаходити оригінальні схеми подання публікацій до друку. М. Мушинку пов'язувала щира багаторічна дружба із відомим чеським вченим Ф. Главачком, з яким він ділився накипілим на душі та до якого часом звертався про допомогу. В одному з листів до свого старшого друга вчений у вересні 1970 р. писав: «Щодо друкування в пресі, справді існує вказівка не публікувати прізвища тих, які були виключені з партії. Правда, редактори мене добре знають і досі друкували під криптонімами, однак це мене не задовільняло і я вирішив щоб не стало добитися того, щоб мої праці і надалі друкувались під моїм власним іменем» [3]. Ця боротьба на той час ще завершилась перемогою дослідника, але пізніше настали ще гірші обставини, коли навіть листи приходилось часом підписувати чужим іменем, а до редакції «Дуклі» висилати статті та рецензії з адреси і за підписом того ж Ф. Главачка, іноді - під псевдонімом «Федір Головаченко». Згодом, багато працюючи науково (вміло поєднуючи непрофесійну роботу із науковими дослідами), вчений писав статті, готував та видавав фольклорні матеріали під псевдонімами, а часом і іншими чужими іменами - дружини Магди, друга і колишньої «начальниці» проф. Олени Рудловчак, Василя Капішовського, Рудольфа Смотера та ін. [14:228] Це робилось тому що досліднику, який багато працював, було шкода, щоб матеріали не друкувались, залишались невикористаними [7], він хотів, щоб вони ставали доступними науковцям.

У 1970 р. М. Мушинка ще міг працювати в словацьких наукових колах: «Інакше, ситуація в Пряшеві, в українських справах, дуже погана. Кожний боїться сказати або написати щось навіть проти явних кривд. Я де можу, там борюся проти явного чи скритого шовінізма. Добився того, що з моєю думкою рахуються в словацьких наукових колах і мене обрано в найвищі фольклорно-етнографічні органи - Словацьку координаційну етнографічну раду та в головний комітет Словацького етнографічного товариства. „.Десь в середині листопада сюди має приїхати 60-членна екскурсія чеських істориків-етнографів, для яких я маю підготувати 4-годинну лекцію про українців Пряшівщини.. Роблю що можу, але в таких умовах, коли не знаєш, що з тобою буде завтра, працювати завтра...» [3]. Але згодом і словацькі видання перестали співпрацювати з українським вченим, знищувались гранки тиражів українських книг. Втім, досліднику таки вдалося видати у 1970 р. монографію про народну співачку Анцю Ябур «Срібна роса», наступні ж видання переважно виходили в інших країнах - Канаді, Німеччині, Франції, США та ін.

На початку 1970-х були й спроби, на щастя, невдалі, закрити Дослідний кабінет. М. Мушинка в той час, у зв'язку із поїздкою керівниці Дослідного кабінету О. Рудловчак до СРСР як секретар виконував її обов'язки. Він був змушений боротися проти намагання закрити установу (бо знайшлись незадоволені тим, що там було зібрано близько 3000 найменувань книг, з котрих половина - українські видання західної діаспори). [2]

Не зважаючи на те, що в 1971 р. М. Мушинка брав участь у кількох наукових конференціях, організованих словацькими науковими установами, в т. ч. і Словацькою академією наук, приниження зазнав вчений під час підготовки наукової конференції, присвяченої В. Гнатюкові та О. Колессі, що мала бути проведена Музеєм української культури у Свиднику спільно з радянськими, словацькими та чеськими дослідниками. Вчений був ініціатором та організатором конференції і як провідний дослідник творчості обох видатних українців мав виголошувати дві основні доповіді. Але перед тим як конференція була заборонена взагалі, спочатку йому заборонили доповідати, потім - представляти на книжковій виставці власні дослідження.[4; 12:76-77] У травні 1972 р. у листі до свого старшого друга Ф. Главачка М. Мушинка повідомляє: «Як бачите, я живий-здоровий, хоч справи мої незавидні. З роботи мене вже дифінітивно звільняють. Де буду працювати, ще не знаю; зараз інтенсивно шукаю нову роботу». [5] Фактично звільнений у червні 1972 [12:80], у березні 1973 він ще пише: «Я поки що “урядую” на факультеті. Договір маю до кінця березня, але сподіваюсь, що продовжать мені його хоча б на місяць, а далі побачимо як буде. Нещодавно я одержав запрошення на міжнародний фольклористичний конгрес, в Югославії, але про виїзд туди не може бути й мови. Не пускають». [6]

Втім, і контракт дослідникові не продовжили і з квітня 1973 р. його було остаточно звільнено. Прийшов час, який мав дві основні ознаки: дослідник плідно працював, але не завжди мав можливість публікувати опрацьоване. З гіркотою він писав Ф. Главачку після вдалої самостійної фольклорної експедиції, під час якої було записано 806 пісень у селі з 40 дворів: «Теж колись буде гарна монографічна збірка. Колись, колись! Тепер не можу опублікувати навіть одного рядка. Словацька академія наук до 30-річчя Словацького народного повстання готує спеціальний збірник пісень, до якого я залучив кілька зібраних мною партизанських пісень. Уявіть собі, що при другій коректурі упорядник був змушений викинути моє ім'я як записувача і навіть посилання на мою книгу “З глибини віків”». [8]

І хоча жити перший час сім'ї з двома малими дітьми доволилось на відкладені перед тим гроші та платню дружини, М. Мушинка пропонує Главачку залишити собі гонорар за опубліковану статтю: «...бо вважаю Вас своїм батьком, а діти батькам мали б допомагати. А я поки що не терплю фінансового кризису, хоч вже 15 місяців ніде не працюю». [8]

Втім, влітку 1974 р. М. Мушинка зробив в Чехії, у містечку на німецькому кордоні, важливу знахідку архівних та інших матеріалів відомого українського юриста С. Дністрянського, продовжував проводити самостійні етнографічні експедиції. Знайшов і зберіг унікальну колекцію картин Олекси Новаківського...

ВИСНОВКИ

Не боячися фізичної праці, селянський син, він працював пастухом та кочегаром під пильним наглядом спецслужб. Але вчений і це витримав, не втративши людської гідності, наукового хисту та громадянської мужньості.

Протягом життя М. Мушинка не міг не працювати науково, навіть в ті часи, коли це йому заборонялось. Коли не давали можливості доступу до літератури - він звертався за допомогою до колег (так він зробив, не маючи можливості одержати з Ужгорода книги про сакральну архітектуру Закарпаття для роботи над творчим спадком чеського дослідника Ф. Заплетала у 1974 р. [9]), але все одно писав, зберігаючи для світу біографії, фольклор, пам'ятки архітектури. Він відомий як поважний фольклорист, що зібрав, упорядкував та видав справжній скарб українського народу - тисячі народних пісень, казок, приповідок, які, на жаль, часом «уходять» разом із носіями, а завдяки його сумлінній праці збережені для наступних поколінь дослідників.

М. Мушинку завжди цікавила Людина. Він багато знайшов, опублікував і просто сприяв збереженню унікальних архівних, художніх та матеріальних джерел, кожна знахідка яких має свою дуже цікаву історію. Використовуючи методику «усної історії» він і сам став творцем унікальних біографічних джерел, записавши інтерв'ю з відомими вченими, громадськими діячами, частину яких опублікував у книзі «Розмови з однодумцями». [13]

Через багато років після звільнення з Пряшівського університету він захистив другу (докторську) дисертацію про В. Гнатюка, написав численні глибокі дослідження про С. Дністрянського, В. Січинського, О. Духновича, І. Мацинського, Н. Лещишака та багатьох інших, від початку 1990-х рр. брав участь у наукових конференціях і конгресах в Україні (і поза) нею. Архівні, мистецькі та інші скарби, збережені дослідником, сьогодні прийшли в Україну. В його науковому доробку близько 90 книжкових видань, численні наукові статті, а вся бібліографія складає величезну кількість позицій. Вся ця величезна наукова і духовна праця ще чекає на своїх дослідників.

ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА

1. Гаврош О. Микола Мушинка: Від України ми вже не відречемося [Інтерв'ю з акад. М. Мушинкою] // http:// Htakcent.com/2010/03/09/mykola-mushynka-vid-ukrajmy- my-vzhe-ne-vidrechemosja/ [09.03.2010. Назва з екрану].

2. Лист М. Мушинки до Ф. Главачка від 17 червня 1970 р. (Архів М. Мушинки у Пряшеві).

3. Лист М. Мушинки до Ф. Главачка від 15 вересня 1970 р. (Архів М. Мушинки у Пряшеві).

4. Лист М. Мушинки до Ф. Главачка від 1 жовтня 1971 р. (Архів М. Мушинки у Пряшеві);

5. Лист М. Мушинки до Ф. Главачка від 26 травня 1972 р. (Архів М. Мушинки у Пряшеві).

6. Лист М. Мушинки до Ф. Главачка від 23 березня 1973 р. (Архів М. Мушинки у Пряшеві).

7. Лист М. Мушинки до Ф. Главачка від 10 квітня 1974 р. (Архів М. Мушинки у Пряшеві).

8. Лист М. Мушинки до Ф. Главачка від 24 липня 1974 р. (Архів М. Мушинки у Пряшеві);

9. Лист М. Мушинки до Ф. Главачека від 18 вересня 1974 р. (Архів М. Мушинки у Пряшеві).

10. Лист М. Мушинки до Д. Струка від 12 лютого 1966 р. (Архів М. Мушинки у Пряшеві).

11. Лист М. Мушинки до Д. Струка від 30 жовтня 1967 р. (Архів М. Мушинки у Пряшеві).

12. Мушинка М. Колеса крутяться. Біо-бібліографія академіка Миколи Мушинки. Книга перша. Спогади / Укл. Олесь Мушинка. - Пряшів: Фундація «Карпати», 1998.

13. Мушинка М. Розмови з однодумцями. Присвячено світлій пам'яті проф. Олекси Мишанича, д-ра філол. наук (1933-2004). - Пряшів: Фундація «Карпати», 2004.

14. Мушинка М. У всякого своя доля. Розмова Ярослава Шуркала з Миколою Мушинкою. - Пряшів, 2016.

Размещено на Allbest.ru