Ставлення польських політичних сил до українського національного руху в 1917 р.

Размещено на http://www.allbest.ru/

СТАВЛЕННЯ ПОЛЬСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ СИЛ ДО УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ В 1917 Р.

Оксана ДОВГАЛЕЦЬ

Анотація

У статті проаналізовано ставлення польських політичних партій та об'єднань до вимог українського національного руху після Лютневої революції 1917 р.; висвітлено їхню діяльність у складі Центральної Ради в 1917 р.

Ключові слова: Центральна Рада, Мала Рада, Тимчасовий уряд, польські політичні партії.

Аннотация

В статье проанализировано отношение польских политических партий и объединений к требованиям украинского национального движения после Февральской революции 1917 г.; показана их деятельность в составе Центральной Рады в 1917 г.

Ключевые слова: Центральная Рада, Малая Рада, Временное правительство, польские политические партии.

Annotation

In the article the attitude of the Polish political parties and associations to the demands of Ukrainian national movement after the February Revolution 1917 is analyzed; their activity in the composition of the Centralna Rada in 1917 was studued.

Keywords: Centralna Rada, Mala Rada, Tymchasovyi Uryad, the Polish political parties.

Виклад основного матеріалу

Сучасна Україна, будуючи демократичну державу, орієнтовану на європейські політичні цінності, прагне забезпечити національно-культурні права та потреби всіх націй і народів, що проживають на її терені. Тому актуальним є ретельне вивчення попереднього державного досвіду, насамперед, періоду Української Центральної Ради. Цей період став першим в історії України, коли українці як титульна нація зробили спробу відродити власну державу, водночас дбаючи про інтереси національних меншин.

Напередодні Лютневої революції 1917 р. на території українських губерній, що входили до складу Російської імперії, проживала значна частина неукраїнського населення. Зокрема, питому вагу становили поляки. За підрахунками М. В. Потапенка чисельність поляків, які постійно проживали у Наддніпрянщині, нараховувала біля 600 тис. осіб. У роки Першої світової війни зросла чисельність тимчасового польського населення, що емігрувало на ці території. Протягом кінця 1916 - початку 1918 рр. таких осіб нараховувалося біля 263 тис.¹. На основі цього можна зробити висновок, шо у досліджуваний період чисельність польського населення у Наддніпрянщині становила приблизно 863 тис. осіб. Це змушувало лідерів українського національно-визвольного руху звертати увагу на потреби поляків, а також намагатися привернути їх на свій бік.

Автор даної статті ставить перед собою завдання проаналізувати ставлення провідних польських політичних партій і об'єднань до вимог і потреб українського національно-визвольного руху в 1917 р.

Окремі аспекти польського політичного руху та представництва польських політичних партій у складі Української Центральної Ради розглядаються у працях сучасних вітчизняних дослідників - О. Я. Калакури, М. В. Потапенка, В. В. Скальського, О. В. Старуха та ін. Серед польських дослідників розробкою цих питань займаються Г Бартошевич, М. Бялокура, А. Мьодовський та ін.

Поляки, як і інші народи Російської імперії, з захопленням сприйняли звістку про повалення самодержавства й проголошення республіки. Перші кроки Тимчасового уряду знайшли підтримку в політичних польських колах. Зокрема, Декларація від 6 березня 1917 р., де поряд із іншими демократичними гаслами, декларувалася відміна всіх національних обмежень². Положення Декларації закріплювалися постановою уряду від 20 березня 1917 р. «Про відміну віросповідальних та національних обмежень».

В свою чергу, інституції, що утворювалися як органи Тимчасового уряду на терені України, також прагнули заручитися підтримкою поляків. Так, у Києві міський комітет об'єднаних громадських організацій запросив до свого складу представників польських організацій - Ф. Кржижановського та С. Зелінського. Останній у його виконавчому органі був скарбником і брав участь у створенні патрульної служби³. Згодом представництво поляків у Київській міській раді об'єднаних громадських організацій було збільшено до п'яти, а у Виконавчому Комітеті - до чотирьох.

Польська громада з перших же днів революції намагалася зорганізуватися й чітко сформулювати свої національні потреби. На думку О.Я. Калакури за політичною орієнтацією в польській громаді прослідковувалися дві основні течії: націонал-демократична та соціал-демокра- тична⁴. Незважаючи на певні розбіжності, представники обох течій були єдиними в головному - кінцевою метою польського національно-визвольного руху мала стати поява незалежної Польської держави. В Україні існували політичні сили, що відстоювали позиції обох течій.

2 березня 1917 р. у Києві створюється Комітет дев'яти, завданням якого було налагодження зв'язку між польськими організаціями та створення більш широкого польського політичного об'єднання. Ініціаторами скликання Комітету виступили Польське товариство допомоги жертвам війни, Центральний громадянський комітет і Товариство доброчинності.

6 березня 1917 р. за ініціативою Комітету дев'яти у Києві відбувся І з'їзд представників польських громадських організацій. 552 делегата представляли 39 організацій та громад Києва, Київської, Волинської та Подільської губерній. В соціальному аспекті серед делегатів переважали представники поміщицтва, буржуазії, духівництва та інтелігенції. На засіданні було обрано Польський Виконавчий Комітет Об'єднання польських організацій (пізніше отримав назву Польський Виконавчий Комітет на Русі, скорочено - ПВК). До його складу увійшли: Й. Бартошевич (голова), С. Хоєцький, І. Пересвєт-Солтан, В. Дзєдушицький, К. Домославський, С. Єзер- ський, М. Баранецький, С. Березовський, К. Бнінський, В. Хоєцький, Р Кнолль, Ф. Кржижановський, Б. Перро, М. Вільчинський, С. Зелінський, С. Каліновський, М. Міцкевич, К. Валігурський ⁵.

Делегати І польського з'їзду в резолюції засвідчили ставлення поляків до українського національного руху: «Польський з'їзд гаряче вітає прагнення українського народу до політичного визволення і засвідчує, що поляки, які є споконвічними мешканцями цього краю, готові співпрацювати в створенні незалежного життя українського народу»⁶.

Той факт, що до складу ПВК увійшли представники консервативних, ліберальних і навіть соціалістичних кіл, давало підставу його керівництву розглядати цей орган як такий, що має право репрезентувати інтереси поляків в Україні. польський партія національний рух

8 березня 1917 р. ПВК ухвалив постанову, в якій зазначалося, що поляки відстоюють право самовизначення народів⁷. 18 березня було відправлено вітання до Центральної Ради, де зокрема зазначалося: «По нашим силам допоможем Вам до розвою Вашого народу, для добра України, яку щиро бажаєм бачити просвіченою і щасливою»⁸.

Своє позитивне ставлення до процесів, що відбувалися в Україні, поляки висловили й на Святі вільної України, що пройшло 19 березня 1917 р. у Києві. їхній представник Й. Бартошевич привітав українців: «В хвилі, коли починається нове життя, прийміть Брати Українці, наші щирі бажання, щоби Ваш гарний край став свобідним і щасливим. Хай живе Свобідна Україна!». У відповідь М. Грушевський проголосив: «Полякам, що живуть на Вкраїні і разом з нами хочуть вірно і щиро працювати для добра України, наш братній привіт!»⁹.

У роботі Українського національного конгресу в квітні 1917 р. також взяли участь представники польської громади: Й. Бартошевич, Й. Волошиновський, С. Єзерський та ін. З вітальним словом від Київського виконавчого комітету польських організацій на Україні виступив Й. Во- лошиновський, який зокрема зазначив: «Вітаючи щирим серцем Український Національний з'їзд, скликаний вперше в самому серці України, в стародавньому Києві, Київський виконавчий комітет польських організацій на Україні бажає учасникам з'їзду поспіху в їх тяжкій праці, при підвалинах нового життя, в сім'ї вільних народів»¹⁰.

З вищевикладеного матеріалу видно, що поляки навесні 1917 р. позитивно сприйняли факт створення Української Центральної Ради й з розумінням поставилися до прагнення українців до самовизначення, підтримали гасло широкої національно-територіальної автономії України в складі Російської федеративної республіки. Ця позиція пояснювалася, насамперед, власними національними інтересами поляків, які розуміли, що реалізацію їхніх національно-культурних прав буде легше здійснити в умовах автономної України, ніж в умовах нефедеративної Росії.

Практично з моменту створення Центральної Ради представники польських політичних сил прагнули співпрацювати з нею, а також намагалися кооптувати до її складу своїх членів. Особливу активність у цьому відношенні виявляв ПВК. Так, протягом березня-липня 1917 р. він тричі надсилав до Центральної Ради свою делегацію з пропозиціями включити до її складу власних представників. Однак Центральна Рада не вирішила цього питання.

Об'єктивно цьому заважали й ідейно-політичні суперечності всередині польського національного руху. Як і будь-який національний рух того часу, польський рух не являв єдності в усіх економічних і політичних питаннях. ПВК репрезентував, насамперед, консервативне крило. Це давало привід польським соціал-демократам і соціалістам сприймати його як суто буржуазно-поміщицький орган, не здатний розв'язувати проблеми селянства та робітництва.

Офіційний розкол польських політичних сил стався на ІІІ Польському з'їзді на Русі, який пройшов 18-24 червня 1917 р. в Києві. Це був найбільший польський форум в Україні 1917 р. (434 делегата від 170 організацій). Під час його роботи виникли протиріччя. Створений на з'їзді блок демократичних груп висловився за обмеження компетенції ПВК місцевими справами, виступив проти його втручання у діяльність загальнопольських організацій. Більшість делегатів підтримала ПВК, тоді представники блоку демократичних груп залишили зал засідань. Спроби досягти компромісу не увінчалися успіхом. У результаті 23 червня 1917 р. з'явився Польський Демократичний Центральний Комітет (Польський демократичний централ, скорочено ПДЦК). До його керівництва увійшли Є. Старчевський (почесний голова), С. Стемповський (голова),

М. Міцкевич (віце-голова), Р Кнолль (віце-голова), М. Баранецький, Ф. Цьонглінський, Ю. Флях, Ч. Янушевський (скарбник), С. Корицький, М. Нєдзельський (секретар), В. Рудницький, К. Рож- нєвич, М. Скоковський, Л. Смульський, К. Валігурський, Я. Урсин-Замараєв Jabtonski H. Polska autonomia narodowa na Ukraine 1917-1918. - Warszawa, 1948. - С. 38.

¹² ЦДАВО України. - Ф. 1115. - Оп. 1. - Спр. 2. - Арк. 10зв.

¹³ Старух О. В. Проблема державного статусу України в партійно-політичній боротьбі доби Центральної Ради: дис.... канд. іст. наук. - Запоріжжя, 1998. - С. 169.

¹⁴ Українська Центральна Рада. - Т 1. - С. 125.

¹⁵ Нова Рада. - 1917. - 3 серпня.

¹⁶ Jabtonski H. Вказ. праця. - С. 69. .

Таким чином, інтереси польського населення в Україні представляли два основні об'єднання: ПВК і ПДЦК. Кожне з названих об'єднань створювало свої місцеві осередки й розгорнуло політичну та культурно-освітню діяльність. Головне, що кожне з цих об'єднань вважало себе органом, який може репрезентувати інтереси польського населення України в складі Центральної Ради.

4 липня 1917 р., після домовленостей між Тимчасовим урядом та Центральною Радою щодо необхідності поповнення останньої представниками національних меншин, ПВК знову відправив свою делегацію до українського представницького органу. ПВК вимагав: 1) надати представництво польській меншині на рівні 5-6 % від кількості членів Центральної Ради; 2) в Генеральному Секретаріату створити посаду Генерального Секретаря з польських справ, а при інших секретарствах референтів-поляків; 3) призначити на ці місця кандидатів, обраних польськими організаціями¹².

На сьогодні поки не виявлено документів, які б свідчили про реакцію Центральної Ради на ці вимоги, скоріш за все вона не дала конкретної відповіді. Питання чисельного представництва поляків вирішено було на Шостій сесії Центральної Ради. їм було виділено 20 мандатів, у тому числі для Демократичного Централу - 5, польським соціал-демократам - 4, ППС - 4, ППС-лівиці - 7. При цьому Центральна Рада не брала на себе відповідальності щодо вирішення проблеми персонального представництва, віддавши право розподілу місць Польському демократичному централу.

Загалом надання права визначати персональне представництво від поляків саме цьому органу відповідало інтересам Центральної Ради, бо більшість його представників поділяли ліві та соціалістичні погляди. Йдучи на такий крок, керівництво Центральної Ради вважало, що таким чином можна буде запобігти проникненню до її складу консервативних польських елементів. Саме тому, що цей орган виражав практично інтереси та настрої лівих елементів, він не задовольняв потреб правого крила польського національного руху.

З огляду на це, рішення Центральної Ради викликало обурення з боку ПВК. 7 липня 1917 р. він видав постанову, де зазначалося, що «польський народ немає тепер в Українській Центральній Раді і в її Виконавчому комітетові репрезентації, яка б виражала волю загалу польського народу» й до тих пір, поки ситуація не зміниться, усі свої сили поляки будуть спрямовувати виключно на досягнення власних цілей і реалізації власних потреб¹³. ПВК також надіслав до Петрограду телеграму, де зазначалося, що член делегації Центральної Ради на переговорах із Тимчасовим урядом щодо автономії України, заступник з польських питань Генерального секретаря з національних справ М. Міцкевич не є представником усіх поляків¹⁴. Такі заяви представників національних меншин звичайно підривали авторитет Центральної Ради перед загальноросійським урядом.

Польські представники й надалі намагалися вплинути на Центральну Раду й змусити її змінити своє рішення. 1 серпня 1917 р. на засіданні Малої Ради Представник від ППС(революцій- на фракція) - В. Рудницький - заявив, що ППС-лівиця та Польський демократичний централ забрали собі всі 20 мандатів і не хочуть з ними ділитися. В. Рудницький звернувся з проханням до Комітету Центральної Ради, щоб він розглянув цю проблему й надав їм відповідне число місць. Представник від ППС(революційна фракція) також порушив питання щодо можливого допущення до Центральної Ради представників більш правіших організацій. Ці вимоги обґрунтовувалися тим, що число місць, яке отримала ППС-лівиця, не відповідало рівню її впливу серед польського населення України. На його переконання більшість поляків стояла на поміркованіших позиціях і не поділяла радикалізм ППС-лівиці.

Однак лідери Центральної Ради не хотіли втручатися в процес розподілу місць, щоб уникнути будь-яких звинувачень на свій бік у необ'єктивності чи упередженості щодо конкретних осіб. Тому, відповідаючи на вимоги поляків, М. Грушевський наголосив, що Центральна Рада вирішила справу поділу національних мандатів доручити самим національностям¹⁵.

Але ця проблема не вирішувалася легко. Розуміючи, що сама Центральна Рада поділяє ліві переконання й складається з представників українських партій, які в тій чи іншій мірі пропагують соціалістичну орієнтацію подальшого розвитку України, осередки представницьких національних комітетів і організацій почали надавати перевагу лівим національним партіям.

Факт невизнання з боку Центральної Ради прав представляти інтереси польського населення за польськими консервативними колами, зумовило їхнє негативне ставлення не тільки до Центральної Ради, а й до Генерального секретаріату з польських справ.

Особливе обурення викликав ІІІ Універсал Центральної Ради. Якщо, наприклад, загальноросійські політичні партії й частина єврейських, були проти проголошення Української Народної Республіки, вбачаючи в цьому загрозу єдиній російській державі, то поляків не влаштовувала перспектива соціально-економічних перетворень на селі. Загалом більшість польського населення українських губерній різко негативно поставилася до земельної реформи Центральної Ради, особливо в частині скасування приватної власності на землю. 22 листопада у газеті «Дзєннік Кійовскі» з'явився протест проти ІІІ Універсалу, підписаний великою кількістю польських організацій¹⁶.

Подальшому загостренню стосунків між польськими колами та Центральною Радою певною мірою зашкодив конфлікт останньої з Раднаркомом, що переріс у збройне протистояння. Польські військові частини, які знаходилися на терені українських земель приймали або бік Центральної Ради, або займали нейтральну позицію. Наприклад, польські збройні загони, що базувалися на Правобережжі та Білорусі, допомагали збройним силам Центральної Ради у боротьбі з більшовиками. У січні 1918 р. під час оборони Києва відзначився польський збройний загін.

Підводячи підсумок, слід зазначити, що після повалення самодержавства польські політичні кола позитивно поставилися до нового Тимчасового уряду й сприймали його як структуру, здатну провести демократичні реформи в країні. На противагу загальноросійським і єврейським політичним партіям польські партії з розумінням сприйняли й гасла національного відродження українців, вітали створення Центральної Ради як репрезентанта їхніх інтересів. З моменту створення Центральної Ради поляки прагнули ввійти до її складу й впливати на прийняття доленосних для країни рішень. Однак політика Центральної Ради надання переваги соціалістичним польським елементам (які не представляли більшості польського населення українських губерній) поставила консервативні кола в опозицію щодо неї. Найбільш виразні суперечності полягали в питанні засад аграрної реформи. Прийняття ІІІ Універсалу, який скасовував приватну власність на землю, відштовхнуло значну частину польського населення від Центральної Ради. Див.: Потапенко М. В. Громадсько-політичне життя поляків Наддніпрянської України у березні 1917 - квітні 1918 рр.: автореф. дис.... канд. іст. наук. - Чернігів, 2011. - С. 10.

² Новое время. - 1917. - 8 березня.

³ Калакура О. Я. Поляки в етнополітичних процесах на землях України у ХХ столітті. - К., 2007. - С. 119.

⁴ Там само. - С. 120.

⁵ Киевская мысль. - 1917. - 8 березня.

⁶ Калакура О. Я. Вказ. праця. - С. 120.

⁷ Український національно-визвольний рух. Березень - листопад 1917 року: Док. і матеріали / Упоряд.: В. Верстюк (керівник) та ін. - К., 2003. - С. 544.

⁸ Там само. - С. 545.

⁹ Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВО України). - Ф. 1115. - Оп. 1. - Спр. 3. - Арк. 7.

¹⁰ Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. - В 2-х т. - Т 1. - К., 1996. - С. 62. ¹¹

Размещено на Allbest.ru