Становлення апарату Уповноваженого Ради у справах Руської Православної церкви у Полтавській області (середина 1940-х - 1950-ті рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Становлення апарату Уповноваженого Ради у справах Руської Православної церкви у Полтавській області (середина 1940-х - 1950-ті рр.)

Терещенко В.В.

Характеризується процес створення та становлення інституту Уповноваженого Ради у справах Руської Православної церкви у середині 1940-х -- 1950-х рр. Автор акцентує увагу на організаційних засадах та особливостях діяльності перших посадовців, котрі представляли йогоуПолтавській області, завданнях, які вони вирішували. За допомогою методів аналізу та синтезу узагальнюємо бачення проблеми сучаснимиукраїнськими дослідниками.

Ключові слова: Православна церква, Рада у справахРуської Православної церкви, Уповноважений Ради у справах Руської Православної Церкви, релігія, Рада Народних Комісарів, Полтавська область.

The article characterizes the process of creating andforming the institute of Authorized Council on the Russia Orthodox Church Affairs in the mid-1940--1950s. The author focuses on the process of institutionalization of the newly set position of the Commissioner for Poltava region (Poltavska oblast). The use of the method of analysis and synthesis allows creating an objective vision of the problem by different scholars studying this subject.

Keywords: Council on the Russian Orthodox Church Affairs, Commissioner of Council on the Russian Orthodox Church Affairs, the Council ofPublic Commissars, religion, Poltava region.

Історія взаємин радянської влади та Православної церкви упродовж XX століття продовжує залишатися однією з пріоритетних проблем вітчизняної історичної науки. Державна політика Радянського Союзу спрямовувалась на тотальне обмеження, а в перспективі і викорінення релігії загалом. Однак, починаючи з 1943 року спостерігаємо, за визначенням В. Войналовича, «процес усвідомлення очевидної політичної значимості релігійного питання», що остаточно переконало И. Сталіна та його найближче оточення в необхідності лібералізації державно-церковних відносин [1, с. 130]. Поставала потреба створення у системі державних органів контролю за релігійним життям нових інституцій з урахуванням повоєнних реалій. Такою установою стала Рада у справах Руської Православної церкви при Раді Народних Комісарів СРСР.

Порушена тема вже знайшла відображення в історіографії, що потверджується значним масивом опублікованих праць. Зокрема, цілісну картину функціонування радянських органів державного управління та контролю у сфері релігії подають В. Войналович [1] та М. Лагодич [4]. Окремі аспекти становлення та діяльності РСРПЦ висвітлені у низці публікацій. Зокрема, П. О. Оніщенко аналізує перше десятиріччя діяльності Ради у справах РПЦ, коли відбувалося організаційне становлення та оформлення державного органу [6]. Л. Швець акцентує увагу на матеріальному забезпеченні уповноважених Ради у справах РПЦ в Україні в 1940-х роках [7]. православна церква уповноважений контроль

Разом з тим зазначимо, що поглиблений аналіз порушеної проблеми неможливий без з'ясування локальної специфіки трансформації механізму контролю за діяльністю Православної церкви. Метою автора статті є дослідження процесу становлення та основних векторів діяльності апарату Уповноваженого Ради у справах РПЦ в Полтавській області упродовж 1940-- 1950-х рр. у контексті загальнодержавної політики. Виокремлення та вивчення його регіональних особливостей здійснено на основі матеріалів архівних фондів Державного архіву Полтавської області. Документи архівних справ зафіксували чимало фактів формальної і практичної діяльності уповноваженого, котрий представляв орган, позбавлений виконавчих повноважень з посередницькими функціями між урядом і РПЦ.

Відправною точкою становлення Ради у справах Руської православної церкви є 14 вересня 1943 року. РНК СРСР прийняла постанову №993 «Про організацію Ради у справах Руської православної церкви», а 7 жовтня 1943 року затверджувалося положення «Про Раду у справах РПЦ при Раднаркомі СРСР». Останній документ окреслював коло обов'язків новоствореного відомства. При цьому, як вважають дослідники, вирішення ключових проблем державної релігійної політики, И. Сталін залишав за собою.

Організаційне становлення інституту Уповноважених РСРПЦ виявилося справою затяжною й тривало з 1943 по 1947 роки. Саме за цей період було остаточно визначено компетенції, основні принципи діяльності чиновників, а також затверджено штатних працівників новоствореного органу на рівні республіки та областей [1, с. 3].

У циркулярно-інструктивному листі Ради у справах РПЦ від 28 грудня 1943 року знаходимо роз'яснення пріоритетних векторів діяльності та законодавчого закріплення функцій уповноваженого. У зв'язку з виникненням на місцях питань про характер їхньої роботи Рада роз'яснювала, що вони займаються проблемами, які стосуються лише РПЦ. В практичній роботі уповноважені мали керуватися існуючими законами і постановами керівництва стосовно релігійних культів: декретом від 21 січня 1918 року «Про відокремлення школи від держави і школи від церкви», відповідними статтями Конституції СРСР, постановами ВУЦВК і РНК від 08 квітня 1929 року «Положення про Ради у справах РПЦ при РНК СРСР» від 28 листопада 1943 року №1325 «Про порядок відкриття церков» [2, арк. 4].

Про порядок здійснення контролю за діяльністю православних громад, вимоги щодо останніх йдеться у також в інструктивному листі голови Ради у справах РПЦ від 31 січня 1944 року №207. Зокрема згідно з документом дозвіл на проведення зібрань віруючих не видається до кінцевого рішення, схваленого вищим керівництво СРСР. Функціонування релігійної громади неможливе без наявності культового приміщення. У випадках, коли таке приміщення буде виділене після кінцевого рішення про відкриття, воно передається віруючим по договору в безкоштовне і безстрокове користування, але на правах оренди. Купувати у власність будь яке майно релігійні організації не можуть, так як вони не є юридичними особами. Важливою приміткою в даному документі, яка засвідчує збереження тиску з боку держави, є те, що духівництво і віруючі не могли бути ознайомлені з інструкціями Ради у справах РПЦ, а також з детальними мотивами негативних висновків, у випадках відхилення тих чи інших рішень уповноваженого стосовно релігійних питань [2, арк. 9].

Характер головних векторів діяльності уповноважених на місцях визначала Москва. Про це свідчать матеріали наради, проведеної у Києві 14-15 грудня 1948 р. за участю голови PC РПЦ СРСР Г. Карпова. У його доповіді були визначені три пріоритетні завдання:

Прискорення звільнення релігійними громадами приміщень, зайнятих ними під молитовні будинки в період окупації.

Зняття з реєстрації і закриття тих культових приміщень, які «не мали достатніх підстав для свого існування».

Вивчення складу духовенства, насамперед з числа висвяченого в період окупації, та повніше використання матеріалів перереєстрації членів церковних рад і ревізійних комісій громад, проведеної у 1948 році.

Отже, можна стверджувати, що зазначені завдання мали стати підґрунтям для реалізації масштабних планів нищення духовної опозиції в Україні.

Рада у справах РПЦ отримала право на утворення розгалуженого апарату уповноважених, що мали діяти при Раднаркомах союзних і автономних республік, обласних та крайових виконкомах, котрі мали бути організовані згідно Постанови РНК СРСР №1392 від 18.12.1943 року «Про штати і посадові ставки працівників апарату уповноважених Ради при Раднаркомах союзних і автономних республік, краєвих і обласних виконкомах». Згідно з документом апарат уповноваженого по УРСР складався з чотирьох осіб: уповноваженого, заступника уповноваженого, секретаря та діловода. Першим уповноваженим РСРПЦ при РНК СРСР по Українській РСР був призначений П. Ходченко [З, арк. 2].

Однак на місцях відразу виникла кадрова проблема: не вистачало кваліфікованих або бодай освічених чи ознайомлених з церковно-релігійнними питаннями кадрів. Тому процес їх підбору та призначення в УРСР йшов досить повільно. Траплялися випадки, коли кандидатуру підшукати в області не вдавалося, і обласна влада зверталася по допомогу до республіканських органів, Однак і в Києві, як це не парадоксально, бажаючих зайняти таку посаду було мало.

Досить часто в архівних документах зустрічаються випадки, коли уповноваженими ставали особи, які в минулому були пов'язані з антирелігійною роботою чи службою в НКВС, як, наприклад, Уповноважений РСРПЦ СРСР Г. Карпов. Так, красномовним підтвердженням є лист Уповноваженому у справах РПЦ при РНК УРСР П. Ходченку з Полтавської області. В ньому йшлося про те, що на посаду уповноваженого у справах РПЦ в Полтавській області рекомендовано М. Курилка, який раніше очолював Раду безвірників у Полтаві. Наводилися аргументи, що він за фахом лекгор-історик, добре обізнаний з матеріалістичним трактуванням походження і розвитку релігії. Зауважувалося, що це не повинно служити перешкодою, адже він працював на вказаній посаді не постійно, а тимчасово [2, арк. 4]. Зауважимо при цьому, що на Полтавщині призначення уповноваженого відбулося із значним запізненням: з квітня 1944 р. в область йшли інструкції та директиви, а призначення М. Курилка відбулося тільки у серпні цього ж року [3, арк. 11].

Вагомою перешкодою в укомплектуванні кадрів була також низька оплата праці та відсутність відповідних умов роботи уповноважених РСРПЦ в областях. Так, М. Курилко не мав ні заступника, ні секретаря, а його зарплата становила 950 крб. Його наступником став І. Соляник, позитивно схарактеризований П. Ходченком: «Тов. І. Соляник як уповноважений Ради, наяву має всі якості та задатки для успішного забезпечення виконання доручених йому обов'язків» [3, арк. 2]. П. Ходченко від імені Раднаркому УРСР постійно нагадував керівникам облвиконкомів про необхідність створити належні умови: виділити окремий кабінет, забезпечити письмовими і канцелярськими приладдям, а також надавати транспортні засоби для відряджень у райони [7, с. 514].

Але реальна картина була зовсім інша. В акті від 28 листопада 1947 року «Про умови роботи уповноваженого у справах РПЦ у Полтавській області» знаходимо результати роботи комісії з перевірки умов праці уповноваженого у справах РПЦ у Полтавській області І. Соляника, яка працювала з 24 по 28 листопада 1947 року. Констатувалося, що вони вкрай незадовільні. Для роботи уповноваженого надана одна невелика кімната з двома «однорамочними вікнами, які виходять в ще менший коридор - спільний для трьох організацій: Уповноваженого Ради у справах РПЦ, Уповноваженого Ради у справах релігійних культів і Управління обласної фізичної культури, де і зустрічаються всі відвідувачі цих трьох різнорідних за своїми ідеологічними переконаннями організацій. Меблі знаходяться в поганому стані. Не вистачає другої шафи для зберігання документів» [2, арк. 143]. Наведені факти свідчать про недостатню увагу з боку обласної влади до новоствореної інституції, хоча не слід відкидати й об'єктивні обставини повоєнного часу економічного характеру.

Ситуація з матеріальним забезпеченням апарату уповноважених РСРПЦ, що мала місце в 1940-х роках, свідчить про ігнорування, іноді абсолютне, значимості цієї ділянки роботи з боку чільних працівників обласної влади. Останні часом не розуміли гнучкої тактики держави щодо Православної церкви, будучи здебільшого зосередженими на відбудові економіки.

Аналізуючи специфіку діяльності Рад у справах РПЦ в період кінця 1940-х - початку 50-х років помічаємо, що відбуваються зміни курсу державної політики щодо церковних інституцій, посилення її антирелігійної спрямованості, була широко Була широко розгорнута кампанія скорочення мережі православних парафій та громад як православної, так і інших релігійних конфесій. Вона супроводжувалася не лише відмовою в реєстрації новоутворених об'єднань, але й масовим зняттям з державного обліку раніше зареєстрованих громад, закриттям православних, греко-католицьких, римо-католицьких, юдейських і протестантських молитовних будинків та передачею їх для використання в інших цілях. В окреслений період РСРПЦ, як і її структурні підрозділи на місцях, опинилися в надто складній і суперечливій ситуації. Залишаючись, з одного боку, органом контролю за дотриманням законодавства про культи, вона, водночас, дедалі більшою мірою змушена були займатися невластивими їй функціями - фактичного провідника державної політики. Своєрідний дуалізм становища особливо проявлявся на регіональному рівні. На прикладі Полтавщини очевидно, що обласні уповноважені, вмонтовані в структуру органів виконавчої влади й залежні від їхнього керівництва, переважно ставали заручниками місцевих можновладців у їхньому нестримному бажанні подолати релігійні пережитки. Як зазначає В. Войналович, за таких обставин спроби союзних відомств утримати своїх працівників у правовому полі діяльності були суто формальними і не мали бажаних наслідків. Власне, не могла об'єктивно сприяти цьому й позиція самих Рад у справах РПЦ і релігійних культів, які дедалі більшою мірою перетворювались на знаряддя антирелігійних домагань державних керманичів [1, с. 4].

Отже, поділяємо думку відомого дослідника О. Лисенка, який зауважив, що поява нової номенклатурної одиниці в апараті облвиконкомів викликала чимало запитань і непорозумінь. Вона не сприймалася серйозно більшістю відповідальних працівників обласного рангу [5, с. 281]. Залишаючись провідником державної атеїстичної політики, уповноважені в областях тривалий час не відчували істотної підтримки, передусім матеріальної з боку органів місцевої влади.

Список використаних джерел

1. Войналович В. Особливості функціонування радянських органів державного управління і контролю в сфері релігії (4050 роки XX століття) / В. Войналович [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://fsn.lhum.info/pdf/84/84_3-8.pdf

2. Державний архів Полтавської області. - Ф. Р-4085. - Оп.17. -Спр.2.

3. Там само. - Спр.18.

4. Лагодич М. Ідеологічна роль, особливості структури та діяльності Ради у справах РПЦ: до 70-ліття з часу створення / М. Лагодич [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// fmykolaj.io.ua/s484483/ideologichna_rol_osoblivosti_strukturi_ta_ diyalnosti_radi_u_spravah_rpc_do_70-littya_z_chasu_stvorennya

5. Лисенко О. Є. Церковне життя в Україні 1943-1946 / О.Є. Лисенко. - К.: НАН України, Ін-т історії України, 1998. - 404 с.

6. Онищенко О. Влада і церква в СРСР (до питання про перше десятиріччя діяльності Ради у справах РПЦ) / О. Онищенко // Зовнішні справи. - 2016. - №2. - С.32-35.

7. Швець Л. Матеріальне забезпечення Уповноважених ради у справах РПЦ в Україні (40-і роки XX століття) / Л. Швець // Держава і церква в Новітній історії України: зб. ст. за матеріалами Міжнар. наук. конф. (14-16 вересня 2005 р.) / Полт. нац. пед. ун-т імені В. Г. Короленка, Від-ня релігієзнавства Ін-ту філос. імені Г. С. Сковороди НАЛ України. - П., 2006. - С.512-519.

8. Voinalovych V. Osoblyvosti funktsionuvannia radianskykh orhaniv derzhavnoho upravlinnia і kontroliu v sferi relihii (4050 roky XX stolittia) / V. Voinalovych [Elektronnyi resurs]. - Rezhym dostupu: http://fsn.fhum.info/pdf/84/84_3-8.pdf

9. Derzhavnyi arkhiv Poltavskoi oblasti. - F. R-4085. - Op.17. - Spr.2.

10. Tam samo. - Spr.18.

11. Lahodych M. Ideolohichna rol, osoblyvosti struktury ta diialnosti Rady u spravakh RPTs: do 70-littia z chasu stvorennia / M. Lahodych [Elektronnyi resurs]. - Rezhym dostupu: http://fmykolaj. io.ua/s484483/ideologichna_rol_osoblivosti_strukturi_ta_diyalnosti_ radi_u_spravah_rpc_do_70-littya_z_chasu_stvorennya

12. Lysenko O. Ie. Tserkovne zhyttia v Ukraini 1943-1946 / O. Ie. Lysenko. - K.: NAN Ukrainy, In-t istorii Ukrainy, 1998. - 404 s.

13. Onyshchenko O. Vlada і tserkva v SRSR (do pytannia pro pershe desiatyrichchia diialnosti Rady u spravakh RPTs) / O. Onyshchenko // Zovnishni spravy. - 2016. - №2. - S.32-35.

14. Shvets L. Materialne zabezpechennia Upovnovazhenykh rady u spravakh RPTs v Ukraini (40-i roky XX stolittia) I L. Shvets ll Derzhava і tserkva v Novitnii istorii Ukrainy: zb. st. za materialamy Mizhnar. nauk. konf. (14-16 veresnia 2005 r.) / Polt. nats. ped. un-t imeni V. H. Korolenka, Vid-nia relihiieznavstva In-tu filos. imeni H. S. Skovorody NAN Ukrainy. - P., 2006. - S.512-519.

Размещено на Allbest.ru