Перші президентські вибори в історії незалежної України стали одним із найважливіших кроків на шляху до визнання та утвердження суверенітету України. Виборчий процес 1991 року став важливим кроком у процесі розбудови державності і формуванні демократичних цінностей у населення.

Дана тема залишається актуальною для дослідження, адже саме перші вибори стали однією із ключових подій, яка визначили долю України в майбутні десятиліття. Досить часто історики згадують дану тему тільки побіжно, не намагаючись проаналізувати причини і наслідки саме такого ходу виборчої кампанії.

Дослідники по гарячих слідах намагалися проаналізувати перші президентські вибори в Україні. Зокрема С. Білокінь в статті "Історичний шанс? З історичного досвіду державотворення" [1], аналізує причини перемоги Л. Кравчука на виборах, розглядає особливості переломної епохи в історії України які дозволили саме представникам колишньої партноменклатури зберегти владу в своїх руках. Набагато ширше президентські вибори аналізує В. Литвин у працях "Політична арена України. Дійові особи та виконавці" [7], "Україна: політика, політики, влада" [8], "Україна на межі тисячоліть" [9]. Автор дає коротку характеристику всім семи зареєстрованим Центральною виборчою комісією кандидатам, ділить їх на три групи. Такий аналіз сприяє систематизації знань про політичне життя України в перші роки незалежності.

Дослідники Н. Михальченко та В. Андрущенко, в праці [10] присвяченій періоду президентства Л. Кравчука, також звертають увагу на вдало обрану тактику команди майбутнього Президента, яка базувалася на створенні іміджу досвідченого управлінця, що зможе повести Україну в нове щасливе майбутнє. У своїй наступній монографії [11], автори проаналізували перші роки в процесі державотворення, вже з огляду на 18 років існування України як незалежної держави.

Дослідник Кармазіна [5], аналізуючи особливості функціонування інституту президентства в Україні, зачіпає тему і перших президентських виборів, детально аналізуючи персони двох головних претендентів на найвищу посаду в державі. Із останніх досліджень варто відзначити статтю Ігоря Підкови "Президентські вибори 1991 р. в Україні: порівняльний аналіз передвиборчих програм кандидатів" [13], в якій автор аналізує ставлення претендентів на пост Президента до найважливіших проблем які турбували українське суспільство.

Отже, стан розробки теми у сучасній історіографії вказує, що дослідникам вдалося розкрити магістральні проблеми пов'язані з проведенням перших президентських виборів в Україні. В багатьох працях присвячених першим рокам незалежності України ця подія значиться як ключова. Разом з тим, залишається низка питань, які недостатньою мірою отримали своє висвітлення в науковій літературі. Уваги потребує проблема кулуарних домовленостей під час президентської кампанії, а також впливу ВРУ як майданчика для передвиборчої агітації.

Перші президентські вибори в історії Україні були призначені на 1 грудня 1991 року і пройшли на хвилі національного піднесення. Вони викликали значний інтерес у суспільстві. Про це свідчить той факт, що явка на виборах становила 84,32%, що є найвищим показником за всю історію незалежної України.

Центральною виборчою комісією було видано посвідчення на право отримання підписних листів та збирання підписів на свою підтримку 95 претендентам. 26 з них разом зібрали понад 2 мільйони підписів. На підтримку решти претендентів підписи ще надходили. Кандидатами у Президенти було зареєстровано 7 осіб, кожного з яких підтримали своїми підписами 100 тисяч і більше виборців [7, с.283].

Вибори проводилися в один день із Всеукраїнським референдумом. Ці два різновиди прямого народовладдя мали прямий вплив один на одного, тема підтвердження незалежності України зайняла одне з ключових місць у передвиборчій агітації кандидатів у Президенти.

Володимир Литвин поділив усіх кандидатів на крісло першого українського Президента на 3 категорії. Перша - політики зі стажем: 57-річний Голова Верховної Ради Л. Кравчук, 54-річний голова Львівської обласної Ради народних депутатів В. Чорновіл та 64-річний голова Української республіканської партії Л. Лук'яненко. Це добре відомі широкому загалу люди, про яких уже чимало сказано й які й самі про себе сказали. Друга - це ті, хто втвердився у політичному житті України після обрання народними депутатами, тобто від 1990 року, - В. Гриньов та І. Юхновський. До третьої групи належали маловідомі в політичних колах, не кажучи вже про широкий загал, Л. Табурянський та О. Ткаченко [7, с.283-287].

Відповідно їхня виборча кампанія базувалася на попередньому життєвому і виборчому досвіді. Варто відзначити, що всі 6 кандидатів, які дійшли до фінішу перегонів були народними депутатами Верховної Ради УРСР 12 скликання, вибори до якої проходили на демократичній основі, тому можна говорити, що практика участі у виборчих перегонах у кожного з кандидатів була приблизно однакова.

Кожен з цих депутатів займався активною діяльністю у парламенті. Варто відзначити, що Верховна Рада стала потужним майданчиком для ведення політичної агітації, оскільки сесії ВР транслювалися на телебаченню і радіо. Перебіг засідань парламенту широко висвітлювався пресою.

Особливо варто виділити Леоніда Кравчука. Перебуваючи на посаді Голови Верховної Ради, він мав якнайкращу можливість доносити свої ідеї до широких кіл громадян займаючи по-суті в цей перехідний період найвищий пост в республіці.

Історик Тарас Гунчак у автобіографічній праці "Мої спогади - стежки життя" [3, с.133] проаналізувавши причини успіху Л. Кравчука на виборах вказував на гнучкість з якою він вів свою кампанію, проголошуючи різні гасла в різних регіонах України.

Його основним конкурентом був В'ячеслав Чорновіл. Крім Народного Руху, його кандидатуру висунули на пост Президента України інші політичні та громадські організації, а також трудові колективи. Довіру Чорноволу 5 вересня 1991 р. висловила спільна сесія рад народних депутатів Тернопільської, Львівської та Івано-Франківської областей, 13 вересня Конференція Координаційної ради Української студентської спілки, 21 вересні - Велика рада "Меморіалу" імені В. Стуса, 6 жовтня - Всеукраїнська координаційна рада Союзу українок та ін. Підтримали Чорновола трудові колективи як західного регіону, зокрема, УМГ "Львівтрансгаз", Стрийське управління бурових робіт ВО "Укргазпром", Львівське виробниче трикотажне об'єднання "Промінь", так і східного - трест "Укренергочорнмет" м. Харкова, шахта імені А.Г. Стаханова ВО "Червоно - армійськвугілля" та шахта імені XXI з'їзду КПРС ВО "Допропільвугілля" Донецької області.

Отримав підтримку Чорновіл і з боку національних меншин. У своєму зверненні національно-культурні товариства Львівщини до громадян України від 11 вересня 1991 р. на президентських виборах закликали голосувати саме за Чорновола [10, с.73].

Що цікаво Леонід Кравчук також асоціював себе як представника демократичних сил. Він вирішив взяти участь у виборах як незалежний кандидат і уникав можливості бути висунутим якоюсь партією, особливо КПУ [2, с.1]. Фаворитом серед демократичних кандидатів і головним суперником найймовірнішого переможця виборів - Л. Кравчука, переважна більшість оглядачів, разом із самим Кравчуком, уважала Чорновола. Про певну підтримку Чорновола в суспільстві засвідчувало обрання його на Всеукраїнській козацькій раді Гетьманом України.

Розрізнене висунення багатьма особами з демократичного табору своїх кандидатур турбувало Чорновола.

"Маємо справу з ейфорією, - зазначав він, - мовляв КПУ вже немає, стала можливою багатопартійна боротьба як у демократичному світі". Проте підстав для цього, на його переконання, не було, оскільки небезпека тоталітаризму не минула, заборонена компартія фактично існувала, залишилися союзні структури на чолі з М. Горбачовим.". Потрібно бачити, яка величезна загрозлива сила ще протистоїть нашим досягненням, - заявляв В. Чорновіл на Всеукраїнському форумі інтелігенції, - який величезний інстинкт до самозбереження і самовідтворення має ця сила, з'єднана корпоративною солідарністю" [2, с.1].

За даними соціологічного опитування Інституту соціології АН України, проведеного 5-13 вересня 1991 р. (що були актуальними з певними корективами і перед днем виборів) щодо можливих кандидатів отримали такі результати: Л. Кравчук - 32,2%,

В. Чорновіл - 8,1%, І. Юхновський - 6,8%, В. Фокін - 3,8%, В. Гриньов - 3,4%, Л. Лук'яненко - 2,6%, Ю. Щербак - 1,%, Л. Скорик - 1,1%, І. Драч - 0,5%. Ще 27,9% відповіли, що не визначились, а 8,7% заявили, що не братимуть участі у голосуванні [12, с.1]. Результати вказували на те, що коли б усі демократичні сили консолідувалися і віддали свої глоси за одного кандидата, то його шанси позмагатися з Кравчуком значно зросли б. При наявності єдиного демократичного кандидата зменшилася б дезорієнтація виборця, який, будучи збентежений відсутністю єдності серед демократів проголосував за іншого. Багато хто, як з числа безпосередніх учасників перегонів, так і інших політичних осіб погоджувалися з тим, що єдиний кандидат від демократичних сил міг стати реальним конкурентом Кравчуку. Не відкидав цього і Кравчук, згадуючи згодом, що якби". націонал-патріоти спромоглися домовитися про підтримку єдиного кандидата, то він міг би розраховувати на доволі серйозний електоральний урожай" [6, с.113].

Проте об'єднання не відбулося. Вдалося лише спільно Л. Лук'яненку, Л. Табурянському, В. Чорноволу та І. Юхновському підписати звернення до українського народу, в якому закликали 1 грудня підтримати Акт проголошення незалежності України. "Ми є різні, - писалося в зверненні, - однак єдині в тому, що тільки державність дасть змогу забезпечити права і свободи громадян, добробут та злагоду представників усіх націй, що живуть на цій землі та становить народ України. Демократична, заможна Україна має ввійти у світове співтовариство як рівна серед рівних".

Чорновіл в першу чергу намагався протиставити себе Кравчуку і показати, його як нерішучу людину, нездатну вивести Україну зі складної ситуації в економічному становищі.". Є велика відмінність у пропагуванні кандидатів. Наприклад, кожна родина в Донецьку днями разом з газетами отримала поштівку, в якій стверджується: Кравчук - єдиний, хто може порятувати Україну від економічної катастрофи. Це - неправда. Кравчук не є прихильником рішучих економічних реформ. Він не піде шляхом Єльцина" [14, с.540].

І. Юхновський намагаючись прихилити на свій бік російськомовний електорат зазначав: "Українець може сильно, до болю любити Україну, розмовляючи й по - російськи. Всякий примус тут є небезпечним. Якщо в деяких областях зараз будуть дві мови - і українська і російська, - немає в тому ніякої біди" [15].

У той час, коли демократичні кандидати не змогли подолати власних амбіцій, у протилежному таборі в результаті неодноразових зустрічей знайшли згоду. За 5 днів до голосування О. Ткаченко направив заяву до ЦВК про зняття своєї кандидатури, закликавши виборців голосувати за Л. Кравчука. Тим самим майбутній Президент отримав додаткові голоси, адже він опирався на той самий електорат, що й Ткаченко. Хоча варто відзначити, що Ткаченко ніяких шансів на президентство не мав, що і показували соціологічні опитування, а зняття кандидатури на користь Кравчука, який розумів, що якщо не буде перемоги у першому турі, то у другому може відбутися все, що завгодно (наприклад так як сталося в 1994 році коли перемігши в першому турі, в другому програв Кучмі), а тодішній міністр сільського господарства (в період виборів Ткаченко займав цю посаду) відчувши свою політичну вагу, намагався отримати якнайбільше дивідендів від Президента Кравчука [8, с.226-227], проте такий крок не виправдав себе і після виборів Ткаченко нічого не отримав, тому і шкодував з цього приводу [4, с.3].

Таким чином перед виборами можна було спостерігати значні протиріччя в таборі колишніх дисидентів і діячів які виступали за проголошення незалежності України. Натомість колишні партійні діячі змогли досягти консенсусу між собою і згуртуватися навколо особи тодішнього голови Верховної Ради - Леоніда Кравчука.

У виборах Президента України взяло участь 31 892 415 осіб з 37 885 555 громадян, внесених до списку. Голоси виборців розділилися так: В. Гриньов - "за" 1329 758 (4,17%), Л. Кравчук -

19 643 481 (61,59%), Л. Лук'яненко - 1 432 556 (4,49%), Л. Табурянський - 182 713 (0,57%), В. Чорновіл - 7 420 727 (23,27%), І. Юхновський - 554 719 (1,74%). Таким чином, Кравчук одержав більше половини голосів виборців, що взяли участь у голосуванні і став Президентом одразу після першого туру голосування.

Він переміг у всіх областях крім - Львівської, Івано - Франківської та Тернопільської, де зі значною перевагою переміг Чорновіл. До речі, зі всіх українських областей у Львівській він отримав найбільшу кількість голосів 75,9%. У центральній та південно-східній Україні перемога Кравчука була беззаперечною. Найвищий рейтинг у цих регіонах Чорновіл отримав у Києві - 26,72%, Черкаській - 25,03%, Київській - 21,23% та Харківській - 19,66% областях. Левка Лук'яненка найбільше підтримали в Тернопільській області - 19,6% виборців, Володимира Гриньова у Донецькій - майже 11% жителів області віддали голоси за ще одного представника НРУ - кандидата в Президенти.

Отже, варто відмітити, що передвиборча кампанія пройшла надзвичайно активно, основні кандидати у Президенти відвідали більшість регіонів, щоб донести свої думки до широких кіл суспільства, проте на виборах виграв представник минулої влади, який ішов на вибори з поміркованими поглядами, що показало неготовність більшості українців до радикальних змін у суспільстві, але поряд із цим варто відзначити, що всі кандидати підтримали Акт проголошення незалежності України, що стало однією із ключових причин, такого високого рівня підтримки ідеї незалежності, що був показаний на референдумі 1 грудня 1991 року.

Список використаних джерел