"Українські патріоти" проти "німецьких лакеїв" у репрезентаціях та інтерпретаціях оновленої експозиції Музею Великої Вітчизняної війни у Києві в 1994 р.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Українські патріоти" проти "німецьких лакеїв" у репрезентаціях та інтерпретаціях оновленої експозиції Музею Великої Вітчизняної війни у Києві в 1994 р.

Руденко С.Б.

Мета дослідження -- виявити, наскільки репрезентації та інтерпретації теми українських націоналістів у Музеї ВВВ у 1994 р. були інноваційними по відношенню до музейних наративів більш раннього часу. Методологія. Скептичний емпіризм. Висновки. Урізноманітнилася тональність оцінки українських націоналістів -- до негативної додалися також нейтральна та позитивна. Порівняно із радянським часам, вони почали репрезентуватися як поборники незалежної України, а також, як учасники антинацистського руху опору. Проте, колишнє радянське трактування -- «свавільників» і «братовбивць» продовжувало існувати поруч із новими. Це було обумовлено намаганням керівництва музею підтримувати добрі стосунки із ветеранським середовищем лівацько-ностальгічного спрямування та іншими консервативними чинниками, зокрема, домінуванням у політичному керівництві вихідців із партноменклатури.

Ключові слова: Музей Великої Вітчизняної Війни у Києві, Музей Другої світової війни у Києві, УПА, ОУН, радянська пропаганда, репрезентації та інтерпретації минулого в музеї.

The aim of this research is to show how representations and interpretations of Ukrainian nationalist theme in Museum of Great Patriotic War in Kiev in 1994 been innovation comparatively with more early museum narratives. Methodology. Skeptical empiricism. Conclusions. The tonality of appraisal of Ukrainian nationalist movement in WWII, compare with Soviet times became diverse (from negative to positive treatment). But, old soviet evaluations in 'which Ukrainian nationalists named as «lawlessness» and «fratricide» was still existed in museum representations and interpretations. It was caused by political situation in Ukraine and political views of the director of Museum, which wanted to save good attitudes with veterans environment, in 'which leftsovietideas 'were strong.

Keywords: Museum of Great Patriotic War in Kiev, Museum of WWII in Kiev, Ukrainian Insurgent Army, Organization of Ukrainian Nationalists, Soviet propaganda, representations and interpretations ofthe pastin museum.

Тема ОУН та УПА є однією із найбільш контро- версійних в музейних репрезентаціях Другої світової війни. Зміна назви з Музею Великої Вітчизняної війни (ВВВ, Музей ВВВ) на Музей історії України У Другій світовій війні (ДСВ, Музей ДСВ) стало інформаційним приводом для провокування у ЗМІ дискусії щодо ідеологічної відповідності актуальним політичним обставинам репрезентацій та інтерпретацій цього музею. Заклад звинувачували у консервуванні радянських наративів. У відповідь музей звернув увагу громадськості на те, що фундаментальна реекспозиція у ньому відбулася ще у 1994 р. український націоналіст музей війна

На користь тези про ідеологічну відповідність інституції вчена рада музею, зокрема, зауважила, що, всупереч тиску на установу, на експозиції з вже із 1994 р. представлено матеріали національно- визвольного руху, тобто ОУН та УПА [1]. Таким чином, музей уже більш ніж двадцять років займає чітку державницьку позицію.

Вважаємо, що до завдань музею як соціокультурної установи, взагалі, не має належати обслуговування політичних інституцій, оскільки в такому випадку його суспільна корисність є найменшою. Проте, Музей ДСВ і сьогодні позиціонує себе як центр патріотичного виховання, тобто як музей політичний. Таким він був і за радянських часів. Саме тому, вчена рада закладу вимушена реагувати на політичні інсинуації.

Для того, аби з'ясувати, як насправді було представлено ОУН та УПА в експозиції 1994 р., треба вийти за межі політичного дискурсу і поглянути на ці процеси з наукової точки зору (не уникаючи, звісно, аналізу політичної обстановки). Для наукового дослідження недостатньо відвідати музей (хоча, експозиція не зазнала фундаментальних змін із того часу). Необхідно врахувати історичний контекст.

На жаль, репрезентації та інтерпретації минулого в Музеї ВВВ у II пол. 1990-х рр. не стали предметом окремих наукових досліджень. Ця проблематика побічно досліджувалася працівниками Музею ВВВ, зокрема, В. О. Жуковським, О. С. Артьомовим, Л. В. Легасовою, Н. О. Шевченко та ін. [2; 10]. їхні праці характеризуються тим, що вони стосуються косметичного вдосконалення музейних репрезентацій та інтерпретацій після завершення реекспозиції у 1994 р., а не аналізу інноваційності запроваджених у середині 1990-х змін.

Концептуальні засади реекспозиції були висвітлені у спільній статті директора музею ВВВ О. С. Артьомова та наукового консультанта музею і одного із провідних істориків, що займався тематикою ВВВ, М. В. Коваля [5]. їхня спільна стаття вийшла у 1994 р., тобто перебувала у відповідному історичному контексті, пов'язаному із відкриттям оновленої експозиції і є цінним джерелом, проте не дозволяє вирішити питання про інноваційність змін. Автори, перебуваючи у цьому контексті, не мали змоги його проаналізувати з точки зору історичної перспективи, тобто порівняно із радянським часом. Вони не могли оцінити, наскільки нові репрезентації та інтерпретації насичені радянськими субстратами, оскільки тодішня оточуюча дійсність сама несла в собі значну кількість радянських елементів. З іншого боку, вони, все ж, прагнули секвеструвати нежиттєздатні частини радянського історичного наративу.

Те, що видавалося М. В. Ковалю та О. С. Артьомову революційним, може здатися консервативним, чи, навіть, реакційним з огляду на сьогоднішній день. Проте, завданням цієї статті не є політична оцінка діяльності музейників, виходячи із сучасної або тодішньої політичної кон'юнктури. Спекуляції навколо місця націоналістичних організацій в репрезентаціях та інтерпретаціях Музею ВВВ не припиняться доти, доки тема ОУН та УПА залишатиметься політично актуальною. Проте, має бути й альтернатива - об'єктивне висвітлення розвитку музейного контенту. Це дозволить з'ясувати, наскільки політичний вплив був корисним для музею, з огляду на його соціокультурну роль. Для з'ясування об'єктивної картини необхідно порівнювати репрезентації та інтерпретації минулого у Музеї ВВВ не з сучасністю, а з минулим, при чому, досить глибоким, оскільки відповідно до «ефекту Лінді», саме найдавніші субстрати виявляють найвищу життєстійкість.

Мета дослідження - виявити, наскільки репрезентації та інтерпретації теми українських націоналістів у Музеї ВВВ у 1994 р. були інноваційними по відношенню до музейних наративів більш раннього часу.

Прийнято вважати, що тема українських націоналістів не фігурувала у музейних репрезентаціях та інтерпретаціях за радянських часів. Проте, це не так. Ще на виставці, присвяченій партизанському рухові, що діяла в Києві із 1945 по 1950 (1951) рр. мова йшла про «українсько-німецьких націоналістів - лакеїв німецьких імперіалістів» [3]. Вони зображувалися винятково як збіговисько маргінальних, здичавілих, садистично налаштованих прислужників німецької адміністрації. Фотоматеріали фіксували, переважно, їхні страти (хороший націоналіст - мертвий націоналіст). Така музейна репрезентація та інтерпретація діяльності українських націоналістів мала важливу політичну мету. З огляду на питання радянського суверенітету, націоналістичний партизанський рух показаний виключно з позиції невіддільності від нацистського режиму, ніби, він не мав жодного місцевого ґрунту, був привнесений. Жодних повідомлень про яку-небудь державницьку ідеологію в середовищі українських націоналістів в інтерпретації воєнних подій цілеспрямовано не наводилося. Іншими словами, радянська влада не могла мати альтернативи.

Тема націоналістичних перевертнів збереглася й у репрезентаціях та інтерпретаціях Музею ВВВ у 19741981 рр. Проте, судячи із путівників, у побудованій в 1981 р. експозиції про українських націоналістів не йшлося [6]. Скоріше за все, за 40 років радянського урядування післявоєнного періоду, вже не було необхідності доводити, що привілеєве право на українську державність має саме радянська влада. Крім того, проблема колабораціонізму, в рамках якої у СРСР розглядався український націоналістичний рух, в цілому, не знаходив собі місця в рамках музейних інтерпретацій 1940-1980-х рр. Співробітництво із окупантами кидало тінь на сакралізовану героїку ВВВ, зокрема, тезу про те, що «радянський народ як один піднявся на боротьбу із ворогом».

Аргументом до деактуалізації українського націоналістичного підпілля в рамках музейної репрезентації ВВВ було також те, що сама його активна демонстрація могла викликати зворотній ефект - героїзацію «бандерівців», консолідувати прихильників українського націонал- патріотизму, активізувати антирадянську діяльність.

У 1994 р. українські націоналістщзрештою, знову повернулися до експозиції. Як бачимо, нічого екстраординарного у їхній «присутності» в музейних репрезентаціях та інтерпретаціях не було: ця тема ігнорувалася всього 13 років. Інша справа - це зміст цих інтерпретацій та репрезентацій.

Спробу подати український націоналістичний рух У Другій світовій війні об'єктивно й деполітизовано здійснив науковий консультант музею М. В. Коваль.

Проблема була надзвичайно складною. Протистояння українського націоналістичного підпілля радянській владі, їхня амбівалентна взаємодія із окупаційною адміністрацією, фактично, не дозволяли розглядати УПА та інші самостійницькі структури в системі координат радянської історіографії та її модернізованих модифікацій, через їхню заполітизованість. В рамках радянського історичного наративу всі нерадянські елементи розглядалися як завідомо ворожі. Натомість, українська націоналістична історіографія пропонувала розглядати в негативному ключі майже все, що було пов'язано із радянською владою, що також не відповідало принципу об'єктивності й наукової неупередженості. Отже, необхідно було сконструювати таку систему координат, яка б гібридизувала обидва наведені підходи.

М. В. Коваль, виходив із того, що УРСР, на місці якої постала незалежна Україна, була значним кроком вперед, порівняно із імперським періодом, коли «Україна» була лише «етнічно-географічним поняттям» [6, с. 53]. УРСР розглядалася ним як необхідна паліативна форма, в умовах якої українці «дозріли» до повноцінної державності. Науковець розглядав українців як своєрідний колективний організм, який під час ДСВ зміг порівняти нацистську та комуністичну системи, й з двох лих обрав менше - радянську владу (при цьому підкреслювалося, що народ воював, насамперед, за свої домівки, а не радянський тоталітаризм).

Українських націоналістів М. В. Коваль потракто- вував як меншість українського народу, яка не погодилася із рішенням умовного «плебісциту» на користь радянського шляху розвитку. їхнє «передчасне» прагнення незалежності всупереч «волі більшості», на думку М. В. Коваля, призвело до тяжких наслідків, спровокувавши «братовбивчу війну». Зазначимо, що учений не допустив думки, що саме активні дії радикальних самостійників протягом 1910-1950-х рр. могли змусити радянську владу йти на поступки в українському національному питанні.

У випадку побудови певної ідеологічної конструкції (яка вийшла у Коваля замість наукової концепції) дотримання принципу всебічності й комплексності ускладнюється. Разом з тим, М. В. Ковалю все ж вдалося створити, власне, історіософську концепцію (як він сам її іменував) - радше світоглядну, ніж наукову, яка, хоч і на шкоду аналітичній історії, додавала толерантності історичній свідомості українського соціуму. Ця концепція, до певної міри, була політично вмотивованою (чого автор прагнув, проте не зміг уникнути). Перш за все, вона гібридизувала два політи- зованих історичних наративи - радянський та націоналістичний. По-друге, історіософські погляди Коваля були спрямовані на консолідацію, деконфліктизацію українського суспільства в питаннях минулого, тобто переслідували політичну (хоч і, безперечно, позитивну й благородну) мету.

У рамках своєї концепції М. В. Коваль пропонував шляхи об'єктивного осмислення явища українського самостійницького руху часів ДСВ. Він вважав за необхідне відійти від тотального засудження УПА, характерного для радянських часів, запропонувавши, натомість, шляхи розуміння конкретно-історичних обставин у яких діяло українське націоналістичне підпілля (хоч особисте ставлення М. В. Коваля, судячи із тональності деяких емоційних зауважень у тексті, було далеким від позитивного). Науковець вважав, що так само не варто однозначно негативно трактувати радянський період. Наприклад, в рамках своєї концепції він досить переконливо доводив, що відновлення радянської влади на окупованій території не можна розглядати як нову окупацію (на чому наголошував і продовжує наголошувати націоналістичний дискурс) [5, с. 26].

Незважаючи на вплив концепції М. В. Коваля на стратегії репрезентації та інтерпретації ДСВ у Музеї

ВВВ, тема українських самостійницьких мілітарних рухів у оновленій експозиції та інших формах комунікації музею 1990-х рр., все ж, залишалася затиснутою між напрацьованими раніше радянським та націоналістичним українськими наративами.

Отже, однією із тем експозиції Музею ВВВ став визвольний рух в Західній Україні, що «перетворився у жахливу братовбивчу війну» [3, с. 153]. Як бачимо, українські націоналісти перестали розглядатися як «німецькі лакеї». Водночас, звертає на себе увагу те, що ця тема в такій інтерпретації несе в собі деякі субстрати радянської ідеології: націоналістичний рух асоціюється саме із Західною Україною (яка, справді, була його епіцентром, проте, діяльність нерадянського підпілля та партизанського руху не обмежувалася цим регіоном), самостійницькі рухи ДСВ призвели до братовбивчої війни (це резонує із поширеним радянським гаслом про те, що «бандерівці» «стріляли в спину радянським воїнам»), а отже, і вся відповідальність за негативні наслідки лежить на них. Разом з тим, українські націоналісти, все ж проголошуються учасниками визвольного руху, щоправда, не уточнювалося визволення від кого.

Інтерпретації повністю залежали від політичних обставин. Директор Музею ВВВ О. С. Артьомов, коментуючи протягом 1994 р. у пресі проблему тлумачення діяльності ОУН-УПА в газеті «Голос України» зазначав, що музейники намагалися дотримуватися об'єктивності, спираючись на документи [2], в газеті «Урядовий кур'єр» зауважив, що в музеї не обійшли мовчанкою «українських патріотів, котрі нерідко всупереч постановам ватажків ОУН-УПА ставали у ряди борців проти агресора (виділено - Р.С.)» [3], а лівацькому виданню «Правда України» директор музею заявив, що «музей не обійшов стороною і таку непросту проблему як участь в опорі ворогові ОУН- УПА. І на цей рахунок, як і в інших залах, наводяться документи. Нехай відвідувач сам робить висновки із наведених фактів свавілля бандерівських вояк над мирними жителями, так і невиправданих розправ над учасниками «визвольних змагань» та їхніми сім'ями органами НКВС (виділено - Р. С.)» [10]. Зауважимо, що остання інтерпретація не була перекрученням журналістів, випадковим висловлюванням або особистою позицією директора музею. Вже у 1997 р. в ще одному лівацькому виданні «Ветеран України» буде вміщено звіт О. С. Артьомова, в якому мова йтиме про те, що на базі Меморіального комплексу - храму солдатської слави проведено міжнародну науково-теоретичну конференцію «Злочинна діяльність ОУН-УПА проти народів України та інших держав» [6].

Відвідувачу Музею ВВВ пропонувалося, ніби, самому скласти уявлення про самостійницькі рухи часів ДСВ та післявоєнного часу. Проте, коли аудиторії подавалися виключно факти, що відображають «свавілля проти мирного населення», то, насправді, відвідувача схиляли якраз до негативного висновку. В цьому контексті «розправи» НКВС виглядали не як злочин, а, скоріше, як перевищення повноважень або зловживання владою при виконанні справедливого, в цілому, покарання. «Об'єктивності» мав додавати той факт, що дії НКВС були спрямовані також проти сімей учасників руху, але, беручи до уваги підпільний характер діяльності УПА, а також, репресивні збочення сталінського режиму, заходи органів НКВС в рамках цієї інтерпретації виглядають досить органічними. Натомість, О. С. Артьомов не допускав думки про те, що органи НКВС могли діяти й проти невинних людей, які, насправді, участі у націоналістичному русі не приймали (нагадаємо про принцип всебічності й комплексності - «показ «вигідних» та «невигідних» епізодів історії, задекларований директором музею у спільній з М. В. Ковалем статті [3]»). Разом з тим, демонізація НКВС, замість об'єктивного вивчення їхньої діяльності, також несло замало суспільної корисності. Більше того, некромантизація протистояння «бандерівців» та «чекістів», навпаки, сприяла додатковій конфронтації у соціумі.

Не вбачав за необхідне О. С. Артьомов дотримуватися принципу всебічності й комплексності також і по відношенню до УПА. Крім безчинств і сваволі, звичайно, аудиторії можна було представити ще якісь аспекти їхньої діяльності, наприклад, державницьку ідеологію, специфіку організації підпілля, порівняння рівня оперативної роботи оунівської та радянської спецслужб тощо.

Загалом, метод подачі матеріалу та термінологія багато в чому близькі до радянських зразків. Перш за все, впадає у вічі контрастний метод зображення, апробований ще на виставці «Партизани України» у 1946 р., коли радянські партизани поставали виключно як високодуховні бійці із загарбниками, а самостійницькі загони винятково як маніяки на службі «нового порядку». Як бачимо, у 1994 р. ситуація не змінилася кардинально, хіба що до свавільного УПА додалося не менш свавільне НКВС (сталінські прислужники, яких було «дозволено» засуджувати). В такій інтерпретації вони були не стільки антиподами а, скоріше, різновидами одного явища (хоча, й, справді, обидві протиборчі сторони діяли в екстремальних умовах воєнного часу й спиралися на тоталітарні ідеології).

Деякі зміни були внесені в музейні репрезентації та інтерпретації діяльності радянських партизанів. Насамперед, знову була зменшена цифра кількості учасників руху, після її «збільшення» у 1970-х рр. [9]). Вперше було сказано про недоліки в організації, поразки радянського руху опору. Втім, мова не йшла про досить очевидний зв'язок між НКВС (діяльність якого засуджується) та партизанським рухом (скажімо, Т. А. Строкач одночасно був керівником Українського штабу партизанського руху та заступником наркома внутрішніх справ УРСР). З цього приводу М. В. Коваль зазначав, що органи держбезпеки використовували партизанський рух для розширення агентурної мережі, зокрема, у антирадянських збройних формуваннях, готуючи ґрунт для широкомасштабної репресивної політики на звільнених від нацистів територіях [12, с. 34]. Проте, в музейних репрезентаціях та інтерпретаціях це відображення не знайшло.

Звертає на себе увагу використання директором Музею ВВВ радянського агітпропівського поняття «бандерівці», яке далеке від науковості й не відображає реального різноманіття самостійницького руху (який, в рамках нових, порівняно із радянськими, репрезентаціях демонструвався, все ж, як більш складне явище [9]). Незважаючи на це, О. С. Артьомов з обережністю ставився до понять націоналістичного наративу. Наприклад, поняття «визвольні змагання» у його інтерв'ю газеті «Правда України» взято в лапки (зазначимо, що це словосполучення має ряд недоліків, зокрема, полісемантичність слова «змагання», й зараз використовується у науковому обігу все менше, проте, О. С. Артьомова хвилювала інтерпретація слова «визвольні»). Зрозуміло, що з точки зору ідеології серед двох визволителів, що боролися між собою, істинним може бути лише один - в даному випадку - переможець, тобто радянська влада. Тим більше, у завершальній фазі свого існування УПА намагалася звільнити Україну від інших визволителів. Проте, науковий підхід передбачає уникнення спрощень складних явищ, а отже, й пошук (формулювання) оптимальних нотатів, а не очікування, поки відповідні поняття будуть «спущені зверху».

В цілому, у питанні інтерпретації українського націоналістичного підпілля О. С. Артьомов більшою мірою покладався на політичні рішення, зокрема, «авторитетної» спеціальної комісії Верховної Ради України [2], діяльність якої, щоправда, не дала результатів [1, с. 8-9].

Окремої уваги заслуговують інтерпретації ОУН- УПА, запропоновані О. С. Артьомовим, що мали більш позитивну тональність. Мова йде про «українських патріотів», які «всупереч постановам ватажків ОУН- УПА» ставали у ряди борців проти агресора. До кінця незрозуміло, які саме випадки мав на увазі М. В. Коваль, висловлювання якого запозичене О. С. Артьомовим, проте з цієї тези можна зробити висновок, що українськими патріотами слід вважати лише тих, хто не підкорявся командирам ОУН-УПА. Всі ж інші, зокрема, й командири УПА, не підлягають віднесенню до категорії «українських патріотів».

На противагу репрезентаціям та інтерпретаціям, які поширював через ЗМІ директор музею, базовий текст екскурсії містив, переважно, позитивну тональність щодо ОУН і УПА. Націоналісти визнавалися учасниками партизанського руху проти нацистів, а самостійницький характер їхньої ідеології, навіть, нівелював «неоднозначні» моменти їхньої діяльності [4, с. 20-21]. Втім, цей текст демонструє, що стратегія репрезентації та інтерпретації теми ОУН і УПА в Музеї ВВВ мала опціональний характер. Той, хто вважав українських націоналістів героями - міг віднайти позитивні оцінки їхньої діяльності. Стриманому й помірно негативному ставленню відповідала концепція подачі матеріалу про ОУН і УПА «без коментарів», а для тих, кому й надалі був до вподоби радянський історичний наратив - міг дізнатися «про безчинства бандерівських вояк».

Висновки. В результаті дослідження репрезентацій та інтерпретацій теми українських націоналістів у оновленій експозиції Музею ВВВ 1994 р. виявлено деякі зміни, порівняно із 1940-1970-ми рр. Урізноманітнилася тональність їхньої оцінки - до негативної додалися також нейтральна та позитивна, порівняно із радянським часом, вони почали репрезентуватися як поборники незалежної України, а також, як учасники антинацистського руху опору. Проте, колишнє радянське трактування - «свавільників» і «братовбивць» продовжувало існувати поруч із новими. Це було обумовлено намаганням керівництва музею підтримувати добрі стосунки із ветеранським середовищем лівацько-ностальгічного спрямування та іншими консервативними чинниками, зокрема, домінуванням у політичному керівництві вихідців із партноменклатури. Отже, відновлення демонстрації в експозиції матеріалів про ОУН і УПА не було аж занадто революційним, беручи до уваги попередній музейний досвід та значні зміни політичної кон'юнктури, від якої залежав Музей ВВВ.

В музейних репрезентаціях та інтерпретаціях було досить важко уникнути заполітизованості, оскільки музей виконував політичну функцію (патріотичне виховання). Керівництво Музею ВВВ намагалося лавірувати між політичними силами, в другій половині 1990-х симпатизуючи її лівому флангу. В той же час, заміна радянського наративу на націоналістичний не зарадила б справі, оскільки обидва вони входять у суперечність із науковою історією. Фактично, «реабілітація» ОУН і УПА мала чисто політичний характер - їхнє основне прагнення - незалежність України, хоч і через кілька десятиліть, реалізувалося, а переможці не зазнають осуду.

Натомість, було б доцільно, все ж дотримуватися задекларованих М. В. Ковалем та О. С. Артьомовим завдань, спрямованих на деполітизацію музейних репрезентацій та інтерпретацій. Для суспільства було б набагато корисніше, коли б Музей ВВВ не використовувався для політичної активізації тієї, чи іншої групи населення. Це було б оптимально і для музею, який зміг би уникнути політичних маніпуляцій, від яких він потерпає й дотепер. Для цього музей мав би стати науково-наративним, тобто таким, що пропонує науково обгрунтовану версію минулого, яка постійно уточнюється, має дискурсивний характер. Або ж репрезентації та інтерпретації Музею ВВВ мали б стати емпіричними. Сутність цього підходу полягає у тому, що музей має виступати не як ретранслятор певної політично вмотивованої інформації або ж історичних розповідей, суспільне використання яких - це вибір відвідувача. В цьому випадку музей виступає як інститут суспільного досвіду. Саме «видобування» з інформації про минуле цього досвіду є перспективним напрямом наукових досліджень і практичної музейної роботи.

Список використаних джерел

1. Артемов О. С. Храм ратної слави. Цього року виповнилося 20 років Музеєві історії Великої Вітчизняної війни [Текст] / О. С. Артемов // Голос України. - 8 жовтня 1994 року. - №192 (942).

2. Артемов О. С. Нова експозиція меморіального комплексу «Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.» [Текст] / О. С. Артемов, М. В. Коваль // Український історичний журнал. - 1994. - №6. - С.150-154.

3. Важливий, пам'ятний [Текст] / О. С. Артьомов // Ветеран України. - 26 лютого 1997 року.

4. З приводу «декомунізації» Музею історії Великої Вітчизняної війни у Києві [Електронний ресурс] / Вчена рада Національного музею історії України у Другій світовій війні // Музейний простір. Музеї України та світу. - Режим доступу: http://prostir.museum/ua/post/35530 - Дата звернення: 18.12.16.

5. Коваль М. В. Друга світова війна і Україна (1939-1945): Історіософські нотатки [Текст] / М. В. Коваль; С. В. Кульчиць- кий - гол. ред., О. І. Ганжа - від. секр., О. І. Гуржій та ін. - К., 1999. - 75 с.

6. Коваль М. В. Україна у Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945 рр.): Спроба сучасного концептуального бачення [Текст] / М. В. Коваль; гол. ред. С. В. Кульчицький та ін.; Інститут історії НАН України. - К., 1994. - 58 с.

7. Легасова Л. В. Україна в Другій світовій війні у музейному просторі [Текст] / Л. В. Легасова, Н. О. Шевченко // Україна в Другій світовій війні: Погляд з XXI ст.: Історичні нариси: У 2-х кн. Кн.2. - К., 2011. - С.898-940.

8. Лисенко О. Є. Подолання «міфу війни», або від якої спадщини ми відмовляємося: науковий дискурс, політика пам'яті та сучасні виклики (з приводу 70-річчя перемоги над нацизмом і фашизмом) [Текст] / О. Є. Лисенко. - Український історичний журнал. - 2015. - №2. - С.4-21.

9. Мемориальный комплекс «Украинский государственный музей истории Великой Отечественной войны»: Фотопутеводитель [Текст] / В. А. Жуковский, В. Д. Ольшанский, В. П. Фомина. - К., 1983. - 192 с.

10. Музей війни народної: Збірник наукових статей [Текст] / Упорядн.: В. О. Жуковський, М. В. Коваль, Л. В. Легасова та ін. - К., 1999. -60 с.

11. Музей житиме [Текст] / О. С. Артьомов // Урядовий кур'єр. - 29 вересня 1994 року.

12. Ни на шлаг от правды [Текст] / А. С. Артемов // Правда Украины. - 6 сентября 1994 года.

13. Партизани України в боротьбі проти німецько- фашистських загарбників: Республіканська виставка: Довідник [Текст] 11. Кузовков, І. Дуб; за ред. Л. Кизя. - К., 1947. - 98 с.

14. Украинский государственный музей истории Великой Отечественной войны 1941-1945 гг.: Фотопутеводитель [Текст] / Г. Ю. Левицкий, М. К. Гершуни. - К., 1975. - 52 с.

15. Храм ратної слави: Методичний посібник проведення оглядової екскурсії по експозиції музею [Текст] / За заг. ред. О. С. Артьомова; Ред.: Л. В. Легасова, В. О. Жуковський, В. Д. Ольшанський; Матеріали підготували: Л. В. Легасова, Г. Л. Голубенко, І. П. Васильєва та ін. - К., 1997. - 40 с.

16. Artemov О. S. Khram ratnoi slavy. Tsoho roku vypovnylosia 20 rokiv Muzeyevi istorii Velykoi Vitchyznianoi viiny [Tekst] / O. S. Artemov // Holos Ukrainy. - 8 zhovtnia 1994 roku. - №192 (942).

17. Artomov O. S. Nova ekspozytsiia memorialnoho kompleksu «Ukrainskyi derzhavnyi muzey istorii Velykoi Vitchyznianoi viiny 1941-1945 rr.» [Tekst] I O. S. Artomov, M. V. Koval ll Ukrainskyi istorychnyi zhumal. - 1994. - №6. - S.150-154.

18. Vazhlyvyi, pam'iatnyi [Tekst] / O. S. Artomov // Veteran Ukrainy. - 26 liutoho 1997 roku.

19. Z pryvodu «dekomunizatsii» Muzeyu istorii Velykoi Vitchyznianoi viiny u Kyievi [Elektronnyi resurs] / Vchena rada Natsionalnoho muzeyu istorii Ukrainy u Druhii svitovii viini // Muzeynyi prostir. Muzeyi Ukrainy ta svitu. - Rezhym dostupu: http:// prostir.museum/ua/post/35530 - Data zvemennia: 18.12.16.

20. Koval M. V. Druha svitova viina і Ukraina (1939-1945): Istoriosofski notatky [Tekst] / M. V. Koval; S. V. Kulchytskyi - hoi. red., О. I. Hanzha - vid. sekr., О. I. Hurzhii ta in. - K., 1999. - 75 s.

21. Koval M. V. Ukraina u Druhii svitovii і Velykii Vitchyznianii viinakh (1939-1945 rr.): Sproba suchasnoho kontseptualnoho

22. bachennia [Tekst] / M. V. Koval; hoi. red. S. V. Kulchytskyi ta in.; Instytut istorii NAN Ukrainy - K., 1994. - 58 s.

23. Lehasova L. V. Ukraina v Druhii svitovii viini u muzeynomu prostori [Tekst] / L. V. Lehasova, N. O. Shevchenko // Ukraina v Druhii svitovii viini: Pohliad z XXI st.: Istorychni narysy: U 2-kh kn. Kn.2. -K., 2011. - S.898-940.

24. Lysenko O. Ie. Podolannia «mifu viiny», abo vid yakoi spadshchyny my vidmovliaiemosia: naukovyi dyskurs, polityka pam'iati ta suchasni vyklyky (z pryvodu 70-richchia peremohy nad natsyzmom і fashyzmom) [Tekst] / O. Ie. Lysenko. - Ukrainskyi istorychnyi zhumal. - 2015. - №2. - S.4-21.

25. Memorial'nyj kompleks «Ukrainskij gosudarstvennyj muzej istorii Velikoj Otechestvennoj vojny»: Fotoputevoditel' [Tekst] / V. A. Zhukovskij, V. D. Ol'shanskij, V. P. Fomina. - K., 1983. - 192 s.

26. Muzey viiny narodnoi: Zbimyk naukovykh statei [Tekst] / Uporiadn.: V. O. Zhukovskyi, M. V. Koval, L. V. Lehasova ta in. - K., 1999. -60 s.

27. Muzey zhytyme [Tekst] / O. S. Artomov // Uriadovyi kurier. - 29 veresnia 1994 roku.

28. Ni na shlag ot pravdy [Tekst] / A. S. Artemov // Pravda Ukrainy. - 6 sentjabrja 1994 goda.

29. Partyzany Ukrainy v borotbi proty nimetsko-fashystskykh zaharbnykiv: Respublikanska vystavka: Dovidnyk [Tekst] / I. Ku- zovkov, I. Dub; za red. L. Kyzia. - K., 1947. - 98 s.

30. Ukrainskij gosudarstvennyj muzej istorii Velikoj Otechestven- noj vojny 1941-1945 gg.: Fotoputevoditel' [Tekst] / G. Ju. Levickij, M. K. Gershuni. - K., 1975. - 52 s.

31. Khram ratnoi slavy: Metodychnyi posibnyk provedennia ohliadovoi ekskursii po ekspozytsii muzeyu [Tekst] / Za zah. red. O. S. Artomova; Red.: L. V. Lehasova, V. O. Zhukovskyi, V. D. Olshanskyi; Materialy pidhotuvaly: L. V. Lehasova, H. L. Holu- benko, I. P. Vasylieva ta in. - K., 1997. - 40 s.

Размещено на Allbest.ru