Християнсько-гуманістичні цінності та духовно-релігійна культура у політико-правовому досвіді українського державотворення XVII-XVIII століть

Размещено на http://www.allbest.ru/

Християнськогуманістичні цінності та духовнорелігійна культура у політикоправовому досвіді українського державотворення XVIIXVIII століть

Радько П. Г., доктор історичних наук, професор кафедри політекономії, Полтавський національний педагогічний університет ім. В. Г. Короленка

Аванесян Г. М., доцент кафедри правознавства, Полтавський інститут економіки і права ВНЗ «Університет «Україна»

Басенко Р. О., аспірант кафедри всесвітньої історії та методики викладання історії, Полтавський національний педагогічний університет ім. В. Г. Короленка

Осмислено християнськогуманістичні та духовнорелігійні основи національного політикоправового досвіду українського державотворення другої половиниХУІ -- початкуХУПІ століть. Автори, на основі інтерпретації основних положень Конституції Пилипа Орлика 1710 року -- «Пактів й Конституцій Законів та Вольностей Війська Запорозького», розглядають роль православної релігійної традицій у державно--інституційному, політикоправовому та міжнародному конституюванні української козацької державності у модерний час. Підтверджується думка про те, що православна віра розглядалася козацтвом як духовна основа суспільства та істотний складник українського державотворення, а гетьман був уповноважений вживати всіх заходів для запобігання будьяким утискам православ'я. Особлива увага звернена на аналіз науковотеоретичних засад державноцерковних (політшо--релігійних) відносин, а також запропонована історична ретроспектива та обґрунтовано перспективи партнерства державноцерковних і талерантизації міжконфесійних взаємин в українському соціокультурному контексті.

Ключові слова: релігія, українська церква, православ'я, християнськогуманістичні цінності, Конституція Пилипа Орлика, національні традиції державотворення, духовноморальні чесноти, державноцерковне партнерство, міжконфесійні взаємини, консолідація.

У наші дні особливої гостроти набуває проблема ціннісноморального самовизначення особистості, постає очевидна світоглядна необхідність осягнення засадничих питань людського існування, визначення його смислу, характеру, стратегічних засад, моральновиправданих способів самореалізації. Людина, будучи наділеною найвищою гуманістичною цінністю свободою совісті, мусить зробити вибір жити добре чи погано, бути доброчесною чи розбещеною, любити чи ненавидіти, своїми вчинками сприяти підненню культури й утвердженню високих моральних цінностей любові, віри, смирення, добра і співстраждання чи популяризувати тимчасові гедоністичні практики, надмірно зазіхаючи на залученість до життєвих насалод. Якщо наша культура деморалізована, то частково з тієї причини, що не вистачає гідних взірців, орієнтирів, зрозумілих і чітких відповідей на індивідуальні способи смислопошуку, мотивації до духовноморального вдосконалення й реалізації благочестивих життєвих переконань. Роль таких моральноціннісних універсалів, без сумніву, відіграє релігійна культура, яка акумулює гуманістичні смисли, духовні цінності та людинотворчий потенціал. Більше того, як свідчить вітчизняний історичний процес, релігійна традиція у всі часи відігравала організуючу функцію не лише щодо формування особистості українця, але й по відношенню до гармонізації соціального життя, сприяла утвердженню політикоправового та громадянського ладу, тобто була духовноморальною основою національного державотворення.

Окремі аспекти ретроспективи взаємовпливів християнської духовності та державотворення, взаємин церкви та держави в українському історичному процесі XVIXVIII століть були представлені у працях таких вчених як В. Андрущенко, В. Антонович, О. Апанович, Д. Баталій, Ю. Вільховий, М. Грушевський, Я. Дашкевич, М. Драгоманов, Я. Ісаєвич, Я. Калакура, А. Киридон, А. Колодний, П. Кравченко, М. Михальченко, Ю. Мицик, О. Моця, В. Пащенко, М. Попович, П. Радько, О. Рафальський, В. Смолій, В. Солдатенко, В. Степанков, В. Ульяновський, Д. Чижевський, В. Шевчук, М. Юрій, Н. Яковенко, П. Яроцький та ін. У той же час, актуалізація культурософської теми про роль християнськогуманістичних цінностей та релігійної культури у політикоправовому досвіді українського державотворення XVIXVIII століть, на наш погляд, є виправданою, становить науковотеоретичний і практичний інтерес.

Мету запропонованої статті ми вбачаємо у розкритті місця християнськогуманістичних та духовнорелігійних цінностей у політикоправовому досвіді українського державотворення другої половини XVI початку XVIII століть. Передбачається, зокрема, на основі інтерпретації основних положень Конституції Пилипа Орлика 1710 року «Пактів й Конституцій Законів та Вольностей Війська Запорозького», розглянути роль православної релігійної традицій в історичних перспективах державноінституційного, політикоправового та міжнародного утвердження української козацької державності у ранньомодерний і модерний час.

Відомо, що релігія взагалі є основою громадянського суспільства і джерелом усього доброго та втішного. Взаємини людей як учасників соціальної організації регулюють моральні закони, а поєнання релігійних і моральних пріоритетів формує духовноморальну традицію. У такому контексті, громадянське суспільство це єдність духовнорелігійних і державнополітичних модусів. Конституйоване політикоправове суспільство якнайкраще забезпечує єдність реалізації влади та захист фізичної людини, а релігійне суспільство, або конституйована релігія, якнайкраще забезпечує етикоморальну підтримку особистості. Тому релігійні та політичні виміри сучасного суспільства мають спільну мету захист соціальної людини, і виконують вони цю функцію узгоджено [2, с. 414415]. орлик політичний православний козацький

Сьогодні релігійна та політична сторони суспільного буття набувають зовнішніх форм оприсутнення в соціумі. Релігія завдяки утвердженню сакральних (церковних) інституцій, а політика завдяки формі урядування. Більше того, зростання ролі релігії, перебирання на себе релігійними організаціями і церквою багатьох світських форм соціального служіння, зумовлює активізацію не лише міжконфесійної, але й державноцерковної взаємодії, активне формування партнерства державноцерковних і толерантизації міжконфесійних взаємин [5, с. 4; 10, с. 6].

Як свідчить соціокультурний поступ людства, християнська церква і держава протягом свого співіснування перебували у стані діалектичної взаємодії.

Попри те, що держава і церква відрізняються за походженням, цілями, структурою, водночас вони тісно пов'язані між собою. Кожен із цих інститутів має свою особливу соціальну цінність і значимість. Церква не втручається у внутрішні справи держави, а остання, у свою чергу, не втручається у внутрішнє церковне життя. Разом із тим не тільки не виключається, але й передбачається духовноморальний вплив церкви та цінностей, що захищаються нею, на державну владу [Цс. 3].

Взаємини між державою та церквою можна схарактеризувати як інституціалізовану форму відносин релігії та політики. «Церква та держава» як феномен був здебільшого «західним» і «суто християнським». І не тільки тому, що західна секуляризація вимагала обмежити повноваження духовної влади, конфлікт церкви й держави виник набагато раніше, у процесі розвитку окремих церковних і державних інституцій християнського світу [7, с. 745].

На сьогодні відомо три основні моделі взаємин держави і християнської церкви. їхніми архетипами виступають секулярна (світська або атеїстична) держава і теократія. Взаємини християнської церкви і теократичної держави представлені, у свою чергу, трьома основними типами: «цезарепапізм» перетворення верховної державної влади на центр релігії; «папоцезаризм» підпорядкування держави релігійним установам із наступним делегуванням їй тільки управлінських повноважень; «симфонія влад» гармонія і згода церкви і держави [1, с. 7; 3, с. 406].

«Релігія це ключ до історії», говорив лорд Актон [6, с. 433]. І нині, коли ми осягаємо грандіозний вплив підсвідомого на людську поведінку та спроможність релігії притамувати й вивільнити ці потаємні сили, вислів Актона набуває ширшого за вихідне значення. Тому закономірним і актуальним вважаємо звернення до першої української Конституції Пилипа Орлика 1710 року. Офіційна назва документу Пакти й Конституції Законів та Вольностей Війська Запорозького. У ньому мовиться, зокрема, про святу православну віру як державницьку ідеологію, «якою колись відважний козацький народ був просвітлений через перших князів від Константинопольського престолу і відтоді аж до нині наш народ твердо в ній перебуває, ніколи не стриножений чужинською релігією» [9, с. 27].

Як бачимо, йдеться про питання віросповідання, які завжди були важливим фактором у процесі вітчизняного державотворення. Відомий український історик та ідеолог консерватизму В. Липинський зауважував: «Ніяка людська громада, здатна до життя і творчості, не може існувати без власної внутрішньої моралі, без власного поняття про добро і зло і без такого ж переконання, що те, що вона хоче робити, єсть добро і те, з чим вона бореться, єсть зло. Тільки таке тверде переконання в правоті своїх хотінь дає кожній громаді моральну силу, без якої творче діло неможливе» [8, с. 417].

У Конституції Пилипа Орлика відзначено, що славної пам'яті Гетьман Богдан Хмельницький із Військом Запорозьким не через якусь іншу причину розпочав законну війну проти Польської Держави, а лише прагнучи належної по праву свободи і захищаючи Православну Віру, яку всіляко пригноблювали польські влади і принаджували до об'єднання з Римською Церквою. Але й після того, як новоримське чужовір'я було викорінене з нашої вітчизни, він, саме через спільність релігії, а не з інших мотивів, удався з Військом Запорозьким і народом руським до Московської імперії за покровительством і добровільно піддався під протекторат царя [9, с. 27].

Можна було зрозуміти Богдана Хмельницького у той час. «Релігія оберігає державного діяча <...> від обману, від насильства, від несправедливості, від тиранії, вона урочисто й назавжди освячує державу і все, у тій державі втілене. Це ж освячення здійснюється заради того, щоб кожен, хто причетний до керування людьми, тобто той, хто немов уособлює самого Бога, мав собі й достатні поняття про свої обов'язки й призначення, аби його надії були звернені до безсмертя, аби він не озирався на нікчемні корисливі клопоти, не ганявся за мінливою та минущою похвалою юрби, а спрямовував нетлінну частину своєї натури на постійні звершення, до нев'янучої слави та до того прикладу, що його вони лишають світові багатим спадком» [6, с. 408].

Тож новообраний гетьман, «якщо Господь Бог кріпкий і нездоланний у битвах допоможе визволити нашу Вітчизну увінчаною успіхами зброєю блаженної його милості найяснішого короля шведського з ярма московської неволі, повинен того дотримуватися і, як і належить йому, особисто пильнувати і рішуче ставати на перешкоді впровадженню у нашій руській Вітчизні будьякої чужої релігії. А якщо денебудь виявиться чи потай, чи явно, то повинен своєю владою її викорінити, заборонити проповідувати і поширювати». Також підкреслювалася важливість того, щоб гетьман не давав дозволу на проживання в Україні послідовникам чужовір'я, а особливо носіям «облудного іудаїзму» [9, с. 28].

Варто відзначити, що у Конституції Пилипа Орлика зверталася увага на те, що гетьман України повинен проявляти турботу щоб лише єдина православна віра східного обряду під послухом найсвятішого апостольського Константинопольського престолу навічно була утверджена й поширювалася для примноження Божої хвали розбудовою церков і вдосконаленням синів руських у вільних мистецтвах, і щоб воно буяло і квітло, мов троянда поміж колючок [9, с. 28]. Крім того зазначалося, що перед лицем усіх труднощів та спокус слід дотримуватися у школах суто християнського змісту навчання та життя в колективі, не дозволяючи йому знівелюватися.

Така педагогічна модель була дещо співзвучною з ранньомодерним англійським досвідом організації освіти молодого покоління. Відомо, що виховання в Англії у певному розумінні було віддане в руки священиків, тобто на всіх етапах життя, від дитинства до зрілості, формування та розвиток особистості супроводжувалися духовною опікою. Навіть тоді, коли молодь, залишаючи школи й університети, вступала у той найважливіший період життя, де вченість починає поєднуватися з досвідом, і коли, з метою того ж поєднання, вона відвідує інші країни, то замість старих слуг, яких ми часто бачимо гувернерами у вельможних людей в інших країнах, три чверті тих, хто супроводжує англійських молодих дворян за кордоном, церковнослужителі [6, с. 411]. Так, Маргарет Тетчер пригадувала: «По неділях ми часто ходили до церкви двічі на день, так само як і до ранкової та вечірньої недільної школи. Протягом тижня ми брали участь у різноманітній церковній діяльності. Ми вважали, що не слід присвячувати надто багато часу особистим втіхам» [12, с. 422].

Християнська віра за часів Пилипа Орлика фактично виконувала функції політичної інтеграції та самоідентифікації української спільноти, яка пізніше набула рис нації та створила сучасну Українську державу. Вирішальний вплив релігії на суспільство й державу був і в інших європейських країнах. Зокрема, під впливом християнської релігії у Європі остаточно сформувалася концепція національної держави [4, с. 108]. Так, приміром, англійці у своїй церковній інституції вбачали не просто духовну основу, але й істотну складову держави, підвалину конституції, з якою церква вповні узгоджується й нерозривно пов'язана. Церква й держава в їх уявленні поняття нероздільні, тільки зрідка одне з них фігурує без другого. «Освячення» держави необхідне також для того, щоб вселити здоровий трепет шанобливості її вільним громадянам, яким, безумовно, для забезпечення своєї власної свободи треба мати над собою певну визначену частку влади [6, с. 409, 411].

Показово, що нормативний текст Конституції гетьмана Пилипа Орлика починався з параграфа, присвяченого питанням православної віри і церкви східного обряду, центром якої був апостольський Константинопольський престол. Православна віра розглядалася як єдина загальнонаціональна релігія українського народу, який обрав її ще за часів Київської Русі. Адже кожний народ, кожна нація повинні мати свою віру і свою церкву, як це підтверджує історичний розвиток людності. Таким чином в Конституції Пилипа Орлика проголошувався пріоритет православних духовноморальних цінностей у житті українського народу, що цілком відповідало традиціям глибокої релігійності тогочасних українців.

Згідно з Конституцією гетьмана Пилипа Орлика посягання на православну віру фактично розглядалося як загроза безпеці держави і права, а тому гетьман як очільник країни був уповноважений вживати всіх заходів для запобігання та припинення будьяких утисків православ'я. У гетьманській Конституції було відзначено особливий вклад в оборону православної віри Богдана Хмельницького, який у 16481654 роках очолив національновизвольну боротьбу українського народу проти Речі Посполитої, зокрема проти спроб польської влади різними способами нав'язати українцям католицизм. Релігійний гніт польської шляхти та духовенства був складником полонізаційних заходів щодо політичного, соціальноекономічного та культурного гноблення руського населення. Духовноморальна та державотворча традиція Богдана Хмельницького щодо захисту православної віри в ході національновизвольних змагань історично вкоренилася, продовжувалася і розвивалася українцями у XIXXX століттях.

Ми вже зазначали, що історична правда, яку символізував зміст Конституція Пилипа Орлика, свідчила: гетьман Богдан Хмельницький разом із Військом Запорозьким та всім українським народом уклав із Московським царством міжнародну угоду 1654 року саме через необхідність підтримки в боротьбі проти Речі Посполитої. Гетьманська Конституція 1710 року, поставила перед державою та її гетьманом завдання, яке полягало в тому, щоб при допомозі шведського короля звільнити Україну від московської неволі й не допустити запровадження в Козацькій державі будьякої чужої релігії. Тобто православна віра руського населення фактично визнавалася їхньою єдиною вірою, що було обумовлено об'єктивними та суб'єктивними факторами розвитку тогочасного українського феодального суспільства.

Очевидно, що на початку XVIII століття одержавлення православної церкви в Українській «християнській республіці», як і в інших тогочасних европейских державах, було загальноприйнятою нормою та фактичною реальністю. В умовах боротьби за державну і духовну незалежність таке одержавлення було чи не єдино правильним способом консолідації козацтва (української шляхти), православного духовенства, селян і міщан. Із часом у такому одержавленні православної віри потреба відпала, й українське православ'я стало рівним у своїх правах та обов'язках з іншими релігійними течіями [4, с. 110].

Православна віра і сьогодні домінує поміж релігійних уподобань українців, а релігійність нашого народу підтверджується, зокрема, наявністю в преамбулі Конституції України (1996 рік) положення про те, що Верховна Рада України приймала Основний Закон, усвідомлюючи відповідальність перед Богом. Попри розкол православних церков у сучасній Україні, православна віра виконує важливу духовну роль у громадськорелігійному житті нації.

На сьогодні в Україні в умовах поліконфесійності релігія відіграватиме свою державотворчоконсолідуючу роль шляхом екуменізму, тобто єднання зусиль усіх конфесій для досягнення державотворчих суспільнополітичних цілей. Участь церкви в соціокульгурних процесах визначається за такими напрямами: активізація діяльності в державотворчому процесі, тобто інтегруюча функція, апеляція до ідеалів демократії, справедливості, гуманізму, виховання поваги і терпимості до різних поглядів, почуттів і вірувань, сприяння розвиткові традицій, культури та мови українського народу. Важливим залишається питання зорієтованості на вирішення актуальних проблем національного рівня, зокрема регламентація духовних і матеріальних запитів людини, рух за екологію, питання милосердя, благодійництва, соціального захисту громадян та ін.

Таким чином, привернення уваги до Конституції Пилипа Орлика дає змогу переконатися, що проголошена в ній важлива роль православної віри як духовної основи функціонування Української козацької держави була об'єктивно обумовлена історичною традицією, станом розвитку тогочасного руського суспільства та міжнародних відносин України того періоду. Цей розгляд, також, дає зручну можливість пояснити сутність історичних, конституційних і духовних традицій України, які покликані відігравати інтегруючу роль у формуванні української політичної нації та утвердженні української державності.

Список використаних джерел

1. Бальжик І. А. Відносини держави і церкви: «симфонія влад» [Текст]: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01 /

І. А. Бальжик; Одеська національна юридична академія. Одеса,

2007. 21 с.

2. Бональд де Луї. Основні закони суспільства [Текст] / Л. Бональд // Консерватизм: антологія / упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. 2ге вид., перероб. і доповн. К.: Простір; Смолоскип, 2008. С.413417.

3. Калакура Я. С. Українська культура: цивілізаційний вимір [Текст] / Я. С. Калакура, О. О. Рафальський, М. Ф. Юрій. К.: ІПіЕНД імені І. Ф. Кураса НАН України, 2015. 496 с.

4. Кампо В. Конституція Української гетьманської держави: (Конституція Пилипа Орлика 1710 року) [Текст] / В. Кампо // Юридичний журнал 2009. №5. С.108110.

5. Кобетяк А. Р. Імперативи толерантизації міжконфесійних відносин в сучасній Україні [Текст]: автореф. дис. ... канд. філос. наук: 09.00.01 / А. Р. Кобетяк; Житомирський держ. унт ім. Івана Франка. Житомир, 2015. 20 с.

6. Консерватизм: Консервативна традиція політичного мислення від Едмунта Берка до Магарет Тетчер [Текст]: антологія / упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. 2ге вид., перероб. і доповн. К.: Простір; Смолоскип, 2008. 788 с.

7. Короткий оксфордський політичний словник [Текст]: пер. з англ. / за ред. І. Макліна, А. Макмілана. К.: Видво Соломії Павличко «Основи», 2006. 789 с.

8. Липинський В. Мораль і політична дія [Текст] / В. Липинський // Консерватизм: антологія / упоряд. О. Проценко,

B. Лісовий. 2ге вид., перероб. і доповн. К.: Простір; Смолоскип, 2008. С.417421.

9. Пакти й Конституції Законів та Вольностей Війська Запорозького [Текст] // Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української конституції. К.: Тво «Знання» України, 1992.

C. 2537.

10. Практичне релігієзнавство: колективна монографія [Текст] / за ред. професорів А. Колодного і Л. Филипович. К.: Українська конфедерація журналістів та Українська асоціація релігієзнавців, 2012. 315 с.

11. Сохань П. С. Б. Д. Грінченко М. П. Драгоманов: діалоги про національну українську справу [Текст] / П. С. Сохань // Джерела з історії суспільнополітичного руху в Україні XIX поч. XX ст. Вип.1 / НАН України; Інт української археографії. К., 1994. С.517.

12. Тетчер М. Я вірю [Текст] / М. Тетчер // Консерватизм: антологія / упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. 2ге вид., перероб. і доповн. К.: Простір; Смолоскип, 2008. С.422430.

References

1. Balzhyk I. A. Vidnosyny derzhavy і tserkvy: «symfoniia vlad» [Tekst]: avtoref. dys. ... kand. yuryd. nauk: 12.00.01 / I. A. Balzhyk; Odeska natsionalna yurydychna akademiia. Odesa, 2007. 21 s.

2. Bonald de Lui. Osnovni zakony suspilstva [Tekst] / L. Bonald // Konservatyzm: antolohiia / uporiad. O. Protsenko, V. Lisovyi. 2he vyd., pererob. і dopovn. K.: Prostir; Smoloskyp,

2008. S.413417.

3. Kalakura la. S. Ukrainska kultura: tsyvilizatsiinyi vymir [Tekst] I la. S. Kalakura, O. O. Rafalskyi, M. F. Yurii. K.: IPiEND imeni I. F. Kurasa NAN Ukrainy, 2015. 496 s.

4. Kampo V. Konstytutsiia Ukrainskoi hetmanskoi derzhavy: (Konstytutsiia Pylypa Orlyka 1710 roku) [Tekst] I V. Kampo ll Yurydychnyi zhumal 2009. №5. S.108110.

5. Kobetiak A. R. Imperatyvy tolerantyzatsii mizhkonfesiinykh vidnosyn v suchasnii Ukraini [Tekst]: avtoref. dys. ... kand. filos. nauk: 09.00.01 / A. R. Kobetiak; Zhytomyrskyi derzh. unt im. Ivana Franka. Zhytomyr, 2015. 20 s.

6. Konservatyzm: Konservatyvna tradytsiia politychnoho myslennia vid Edmunta Berka do Maharet Tetcher [Tekst]: antolohiia / uporiad. O. Protsenko, V. Lisovyi. 2he vyd., pererob. і dopovn. K.: Prostir; Smoloskyp, 2008. 788 s.

7. Korotkyi oksfordskyi politychnyi slovnyk [Tekst]: per. z anhl. / za red I. Maklina, A. Makmilana. K.: Vydvo Solomii Pavlychko «Osnovy», 2006. 789 s.

8. Lypynskyi V. Moral і politychna diia [Tekst] / V. Lypynskyi // Konservatyzm: antolohiia / uporiad. O. Protsenko, V. Lisovyi. 2he vyd., pererob. і dopovn. K.: Prostir; Smoloskyp, 2008. S.417421.

9. Pakty і Konstytutsii Zakoniv ta Volnostei Viiska Zaporozkoho [Tekst] // Sliusarenko A. H., Tomenko M. V. Istoriia ukrainskoi konstytutsii. K.: Tvo «Znannia» Ukrainy, 1992. S.2537.

10. Praktychne relihiieznavstvo: kolektyvna monohrafiia [Tekst] / za red. profesoriv A. Kolodnoho і L. Fylypovych. K.: Ukrainska konfederatsiia zhumalistiv ta Ukrainska asotsiatsiia relihiieznavtsiv, 2012. 315 s.

11. Sokhan P. S. B. D. Hrinchenko M. P. Drahomanov: dialohy pro natsionalnu ukrainsku spravu [Tekst] / P. S. Sokhan // Dzherela z istorii suspilnopolitychnoho rukhu v Ukraini XIX poch. XX st. Vyp.l / NAN Ukrainy; Int ukrainskoi arkheohrafii. K., 1994. S.517.

12. Tetcher M. Ia viriu [Tekst] / M. Tetcher // Konservatyzm: antolohiia / uporiad. O. Protsenko, V. Lisovyi. 2he vyd., pererob. і dopovn. K.: Prostir; Smoloskyp, 2008. S.422430.

Размещено на Allbest.ru