Мельниківські збройні формування та їх прихильники в роки радянсько-німецької війни (1941-1945 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 94:316.42:327.36

Мельниківські збройні формування та їх прихильники в роки радянсько-німецької війни (1941-1945 рр.)

Д'яченко А. В.,

В громадській свідомості існує стереотип про майже повну монополізацію національно-визвольної боротьби в роки радянсько-німецької війни (19411945 рр.) бандерівським крилом національного руху. Зокрема УПА і дивізія «Галичина» в масовій свідомості виступають чи не єдиними виразниками боротьби українців за власне українську справу. Пов'язано це як з масовістю цих формувань, так і з повоєнною інформаційною кампанією емігрантів, які зробили певний бренд, описати який можна приблизно наступною схемою -- Дивізія «Галичина» репрезентує тих українців, які хотіли силою зброї вибороти державність спираючись на німців, як на тактичних союзників, а УПА (те, що нині розуміється під цим терміном) виступали за безкомпромісну війну на всі фронти проти всіх, хто не визнавав права українців на державність та суб'єктність.

Варто відзначити, що мельниківці вслід за бульбівцями раніше від бандерівських формувань розпочали збройні акції проти німців. Першим бойовим виступом відділів А. Мельника проти німецьких окупантів вважається збройний напад групи під командуванням поручника Білого наприкінці січня 1943 р. на тюрму в м. Дубно, наслідком якого стало звільнення 60 в'язнів [17, с. 341].

І бульбівці, і мельниківці погодилися утворити надпартійну Українську революційну раду, до якої би входили представники всіх діючих українських революційних сил. Рада мала виробляти загальнонаціональну політику, створити Головний штаб УПА, який би керував усіма військовими акціями. Проте бандерівці ідею надпартійного органу, який би політично керував УПА, відкинули. Вони стояли на позиції ідеологічного підпорядкування керівництва УПА тільки їхньому Проводові. Більше того, під час об'єднавчих переговорів вони виступали навіть проти участі у них представників ОУН-М. Перехопивши за лаштунками переговорів назву Української повстанської армії та привласнивши собі монопольне право боротися за Українську самостійну соборну державу, ОУН-Б не мала наміру шукати спільників у цій справі. А оскільки і бульбівці, і мельниківці кількісно поступалися бандерівським збройним відділам, тому було вирішено підпорядкувати їх силою.

Наприклад, 6 липня 1943 р. бандерівці у кілька разів переважаючими силами оточили і роззброїли мельниківський курінь М. Недзведського («Хрона»), який щойно повернувся з успішної антинімецької акції на м. Вишневець та ледве вив'язався зі збройного зіткнення з партизанським з'єднанням С. Ковпака. Під час вилучення зброї відбувалися бійки між вояками. У гострих сутичках загинули зв'язкові зі штабом Т. Бульби-Боровця «Булька» та «Гарячий», які вважали, що ніхто в них не має права відібрати здобуту у боях зброю [2, с. 174].

Жорстка лінія ОУН-Б, а особливо її Служби безпеки (СБ) привела до конфронтації з формуваннями, які підпорядковувались іншим українським партіям чи угрупуванням, такими як ОУН-М, «Поліська Січ - УПА» Т. Бульби - Боровця, УНДП. Так терор СБ на Волині в другій половині 1943 р. майже повністю винищив мельниківські керівні кадри та боївки, йшло справжнє полювання на мельниківських кур'єрів. Частина мельниківців, як наприклад П. Антонюк («Сосенко», «Кліщ») влилась до новоствореної УПА, частина, як наприклад загін «Білого» в районі м. Устилуг, була знищена фізично. В результаті залишились поодинокі підрозділи мельниківців, які не бажали ні підкоритись, ні бути знищеними.

Ще з 1939-1940 рр., перебуваючи в окупованій німцями Польщі і виношуючи плани створення підпільних баз для підготовки повстанських відділів та захоплення ними влади в Україні після очікуваного вибуху німецько-радянської війни, Т. Боровець намагався знайти серед представників різних течій українського національно-визвольного руху однодумців. Державний центр УНР на вигнанні, який він і представляв, не визнавався ні монархістами, ні націоналістами, та все-таки вдається знайти спільну мову з їхніми окремими представниками Т. Боровцю таки вдалося. Коли у липні 1941 р. розрослися відділи УПА «Поліська Січ» і постала проблема військових старшин, Т. Бульба-Боровець у перших числах серпня 1941 р. вирушив до м. Львов за підмогою до оунівців, які на той час уже розділися на мельниківців і бандерівців. У крайовій екзекутивні ОУН-Б отаман потрапив під холодний душ. Крайовий провідник ОУН Климів- «Легенда» прямо заявив, що вислуховувати Т. Бульбу- Боровця у нього немає часу.

Після відмови у зустрічі колишнім співв'язнем по Березі Картузькій Бульба-Боровець звертається за допомогою до мельниківців. Після розмови з М. Сціборським, О. Сеником та І. Рогачем до «Поліської Січі» було вислано двох молодих старшин З. Домазара і Я. Черепка. За іншими даними до бульбівського штабу тоді було вирішено вислати п'ять старшин із військового керівництва ОУН. Ними були З. Домазар-«Діброва», І. Чубчик-«Кедюлич», «Кун», «Колій» та «Пот».

Після здобуття бульбівськими відділами 15 серпня 1941 р. м. Олевськ та проголошення там української влади, в УПА «Поліська Січ» відбулася реорганізація. З лав повстанців звільнено недисциплінований елемент. Окремі старшини вирішили залишити «Поліську Січ» через особисті причини, а також через перехід на іншу службу. Серед тих, хто залишив бульбівців були і старшини-мельниківці. Наприклад, З. Домазар переїхав до Києва, де підключився до організаційної мережі ОУН-М, а в 1942 році став крайовим провідником ОУН-М на Центральних українських землях. У 1943 р. закатований гітлерівцями у Лук'янівській в'язниці.

Співпраця Бульби-Боровця з мельниківцями відновилася влітку 1942 р., коли вже УПА перейшла у підпілля і розпочала збройні акції проти німецьких окупантів. Слід нагадати, що на той момент ОУН(М), яка діяла в Україні, пережила жорстокі репресії німецької служби безпеки. У відповідь на розправи мельниківці 24-25 травня 1942 р. скликали у м. Почаєві Тернопільської області конференцію, на якій засудили німецьку колоніальну політику в Україні.

Очевидно, спільна позиція бульбівців і мельниківців у ставленні до німецьких окупантів стала причиною для тісніших контактів. Як розповідає О. Штуль: «В червні 1942 р. бульбівський партизан «Муха» (вбитий бандерівцями 1943 року) зав'язує контакт з «Мулярем» - комендантом Топчанської боївки ОУН для усталення пунктів зв'язку на с. Межиріччя. «Муляр» іде в цій справі на зустріч і передає це все Межиріцькому районовому Кривоносові, що відтоді стає спеціалістом і «головно уповноваженим» для зв'язку з Т Бульбою. Відтоді цей зв'язок не рветься, а все затіснюється...» [17, с. 301].

Згодом до штабу делегується як постійний представник ОУН - професор А. Баранівський. Останній, до речі, свого часу був першим секретарем Президії Української Національної Ради, яка була утворена ОУН-М у жовтні 1941 р. в Києві, а згодом репресована гітлерівцями. У лютому 1943 р. у хаті знайомого господаря біля с. Межиріччя Рівненської області його захопили червоні партизани і там же й розстріляли.

Після смерті Баранівського ОУН-М у штабі УПА Бульби-Боровця представляв О. Штуль. Він же редагував повстанську газету «Оборона України».

Згаданий вище конфлікт бандерівців з іншими фракціями українського національного руху призвів до роззброєння бульбівських збройних відділів до жовтня 1943 р. Аби уникнути братовбивчої війни з бандерівцями та у зв'язку з наближенням радянсько- німецького фронту Т. Бульба-Боровець видав 5 жовтня 1943 р. наказ №105 про розформування решток Української народної революційної армії (так УПА під керівництвом поліського отамана називалася від 20.07.1943 р.) та переведення їх у підпілля [2, с. 40].

Незважаючи на трагічний фінал збройного змагання бульбівців і мельниківців за незалежну Україну, вони зуміли продемонструвати державний підхід у гуртуванні під єдиним політичним керівництвом різних сил опору окупантам.

Український легіон самооборони (Волинський легіон, 31-й батальйон СД) - українське військове формування у складі німецької армії у роки Другої світової війни» [6, с. 467]. Витоки Український легіон самооборони (далі УЛС) лежать у діяльність вже згадуваного вище Волинського легіону самооборони під командуванням М. Недзведського, який в результаті конфронтації з партизанами ОУН-Б вирішив досягти домовленостей з німцями. Проте бойовий шлях та історія УЛС суттєво відрізнялись від свого попередника.

Власне УЛС утворився за ініціативою Волинського обласного проводу ОУН-М у вересні 1943 р. як військова частина, призначена для боротьби з польськими боївками, радянськими партизанами та на противагу Українській повстанській армії.

Майбутнє ядро відділу крім мельниківця М. Солтиса («Черкаса») становили колишній старшина армії УНР полковник В. Герасименко («Тур») та вісім активних членів ОУН-М.

Основну масу бійців легіону становили якраз члени ОУН-М, а також прихильники Т. Бульби-Боровця та Фронту української революції. В УЛС влилося чимало колишніх політичних в'язнів, випущених із німецьких тюрем згідно з домовленістю між мельниківцями та шефом поліції Волині й Поділля д-ром Піцом.

Командирами Українського легіону самооборони були колишні полковники Армії Української Народної Республіки В. Герасименко (1892-1975, прізвище «Тур») та П. Дяченко (1895-1965, прізвище «Квітка»). Останній був відомий як командир легендарного 5-го кінного полку «Чорних Запорожців», що відзначився під час Першого Зимового походу Армії УНР у 1919-20 рр. [12, с. 65, 84]. Військовий штаб очолював поручник М. Солтис («Черкас»).

Організаційно легіон складався з трьох бойових і однієї господарської сотні (командири - сотники «Нечай», М. Карковець, Ю. Макух та О. Гуня). Загальна кількість бійців - близько 500 осіб [6, с. 527]. Частина була озброєна гвинтівками, 20 ручними і 2 станковими кулеметами та 2 протитанковими гарматами. Формально УЛС вважався моторизованим підрозділом, проте на озброєнні замість автомобілів мав тільки селянські вози [3, с. 15]. При легіоні було створено спочатку підстаршинську, а з літа 1944 р. - старшинську школи.

З березня 1944 р. Український легіон самооборони входить до оперативного підпорядкування німецької Служби безпеки (СД), як 31-й охоронний батальйон СД («31 Schutzmannschafts Btl. d. SD»). Представниками німецького командування при батальйоні були капітан О. Асмус, а після його загибелі влітку 1944 р. на території Польщі - майор В. Бігельмаєр.

Легіон діяв на Волині, згодом - на Холмщині (Грубешів, Новий Сонч, Криниця, Бохня, Тарговіце, Клай). Його особовий склад брав участь в знищенні с. Підгайці на Волині восени 1943 р. [3, с. 37].

З наступом радянських військ в липні 1944 р. УЛС перейшов на польську територію. Німці намагалися використати особовий склад легіону у боротьбі з польськими партизанами, що викликало невдоволення у частини керівників та вояків батальйону. Восени 1944 р. начальника штабу частини М. Солтиса було заарештовано німцями і, ймовірно, страчено.

Проте легіон під командуванням П. Дяченка на території Польщі взяв участь в багаточисельних антипартизанських операціях, включаючи придушення Варшавського повстання 1944 року [13, с. 264-269].

У жовтні 1944 р. батальйон було переведено в Моравію. В лютому 1945 р. УЛС було перевезено залізничним транспортом під м. Марібор, де він розташувався в селах Шпільфельд, Обершварц і Унтер- шварц [3, с. 49]. Німецьке командування планувало використати легіонерів у боротьбі з югославськими партизанами Й. Броз-Тіто, організаційно включивши його до складу дивізії «Галичина».

11 березня 1945 р. частина вояків легіону під проводом хорунжих Р. Кивелюка («Ворона») та «Коваля» вирішили самочинно перейти на бік партизанських формувань четників генерала М. Михайловича, щоб пізніше з їх підтримкою повернутись в Україну. Але німцям за допомогою дивізійного сотника Л. Макарушки вдалося повернути втікачів. Проте сотник Р. Кивелюк за звинуваченням у заколоті був розстріляний [3, с. 49].

За рішенням німецького командування батальйон було розформовано і приєднано до дивізії «Галичина». Вояки колишнього Українського легіону самооборони в квітні 1945 р. присягнули на вірність Україні і в складі різних частин Української національної армії воювали проти наступаючих радянських військ, за що чимало з них були нагороджені медалями. Саме в цих останніх боях УНА загинув колишній перший командир Волинського легіону М. Недзведський. Інший командир батальйону - полковник П. Дяченко був призначений командиром І Української Дивізії Української Національної Армії. Після капітуляції Німеччини в травні 1945 р. вояки УНА були інтерновані союзниками.

Досить влучну характеристику діяльності Українського легіону самооборони в роки Другої світової війни на сторінках своїх спогадів дав Є. Побігущій-Рен. «Доля цього волинського Легіону, - згадує колишній майор Української Національної Армії. - Була доволі химерна. Спочатку Легіон воював проти німців, потім з ними спілкував, потім знову хотів вернутися в Україну з поміччю югославських четників» [18, с. 170].

Фронт української революції - українське повстанське з'єднання під час радянсько-німецької війни (1941-45 рр.) Утворилося восени 1942 р. на Кременеччині (теперішня Тернопільська обл.). Разом з військовими відділами Української народно-революційної армії (УНРА) на чолі з Т Бульбою-Боровцем (1908-1981) та Української повстанської армії (УПА) вояки ФУР внесли помітний внесок у справу визвольної боротьби українського народу в роки радянсько- німецької війни (1941-45 рр.) на Волині та Поліссі.

Поява Фронту української революції разом з іншими партизанськими національними формуваннями влітку- восени 1942 р. на Волині стала прямим наслідком посилення німецького окупаційного терору на теренах України, остаточної військової поразки вермахту під Сталінградом, початком організованого збройного національного руху Опору в Україні.

Очолював ФУР Т. Басюк (справжнє прізвище Яворенко) (р.н. - 1943), колишній радянської офіцер, а пізніше - командир сотні УПА [15]. До війни Володимир Яворенко («Явір») працював директором сільськогосподарської школи в рідному селі Борсуки на Кременеччині. В 1940 р. був призваний до лав Червоної армії і після закінчення офіцерських курсів отримав військове звання «лейтенант».

На початку радянсько-німецької війни 1941-45 рр., як і багато інших радянських офіцерів та солдатів, лейтенант Т. Басюк потрапив до оточення, але врятувавшись приєднався до повстанського руху.

Як стверджує О. Алфьоров в «Нарисі діяльності гетьманців у рядах Руху опору Другої світової війни на теренах України», В. Яворенко протягом зими- весни 1942 року перебував в бандерівському підпіллі на Східному терені хоча сам членом Організації українських націоналістів (ОУН) не був [1]. Пізніше, розчарувавшись в формах та методах діяльності ОУН-Б (Бандери), він пориває з націоналістичним підпіллям і повертається в рідні краї, де і організує навколо себе партизанський загін - Фронт української революції.

Так, у своїх спогадах «Туди де бій за волю» курінний УПА М. Скорупський («Макс») (1915-1981) згадує, що основу загону ФУР складали представники українських націоналістів, «що після 30.6.1941. відійшли від бандерівців, і тих, хто стояв на площині УНР» [20, с. 48]. Серед його вояків було чимало колишніх червоноармійців та військовослужбовців польської армії [4, с. 68].

Відділ В. Яворенка був нечисленний і нараховував у своєму складі від 200 до 600 осіб [4, с. 43], а його командир мав «прикмети сміливого ватажка та здібності промовця» [4, с. 44]. На зразок Червоної армії в загоні був свій політвиховник «Остап», який проводив політичну роботу з вояками та населенням на принципах відданості демократичним ідеалам та традиціям національно-визвольних змагань 1917-21 рр. в Україні.

Для керування військовими операціями був створений штаб Фронту української революції. Серед його членів були відомі такі діячі: наддніпрянець лейтенант «Костя» - особистий ад'ютант В. Яворенка [4, с. 84], а також Ісаїв, Аркан та галичанин Грушка. Останній за поглядами був прибічником гетьмана П. Скоропадського і після втрати загоном власної типографії відповідав за постачання для ФУР пропагандистської літератури [17, с. 420].

До травня 1943 р. підконтрольна територія Фронту української революції обмежувалась селами Борсуки, Снігурівка і кількома хуторами Лановецького району, а містом постійної дислокації його штабу був хутір Червона [4, с. 34]. В. Яворенко був противником великих загонів - завжди при ньому було близько двох десятків вишколених бойовиків. На час акцій, він, збирав кілька сотень своїх прихильників, які після закінчення операції розходились по сусідніх селах.

Про активні бойові дії відділу Фронту української революції проти німецьких окупантів до лютого 1943 р. майже нічого не відомо. Вірогідніше до того часу його члени займалися агітаційно-пропагандистською роботою з місцевим населенням, збором зброї та амуніції, налагодженням зв'язків з іншими партизанськими загонами.

Першою антинацистською акцією ФУР слід вважати напад його бійців на Кременецьку повітову друкарню у лютому 1943 р. з метою захоплення її устаткування. Пізніше дозвіл на її користування членам збройного формування ОУН-Б під командуванням І. Климишина («Крука») призвів до того, що «бандерівці правом «старшого брата» забрали друкарню собі» [4, с. 39]. На початку 1943 р. Фронт української революції також здійснив декілька успішних бойових рейдів на Галичину.

В оперативно-тактичному плані Фронт української революції співпрацював з УНРА («Поліська Січ») Т. Бульби-Боровця, що діяла з весни 1942 р. на Поліссі та збройними формуваннями ОУН-М (Мельника) на чолі з поручником М. Недзведським («Хріном») та ОУН-Б (Бандери) (командир «Крук»), які виникли в лютому 1943 р. на Кременеччині. Спільними зусиллями партизани захищали українські села та їх мешканців від німецьких окупантів, радянських партизанів та польських відділів Армії крайової (АК).

В той же час всередині українського визвольного руху точилася вже згадана в цій статті боротьба за лідерство. Бандерівці на правах сильного намагалися об'єднати всі партизанські загони краю під власним керівництвом. Служба безпеки (СБ) ОУН-Б навіть декілька разів намагалася фізично усунути командира Фронту української революції [11, с. 101].

Це призвело до напруження стосунків у ФУР з загоном ОУН-Б на чолі з «Круком», з яким В. Яворенко декілька разів укладав військову угоду про спільні дії і навіть протягом декількох місяців 1943 р. разом із своїм загоном на правах бойової сотні воював під його керівництвом.

Проте остаточно розірвати союз з бандерівцями Т. Басюк наважився лише на початку червня 1943 р. після невдалого спільного рейду з військовим загоном Української повстанської армії (УПА) під керівництвом Кропиви на Східну Україну. Втративши в боях з німцями біля 50 бійців, залишки відділу В. Яворенка у складі 80 осіб перейшов на бік мельниківців [4, с. 57]. Правда військовий союз з ОУН-М також був нетривалим. 6 липня 1943 р. партизанський загін М. Недведзького був несподівано оточений і роззброєний в районі своєї дислокації багаточисельним відділом «Крука». На цей раз загону ФУР вдалося уникнути роззброєння. Проте відділ «Крука» весь час намагався переслідувати партизанів, територією діяльності яких на той час стали «Борщовецький ліс і Вишгородчина» [4, с. 60].

Щоб якось зберегти свою самостійність, влітку 1943 р. В. Яворенко йде на союз з Т. Бульбою- Боровцем. Проте восени того ж року він змушений розпустити своїх людей і йти у підпілля, де і загинув наприкінці того ж року за присудом Служби безпеки ОУН-Б [11, с. 119].

У вересні 1943 р. залишки Фронту української революції частково вступили до Української повстанської армії, а частково до Українського легіону самооборони.

Сутички оунівців з радянськими силовиками на Буковині почались з кінця червня 1941 р. ОУН було сформовано бойові відділи під селищами Бельці, Малий Кучурів, Сторожинець. Як свідчив О. Зибачинський, українці Буковини здобули від Червоної армії на початку війни 2 танки, 10 мінометів, 150 скорострілів, 3000 рушниць, 200 тис. набоїв [8].

Збройні сутички українських підпільників з радянськими військовими мали місце і в м. Чернівці. Так, 29 червня 1941 р., прикриваючи зі зброєю в руках відхід своїх товаришів по організації, геройською смертю від куль енкаведистів загинула засновниця буковинського Пласту Леся Никорович.

На зміну радянській окупації з початком радянсько- німецької війни прийшла окупація румунська. Що цікаво, після дворічного більшовицького терору буковинське населення досить лояльно поставилося до нової влади, розглядаючи румунів насамперед як спільників у боротьбі проти ненависного більшовицького ворога. «Населення нашої Буковини стрічало з синьо-жовтими прапорами румунське військо, а румунське військо з триколорами обнімалося з місцевими і, навіть, плакали зі зворушення» - згадує сучасниця тих подій [8]. Все це дуже нагадує першочасне короткотривале захоплення українським населенням німцями, яких воно трактувало як визволителів від більшовиків.

Така ідилія тривала, однак, дуже недовго. 3 липня 1941 р. командир 8-ї румунської піхотної дивізії Георге Аврамеску, якому було доручено військову адміністрацію Буковини, видав наказ про встановлення окупаційного режиму на Буковині. Вслід за цим відразу ж почалася ліквідація українських адміністративних структур, зривання українських вивісок і прапорів, а також єврейські погроми.

З 30 липня по 16 вересня райхсканцелярія одержала численні листи протесту проти «розчленування українського національного організму» від місцевих відділень Українського національного об'єднання і від українських біженців із Буковини і Бесарабії, які вимагали скасування попередніх рішень. На особливу увагу заслуговує звернення, надіслане до німецького уряду професором Т. Бринзаном, в якому наведено всі кривди, завдані румунами українцям та де доводилася україн- ськість Буковини. Акція була організована активістами ОУН під проводом полковника А. Мельника [11, с. 122].

У донесеннях румунської таємної поліції відзначалося, що Провід ОУН ще на початку війни сформулював вимогу утворення незалежної соборної самостійної України. За ініціативою Буковинського Проводу ОУН українська делегація у складі О. Зиба- чинського, О. Гузар та В. Князького передала через німецького консула в Чернівцях звернення до німецького уряду від населення Буковини з 25000 підписами, в якому висловлювався протест проти анексії української національної території Буковини до Румунії та вимагалося її прилучення до України.

Під тиском німців в готелі «Під чорним орлом» в Чернівцях наприкінці липня 1941 р. починаються переговори між українськими націоналістами та румунською адміністрацією, які мали своїм наслідком такі основні домовленості:

1. Український активний елемент припиняє підготовку до збройних акцій проти румунської адміністрації; німецька сторона виступає гарантом особистої безпеки членів Національної ради, які залишалися на Буковині.

2. Українцям дозволяється вивести учасників націоналістичного підпілля Буковини за межі краю під виглядом робочої колони, «арбайтсколоне», яка мала право пересуватися по території Галичини і Східної України; її офіційним завданням мала стати допомога цивільній адміністрації у веденні відбудовних та господарських робіт.

3. Умовою румунської сторони, без якої вона не погоджувалася випустити учасників українського підпілля за межі Буковини, було позбавлення їх румунського громадянства.

Для Буковинського Проводу ОУН реалізація зазначених вище положень відкривала ще й інші можливості, які читалися між рядками угоди. Дозвіл німецького вермахту на право пересування теренами України в час воєнних дій давав змогу сформувати похідну групу ОУН, здатну провадити самостійну політику на Східній Україні; в світлі цієї перспективи на другий план відходило первісне намагання уникнути румунських репресій розконспірованим учасникам українського підпілля Буковини.

В м. Чернівці, інших містах і селах Буковини почався запис добровольців. В липні 1941 р. по різних місцевостях Буковини і Бесарабії було створено чотири складові частини «арбайтсколоне»: Чернівецька, Кіцманська, Вижницька (Підкарпатська) і Бильська. Наказом Буковинського Проводу ОУН часом виходу їх з опорних місць був визначений термін 2-3 серпня 1941 р.

Вранці 3 серпня біля мосту через р. Прут відбулися проводи близько сотні молодих людей, це була перша буковинська група, яка йшла на Велику Україну «творити Українську Державу» [9, с. 288].

Членами цієї формації були переважно молоді люди зі всіх верств населення Буковини: селяни, робітники, студенти, мистці, адвокати, лікарі, вчителі. По дорозі до Києва, за директивою Проводу, багато з буковинців залишилися в містах України, де включилися в місцеву громадсько-політичну роботу, проводячи як антирадянську так і антинімецьку діяльність та пропаганду.

Засновником і керівником куреня був полковник П. Войновський - провідник ОУН Буковини і Бессарабії, офіцер румунської армії і затятий мельниківець [19]. Не в останню чергу саме завдяки йому мельниківці майже монопольно шефствували над всім українським життям на Буковині.

Щоправда у взаємовідносинах з конкурентами- бандерівцями іноді були курйози. На Поділлі Буковинському Куреню довелося зустрітися з похідними структурами ОУН-Б. Вже в м. Кам'янець-Подільський буковинці застали в адміністративних структурах членів опозиційної фракції, які намагалися перетягти членів Куреня на їхню сторону. Їх претензії знайшли прихильне ставлення лише в невеликої (25-30 осіб) групки вижниччан на чолі з «Тимошем» і «Соколом». Один з буковинців, К. Товстюк так охарактеризував тодішню ситуацію:

«Я б не сказав, що ця група (ОУН-Б) була сильніша нашої, але в них була залізна дисципліна, а тому вони перетягали наших на свій бік і не переходили на наш бік. Вони підходили до всіх, але перетягти їм вдалося лише «Тимоша» і його групу. Дуже старалися перетягти Марту Зибачиську («Мар»), але це їм не вдалося, хоча «Мар» і вступала з ними в дискусію. Я приятелював з «Тимошем», і він у Жмеринці дуже наполягав, щоб я перейшов до нього, тільки я не хотів відходити з Куреня...» [8].

За своєю чисельністю Буковинський курінь перевищував усі інші Похідні групи ОУН, разом узяті. Так, на початку вересня прибулий у Київ Буковинський Курінь, нараховував 700-800 осіб. У Києві буковинці розмістилися в будинку колишнього НКВС по вул. Короленка 15, навпроти пам'ятника Богданові Хмельницькому на Софіївському майдані. В середині жовтня до його складу влився і Київський Курінь, організований ОУН-М з військовополонених українців, вихідців зі Східної України. Цей курінь під командою колишнього старшини Армії УНР сотника П. Захвалинського після прибуття до м. Київ квартирував на вул. Покровській і нараховував близько 700 осіб.

Варто відмітити що військовим формуванням Буковинський курінь можна вважати досить умовно, радше парамілітарною військово-політичною структурою. Як тільки керівництво вирішило перевести структуру на військові рейки наприкінці 1941 р. Буковинський курінь був розпущений німцями за націоналістичну діяльність, що йшла врозріз із політикою окупаційної німецької влади. Чимало членів Куреня були репресовані.

Після розпуску частина членів куреня пішла в підпілля, частина влилася до ряду батальйонів охоронної поліції (Шуцманшафт) - 109-го (Вінниця), 115-го та 118-го (Київ).

Ідейним продовжувачем справи Буковинського куреня вважається Буковинська українська самооборонна армія (БУСА). Що постала у 1944 р., на базі збройних відділів ОУН у Бессарабії та Буковині. Її завданням була охорона місцевого населення, перш за все активної його частини перед румунським, а згодом більшовицьким терором. БУСА діяла в основному в гірських та низовинних районах Буковини та Бессарабії. Загальна чисельність структури становила близько тисячі чоловік. Із наближенням до Буковини радянських військ БУСА почала тісніше співпрацювати з ОУН-УПА. Головою армії був сільський учитель Шумка Василь Миронович («Луговий»), у 1944 р. розстріляний УПА разом з іншими командирами за неузгоджену з ними спробу вдатися до переговорів з німцями. На початку серпня відділи ОУН роззброїли БУСА. У вересні 1944 р. залишки БУСА стали основою Буковинського куреня УПА. Інші частини БУСА перейшли кордон вслід за відступаючими німецькими військами і згодом приєдналися до 1-ї Української дивізії УНА.

З запропонованого матеріалу ми бачимо, що ОУН-М в роки радянсько-німецької війни (194145 рр.) всілякими засобами намагалися створити власні військові формування та активно вливалася в інші структури з метою захопити контроль над українською територією.

Загальна військова слабкість мельниківців у порівнянні з їхніми конкурентами пояснюється прорахунками полковника А. Мельника в організації повстанського руху та ставку ним на політику та дипломатію, на відміну від його конкурентів-бандерівців, які першочергово зробили ставку на військову силу. Непримиренність всередині українського націоналістичного руху опору призвели до поглинення більшості військових формувань ОУН-М більш сильними загонами ОУН-Б та переходу інших частин мельниківців до співпраці з німцями.

Наслідком цих подій стало те, що військова ініціатива у військовому русі опору в Україні з середини 1943 р. остаточно переходить до Української повстанської армії.

мельник український війна бойовий

4. Алфьоров О. Нариси діяльності гетьманців у рядах Руху опору Другої світової війни на теренах України. - Режим доступу: http://yarovenkosp.ucoz.ru/publ/boji_za_vizvolennja_volini/ ukrajinskij_legion_samooboroni/2-1-0-260

5. Бульба-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху. Спогади. - Київ - Торонто - Нью-Йорк: Фундація імені О. Ольжича. Фундація ім. С. Петлюри. - 270 с.

6. Гірняк К. Український легіон самооборони. Причинки до історії. Проект зі збереження історичної спадщини української еміграції. - Торонто, Онтаріо, 1977. - 54 с.

7. Гірняк К., Чуйко О. Фронт української революції (Причинок до історії збройної боротьби Волині). - Торонто, 1979. - 121 с.

8. Гунчак Т. У мундирах ворога. - Київ: Час України, 1993. - 208 с.

9. Довідник з історії України. Т.3. (Р-Я) / За ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. - Київ: Ґенеза, 1999. - 688 с.

10. Дробязко С. И. Под знамёнами врага. Антисоветские формирования в составе германских вооруженных сил 19411945 гг. - Москва: Изд-во Эксмо, 2004. - 608 с.

11. Дуда А., Старик В. Буковинський курінь в боях за Українську Державність: 1918-1941-1944. - Накладом Товариства «Український Народний Дім в Чернівцях». - Чернівці, 1995. - Режим доступу: http://exlibris.org.ua/buk/intro.html

12. Жданович О. Між юнацьким горінням і холодним досвідом // Андрій Мельник. Спогади та документи. - Київ: Фундація ім. О. Ольжича, 1995. - С.281-295.

13. Каліберда Ю., Федько А., Федько Ю. Збройні формування ОУН-Мельника у 1943-1944 роках на Волині // «Воєнна історія» №1 (49) за 2010 рік. - С.70-78. - Режим доступу: http://warhistory. ukrlife.org/1_10_6.html

14. Киричук Ю. Нариси з історії українського національно- визвольного руху 40-50 років ХХ століття. - Львів, 2000. - 162 с.

15. Коваленко С. Чорні запорожці: історія полку. 20-ге видання. - К.: «Стікс». - 2015. - 368 с.

16. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - Париж - Нью-Йорк - Львів, 1993. - 659 с.

17. Литвин М. Р, Науменко К. Є. Збройні сили України першої половини ХХ ст. Генерали і адмірали. Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України. - Львів; Харків: «Видавництво Сага», 2007. - 244 с.

18. Ленартович О. Ю. Формування бойових підрозділів українських націоналістів та УПА на Волині у 1942-1943 роках // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. - 2010. - Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/ old_jrn/natural/nvvnu/istor/2010_22/R1/Lenartovych.pdf

19. Літопис Української Повстанської Армії. Т.1-21 / Ред. П. Потічний і Є. Штендера. - Львів: Літопис, 1992. - Т.1. Волинь і Полісся. - 481 с.

20. Муковський І. Т., Лисенко О. Є. Звитяга і жертовність: Українці на фронтах Другої світової війни / За ред. В. Д. Конашевича. - Київ: Пошуково-вид. агентство «Книга Пам'яті України», 1996. - 568 с.

21. Побігущий-Рен Є. Мозаїка моїх споминів. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002. - 188 с.

22. Товстюк К. Полковник Петро Войновський - організатор і комендант Буковинського куреня // Українська газета «Час». - 2013. - Вип.36 (4041) (4 вер.).

23. Скорупський М. У наступах і відступах // Туди, де бій за волю. - Лондон - Париж, 1989. - 90 с.

24. References

25. Alf'orov O. Narysy dijal'nosti get'manciv u rjadah Ruhu oporu Drugoi' svitovoi' vijny na terenah Ukrai'ny. - Rezhym dostupu: http:// yarovenkosp.ucoz.ru/publ/boji_za_vizvolennja_volini/ukrajinskij_ legion_samooboroni/2-1-0-260

26. Bul'ba-Borovec' T. Armija bez derzhavy. Slava i tragedija ukrai'ns'kogo povstans'kogo ruhu. Spogady. - Kyi'v - Toronto - N'ju-Jork: Fundacija imeni O. Ol'zhycha. Fundacija im. S. Petljury. - 270 s.

27. Girnjak K. Ukrai'ns'kyj legion samooborony. Prychynky do istorii'. Proekt zi zberezhennja istorychnoi' spadshhyny ukrai'ns'koi' emigracii'. - Toronto, Ontario, 1977. - 54 s.

28. Girnjak K., Chujko O. Front ukrai'ns'koi' revoljucii' (Prychynok do istorii' zbrojnoi' borot'by Volyni). - Toronto, 1979. - 121 s.

29. Gunchak T. U mundyrah voroga. - Kyi'v: Chas Ukrai'ny, 1993. - 208 s.

30. Dovidnyk z istorii' Ukrai'ny. T.3. (R-Ja) / Za red. I. Z. Pid- kovy, R. M. Shusta. - Kyi'v: G'eneza, 1999. - 688 s.

31. Drobjazko S. I. Pod znamjonami vraga. Antisovetskie formi- rovanija v sostave germanskih vooruzhennyh sil 1941-1945 gg. - Moskva: Izd-vo Jeksmo, 2004. - 608 s.

32. Duda A., Staryk V. Bukovyns'kyj kurin' v bojah za Ukrai'ns'ku Derzhavnist': 1918-1941-1944. - Nakladom Tovarystva «Ukrai'ns'kyj Narodnyj Dim v Chernivcjah». - Chernivci, 1995. - Rezhym dostupu: http://exlibris.org.ua/buk/intro.html

33. Zhdanovych O. Mizh junac'kym gorinnjam i holodnym dosvidom // Andrij Mel'nyk. Spogady ta dokumenty. - Kyi'v: Fundacija im. O. Ol'zhycha, 1995. - S.281-295.

34. Kaliberda Ju., Fed'ko A., Fed'ko Ju. Zbrojni formuvannja OUN-Mel'nyka u 1943-1944 rokah na Volyni // «Vojenna istorija» №1 (49) za 2010 rik. - S.70-78. - Rezhym dostupu: http://warhistory. ukrlife.org/1_10_6.html

35. Kyrychuk Ju. Narysy z istorii' ukrai'ns'kogo nacional'no- vyzvol'nogo ruhu 40-50 rokiv ХХ stolittja. - L'viv, 2000. - 162 s.

36. Kovalenko S. Chorni zaporozhci: istorija polku. 20-ge vydannja. - K.: «Stiks». - 2015. - 368 s.

37. Kosyk V. Ukrai'na i Nimechchyna u Drugij svitovij vijni. - Paryzh - N'ju-Jork - L'viv, 1993. - 659 s.

38. Lytvyn M. R., Naumenko K. Je. Zbrojni syly Ukrai'ny pershoi' polovyny ХХ st. Generaly i admiraly. Instytut ukrai'noznavstva im. I. Kryp'jakevycha NAN Ukrai'ny. - L'viv; Harkiv: «Vydavnyctvo Saga», 2007. - 244 s.

39. Lenartovych O. Ju. Formuvannja bojovyh pidrozdiliv ukrai'ns'kyh nacionalistiv ta UPA na Volyni u 1942-1943 rokah // Naukovyj visnyk Volyns'kogo nacional'nogo universytetu imeni Lesi Ukrai'nky. - 2010. - Rezhym dostupu: http://www.nbuv.gov.ua/old_ jrn/natural/nvvnu/istor/2010_22/R1/Lenartovych.pdf

40. Litopys Ukrai'ns'koi' Povstans'koi' Armii'. T.1-21 / Red. P Potichnyj i Je. Shtendera. - L'viv: Litopys, 1992. - T.1. Volyn' i Polissja. - 481 s.

41. Mukovs'kyj I. T., Lysenko O. Je. Zvytjaga i zhertovnist': Ukrai'nci na frontah Drugoi' svitovoi' vijny / Za red. V. D. Kona- shevycha. - Kyi'v: Poshukovo-vyd. agentstvo «Knyga Pam'jati Ukrai'ny», 1996. - 568 s.

42. Pobigushhyj-Ren Je. Mozai'ka moi'h spomyniv. - Ivano- Frankivs'k: Lileja-NV, 2002. - 188 s.

43. Tovstjuk K. Polkovnyk Petro Vojnovs'kyj - organizator i komendant Bukovyns'kogo kurenja // Ukrai'ns'ka gazeta «Chas». - 2013. - Vyp.36 (4041) (4 ver.).

44. Skorups'kyj M. U nastupah i vidstupah // Tudy, de bij za volju. - London - Paryzh, 1989. - 90 s.

Diachenko A. V, PhD student, Department of Modern History of Ukraine, East European National University named after Lesia Ukrainka (Ukraine, Lutsk), andriydiyachenko@gmail.com

Melnyk armed troops and their supporters during the Soviet- German War (1941-1945)

There is the stereotype in public about the almost complete monopolization the national liberation struggle during the Soviet-German War (1941--1945) by Bandera faction of national Movement. Ukrainian Insurgent Army and Division «Galicia» are in public mind the only expressers of fighters for the Ukrainian national idea. That process due to the impact of that military massive groups and also with the post war information campaign made by immigrants that made their own brand, which could be described such as Division «Galicia» -- represent those Ukrainians that wanted to win the War of Independence using forse of arms based on collaboration with Germans as the tactical allies, but Ukrainian Insurgent Army fighted for uncompromising war on all fronts against thouse who did not recognize the right of Ukrainians to govern their own statehood and subjectivity.