Пропагандистські методи боротьби більшовиків з релігійним світоглядом національних меншин України (20-і рр. XX ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Пропагандистські методи боротьби більшовиків з релігійним світоглядом національних меншин України (20-і рр. XX ст.)

For example, outreach component of the anti-religious struggle against the Soviet government with the Christian worldview of German, Polish and Judaism, the Jewish population of Ukraine are considered non-force methods of implementing the political program of the Bolsheviks in the field of public-ethnic and confessional relations in the 1920s. There are characteristics of government measures (antireligious marches, theatrical hearings, speeches of agitators), which were aimed at atheisation multi-ethnic population of the Ukrainian SSR. The factors on which depended on their level of success.

Оскільки проблеми національних меншин, зокрема, їх мирне співіснування з титульним етносом, не тільки не втратили своєї ваги, а й посідають одне з головних місць у політиці провідних країн світу, то будь-який досвід - позитивний чи то негативний - із розв'язання національного питання в сьогоднішніх умовах є надзвичайно корисним. Наразі необхідним є дослідження етнокультурної специфіки народів, що проживають на території України. В цьому контексті актуальним є вивчення радянського періоду української державності, зокрема, політики більшовиків у сфері антирелігійної пропаганди упродовж 1920-х років.

Метою даного дослідження є аналіз методів та розгляд заходів радянської влади у напрямку атеїзації етноспільнот України упродовж 1920-х років.

РКП(б) з самого початку перебування при владі не могла задовольнити ухвалена політика декларованого відокремлення церкви від держави та школи від церкви. На VHI з'їзді більшовиків 1919 р. до програми партії було додано ще один важливий пункт, у якому зазначалося, що справжній комуніст повинен відстоювати непримиренну позицію відносно будь-яких проявів релігії. Комуністична партія прагнула організувати найширшу антирелігійну пропаганду. Керувати пропагандистською роботою було доручено агітаційно-пропагандистським відділам, організованим при партійних комітетах усіх рівнів. Тридцять першого жовтня 1920 р. такий відділ було створено при ЦК КП(б)У, його завідувачем став М. Попов [16, с. 129-130].

Із самого початку антирелігійну більшовицьку пропаганду було спрямовано на створення негативного образу священнослужителя - «дармоїда і контрреволюціонера». Однак, ці агресивні методи боротьби досить часто викликали не відвернення населення від віри і церкви, а зворотну реакцію співчуття і підтримки зневажуваного владою духовенства та, відповідно, - антибільшовицькі настрої [15, с. 229]. У зв'язку з цим академік С. Єфремов зауважував: «Напевне можна сказати, що антирелігійна пропаганда в тих формах, у яких провадиться, досягає протилежних наслідків, викликаючи скрізь, насамперед, обурення проти некультурности пропагаторів» [7, с. 53].

У сфері антирелігійної політики комуністи відчули потребу врахувати зв'язок між релігійною та національною належностями. Тому на одному з пленумів ЦК РКП(б) 1921 р. було вирішено не лише позбутися вузького спрямування антирелігійної агітації, що мала на меті дискредитацію певного культу, але й уникати всього, що надавало б привід представникам будь-якої національності думати, що партія переслідує людей за їх релігійні вподобання. Підкреслювалося, що РКП(б) вела боротьбу не з окремими конфесіями, а з релігійним світоглядом як таким [1, с. 56].

На ХІІ з'їзді РКП(б) навесні 1923 р. в Москві влада визнала відсталість агітаційно-пропагандистської роботи серед національностей, для яких російська мова була не рідною. Крім нестачі коштів, великим гальмом у роботі була відсутність належно підготованих працівників, не досить уважне ставлення до роботи серед національних меншин з боку деяких парторганізацій. До того ж, засвоєнню атеїстичної ідеології, на думку більшовиків, заважала недостатня класова диференціація етноспільнот та незначна кількість серед них індустріального пролетаріату [2, с. 118].

Тисяча дев'ятсот двадцять третього року після остаточного налагодження економічних відносин в Україні войовничість більшовиків-атеїстів у порівнянні з 1921 р. ще більше послабилася [1, с. 63]. На думку працівників агітаційно-пропагандистського відділу КП(б)У, методи покладеної на гуртки безбожників антирелігійної роботи потребували пом'якшення [19, арк. 5]. Одночасно у стінгазетах, що створювалися на замовлення цього ж відділу, пропонувалося виділити місце для матеріалів, пов'язаних із боротьбою проти «релігійних забобонів» [19, арк. 174]. Священиків, які виявляли стійкість і не піддавалися на провокації, продовжували дискредитувати в очах пастви, поширюючи інформація компрометуючого характеру, оскільки партійним комітетам приписувалося «викривати, розвінчувати і таврувати» польських та єврейських клерикалів, «боротися за повне припинення їх впливу на маси» [8, с. 5].

Повертаючись до початку 1920-х рр., маємо сказати, що цього часу головне вістря більшовицької антирелігійної пропаганди було спрямовано не лише на православних віруючих, але й на єврейське населення. У квітні 1922 р. в Прилуках відбувся театралізований «суд над хедером», який тривав чотири дні. Процес викликав неабияку цікавість у всіх прошарків населення. Щоб відвідати дійство, необхідно було витратити певні кошти. Якщо факт купівлі додаткових 200 квитків учнями трудової школи можна потрактувати як примусовий захід, то факт вилучення квитків на суму в 150 тис. крб. скупниками з метою їх повторної реалізації говорить про непідробний інтерес публіки. Тоді ж відбувся подібний суд у Пирятині, що, як і у попередньому випадку, проводився рідною для євреїв мовою [19, арк. 23].

Влада звинувачувала духовенство «всіх мастей та національностей» у тому, що воно, використовуючи такі «ударні кампанії», як Паска та Різдво, підпорядковує релігійному впливу населення. Через це в дні релігійних свят більшовики пропонували місцевим органам влади проводити антирелігійні заходи [5, с. 64].

У вересні 1922 р. працівники єврейської секції Одеського губернського комітету КП(б)У організували в місті кілька заходів антирелігійного спрямування. У зв'язку з іудейськими святами в клубі імені Рози Люксембург на взуттєвій фабриці та серед транспортників Одеси було прочитано доповіді антирелігійного змісту. На свято Судного дня місцева влада влаштувала показовий «суд над Судним днем», який відвідало 800 робітників. Тоді ж у місті відбулася й антирелігійна демонстрація. У пропагандистській ході взяло участь кілька тисяч єврейських робітників, а також сотні дітей із профшкіл та інтернатів [18, арк. 9596]. Тисяча дев'ятсот двадцять п'ятого року під час одного з іудейських свят серед єврейського населення Луганської округи було розповсюджено антирелігійні листівки [22, арк. 76].

Комуністи й надалі не припиняли відпрацьовану практику влаштування альтернативних релігійним святам дійств. Тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятого року, згідно з планами єврейських секцій окружних комітетів КП(б)У, було організовано грандіозну антипасхальну кампанію. Заходи Запорізького окружного комітету з цього приводу виявилися найрізноманітнішими. Педагогічна рада єврейської трудової школи спеціально розглянула на своєму засіданні питання «Про проведення антипасхальної кампанії»: в день єврейської Паски було показано вистави антирелігійної спрямованості, в кінці кампанії відбулася демонстрація «з закликами та плакатами», а потім у залі індустріального технікуму з антирелігійними доповідями виступали єврейські письменники, які приїхали спеціально для цього з Харкова [13, с. 74]. Протягом цього року неодноразово організовувалися масові антиіудейські демонстрації та карнавали. У Сталіно в подібних заходах взяло участь до 9 тис. чол. У Києві відбулася демонстрація, на яку прийшло 10 тис. школярів. Учасники мітингів, що охопили Зінов'ївськ, Артемівськ, Кременчук, Одесу, Миколаїв, вимагали закриття «гнізд релігійного дурману» - синагог. У Кам'янець-Подільську кілька артілей з єврейським складом робітників «уклали умову» про працю під час свят у порядку соціалістичного змагання. За версією більшовиків, клерикали, почуваючи своє безсилля, намагалися оббрехати учасників потужної антирелігійної кампанії. У Крюкові рабини втішали віруючих тим, що «скоро прийдуть китайці, а за ними західноєвропейські держави і вони наведуть порядок» [4, с. 59].

Іще напередодні революції серед єврейського населення неозброєним оком помічався низький рівень релігійності. Саме тому, незважаючи на певний примус до участі в антирелігійних дійствах, усе ж знаходилося широке коло охочих відвідати їх добровільно.

Антирелігійна пропаганда серед національних меншин мала виявляти антирадянську спрямованість церковних організацій та перешкоджати їх єдності. Причому зміст та методи атеїстичної діяльності мали бути чітко продуманими, оскільки етнічне населення сприймало спроби зазіхання на авторитет релігії як національну образу [22, арк. 166]. Так, на відміну від єврейських робітників, яких у більшості випадків уже було позбавлено релігійного світогляду, проведення антирелігійної пропаганди серед поляків, особливо на прикордонних із Польщею територіях, відзначалося поміркованим характером [2, с. 127]. Щоб налагодити належний рівень проведення антирелігійної пропаганди серед національних меншин, радянська влада розуміла необхідність вивчення релігійного життя, залучення до роботи вчителів та природознавців, а також потребу в належній підготовці агітаторів [22, арк. 166]. Неабияке враження, на думку організаторів антирелігійних заходів, справляли ті лектори, які були колишніми священиками. Тисяча дев'ятсот двадцять сьомого року проскурівський католицький ксьондз Перкович, який тільки-но зрікся духовного сану, роз'їжджав західними округами УСРР з метою антирелігійної пропаганди серед польського населення [24, арк. 5]. Лише 1927 р. за його участі відбулося 57 таких виступів у 52 населених пунктах, за 1928 р. розстрига виступив перед публікою понад 60 разів [14, с. 108].

Із серйозними труднощами зіткнулася радянська влада під час проведення атеїстичної роботи серед польського населення на півдні України. Спроба створити антирелігійні гуртки при польському клубі в Миколаєві провалилася. З жовтня 1925 р. по липень 1926 р. тут було прочитано польською мовою всього дві доповіді про походження релігії та три лекції, присвячені виникненню життя на Землі, які відвідали лише кілька десятків поляків. Не виявилася ефективною войовнича атеїстична пропаганда більшовиків і в польських селах. Нерідко вона викликала зворотну реакцію. Так, у селі Іваницьке на Миколаївщині внаслідок його віддаленості від костьолу протягом майже трьох років не було помічено жодних спроб щодо хрещення польських дітей. І лише після відвідин села завідуючим польського бюро Ржепинським та проведення ним антирелігійних лекцій і бесід розлючені батьки, тільки-но в селі з'явився німець-ксьондз, негайно охрестили дітей [11, с. 295].

Протягом 1924 р. найкращі результати антирелігійної роботи серед населення Донбасу було отримано в Маріупільській окрузі. Але це не стосувалося німців округи, її ефективність серед населення колоній зводилася до мінімуму. Лише в одному з німецьких поселень регіону проведення лекції на тему «Чи існував Христос?» виявилося успішним. Серед головних причин невдачі кампанії виділялися такі: замкнутий спосіб життя німецької громади, значний авторитет пастирів, високий рівень заможності колоністів, а також незнання агітаторами німецької мови [21, арк. 13].

Інформація про незначні результати антирелігійної пропаганди серед німецького населення України внаслідок відсутності належно підготованих агітаторів змусила ЦБ німецької секцій КП(б)У 1925 р. відмовитися від наступальної атеїстичної роботи в німецьких поселеннях. У резолюції пленуму вказувалося: «Відкрита антирелігійна пропаганда лише скріплює релігійний фанатизм серед колоністів» [23, арк. 189].

Отож, незважаючи на стратегічні кроки, які намагалися здійснити більшовики у напрямку антирелігійної пропаганди, її вплив на польське та німецьке населення виявився мінімальним.

Відсутність широкої підтримки антирелігійних більшовицьких гасел серед населення послугувала причиною заснування осередків непартійних і недержавних організацій, на які можна було б покластися в ході реалізації політичних заходів. У квітні 1925 р. в Москві було проголошено створення «добровільної громадської організації» Спілки безвірників (СБ). Аналогічну структуру більшовики змушені були створювати й в Україні. В листопаді 1926 р. ЦК КП(б) У в листі до окружних партійних комітетів уже радив посилити атеїстичну пропаганду через створення мережі осередків СБ. наприкінці 1926 р. ініціативна група на чолі з Д. Ігнатюком утворила Тимчасову Всеукраїнську раду СБ [9, с. 205].

Тисяча дев'ятсот двадцять восьмого року Всеукраїнська рада СБ ухвалила «Положення про національні секції при радах Спілок безвірників», основною метою яких стало «розгортання та поглиблення антирелігійної роботи серед нацменшин». Головні завдання цих секцій було сформульовано таким чином: «Національні секції рад СБ керують антирелігійною пропагандою серед населення національних меншин, підготовлюють кадри пропагандистів-антирелігійників з робітників та селян кожної національності, притягують до безпосереднього проведення антирелігійної пропаганди культспівробітників - радянську передову інтелігенцію, вчительство, учнів та інші культсили».

Тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятого року було створено польську національну секцію СБ, а 20 листопада в Мархлевську відбулася її перша установча конференції [17, с. 313]. Першого січня 1928 р. на території України серед німецького населення діяло лише одне антирелігійне об'єднання «Роза Люксембург». А вже на середину 1929 р. тільки в прикордонних населених пунктах Волині функціонувало десять осередків СБ, які формувало 220 осіб, 80% із яких були німцями. Однак, у німецьких національних районах УСРР секції атеїстів-безбожників було створено лише на початку1930-х рр. [12, с. 218].

Діяльність СБ мала певні результати. Протягом 1928 р. організація сприяла виходу німецького антирелігійного журналу «Нейлянд» та розповсюдженню брошур атеїстичного змісту єврейською і польською мовами. Залучаючи до участі в заходах антирелігійної спрямованості письменників, члени спілки підтримали й кампанію з дискредитації іудаїзму [6, с. 115]. Проте, в переважній більшості випадків антирелігійна робота серед національного населення під егідою СБ не набула системного характеру через недостатню організованість її відділів на місцях [3, с. 33].

Як протидія активності віруючих, антирелігійний рух, керований партією та урядом, мав на меті нейтралізацію впливу національно-релігійних осередків. При цьому керівництво намагалося врахувати особливості релігійних рухів і протиставити їм свою позицію. Антирелігійна боротьба зазнавала політичних коливань, що відобразилося на її темпах та формах. Проте, в кінцевому результаті уніфікаційні заходи влади, пройшовши етап урахування національних особливостей, повернулися в русло централізму та жорсткого обмеження [10, с. 811].

Усупереч розгорнутій більшовиками політиці антирелігійної пропаганди, відносини влади з релігійними громадами протягом більшої частини 1920-х рр. формувалися в іншій площині. Із впровадженням в Україні «нової економічної політики», яка лібералізувала не лише економічну сферу, але й дала поштовх аналогічним процесам у суспільно-політичному житті країни, відбулося поступове пом'якшення взаємин держави з релігійними структурами.

Список використаних джерел

1. О религии и церкви. Сборник высказываний классиков марксизма-ленинизма, документов КПСС и Советского государства. - М.: Политиздат, 1977. - 144 с.

2. Про релігію і атеїзм. (Збірник документів і матеріалів). - К., 1973. - 260 с.

3. Антирелигиозная работа среди национальностей // Антирелигиозник. - 1933. - №3. - С.32-35.

4. Антирелігійний рух серед трудящих євреїв // Безвірник. - 1929. - №23-24. - С.58-59.

5. Тобенгауз Ю. Антирелігійна агітація і пропаганда / Ю. Тобенгауз // Безвірник. - 1928. - №2. - С.61-66.

6. Постанови поширеного пленуму всеукраїнської ради спілок безвірників 16-19 травня 1929 р. // Безвірник. - 1929. - №11-12. - С.111-128.

7. Єфремов С. О. Щоденники. 1923-1929 / С. О. Єфремов; упоряд. О. С. Путро [та ін.]. - К.: ЗАТ газета «Рада», 1997. - 834 с.

8. Єленський В. Є. Державно-церковні взаємини на Україні (1917-1990) / В. Є. Єленський. - К.: Либідь, 1991. - 72 с.

9. Ігнатуша О. М. Інституційний розкол православної церкви в Україні: ґенеза і характер (ХІХ ст. - 30-ті рр. ХХ ст.) /

О. М. Ігнатуша. - Запоріжжя: Поліграф, 2004. - 440 с.

10. Ігнатуша О. М. Особливості антицерковної боротьби на Півдні України у 20-30-х рр. ХХ ст. / О. М. Ігнатуша // Історія релігій в Україні: науковий щорічник. - Книга І. - Л.: «Логос», 2009. - С.806-812.

11. Котляр Ю. Польське населення півдня України в добу нової економічної політики / Юрій Котляр // Поляки на півдні України: історія та сьогодення. У 2 т. - Т.1. - Жешов; Київ; Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2008. - С.290-298.

12. Лиценбергер О. А. Римско-католическа Церковь в России: история и правовое положение / О. А. Лиценбергер. - Саратов: Поволжская Академия государственной службы, 2001. - 384 с.

13. Орлянский В. С. Материалы к истории еврейской общины Александровска (Запорожье) / Вып.3. 1921 - июнь 1941 г. / В. С. Орлянський. - Запорожье: «ЭТТА-ПРЕСС», 1999. - 102 с.

14. Рубльова (Ковалець) Н. С. Євген Перкович: силует римо- католицького священика на тлі державного атеїзму / Наталя Степанівна Рубльова // Український історичний журнал. - 1996. - №6. - С.101-114.

15. Рубльова Н. С. Невідома ділянка «антирелігійного фронту»: боротьба владних структур УСРР проти Римо-като- лицької церкви, 1920-і роки / Наталя Степанівна Рубльова // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 1998. - №1/2. - С.228-240.

16. Фесенко А. М. Організаційне оформлення радянських органів антирелігійної пропаганди в Донбасі / А. М. Фесенко // Наука. Релігія. Суспільство. - 2010. - №3. - С.129-134.

17. Iwanow M. Polacy w zwiazku radzieck im wlatach 1921-1939 / M. Iwanow. - Wroclaw, Wydawnictwo uniwersytetu Wroclawskiego, 1990. - 426 s.

18. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.2. - Спр.1534. - 105 арк.

19. Там само. - Спр.1536. - 91 арк.

20. Там само. - Спр.1839. - 184 арк.

21. Там само. - Спр.1845. - 49 арк.

22. Там само. - Спр.2006. - 204 арк.

23. Там само. - Спр.2019. - 267 арк.

24. Там само. - Спр.2494. - 27 арк.

References

1. O religii i cerkvi. Sbornik vyskazyvanij klassikov marksizma- leninizma, dokumentov KPSS i Sovetskogo gosudarstva. - M.: Politizdat, 1977. - 144 s.

2. Pro religiju i atei'zm. (Zbirnyk dokumentiv i materialiv). - K., 1973. - 260 s.

3. Antireligioznaja rabota sredi nacional'nostej // Antire- ligioznik. - 1933. - №3. - S.32-35.

4. Antyreligijnyj ruh sered trudjashhyh jevrei'v // Bezvirnyk. - 1929. - №23-24. - S.58-59.

5. Tobengauz Ju. Antyreligijna agitacija i propaganda / Ju. Tobengauz // Bezvirnyk. - 1928. - №2. - S.61-66.

6. Postanovy poshyrenogo plenumu vseukrai'ns'koi' rady spilok bezvirnykiv 16-19 travnja 1929 r. // Bezvirnyk. - 1929. - №11-12. - S.111-128.

7. Jefremov S. O. Shhodennyky. 1923-1929 / S. O. Jefremov; uporjad. O. S. Putro [ta in.]. - K.: ZAT gazeta «Rada», 1997. - 834 s.

8. Jelens'kyj V. Je. Derzhavno-cerkovni vzajemyny na Ukrai'ni (1917-1990) / V. Je. Jelens'kyj. - K.: Lybid', 1991. - 72 s.

9. Ignatusha O. M. Instytucijnyj rozkol pravoslavnoi' cerkvy v Ukrai'ni: g'eneza i harakter (XIX st. - 30-ti rr. ХХ st.) / O. M. Igna- tusha. - Zaporizhzhja: Poligraf, 2004. - 440 s.

10. Ignatusha O. M. Osoblyvosti antycerkovnoi' borot'by na Pivdni Ukrai'ny u 20-30-h rr. XX st. / O. M. Ignatusha // Istorija religij v Ukrai'ni: naukovyj shhorichnyk. - Knyga I. - L.: «Logos», 2009. - S.806-812.

11. Kotljar Ju. Pol's'ke naselennja pivdnja Ukrai'ny v dobu novoi' ekonomichnoi' polityky / Jurij Kotljar // Poljaky na pivdni Ukrai'ny: istorija ta s'ogodennja. U 2 t. - T.1. - Zheshov; Kyi'v; Mykolai'v: Vyd-vo MDGU im. P. Mogyly, 2008. - S.290-298.

12. Licenberger O. A. Rimsko-katolicheska Cerkov' v Rossii: istorija i pravovoe polozhenie / O. A. Licenberger. - Saratov: Povolzhskaja Akademija gosudarstvennoj sluzhby, 2001. - 384 s.

13. Orljanskij V. S. Materialy k istorii evrejskoj obshhiny Alek- sandrovska (Zaporozh'e) / Vyp.3. 1921 - ijun' 1941 g. / V. S. Orljan- s'kij. - Zaporozh'e: «JeTTA-PRESS», 1999. - 102 s.

14. Rubl'ova (Kovalec') N. S. Jevgen Perkovych: syluet rymo- katolyc'kogo svjashhenyka na tli derzhavnogo atei'zmu / Natalja Stepanivna Rubl'ova // Ukrai'ns'kyj istorychnyj zhurnal. - 1996. - №6. - S.101-114.

15. Rubl'ova N. S. Nevidoma diljanka «antyreligijnogo frontu»: borot'ba vladnyh struktur USRR proty Rymo-katolyc'koi' cerkvy, i roky / Natalja Stepanivna Rubl'ova // Z arhiviv VUChK- GPU-NKVD-KGB. - 1998. - №1/2. - S.228-240.

16. Fesenko A. M. Organizacijne oformlennja radjans'kyh organiv antyreligijnoi' propagandy v Donbasi / A. M. Fesenko // Nauka. Religija. Suspil'stvo. - 2010. - №3. - S.129-134.

17. Iwanow M. Polacy w zwiazku radzieck im wlatach 1939 / M. Iwanow. - Wroclaw, Wydawnictwo uniwersytetu Wroclawskiego, 1990. - 426 s.

18. CDAGO Ukrai'ny. - F.1. - Op.2. - Spr.1534. - 105 ark.

19. Tam samo. - Spr.1536. - 91 ark.

20. Tam samo. - Spr.1839. - 184 ark.

21. Tam samo. - Spr.1845. - 49 ark.

22. Tam samo. - Spr.2006. - 204 ark.

23. Tam samo. - Spr.2019. - 267 ark.

24. Tam samo. - Spr.2494. - 27 ark.

Размещено на Allbest.ru