Український націоналізм - російський шовінізм: причини та наслідки протиборства

Характеристика багатовікового цивілізаційного конфлікта українського та російського народів, який увійшов у свою заключну фазу внаслідок розгортання збройного протистояння. Формування народного націоналізму та шовінізму на тлі історичного становлення.

Рубрика История и исторические личности
Вид статья
Язык украинский
Дата добавления 09.05.2018
Размер файла 38,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 94(477): [327.8: 323.4] (470) «19»

Український націоналізм російський шовінізм: причини та наслідки протиборства

Ігор ГАВРИЛІВ,

доктор історичних наук, доцент, м. Львів (Україна, Львів)

Розкрито багатовіковий цивілізаційний конфлікт українського та російського народів, який увійшов у свою заключну фазу на початку ХХІ ст. внаслідок розгортання збройного протистояння. Показано формування українського націоналізму та російського шовінізму у процесі перманентного конфлікту обох народів на тлі історичного становлення і ментального відчуття.

Ключові слова: націоналізм, шовінізм, колоніалізм, експансія, національновизвольний рух.

The centuriesold civilization conflict between the Ukrainian and Russian peoples, which entered its final phase in the beginning of the XXI century as a result of the deployment of an armed confrontation. The formation of Ukrainian nationalism and Russian chauvinism in the process of the permanent conflict of both nations against the background of historical formation and mental sensation.

Key words: nationalism, chauvinism, colonialism, expansion, national liberation movement.

Раскрыто многовековой цивилизационный конфликт украинского и российского народов, который вошел в свою завершающую фазу в начале ХХ1 в. вследствие расширения вооруженного противостояния. Показано формирование украинского национализма и российского шовинизма в процессе перманентного конфликта обеих народов на фоне исторического становления и ментального светосозирцания.

Ключевые слова: национализм, шовинизм, колониализм, экспансия, национальноосвободительное движение.

Постановка проблеми. Сьогоднішнє російськоукраїнське збройне протистояння змусило задуматися не лише вітчизняний політикум можновладців, але й громадянський загал щодо суті взаємин обох сусідніх народів. Не лише український владний та інтелектуальний істеблішмент, широкі кола громадськості, але разом з нами усе світове співтовариство стурбоване активізацією російського імпершовінізму, його мілітарною агресивністю, непередбачуваністю щодо подальшої ескалації збройного конфлікту. Постає питання, яке в різних інтерпретаціях мусується масмедія: яку мету ставить перед собою керівництво РФ?, як далеко у своїх завойовницьких планах зайде московське керівництво? Тут слід процитувати одного із основних ідеологів континентальної Евразійської імперії «від Владивостока до Дубліна» Алєксандра Дугіна, який ще у 1997 р. в «Основах геополитики» висловив позицію сьогоднішніх російських можновладців: «Существование Украины в нынешних границах и с нынешним статусом «суверенного государства» тождественно нанесению чудовищного удара по геополитической безопасности России, равнозначно вторжению на ее территорию. націоналізм шовінізм збройний конфлікт

Дальнейшее существование Украины недопустимо» [14, 52].

Аналіз досліджень. Науковці продукують дослідження, у яких наголошують на передбачуваності конфлікту, враховуючи непрості, здебільшого ворожі, вікові стосунки українців та росіян. Раніше про це писали Лонгин Цегельський, Павло Штепа, Михайло ДемковичДобрянський, Тарас Гунчак [27, 24, 6, 4] та ін. Сучасні автори наголошують: «Актуальна російськоукраїнська війна і російське пропагандистське шаленство, яке її супроводжує, це лише крайній вияв того ресентименту, істерична реакція російського політичного класу і всього суспільства на дедалі виразнішу українську інакшість, що кидає болісний і фактично руйнівний виклик імперській ідентичності росіян. Дедалі глибша розбіжність між фіктивною, стереотипною Україною, яку витворила російська уява, і реальною Україною, що розвинулась як зухвале заперечення стереотипу «майже одного народу», спричиняє когнітивний дисонанс у багатьох росіян» [15, 9].

Сучасні дослідники констатують: «Приєднання України це шлях самоутвердження та самореалізації російської держави, оскільки без України Росія перестає бути імперією» [1, 12]. Тому відомий російський політик Сєргєй Бабурін висловився досить конкретновідверто: «... або Україна знову приєднається до Росії, або війна» [14, 79].

Аналізуючи ті та інші дописи , приходиш до висновку, що недостатньо історики приділили уваги питанню протиборства російського шовінізму та його антиподу українському націоналізму.

Насамперед потрібно визначитися із термінологічними дефініціями. Так філологи зазначають: «Націоналізм: 1. Теорія, спрямована на виховання представників своєї нації бути відданими їй. 2. Рух, спрямований на захист своєї нації.

Націоналіст: Людина, яка любить свій народ, дбає про його інтереси, захищає від колонізаторів.

Нація: Стійка єдність людей з певними спільними антропологічними та етнічними прикметами, що історично склалися на базі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, який проявляється у спільності культури.

Шовінізм. Крайній націоналізм, що проповідує національну винятковість, ненависть до інших національностей, розпалює ворожнечу між країнами і народами» [20, 155].

У такому контексті українськоросійських взаємин можна погодитися із визначенням, яке запропонувала Олександра Сербенська: «Націоналізм це філософія виживання і буття нації, тоді як шовінізм це філософія поневолення і гноблення інших націй. Націоналізм починається з любові до свого, шовінізм із ненависті до чужого. Мета націоналізму свобода своєї нації, мета шовінізму поневолення іншої» [3, 3].

Мета статті. Показати протистояння двох антиподів на тлі становлення народів та розкрити суть протиборства на сучасному етапі розвитку. Не претендуючи на повне та вичерпне розкриття поставленої проблеми, що не дозволяє формат статті, все таки необхідно звернутися до ретроспективного викладу етногенезу українського та російського народів.

Виклад основного матеріалу. Як і люди, народи та країни розвиваються нерівномірно. На основі відомих даних археології, палеонтології, антропології, етнографії, лінгвістики та інших наукових дисциплін, історики вважають, що багато типових рис українців, які сьогодні визначають наш цивілізаційний образ, формувалися ще в дописемні часи. Адже усі необхідні передумови формування етносу були наявні на нашій землі: помірний клімат, багаті флора та фауна, комунікативні водні артерії з виходом до морів тощо усе це сприяло функціонуванню людської спільноти, стоянки якої відомі з часів палеоліту. Материковий льодовик не поширився на нашу територію. Очевидно, становлення генофонду українського етносу веде свій початок з епохи найдавнішої европейської цивілізації Трипільської культури, що розвивалася на наших землях за V ІІ тис. років до нової ери. Трипільцям були відомі хатамазанка, культура рільництва, тризуб і вишиванка, коляда і веснянки, кутя і писанки. А українська мова вважається однією з найдавніших і найрозвиненіших індоевропейських мов. Перебуваючи геополітично між Заходом і Сходом, місцеве населення увібрало у себе чимало нашарувань як західних народів: греків, даків, готів, так і східних: кімерійців, скіфів, сарматів, гунів. Незважаючи на різні історичні назви (таври, скитисколоти, аланироксолани), тут вбачається один народ, який є автохтоном на своїй землі. Основним субстратом, що ліг в його основу, були давні слов'яни, колиска яких розміщувалася між Дунаєм і Дніпром. Їх велике переселення і, очевидно, розшарування відбулося у IV VI ст. н. е.

Слід наголосити, що традиційно прийнято ділити слов'ян на три групи: західні, південні та східні. Натомість засновник сучасної української географії Степан Рудницький (1871 1937) ділив на дві: північні слов'яни: чехи, словаки, лужицькі серби, поляки, білоруси, росіяни; південні: українці, болгари, сербохорвати, словенці. Він же доводив, що Україна і Росія лежать на різних тектонічних плитах, для першої характерний різноманітний ландшафт, для другої одноманітний.

Очевидно, що остаточне завершення формування українського етносу відбулося у антськоруський період в IV ІХ ст. Окрім території розселення від Вісли на заході до Дону на сході, від Німану на півночі до гирла Дунаю на півдні, вбачаємо спільні риси побудови житла та ведення господарства, культурнорелігійні почуття виробили однакові обряди, традиції та вірування, що лягли в основу психоемоційного типу українця, що мали основоположні впливи на вироблення його ментальності. Східні степові кордони не давали природного укриття від набігів азійських племен. Тому разом з ралом для обробітку землі наші пращури не розставалися з мечем для оборони від постійного набігу кочівників: гунів, аварів, хозарів, торків, печенігів, половців, монголотатар.

Перші письмові згадки про праукранів знаходимо у грецького письменника IV ст. Марцеліна, який дає характеристику алан: «Були вони значно культурніші від гунів, гарні з виду, біляві, легко озброєні, дуже войовничі та свободолюбиві, любили притримуватися в громаді рівності» [17, 5]. Готський історик Йордан називає роксолан антами. Візантійський автор Маврикій (582 601) наприкінці VI ст. підкреслює їхнє волелюбство, вміння пристосовуватися до важких природних умов: «Їх багато й вони витривалі, легко зносять і спеку і холод, сльоту, наготу тіла й голод. Для тих, що їх відвідують, вони ласкаві й зичливо переводять їх на місце, куди їм треба... Тих, що попадають до них в полон, не задержують, як це роблять інші народи, але, призначивши їм якийсь час, лишають їм до вибору, чи захочуть, за якимсь викупом, вернути до своїх, чи залишитися поміж ними, як вільні і приятелі.Уступають радше перед силою, аніж подарунками. Та коли поріжняться поміж собою, ніколи вже не погодяться, ніколи не тримаються спільного рішення. Бо кожен із них має свою думку й ніхто не хоче уступити другому.» [18, 89]. Візантійський історик Прокопій Кесарійський у другій половині VI ст. писав про слов'ян, що життя проводять вони суворе й нецивілізоване, але зовсім не лихі і не підступні. Разом з тим давні автори підкреслюють небажання коритися зверхникам, підпорядковуватися загалу, брак злагоди, упертість, що нерідко призводило до кривавих конфліктів.

Очевидним є те, що на наших землях із ранніх часів поширювалося християнство. Уже в IX ст. існувала писемність, адже коли Св. Кирило Солунський у 861 р. відвідав КорсуньХерсонес у Криму то познайомився з Псалтирем та Євангелієм писаними «руськими письменами».

Якщо говорити про історичні назви, то є очевидним, що термін «Русь» скандинавського походження, як вказує літописець «838 839 рр. шведські посли прибули під іменем рось» [22, 38]. Згодом на зламі I II тисячоліть після Різдва Христового, як і в інших европейських країнах, завершився процес консолідації українського етносу, який створив велику, могутню, авторитетну державу Київську Русь Україну. Русь історичний етнополітонім держави (первісно стосується території трикутника Київ Чернігів Переяслав), а Україна автоетонім (самоназва), який стверджує, що живемо «у краю, в країні». Вперше термін «Україна» зустрічається у літописі під 1187 р. Згодом він поширюється на усі «руські землі», як відомо з історичних джерел: 1580 р. «Україні Руській, Київській, Волинській, Подільській і Брацлавській»; 1612 р. «народ український»; 1654 р. «запорожці з усім військом і Україною отчизною нашою»; 1670 р. «руського Православного Українського народу»; 1677 р. «старовинна Україна, або Русь. аж до Вісли»; 1728 р. «обої України Козацька, КозацькоРуська, Малоросійська», «зо всею Україною і Військом Заворожским» [22, 41]. Очевидним є те, що термін «Мала Русь Малоросія» первинно означав саме Русь як метрополію, а «Великорусь» як її завойовані околиці.

Щодо давніх писемних джерел про населення сучасного центру Росії, то «батько історії» Геродот (490 428 до н. е.) у V ст. до н. е. зазначав, що тут жили племена андрофагів (людоїдів). Автохтонним населенням території під історичною назвою Московія були фіноугорські народи: весь, чудь, меря, мурома, мещера, мордва та ін. Слов'янські племена кривичів, в'ятичів та ільменських словен, очевидно, прийшли сюди пізніше, після Великого переселення слов'ян у VI VII ст. та мали західне походження, як пише літописець «од Ляхов пошли», тому в ментальності росіян та поляків є багато спільного (почуття вищості над іншими народами, месіанізм, затятість та ксенофобія). У час формування РусиУкраїни (ІХ ХІ ст.) київські князі поширили свої володіння на північносхідні землі, заснувавши тут численні поселення, які згодом стали містами центрами князівств Ростовського, Суздальського, ВладімірськогонаКлязьмі, Рязанського, Муромського. Сюди ж було принесено християнство, яке на противагу руським землям, через опір місцевого населення, насильно впроваджувалося «вогнем і мечем», храмобудівництво, відповідні назви населених пунктів, книжну церковнослов'янську мову, яка згодом з місцевою говіркою та іншомовними запозиченнями (німецькими, французькими) створила сучасну російську мову і т. ін. Місцеве населення почало себе називати «русскими» людьми, тобто підлеглими Руси.

Син київського князя Володимира Мономаха (1113 1125) Юрій Долгорукий (1125 1157), ставши суздальським князем, заснував у 1147 р. поселення Москва (назва походить від р. Москва, що означає «каламутна вода»). Як місто, воно набирає вагу щойно у 1277 р. [5, 10]. Син Юрія Володимировича Андрій Боголюбський, народжений від місцевої жінки, в час свого князювання (1157 1174) відзначився тим, що у 1169 р. напав на Київ сильно його пограбувавши фактично знищив, що відзначив літописець ствердивши: «Суздальці так дуже зруйнували 1169 року Київ, що татари не мали вже що руйнувати 1240 року», при тому забрав у полон багатьох киян. З міста Вишгорода (резиденції київських князів) вивіз багато цінностей, у т. ч. ікону Матері Богородиці до ВладіміранаКлязьмі, яка до сьогодні вважається найбільшою святинею Росії (Владімірська Божья Матєрь). Поводячись як чужинецьагресор, він тим самим не ідентифікував себе спадкоємцем київської династії Рюриковичів. Російський історик В. Ключевський (1841 1911) вважав 1169 р. початком народження Московської держави. Тобто в час розпаду Київської Руси у ХІІ ХІІІ ст. її правонаступницею стає ГалицькоВолинська держава, а ВладіміроСуздальське князівство було основою зародження Московського государства, яке, поширюючись на північ та схід, відоме під фінською назвою «Чудь Заволоцька». Першим московським князем стає Данило (1261 1303), син Олександра прозваного Невським (1220 1263). Слід наголосити, що після 1237 р., коли ці землі завойовують монголотатари, Московія стає улусом, заснованим ханом МенгуТімуром у 1277 р., Золотоординської імперії, якій не перестає платити данину аж до її розпаду у 1438 р., а Кримському ханству фактично до XVIH ст. За Івана Калити (1325 1340) Москва починає провадити агресивну зовнішню політику напавши на Тверь, при тому залучившись підтримкою Золотої Орди.

Формування московської державності проходило у час жахливих спустошень, що їх принесли на Схід Европи монголотатари. У такий складний час геополітичних перетворень, коли 1453 р. впала Візантійська імперія під ударами турків, українські землі підпадають під вплив Польщі, Литви, Угорщини. Московським правителям вдалося намовити Київського митрополита перенести свій осідок до Москви (1328). Син чернігівського боярина, що перейшов на службу до князя Івана Калити і був тисяцьким Москви Олексій став митрополитом і поширив православ'я на цих землях. Щоправда, аж до 1651 р. московіти заїжджали до християнського храму на конях не знімаючи шапок. Згодом, коли московський князь Іван ІІІ (1462 1505), який прийняв титул «государя всея Русі», одружиться з небогою колишнього візантійського імператора Софією Палеолог, псковський монах ігумен Філофей за правління Васілія ІІІ (1505 1533) у 1510 р. обгрунтує месіянську місію Москви під тезою «Москва Третій Рим, а Четвертому не бувати». Тобто православна церква мала стати ідеологічним підгрунтям московського імпершовінізму. Декілька спроб «узаконити», згідно із церковними канонами, московський патріархат зазнали краху. Щойно у 1589 р., під загрозою смерті, Вселенський патріарх Єремія поставив підпис про заснування московського патріархату, який фактично не був затверджений собором владикєпископів, тобто формально був неправочинним.

Перебуваючи тривалий час під впливом Золотої Орди, у формуванні правлячої еліти мали визначальний вплив монголотатари. Московський князь Іван ІУ Грозний (1533 1584), який прийняв титул царя, став збирачем земель колишньої Золотої Орди, проводячи спустошливі напади на Псков, Новгород, Казань, Астрахань. Відомі російські історики М. Карамзін (1766 1826), М. Покровський (1868 1932) вважали, що Московська держава завдячує своїм народженням саме татарам. В. Ключевський підрахував, що у XVI XVIII ст. 57 % провідної верстви Московії становили люди татарського походження. Той же М. Покровський констатував, що в жилах московського народу тече щонайменше 80 % азійської крові. Сучасний російський історик Юрій Афанасьєв стверджував: «Росія народилася у XIV ст. на місці Орди, що помирала, і на основі ординського досвіду співвідношення влади і населення. Але цей процес започаткував ще Андрій Боголюбський» [10, 5]. Недарма відомий російський поет А. Блок писав: «Да азиаты мы с раскосыми и жадными очами!».

Таким чином, сімбіоз угрофінів, монголотатар та слов'ян породив московітів, які впродовж XIV XVIII ст. зуміли завоювати великі простори евразійської частини світу. Впродовж наступних 200 р. Москва мала 128 воєнних років і 72 роки миру. З цих 128 років війни 5 років припадає на оборонні війни, все інше війни завойовницькі. В цих експансіоністських заходах московітам допомагала українська військова, політична, духовна, інтелектуальна еліта, яка стала своєрідним донором у перетворенні Московської держави на Російську імперію (1721) з усіма для нас негативними наслідками.

Експансія Московії на українські землі почалася з XIV ст. у боротьбі з Великим князівством Литовським за «руську спадщину». Це призвело до об'єднання Польщі та Литви у Річ Посполиту, до складу якої увійшли усі українські та білоруські землі. Постійні війни з кінця XV до початку XVII ст. проходили за володіння українською ЧерніговоСіверщиною та білоруською Смоленщиною. Нерідко московіти у боротьбі супроти українців, білорусів, литовців та поляків залучали на свою сторону кримських татар, які постійними набігами спустошували край, вбиваючи і грабуючи місцеве населення та забираючи численний ясир. Українці прославилися у багатьох переможних битвах з московітами, зокрема 1514 р. князь Костянтин Острозький (? 1530) на чолі коаліційних військ розбив московітів під Оршею, гетьман запорожців Петро КонашевичСагайдачний (1577 1622) на початку XVII ст. здійснив декілька успішних походів на московські землі дійшовши до їх столиці, яскрава перемога гетьмана !вана Виговського під Конотопом у 1659 р. Нерідко у цьому протиборстві тогочасна українська еліта перебувала у невизначеності до кого схилитися в умовах бездержавності та боязні втрати ідентичності. Адже експансія польської шляхти несла на українські землі національний, релігійний та соціальний гніт. Москва не лише воєнними діями, але й обіцянками та підкупом схиляла на свою сторону частину українського загалу. Це повною мірою проявило себе у 1508 р. під час виступу князя Михайла Глинського, численних козацькоселянських повстань на зламі XVI XVII ст., в ході національновизвольної війни українського народу під проводом гетьмана Богдана Xмельницького (1595 1657) та особливо в період Руїни. Сучасні дослідники констатують, що на той час: «Москва вже опрацювала дві особливі стратегії для війни із сусідами: 1) попереднє формування промосковської «п'ятої колони» в середовищі вірогідного противника; 2) подання своєї агресії за внутрішній конфлікт» [2, 27]. Слід ще відзначити про показову спробу московітів налаштувати один проти одного різні соціальні групи народу «бідних супроти багатих», що завжди приносило їм успіх у дезорганізації місцевого населення із його поневоленням.

Відновивши в середині XVII ст. національну державність, Україна мала всі підстави, разом з Нідерландами та Англією, стати однією з найрозвинутіших країн континенту. Українці фактично першими встановили демократичнореспубліканський устрій управління. Але в умовах жорстокої та затяжної боротьби з поляками потрібно було узаконити державність на міжнародному рівні. Тому ПереяславськоМосковську угоду 1654 р. більшість дослідників визнають як типовий, для того часу, міждержавний союз мілітарнополітичного характеру, який передбачав протекторат Москви над Україною, підкреслюючи персональну унію гетьмана, як «єдиновладного самодержця України» із царем. Адже з кожним новим гетьманом України укладалися нові угоди, як правило, більш кабальні для українців, ніж попередні. У результаті Москва спритно використала протистояння окремих старшинських угруповань, які вели боротьбу за владу, що призвело до поділу українських земель між Москвою та Варшавою. Понад століття тривав процес втрати державності лише наприкінці XVIII ст. Росія, ліквідувавши гетьманськокозацький устрій, перетворила Україну на свою колонію.

Впродовж усього процесу становлення Російської імперії, як зазначає Олег Баган: «Було це невпинним поглинанням одним етносом животворних основ буття іншого. Ніяке порівняння не буде таким точним для означення російськоукраїнських стосунків, як порівняння їх до взаємин між вампіром і його жертвою. Кров жертви не сприймається вампіром як якась здобич, ні, це просто для нього живодайний еліксир насущності. Для новоімперської Росії у 17 18 ст. українські духовні, історичні і культурні джерела були чимось таким, без чого вона не мислила своєї вимріяної величі. Адже ці джерела давали їй маєстатичну візію колишньої імперіальної Київської держави, ідею великого християнського місіонерства, розбудованої церковної культури і літератури... Тільки зайнявши ці київські позиції, Москва могла говорити зі світом, насамперед православним світом, як справжній авторитет» [8, 7]. Дійсно антропологічні дані та відповідний фізичний розвиток, розумовоінтелектуальний рівень, моральнодуховний світогляд українців завжди стимулювали росіян підкорити і асимілювати місцеве населення, увібравши його красу, розум і силу. Переважна більшість видатних діячів науки, культури, військовополітичної еліти Росії були вихідцями з України. Можна назвати сотні людей, які своїми діяннями сприяли розвиткові та величі росіян. Тому коли у час національного відродження з кінця XVIII ст. до початку XX ст. українці заявили про свою окремішність, претендуючи на самобутній розвиток та національну самостійність, це викликало хвилю обурення у середовищі російського істеблішменту. Російська влада діяла шляхом заборон, переслідування, ув'язнення та заслання українських діячів. А російська інтелектуальна еліта обурено заперечувала право українців називатися окремим народом. Так, київський генералгубернатор Аннєнков у 1863 р. заявив: «... Сторонники малороссийской истории, достигнув признания самостоятельности малороссийского языка, конечно на этом не остановятся, а опираясь на отдельности языка, станут притязать на автономность Малороссии. Из праха Шевченка выродилась целая шайка самых рьяных сепаратистов» [26, 85]. Невідомий автор, того ж 1863 р., у газеті «Слово» стверджував: «. всякий Німець вдесятеро кращий за Суздальського слов'янина, Турок ніколи так підло не душить Сербів, Монгол стільки зла не робив нашій народності, скільки тепер робить Петербургський уряд та Великоруське общество.

Як тільки хто примітив, що ви Українець, вас зараз же беруть під надзор поліції, а запримітить дуже легко: як по пошті перехватять письмо, писане поукраїнськи, як ви співаєте українську пісню або як заговорите зі знакомим або зі сім'єю на улиці поукраїнськи. Після того кожного року вибирають чоловік 10 або й більше, і без всякої вини й суду висилають у Сибір.

Робиться се без суду, і вини не об'являють. Більша часть журналів Московських те й робить, що топтає в грязь Українців за те тілько, що вони Українці. За українську одежу посадять вас у поліцію або поб'ють на улиці. За українську мову не дадуть вам ніколи служби. Скажіть, чи є де земля од Китая до Патагонії, од Голландії до Канади, де було б преступленієм говорити своєю мовою, де б було заборонено писати книжки і учити дітей тією мовою, якою у сім'ї говорить 14 млн. народу?» [16, 3334]. Російські шовіністи навіть слухати не хотіли, що існує український народ із самобутньою історією та особливим розвитком і претензіями на окремий статус. Напередодні Великої світової війни метою російської державної політики було не допустити національного відродження українців.

Шоземні автори відзначали, що українцям притаманні типово європейські цивілізаційні риси: сім'я, церква, раціоналізм, підприємливість, приватна власність, національна солідарність і водночас надмірна емоційність і чуттєвий темперамент, який нерідко був «політично руїнницьким». Натомість щодо росіян, то вважали: «До невпізнання окарикатурили москалі грецьку віру, отриману з Києва (не з Візантії), спотворивши її своїм шаманським духом, окарикатурили нібито присвоєну москалям Петром I західну культуру. Єдино, що вони органічно засвоїли в усім своїм житті, це традиції Орди, яка колись тримала їх триста літ під ярмом, перемішані з фінами, чужі нашому Києву, радимичі й в'ятичі, предки москалів, відчули в тих традиціях Орди щось собі рідне...». Щодо характерних рис російської вдачі: «Все в ній тріумфуюча брехня, облуда й обман, брак всякого морального сенсу, відсутність поняття права і обов'язку. Фізичний тип москаля це переважно тип калмика. Суспільний устрій? москаль не має нічого власного, ні власної хати, ні дітей, ні серця, ні думки, все підлягає чужому наказові. Московщина це «суспільство, упорядковане страхом». Це суспільство або ця імперія це орда номадів, кочовиків на біваку. Кожний з них «замаскована маріонетка». Відзначає їх страшна ксенофобія, ненависть до чужинців, випливаюча із заздрости до них, основана на почутті власної інферіорности (нижчости)» [11, 78].

Незважаючи на тотальне двохсотлітнє російщення, українці зуміли зберегти національну ідентичність. Перша світова війна кардинально змінила геополітичну ситуацію у ЦентральноСхідній Европі на уламках імперій поневолені народи створили суверенні держави. Постала незалежна Українська Народна Республіка, яка Актом 22 січня 1919 р. об'єднала усі етнічноісторичні землі. Низка несприятливих об'єктивних та суб'єктивних причин призвели до поразки Визвольних Змагань українців 1917 1923 рр., адже неможливо було воювати, без будьякої підтримки, на всіх фронтах проти ненаситних сусідів, які бажали використати у своїх загарбницьких цілях наш людський та природний потенціал з метою власного процвітання. Водночас новітні російські правителі большевики змушені були, під впливом запеклого народного спротиву, піти на поступки створивши на згарищах Російської імперії федерацію національних республік СССР.

Але у них також проявився відвічний російський імперіалізм, коли постало питання визначення республіканського суверенітету. Загравання із національними потребами у виді «коренізації», яка в УССР проходила, як «українізація» усіх сфер життя, була згорнута на зламі 1920 1930х рр. Усіх провідних діячів було піддано репресіям, а «український буржуазний націоналізм» став найбільшим ворогом совєтської влади накинутої Росією Україні. Посуті різновид російського комунізму большевизм, виявився незворотною долею Росії, став найбільш відданим давнім ординським традиціям у їх найбільш варварському застосуванні. Очільники большевиків, незважаючи на їх різне етнічне походження (євреї, кавказці та ін.) залишалися російськими шовіністами. Сталінщина фізично винищила мільйони найбільш національно свідомих та соціально активних громадян: інтелігенцію, селянство, робітництво, переслідувано будьякий прояв української окремішності. Коли у 1939 р., з початком Другої світової війни, совєти появилися на західноукраїнських землях, то сучасники відзначали: «Українцеві не вільно було заявити, що він не розуміє російської мови, бо це вважалося фашистівською демонстрацією. Зате росіянин, навіть якщо він виховувався в Україні, міг заявити це зовсім вільно. Фашистом, або націоналістом у розумінні большевиків був кожний українець, навіть український демократ, ліберал чи соціаліст, якщо він любив свою мову, історичне минуле своєї батьківщини, взагалі мав національні почуття» [9, 95].

У роки війни українські націоналісти (члени ОУН та воїни УПА) в московському імперіалізмі вбачали основного ворога України. Так у брошурі «Що ми закидаємо москалям» говорилося: «Москалі три рази причинилися до знищення нашої держави: Андрій Боголюбський в княжі часи, наїзд Петра І за гетьмана Івана Мазепи, та большевицький наїзд Лєніна.

Москалі винищили нам щонайкращих людей: Калнишевський, Полуботок, Тарас Шевченко, Микола Міхновський, Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Микола Хвильовий, Євген Коновалець і тисячі других відомих і невідомих кращих синів України.

Москалі вкрали в нас й присвоїли собі нашу світлу історію княжої доби, разом з усіма її культурними надбаннями.» [25, 9].

Водночас у поширюваних листівках українські патріоти закликали: «Товарищи русские красноармейцы и командиры!

Мы, украинские повстанцы признаем Ваш героизм в борьбе с немецкими оккупантами.

Мы обращаемся к Вам поддержать борьбу за Независимую Украину без гитлеровского и большевистского порабощения. Не выступайте с оружием против нас. Довольно крови! Не слушайте комиссаров, которые натравливают Вас на украинских повстанцев.

Свободолюбивый украинский народ подымет знамя освободительной борьбы вместе со всеми народами, которых покорили большевистские палачи.

ДА ЗДРАВСТВУЕТ САМОСТИЙНА УКРАИНА!

ДА ЗДРАВСТВУЕТ НЕЗАВИСИМАЯ РОССИЯ БЕЗ СТАЛИНСКОБОЛЬШЕВИСТСКОГО РЕЖИМА!

Украинские Повстанцы».

Інша відозва твердила: «Партизаны!

Долой германский и русский империализм!

Долой Гитлера и Сталина!..

Да здравствуют независимые государства порабощенных народов!»

Водночас прогнозували в «Обращении к партизанам Красной Армии»:

«Коммунисты! Сталин уничтожил все, что Вы добились в 1917 году.

Уничтожит ли Сталин террор, если бы выиграл войну?

Никогда! Сталин вел бы еще более жестокий террор.

Партизаны! Вступайте в ряды своих национальных организаций, а где их нет создавайте. Под своим национальным флагом за независимые национальные государства, боритесь с германским и сталинским национализмом.

Да здравствует свобода народов и человеческой личности!» [25, 14, 1515зв, 41].

Слід також наголосити на тому, що так звана російська демократична інтелігенція у повоєнні роки не бачила відродження небольшевицької Росії без українських земель. Адже відомо, що російська демократія закінчується там де починається українське питання. Показовим тут є писання історика, родом з Петербурга, Н. І. Ульянова (1904 1985), який, будучи репресованим у 1936 1941 рр., у повоєнні роки опинився в США. В своїй розвідці опублікованій у 1966 р. в НьюЙорку, він традиційно вважає, що українську ідею було нав'язано ззовні, зокрема поляками, які намагалися: «Посеять рознь между южной и северной Русью...

Поляки взяли на себя роль акушерки при родах украинского национализма и нянки при его воспитании» [23, 78]. Він також зазначає, що: «Национальная доктрина «Украинского Пьемонта» ясна: быть украинцем, значить быть антирусским» [23, 234]. Автор переконаний: «Формальный украинский национализм победил при поддержке внешних сил и обстоятельств, лежавших за пределами самостийного движения и за пределами украинской жизни вообще. В мировой войне соборная Украина, Галиция, Буковина, Карпатская Русь. Хрущов Крым. Если при Брежневе отдадут Кавказ, то географический сон Рудницкого сбудется наяву» [23, 268269].

В СССР (країні «дружби народів») на побутовому рівні вбачався постійний антагонізм. Згадує відомий лікарнефролог, академік, голова Всесвітнього українського лікарського товариства Любомир Пиріг, який в 1948 р. поступив на навчання до Львівського медичного інституту: «Росіяни як почули, що деякі викладачі ведуть заняття українською мовою, здивувалися і навіть обурилися. Чого? Чому домагаються російської? Це так само, якби ми в Московському медінституті вимагали викладання українською» [12, 139]. Згодом, живучи і працюючи у Києві, принципово розмовляв українською. Одного разу парторг кафедри А. К. Шеїна висловила вголос думки усіх російських шовіністів: «До каких пор вы на этом своем языке будете разговаривать! Хватит этаво национализма! О таких как вы уже шла речь на заседании партбюро института» [12, 237]. Л. Пиріг, доктор медичних наук, змушений був покинути викладання в медінституті та перейти працювати до науководослідницького закладу.

Така собі Фьодорова у м. Калуші ІваноФранківської області відверто говорила: «Нас прислали специально сюда, чтобы мы вас учили русскому языку и чтобы вы, дурне хохлы, на нас работали» [13, 48]. Інший колонізатор у час розпаду СССР і піднесення національної стихії в Україні спересердя мовив: «. если бы в свое время Сталин скотина не присоединил Западную Украину, всего того, что сейчас творится, не было бы» [13, 65]. Сучасні росіяни змушені визнати, завдяки чому існував їхній імпершовінізм: «С потерей Русской (!) Украины и Белоруссии мы лишились притока хорошей арийской крови» [13, 47]. Лише за роки панування совєтської влади чисельність українського населення була фактично переполовинена: голодомори, розстріли, депортації, примушування переписуватися на росіян, усе це призвело до того, що українці недорахувалися десятки мільйонів своїх громадян.

За всі роки незалежності України Росія веде неприхований наступ заполонивши інформаційний простір нашої держави, їхній капітал контролює стратегічно важливі об'єкти української економічногосподарської та банківської діяльності, завдяки активній праці ворожої агентури уся внутрішня і зовнішня політика все більше прив'язується до російської. Усе це повною мірою несе загрозу державній незалежності України та її національній безпеці. Наприкінці 2006 р. російською стороною було запроваджено поняття «русский мир». Президент РФ Владімір Путін заявив: «Русский мир может и должен обьеденить всех, кому дорого русское слово и русская культура, где бы они не жили, в России или за ее пределами...» О. Батанова підтверджує: «Растет ожидание того, что использование гуманитарного потенциала «русского мира» может помочь в упрочении этнокультурной самобытности российского суперэтноса и сохранении российского геополитического и культурного пространства» [21, 7].

Москва бажає «ощасливити» всі інші народи та встановити над ними російське панування. На перший погляд просування ідеї т. зв. «русского мира» має на меті «захист російськомовного населення». Тільки невідомо від кого? Та від чого? Насправді Росія не здатна здійснити поступ у всіх сферах суспільного життя, відстаючи від інших держав не лише Европи, але й Азії. Тому у своєму безсиллі протистояти розвитку світових цивілізаційних процесів, бажає понизити до свого рівня духовної застиглості, політичної аморфності, моральної деградації та соціальної безперспективності інші народи, насамперед український. Адже російськомовні українці не мали можливості говорити українською мовою в силу сформованої мовнопсихологічної ситуації і «тиску» мовного середовища, у якому вони жили, вчилися і працювали і яке було сформоване за часів політики русифікації, яка насильно забороняла вживання рідної мови. На жаль, за понад чверть століття урядові чинники так і не спромоглися навести лад у цьому основоположному для національного державотворення питанні. Зрештою, і всі інші сфери життя в Україні не пройшли необхідної кардинальної реформації.

Очевидним є те, що усілякі перемовини, укладення угод та мирові ініціативи з росіянами є безперспективними. Адже в основі їхньої світоглядової позиції стоїть відомий постулат: «Москва слезам не верит!», який має продовження: «Москва кровушки жаждет!» Протиставляючи себе розвинутим країнам, Росія, через свою агентуру, намагається поширити серед їхнього громадянства хаос та зневіру. Як написав відомий дослідник політики совєтського керівництва середини ХХ ст. Віктор Суворов (Володимир Рєзун), кремлівські політики жили за принципом: «Ми не спроможні зробити життя у своїй країні настільки ж достойним, як і у вас, але ми постараємось ваше життя опустити до нашого рівня» [19, 279]. Ця фраза повною мірою відповідає меті нинішнього путінського режиму, який не лише воєнними діями в Грузії 2008 р., Україні 2014 2017 рр., але й військовим вторгненням у Сирію 2015 р. спровокував масову міграцію до европейських країн, чим завдав клопотів та відповідних затрат ЕС.

Тому сьогодні Україна і українці цьому протистоять. Зрештою також російські дослідники відкрито зазначають: «Формирование украинского национализма тема, одно упоминание о которой способно доставить глубокое душевное беспокойство многим из современных российских историков» [7, 175]. А відомий російський тележурналіст Алєксандр Нєвзоров визнав: «Ненависть россиян к украинцам глыбока и фундаментальна», що ми відчуваємо повсякчас.

Висновки. Таким чином, не лише перед українцями, але й усім цивілізованими світом стоїть завдання вистояти і перемогти віковий російський шовінізм. Для того, насамперед, нам потрібно перевести державницьке життя на національні засади, щоб чужинцям не було місця в незалежній процвітаючій Україні, здійснити швидко й радикально реформи усіх сфер функціонування країни, заручившись підтримкою ЕС та НАТО, використавши повною мірою скориставшись досвідом і підтримкою наших західних партнерів.

Список використаних джерел і літератури

1. Банах В. М. Російська суспільнополітична думка 1990х років: ідеї та напрями / В. М. Банах: авто реферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. Львів, 2011. 20 с.

2. Брехуненко В. «Братня навала. Війни Росії проти України ХІІ ХХІ ст. / В. Брехуненко, В. Ковальчук, М. Ковальчук, В. Корнієнко Київ, 2016. 247 с.

3. Високий Замок. 1999. 2 серпня.

4. Гунчак Т Російський імперіалізм / Т Гунчак / [пер. з англ. Тараса Цимбала]. К.: Вид. дім «КиєвоМогилянська академія», 2010. 395 с.

5. Дашкевич Я. Московія не Русь, а країна Моксель / Я. Дашкевич // Наша Батьківщина. 2014 р. 12 листопада.

6. ДемковичДобрянський М. Україна і Росія / М. ДемковичДобрянський. ЛьвівКраківПариж: Видавнича спілка «Просвіта», 1993. 205 с.

7. Долбилов М. Д. Рецензия: А. И. Миллер «Украинский вопрос в политике властей и русском общественном мнении (втор. пол. ХІХ века)». СПб: Алетея, 2000. 267 с. / М. Д. Долбилов // Отечественная история. 2002. № 3. С. 175178.

8. Донцов Д. Дух Росії / Д. Донцов / [пер. з нім. Вишинського В., Зимомрі І.]. К.: Українська видавнича спілка ім. Ю. Липи. 2011. 135 с.

9. Західня Україна під большевиками: ІХ. 1939 VI. 1941; зб.; за ред. Мілени Рудницької // Наукове товариство ім. Шевченка в Америці. НьюЙорк, 1958. 494 с.

10. Зборовський А. Росії як не імперії ніколи не існувало / А. Зборовський // Українське Слово. 2012 р. № 5.

11. Кюстін, Астольф де. Правда про Росію: пер. з фр. / Адольф де Кюстін; опрац. О. Мерчанський; передм. Д. Донцова; післямова М. Слабошпицького. К.: Ярославів Вал, укр. письменник. 2009. 244 с.

12. Пиріг Л. А. Було колись... / Л. А. Пиріг. К.: Світ Успіху, 2013. 368 с.

13. Погрібний А. Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба. / А. Погрібний. К.: Видавничий центр «Просвіта», 2000. 318 с.

14. Рог В. Українофобія. П'ята колона та її ляльководи (Збірник статей) / В. Рог. Київ: Українська видавнича спілка ім. Ю. Липи, 2008. 96 с.

15. Рябчук М. Російський стереотип українця: від імперської уяви до постімперської реальности / М. Рябчук // Критика. 2015. Ч. 910. С. 211.

16. Свіржецький К. Мови в Україні: відродити українську захистити російську / К. Свіржецький. Запоріжжя: Дике поле, 2008. 128 с.

17. Сергійчук В. Український Крим. Видання друге, доповнене / В. Сергійчук. Вишгород, 2013: ПП. Сергійчук М. І. 312 с.

18. Січинський В. Чужинці про Україну / В. Січинський. Львів: Видавництво «Світ», 1991. 96 с.

19. Суворов В. Кузькіна мать / Віктор Суворов. К.: Гамазин, 2012. 360 с.; іл. (Серія «Нетабачна історія»).

20. Тлумачний словник української мови: близько 7000 слів. / За ред. Д. Г Гринчишина. 3тє вид. перероб. і доповн. К.: Освіта, 1999.

21. Турченко Ф. Проект «Новороссия» і новітня російськоукраїнська війна / Ф. Турченко, Г. Турченко. К.: Інститут історії України НАН України, 2015. 166 с.

22. Український історичний журнал. 2001. № 3.

23. Ульянов Н. И. Происхождение украинского сепаратизма / Н. И. Ульянов. Москва: Издательство «ИНДРИК», 1996. 288 с.

24. Цегельський Л. «РусьУкраїна і МосковщинаРосія». Історикополітична розвідка / Л. Цегельський. Львів: Апріорі, 2007. 104 с.; іл.

25. Центральний Державний Архів Громадських Об'єднань України (далі ЦДАГОУ). Ф. 57. Оп. 4. Спр. 370. 92 арк.

26. Шаповал Ю. І. Торкнутися історії / Ю. І. Шаповал. Київ Дніпропетровськ: Парламентське видавництво «Ліра», «Ткума», 2013. 504 с.

27. Штепа П. Московство: його походження, зміст, форма й історична тяглість / П. Штепа. Л.: Видцтво «За вільну Україну», 1995. 332 с.

REFERENCES

1. Banakh V M. Rosiiska suspilnopolitychna dumka 1990kh rokiv: idei ta napriamy / V M. Banakh: avtoreferat dysertatsii na zdobuttia naukovoho stupenia kandydata istorychnykh nauk. Lviv, 2011. 20 s.

2. Brekhunenko V. «Bratnia navala. Viiny Rosii proty Ukrainy KhII KhKhI st. / V. Brekhunenko, V Kovalchuk, M. Kovalchuk, V. Korniienko Kyiv, 2016. 247 s.

3. Vysokyi Zamok. 1999. 2 serpnia.

4. Hunchak T. Rosiiskyi imperializm / T. Hunchak / [per. z anhl. Tarasa Tsymbala]. K.: Vyd. dim «KyievoMohylianska akademiia», 2010. 395 s.

5. Dashkevych Ya. Moskoviia ne Rus, a kraina Moksel / Ya. Dashkevych // Nasha Batkivshchyna. 2014 r. 12 lystopada.

6. DemkovychDobrianskyi M. Ukraina i Rosiia / M. DemkovychDobrianskyi. LvivKrakivParyzh: Vydavnycha spilka «Prosvita», 1993. 205 s.

7. Dolbylov M. D. Retsenzyia: A. Y Myller «Ukraynskyi vopros v polytyke vlastei y russkom obshchestvennom mnenyy (vtor. pol. KhIKh veka)». SPb: Aleteia, 2000. 267 s. / M. D. Dolbylov // Otechestvennaia ystoryia. 2002. № 3. S. 175178.

8. Dontsov D. Dukh Rosii / D. Dontsov / [per. z nim. Vyshynskoho V., Zymomri I.]. K.: Ukrainska vydavnycha spilka im. Yu. Lypy. 2011. 135 s.

9. Zakhidnia Ukraina pid bolshevykamy: IKh. 1939 VI. 1941; zb.; za red. Mileny Rudnytskoi // Naukove tovarystvo im. Shevchenka v Amerytsi. NiuYork, 1958. 494 s.

10. Zborovskyi A. Rosii yak ne imperii nikoly ne isnuvalo / A. Zborovskyi // Ukrainske Slovo. 2012 r. № 5.

11. Kiustin, Adolfe de. Pravda pro Rosiiu: per. z fr. / Adolf de Kiustin; oprats. O. Merchanskyi; peredm. D. Dontsova; pisliamova M. Slaboshpytskoho. K.: Yaroslaviv Val, ukr. pysmennyk. 2009. 244 s.

12. Pyrih L. A. Bulo kolys... / L. A. Pyrih. K.: Svit Uspikhu, 2013. 368 s.

13. Pohribnyi A. Rozmovy pro nabolile, abo Yakby my vchylys tak, yak treba. /A. Pohribnyi. K.: Vydavnychyi tsentr «Prosvita», 2000. 318 s.

14. Roh V Ukrainofobiia. Piata kolona ta yii lialkovody (Zbirnyk statei) / V Roh. Kyiv: Ukrainska vydavnycha spilka im. Yu. Lypy, 2008. 96 s.

15. Riabchuk M. Rosiiskyi stereotyp ukraintsia: vid imperskoi uiavy do postimperskoi realnosty / M. Riabchuk // Krytyka. 2015. Ch. 910. S. 211.

16. Svirzhetskyi K. Movy v Ukraini: vidrodyty ukrainsku zakhystyty rosiisku / K. Svirzhetskyi. Zaporizhzhia: Dyke pole, 2008. 128 s.

17. Serhiichuk V. Ukrainskyi Krym. Vydannia druhe, dopovnene / V. Serhiichuk. Vyshhorod, 2013: PP. Serhiichuk M. I. 312 s.

18. Sichynskyi V. Chuzhyntsi pro Ukrainu / V. Sichynskyi. Lviv: Vydavnytstvo «Svit», 1991. 96 s.

19. Suvorov V Kuzkina mat / Viktor Suvorov. K.: Hamazyn, 2012. 360 s.; il. (Seriia «Netabachna istoriia»).

20. Tlumachnyi slovnyk ukrainskoi movy: blyzko 7000 sliv. / Za red. D. H. Hrynchyshyna. 3tie vyd. pererob. i dopovn. K.: Osvita, 1999.

21. Turchenko F. Proekt «Novorossyia» i novitnia rosiiskoukrainska viina / F. Turchenko, H. Turchenko. K.: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy, 2015. 166 s.

22. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal. 2001. № 3.

23. Ulianov N. Y. Proyskhozhdenye ukraynskoho separatyzma / N. Y. Ulianov. Moskva: Izdatelstvo «YNDRYK», 1996. 288 s.

24. Tsehelskyi L. «RusUkraina i MoskovshchynaRosiia». Istorykopolitychna rozvidka / L. Tsehelskyi. Lviv: Apriori, 2007. 104 s.; il.

25. Tsentralnyi Derzhavnyi Arkhiv Hromadskykh Obiednan Ukrainy (dali TsDAHOU). F. 57. Op. 4. Spr. 370. 92 ark.

26. Shapoval Yu. I. Torknutysia istorii / Yu. I. Shapoval. Kyiv Dnipropetrovsk: Parlamentske vydavnytstvo «Lira», «Tkuma», 2013. 504 s.

27. Shtepa P. Moskovstvo: yoho pokhodzhennia, zmist, forma y istorychna tiahlist / P. Shtepa. L.: Vydtstvo «Za vilnu Ukrainu», 1995. 332 s.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Ідеологічні та історичні засади українського націоналізму. Аналіз причин та передумов виникнення націоналістичного руху. Особливості пацифікації та спроб компромісу. Український націоналізм до 1929р. Конгрес Українських Націоналістів та створення ОУН.

    дипломная работа [79,4 K], добавлен 12.06.2010

  • Вплив європейської суспільно-політичної і економічної думок на українських інтелектуалів кінця XIX ст. Розгляд економічних і соціальних ідей українського націоналізму. Економічна платформа, розроблена ідеологами ОУН, формування і втілення її положень.

    статья [17,0 K], добавлен 29.08.2013

  • Поняття націоналізму та умови його розвитку на українських землях. Елементи і основна ідея українського націоналізму. Ідеї націоналізму та самостійності у творах Миколі Міхновського. Місце Дмитра Донцова в історії української політичної думки ХХ ст.

    реферат [36,8 K], добавлен 12.10.2010

  • Аналіз історичних умов та ідейних витоків українського націоналізму в Наддніпрянській Україні. Характеристика етапів виникнення націоналістичних ідей: академічного, культурницького, політичного. Формування національної ідеї в середовищі інтелігенції.

    статья [21,6 K], добавлен 27.08.2017

  • З’ясування ідеології українського економічного націоналізму, обґрунтування правомірності його виокремлення із узагальнюючого дискурсу національної ідеї. Розбудова держави Західноукраїнською Народною Республікою: стратегія національного протекціонізму.

    дипломная работа [156,0 K], добавлен 06.07.2012

  • Українська політична думка на початку XX ст., загальноросійські і українські партії в Україні. Україна в демократичній революції 1905-1907 рр., піднесення українського національного руху. Столипінський політичний режим. Розгул російського шовінізму.

    реферат [30,4 K], добавлен 15.12.2015

  • Протистояння українського селянства з більшовизмом на початку 20-х рр. ХХ ст. Селянська війна проти більшовицької влади. Єдиний сільськогосподарський податок та державне "окладне" страхування селянства. Демографічні наслідки Голодомору на Поділлі.

    реферат [202,0 K], добавлен 17.08.2009

  • Історія виникнення українського войовничого націоналізму, його творці та ідеологія. Формування та діяльність батальйонів Абверу "Нахтігаль" і "Роланд". Співпраця бандерівців з фашистами у роки війни з метою відновлення державності та незалежності України.

    книга [2,0 M], добавлен 18.04.2013

  • Завоювання колонії Франції Нової Франції (Квебеку) Великою Британією. Основні підходи в англо-канадській історіографії щодо представників радикальної та ліберальної течій франко-канадського націоналізму. Інституалізація та політизація націоналізму.

    статья [30,5 K], добавлен 11.09.2017

  • Виникнення козацтва та його роль в історії українського народу. Причини і джерела формування цього прошарка. Заснування, устрій і розвиток Запорізької Січі. Формування української державності в ході визвольної війни. Виникнення реєстрового козацтва.

    реферат [25,4 K], добавлен 01.02.2016

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.