Галичина в месіанській візії Ю. Пілсудського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Галичина в месіанській візії Ю. Пілсудського

В.С. Лисенко

Постановка проблеми. У 2017 р. виповнюється 150 років від дня народження людини, з ім'ям якої пов'язують відродження Речі Посполитої та її суспільно-політичний розвиток у міжвоєнний час - Ю. Пілсудського. Він став національним героєм для поляків, однак для істориків все ж залишається постаттю неоднозначною - адже режим політика мав антидемократичні, авторитарні риси і був спрямований на придушення національних меншин в державі. Тому сьогодні є актуальним дослідження месіанської візії цього політичного діяча, яка з одного боку носила гегемоніальний характер, і не враховувала позицію інших народів, з другого ж пропагувала ідею, що нині видається досить важливою - а саме створення військово-політичного блоку слов'янських держав, який став би надійним інструментом захисту від російського гегемонізму в Центрально-Східній Європі. Протягом останніх років у Польщі спостерігається несподіване повернення до вивчення ідей месіанізму Ю. Пілсудського. У ХХІ столітті романтизм, «небо і пекло поляків», як і раніше, є важливим орієнтиром для впливу на організацію колективної свідомості народу; а месіанізм, який є ключовою категорією польського романтизму, несподівано повертається на сторінки преси та наукових видань. Виявилося, що ідеї минулого і сьогодні становлять основу світогляду поляків. У 2015 р. новообраний президент Польщі А. Дуда заявив про повернення до ідеї Ю. Пілсудського про створення Міжмор'я (концепції партнерського блоку держав від Балтійського до Чорного й Адріатичного морів). За умов військової агресії Російської Федерації на Сході України ця заява видається досить актуальною. Однак деякі історики ставляться до неї з насторогою, наголошуючи на тому, що така політика мала антиукраїнський характер. З цього приводу варто наголосити, що, по суті, нічого «українофобського» в ній немає, оскільки поляки лише намагаються створити потужну силу на протидію рашизму в Європі - адже, як свідчать сучасні міжнародні реалії, російська зовнішня політика залишається імперською та загарбницькою, що створює загрозу нової світової війни й нового перерозподілу світу. Тому неупереджене дослідження цього питання є актуальним для сьогодення.

Аналіз досліджень і публікацій. Історіографія теми містить низку праць, які досліджують певні проблеми месіанської візії Ю. Пілсудського в контексті Східної Галичини. Наявні дослідження дозволяють комплексно вивчити це питання. Зокрема, вивченням проблеми, що розглядається, присвячено праці як вітчизняних, так і закордонних дослідників, серед яких Є. Брацисевич [7], К. Галушко [5], С. Витвицький [1], Т. Зарецька [2], О. Красівський [3], Ґ. Мотика [4], Я. Пісулінський [6], Л. Чекаленко [8]. Однак можемо констатувати, що на сьогодні ґрунтовне дослідження даного питання відсутнє; це зумовлює необхідність його подальшого вивчення.

Мета дослідження - аналіз ролі Східної Галичини в месіанській візії Ю. Пілсудського.

Виклад основного матеріалу. Концепція Ю. Пілсудського увібрала в себе ідеї сарматизму - теорії про походження польської шляхти від скіфів-кочовників та ідеї й традиції «Великої еміграції». Елементом цієї концепції стала теза про богообраність поляків та їхнє призначення захищати християнську Європу; цю ідею найповніше втілено у творчості А. Міцкевича та інших польських інтелігентів-емігрантів. Творці нового ідеалу апелювали до минулого, наповнюючи його, однак, принципово новим, модернізованим звучанням - фактично, викладаючи мовою минулого ідеали майбутнього. На підтвердження цього, знаходимо у «Книзі буття народу польського» А. Міцкевича наступну блискучу думку: «Звертаючись до майбутнього, треба звертатися думкою в минуле, але тільки так, ніби людина, що готується перестрибнути урвище, повертається назад, щоб краще розігнатися» [9, s. 12]. Так письменник визначив історичну місію польського народу - місію, що повинна була стати національною ідеєю. Саме це тлумачення і стало фундацією польського національного месіанізму, який виник на основі ідей відновлення Речі Посполитої серед польських емігрантів у 20-30-х рр. ХІХ ст. Тут варто виокремити творчість А. Чарторийського та Ю. Вронського. Взагалі ж, для «національного месіанізму» Польщі є характерним принцип, за яким тільки й може відбуватись духовний ренесанс: принцип «наливання нового вина в старі міхи». Адже завданням національної інтелігенції є формулювання нового соціального ідеалу, якого ще не існує і який гостро протистоїть наявним реаліям, заперечує їх. Ці засади і стали дороговказом для формування поглядів Ю. Пілсудського, для створення ним концепції Прометеїзму. Ця концепція пояснює геостратегічне значення відродження Речі Посполитої, що буде подібною до ранньомодерної імперії, яка б виконувала роль кордону між цивілізованим Заходом та варварським Сходом - санітарного кордону. Саме тому, на думку Ю. Пілсудського, незалежна держава повинна мати у своєму складі всі території, які знаходилися під її управлінням до 1772 р. Важливе місце у цій концепції посідала Галичина, яка на кінець ХІХ - початок ХХ ст. стала форпостом польського національного відродження.

К. Галушко зазначає, що Ю. Пілсудський уявляв відновлену Польщу не моноетнічною державою, а федерацією (або, принаймні, регіональним лідером) союзу народів Центрально-Східної Європи між Балтійським та Чорним морями. [...] Галичина ж, відповідно до історичних та етнографічних аргументів приналежності краю, а також через стратегічну необхідність унеможливлення створення «галицького коридору» Радянської Росії [5, с. 160] повинна була залишитися під юрисдикцією Польщі.

Для реалізації концепції Прометеїзму політик намагався заручитися підтримкою провідних держав світу. Але його ініціатива виявилася неприйнятною для урядів цих держав, оскільки вона не відповідала їх поглядам на майбутнє облаштування світу, в якому не було місця Великій Польщі. Ю. Пілсудський у цій концепції визнавав право України на суверенну державу - щоправда, без Східної Галичини та інших західних земель. Особливо гостро це питання постало в період українсько-польської війни 1918-1919 рр., коли Українська Національна Рада проголосила ЗУНР з центром у Львові, який, на думку поляків, був польським містом. Як зауважує Ґ. Мотика, для тих львів'ян, які мріяли про вільну Польщу, перспектива стати громадянами Західної України була неприйнятною. Той факт, що у справі створення власної держави їх випередили українці - які були, на думку багатьох, «винайденою австрійцями на шкоду полякам» національною групою, якої насправді не існувало - викликав здивування, і водночас посилював бажання активно протистояти розвиткові подій [4].

Ю. Пілсудський спочатку зауважував: «Кордонів 1772 року відновлювати не буду, як колись бажав. Польща не потребує цих земель... Іншого не має - як спробувати створити самостійну Україну. Польща і Україна пережили тяжку неволю, постійні переслідування були долею обох країн. Здобувши свободу, ми допомагаємо здобути її Україні... Буду щасливий, коли не я, скромний слуга свого народу, а представники польського і українського парламентів знайдуть спільну платформу порозуміння. Від імені Польщі підношу клич: хай живе вільна Україна» [10, s.96]. Однак, на відміну від більшості польських політиків того періоду, він дивився на українське питання всебічно; джерела руської справи він бачив у Києві. Він був готовий за це навіть відмовитися від східної частини Східної Галичини, попри думку більшості польського суспільства. У настановах своїм посланцям на мирну конференцію навіть заявив, що «не варто йти занадто далеко проти українців» [6].

Його подальші спроби укласти угоду з групою галицьких українців свідчать, що він усвідомлював небезпеку міжетнічної конфронтації українського та польського народів. У переговорах із польськими політиками він підкреслював необхідність такої угоди, незалежно від майбутнього статусу Східної Галичини. Прихильники Ю. Піл- судського бачили вирішення галицької проблеми у залученні галицької української інтелігенції до будівництва української держави та її експансії на схід. Таким чином, українська держава у конфлікті з Росією природно прийшла б до угоди з Польщею [6].

Після проголошення польської держави на міжнародному рівні розпочалась пропаганда політики «прометеїзму» та месіанства. Ю. Пілсудський розумів силу молодих національних рухів у Центральній і Східній Європі. Він вірив, що, базуючись на їхніх спільних побоюваннях перед російським імперіалізмом, вдасться створити федерацію народів т.зв. Міжмор'я, - а можливо й Кавказу. Федеративні плани Пілсудського, хоча й передбачали створення незалежної України, Литви, Грузії (можливо, навіть Білорусі), мали, однак, значну хибу - відповідно до них, провідну роль у цій федерації мала відігравати Польща. Більшість потенційних союзників сприймала це дуже негативно [7, с.178]. Ця політика здійснювалась через армію та низку громадських організацій і полягала у розповсюдженні ідей розширення меж польської державності на основі асиміляції підкорених народів. Значних масштабів набула ця політика й у власне Польщі, де значна увага приділялась патріотичному вихованню молоді - як польськомовної, так і україномовної.

Для Ю. Пілсудського конфлікт з українцями був однією з найсерйозніших проблем, з якою він зіткнувся після повернення з Магдебурга і прийняття влади від Регентської ради. Заявивши про відсутність угоди з русинами, він постановив: «...єдиний вихід полягає у створенні в Східній Галичині, зайнятої нашими військами, військової окупації» [6]. Окупація, на його думку, дозволяла відкласти неготові до остаточного врегулювання політичні справи.

Тому в Галичині виникла т.зв. «політика доконаних фактів», що загрожувала ускладненням роботи польської делегації на мирній конференції у Парижі. У цій ситуації політик не квапився ухвалювати принципові рішення, очікуючи моменту підписання мирного договору з Німеччиною, що визначав західний кордон Польщі. Заручившись підтримкою Франції та Англії, він принципово змінює своє бачення з приводу майбутнього регіону [7, с. 174]. Ю. Пілсудський наголошує на тому, що поляки мають відбити Львів і захистити це місто від зазіхань українців і що це є їх обов'язком. Причини війни він почав вбачати не у прагненні українців мати свою «вільну державу і волю», а в тому, що Польща не захопила у свій час більшу частину Галичини - а це, на думку політика, спонукало русинів на вільних землях до війни із Польщею [10,

р.97]. Після завершення українсько-польської війни, в якій українці зазнали поразки, у 1919 р. поляки окупували Східну Галичину.

У 1922 р. Пілсудський почав тиснути на польський уряд, вимагаючи отримання від держав Антанти остаточної постанови про прилучення Галичини до Польщі. На початку жовтня 1922 р. польський уряд запропонував державам Антанти ухвалений сеймом проект воєводської автономії; а у листопаді того ж року в Галичині було проведено вибори. Ще до того, як вони почалися, влітку того ж року, в Парижі й у Лондоні різні урядові чинники запевняли, що бойкот цих виборів українським населенням Галичини вважатиметься свого роду плебісцитом проти польського режиму. Маючи це на увазі, уряд видав доручення, щоб українське населення Галичини не брало участі в тих виборах. «Для успокоєння населення польський уряд вислав до Галичини кілька дивізій війська і навіть літаки під командою генерала Ю.Галлера, який мав широкі повновласті. Під таким тиском Польща провела вибори, у висліді яких «вибрано» 5 українських послів, ставлеників польського уряду» [2, с.158].

У справі Східної Галичини йдеться про необхідність військової окупації цієї території, українсько-польського порозуміння у справі Львова, при необхідності для врегулювання проблеми звернутися за допомогою до держав Антанти. Але східні кордони Польщі не вказуються [2, c. 160]. До 1923 р. питання статусу Східної Галичини регулювалося міжнародними актами, викладеними на Версальській мирній конференції («Малий Версальський Трактат» про охорону національних меншин від 28 червня 1919 р.) та міжнародними договорами, які визначили правовий статус Східної Галичини в межах Польської держави.

Політика урядів у 1920-х рр. була спрямована на асиміляцію українців у Польщі. Зміцнюючи «польський стан посідання» на українських етнічних теренах, ліквідувавши автономію Галичини та місцеве самоврядування, влада у березні 1920 р. офіційно заборонила вживати назви «Галичина», «українець», «український»; українська мова усувалася з урядових установ; ліквідовувалися українські кафедри в університетах; унеможливлювався вступ української молоді до вищих навчальних закладів; через відмову скласти присягу понад 6 тис. українських службовців було звільнено з роботи; закон про осадництво дозволив здійснити широкомасштабну колонізацію українських земель етнічними поляками. Цьому сприяли й сфальсифіковані результати перепису населення 1921 року; введення мовного закону С. Грабського; мовна політика у Польській державі; обмежені правові засади щодо національних меншин у польських конституціях. Військовий переворот Ю.Пілсудського 1926 р. і встановлення режиму «санації» призвів до загострення національного питання в державі. Українські політичні партії та організації у ставленні до Польської держави еволюціонували від повного визнання окупаційного характеру влади (1918-1923 рр.) до вироблення тактики співробітництва із польською адміністрацією та проведенням політики «нормалізації» у середині 1930-х рр. [8, с. 17].

Складність вирішення українського питання в Польщі у 1920-х рр. обумовлювалася також і загальним характером ставлення до української проблеми не лише урядових чинників, а й польського суспільства в цілому. На Волині реалізується програма Г. Юзевського, яка передбачала участь українців в адміністрації та органах самоврядування регіону. «Волинська програма», реввіндикаційна політика, ополячення стали елементами «державної асиміляції» [1, с. 100]. Державна політика «пацифікації» 1930 р. була виключно репресивною акцією, проведеною з ініціативи Ю. Пілсудського проти українців східних воєводств держави. Програма «нормалізації» польсько-українських відносин 1935 р. стала передвиборчим заходом польської влади; польські урядові чинники повністю ігнорували українські національно-культурні проекти та вимоги.

Політика польської держави щодо національних меншин призвела до протидії цим заходам. Виник прецедент, що отримав в історії назву «Гордіїв вузол». Мається на увазі, що проблема існування української меншини на польських землях була незаперечною, але поляки не могли й не бажали її помічати - а отже, вирішити без застосування фізичного примусу. Тому з часом ця проблема припиняє розвиватися в руслі культури, економічної та політичної сфери, й переростає в збройну боротьбу.

Результати цього протистояння відчуваються і сьогодні. Підтримуючи ідею незалежності України в повоєнний час, Ю. Пілсудський розумів неможливість її втілення в життя. Тепер українське питання вони розглядали винятково як внутрішнє польське, а Галичину - як складову частину Другої Речі Посполитої. Національна політика, на їх думку, мала бути спрямованою на інтеграцію східних земель з державою, щоб можливе створення у майбутньому незалежної України не вплинуло на зміну східних кордонів Польщі [3, с. 174]. Однак варто зауважити, що в 20-30-і рр. позиція політика з приводу Східної Галичини змінилася з радикальної, яка передбачала полонізацію краю, на більш помірковану, спрямовану на нормалізацію українсько-польських відносин у регіоні.

ВИСНОВКИ

Месіанська візія Ю. Пілсудсько- го мала на меті, по суті, відновлення Речі Посполитої, яка була утворена Люблінською унією 1569 р., враховуючи, однак, Гадяцький трактат 1658 р. і низку документів, що регламентували співіснування поляків, литовців, білорусів та українців. Було висунуто ідею створення блоку держав, у якому ключова роль належала б Речі Посполитій; це, зокрема, «Велика Україна» без Королівства Галіції та Лодомерії тощо. Даний регіон розглядався політиком як етнічно польська територія, тому за цих обставин у політиці молодої польської держави стосовно національних меншин було чітко виражено елементи асиміляції та полонізації. Однак, незважаючи навіть на такі дії з боку влади, можемо стверджувати, що вони були м'якшими за політику СРСР стосовно українців, коли було винищено майже всю національну еліту. Тим паче в сер. 20-х рр. ХХ ст. месіанська візія Ю. Пілсудського зазнала змін внаслідок активізації українського національного руху. Політик був змушений йти на поступки, що полягали, по суті, у відході від ідеї польськості краю, - що, в свою чергу, надалі зумовило розвиток національно-визвольного руху галицьких українців у період Другої світової війни.

пілсудський річ посполитий Галичина

БІБЛІОГРАФІЧНІ ПОСИЛАННЯ

1. Витвицький С. Галичина в міжнародній політиці в 1914-1923 роках / С.Витвицький [Електронний ресурс] // Український історик - Нью-Йорк, 1995. - Ч. 1-4. - С. 100-118. - Режим доступу: http://diasporiana.org.ua/periodika/14047-ukrayinskiy-istorik- 1995-ch-1-4/

2. Зарецька Т. Політика Другої Польської Республіки щодо Східної Галичини та позиція Ю. Пілсудського (кінець 1918 - 1919 рр.) [Електронний ресурс]/ Т. Зарецька // Пробл. історії України: факти, судження, пошук: Міжвід. зб. наук. пр. - 2004. - Вип. 11. - С. 158-176. - Режим доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/508.

3. Красівський О. Західна Україна в національній політиці Ю. Пілсудського [Електронний ресурс] / О. Красівський, Т. Мелінишин // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. - 2008. - Вип. 37. - С. 166175. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nzipiend_2008_37_16 с.174.

4. Мотика Ґ. Від Волинської різанини до операції Вісла. Польсько-український конфлікт 1943-1947рр. [Електронний ресурс] / Ґ. Мотика. - Київ: Дух і Літера, 2013. - 260 с. - Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2014/07/17/142862/

5. Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордони України / [К. Галушко та ін. ; упоряд. К. Галушко].- Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. - 350 с.

6. Пісулінський Я. Юзеф Пілсудський і Україна [Електронний ресурс] /Ян Пісулінський // Наше слово №3, 22 січня 2012 року. - Режим доступу: http://www.nasze-slowo.pl/юзеф-пілсудський-і-україна/

7. Польща - нарис історії [Електронний ресурс] / за ред. В. Менджецького, Є. Брацисевича. - Варшава: Тирса, 2015. - 365 с. - Режим доступу: http://www.twirpx.com/file/2256251/

8. Чекаленко Л. Теоретичне підґрунтя національного порозуміння / Л. Чикаленко // Зовнішні справи. - 2016. - №7. - С.16-21.

9. Mickiewicz A. Ksi^gi narodu polskiego i pielgzrymstwa polskiego [Zasob elektroniczny] / A. Mickiewicz. - Dost^p: https://wolnelektury. pl/katalog/lektura/ksiegi-narodu-polskiego-i-pielgrzymstwa-polskiego.html#s1

10. Pilsudski J. Pisma zbiorowe [Zasob elektroniczny]/ J. Pilsudski. - Warszawa: Krajowa Agencja Wydawnicza, 1990. T.6 - 217 s. - Dost^p: https://www.antykwariat.waw. pl/ksiazka, 1026135/jozef_pilsudski_pisma_zbiorowe_10_tomow, 232759.html

Размещено на Allbest.ru