Осадництво і загострення українсько-польських відносин на селі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Осадництво і загострення українсько-польських відносин на селі

Українсько-польські відносини міжвоєнного періоду, як про це переконливо свідчать наведені матеріали, були складними й суперечливими. Польська влада не вважала за необхідне поважати права місцевого населення краю. Не дивно, що протягом усього міжвоєнного періоду українське селянство Західної України перебувало в опозиції до польського режиму, домагаючись своїх прав або легальними методами, що не становили загрози для їхнього становища, або вдавалися до радикальних заходів без огляду на те, якими можуть бути наслідки.

Українське незаможне селянство, що становило більшу частину населення західноукраїнських земель, перебувало в критичній ситуації. Невдоволені своїм соціально-економічним становищем, зневажені представниками польської державної адміністрації, польськими колоністами, селяни чинили стихійний або організований опір створенню нових польських поселень. За словами польського історика Р. Тожецького, парцеляція за її методами проведення і пов'язана з нею колонізація протягом 1920 - 1930-х рр. служила постійною причиною ескалації напруженості українсько-польських відносин. Польський уряд вважав, що необхідно зробити все, аби земля від польського землевласника обов'язково потрапила до польського селянина, який буде на ній господарювати і захищати її [1]. Слід зазначити, що саме під час більшовицько-польської війни у 1920 р. Ю. Пілсудський виступив із пропозицією, щоб «земля на Сході перейшла у власність тих, хто зробив її польською» [2]. Відповідно з боку місцевого селянства слід було чекати адекватної реакції. І вона не забарилася.

Уже наприкінці 1919 р. почались акти непокори селянства органам влади та спроби зірвати колонізацію українських земель [3]. Час від часу між українськими селянами і польськими осадниками виникали запеклі збройні сутички. Власне, сільськогосподарська колонізаторська політика польських правлячих кіл зумовила нову форму селянського руху - виступи селян проти насаджуваного осадництва. Таким чином осадницький рух став «моментом бунтуючим, а не втихомирюючим» [4]. У таких умовах праця і життя колоністів не були легкими. Місцеве українське населення ставилося до них вороже, адже, на їхню думку, земля, яку зайняли колоністи, мала б належати їм, і то безплатно [5].

Тернопільське воєводське управління у звіті від 15 листопада 1921 р. повідомляло, що польські осадники, які прибувають із заходу в Східну Галичину, часто скаржаться на місцеве населення, яке, мовляв, не хоче давати їм можливості тут оселитись і «навіть зумисне шкодить їм на полі» [6]. Орендатор поміщицького маєтку в с. Шепівцях Заліщицького повіту скаржився повітовому старості на місцевих селян, яких він звинуватив у підпалі скирт збіжжя. У цьому ж селі був зафіксований виступ місцевих жителів за розподіл поміщицької землі й недопущення її продажу прибуваючим польським осадникам, які мали намір скупити наділи [6]. В донесенні Золочівського повітового староства Тернопільському воєводському управлінню йшлося про існування озброєної селянської групи, дії якої були спрямовані на знищення польського майна, об'єктів та засобів комунікацій [7].

У Волинському воєводстві восени 1921 р. польська поліція провела масові арешти селян у Кременецькому, Рівненському, Дубнівському та Луцькому повітах, де відбувалися заворушення селян проти осадницького руху. Часто селяни самовільно користувалися сервітутами, не сплачуючи орендної плати. Зокрема, влітку 1921 р., жителі сіл Губин і Городище Луцького повіту самочинно випасали худобу в панському лісі, а коли панські патрулі затримали їх, то селяни в обох селах вступили в сутичку з поліцією [8]. міжвоєнний насаджуваний осадництво селянство

Сільськогосподарська колонізація дедалі більше загострювала ситуацію в українському селі, стосунки між українцями і поляками, які в окремих випадках переростали в збройні сутички з представниками поліції, жандармерії і адміністрації. То в одному, то в іншому повіті Галичини траплялися випадки нападів українських селян на польських переселенців, на уповноважених із збирання податків, на поліцію. У Перемишлянському повіті тільки протягом квітня 1921 р. поліція вилучила у місцевих селян 62 карабіни з набоями, 2 гранати, а 22 квітня був обстріляний постерунок поліції у Перемишлянах. Слідство не дало жодних результатів. У Бережанському повіті Тернопільського воєводства вбили двох осадників. У Бродівському повіті, як повідомив тамтешній староста, місцеве селянство мстить колоністам за парцеляцію тільки серед поляків. У Надвірнянському і Косівському повітах Станіславівського воєводства діяв озброєний загін селян, які чинили опір парцеляції землі, яку розподіляли між польськими осадниками [9].

Селяни вдавалися до засобів нищення осадницьких і поміщицьких садиб. У Західній Україні контрастніше і гостріше, ніж безпосередньо у Польщі, проявлялись аграрне перенаселення і бідування селянства поруч із привілеями поміщиків та осадників, малоземелля й безземелля величезної кількості селянства поруч із великими землеволодіннями. Протягом 1922 р. у Львівському воєводстві були піддані нападу десятки господарств переселенців, постраждало майно на фільварках Любомирського, Чосновського, Крушинського та інших поміщиків. Газета «Slowo Polskie» з тривогою повідомляла, що «останнім часом почастішали випадки підпалів скирт збіжжя у польських власників. Типовим випадком був підпал збіжжя фільварку Салівка Чортківського повіту». І далі часопис констатував, що полякам у цьому повіті, як, зрештою, і в інших повітах Тернопільського воєводства, проживати небезпечно [10].

Вкрай напружена політична ситуація, яку зініціював, зрозуміло, польський режим, викликала стурбованість польських властей, правоохоронних органів. У січні 1922 р. прокурор Апеляційного суду у Львові видав розпорядження про розслідування кримінальних справ, пов'язаних із нищенням майна польських колоністів на території Західної України. В записці прокуратури при Апеляційному судді стверджувалося, що у різних місцевостях «Східної Малопольщі» мають місце спорадичні випадки недопустимих ексцесів між місцевим населенням і польськими колоністами. Надто частими були випадки підпалів, а також іншого нищення власності польських осадників. У зв'язку з цим прокурор звернувся до прокуратур чотирьох східних воєводств з вимогою, щоб усі подібні випадки якомога швидше розслідувати, а їх учасників негайно заарештовувати для подальшого з'ясування вини того чи іншого підозрюваного [10]. Відомий політичний діяч міжвоєнної Польщі В. Грабський із тривогою повідомив у Польському сеймі, що в українських і білоруських землях зафіксовано 873 виступи у різних формах проти польського режиму [11].

Однозначно можна констатувати, що невдоволення, бунти, опір українських селян різними методами і засобами існуючому режимові були викликані несправедливим розподілом парцельованої землі, яку виділяли здебільшого, особливо в першій половині 1920-х рр., осадникам і польському населенню і практично давали малоземельним селянам-українцям.

Польський уряд змушений був вдатися до радикальних кроків. Придушення селянських бунтів вимагало Міністерство внутрішніх справ Польщі, яке надіслало з цього приводу циркулярний лист генералу С. Галлєру, зажадавши вжити рішучих дій проти виступів українського селянства на території Львівського, Станіславівського і Тернопільського воєводств. У жовтні 1922 р. генерал видав такий наказ:

«1) Військові підрозділи повинні кожного бандита, спійманого на гарячому, кожного, хто належить до банди, розстрілювати на місці.

2) Військові підрозділи повинні на вогонь з будь-якого села негайно відповідати вогнем, вдарити на нього так, як би воно було захоплене ворогом, зайняти його, схопити терористів, а тих людей, в яких буде знайдено зброю, розстріляти на місці» [12].

Офіційна статистика зареєструвала у 1922 р. в західноукраїнських землях 4630 випадків «бунту», конфліктів і сутичок із представниками влади і т. п. [13].

У 1923 р. на території чотирьох воєводств Західної України опір польському режимові тривав - горіли будівлі, стіжки необмолоченого хліба та сіна, що належали польським поміщикам і колоністам, оскільки «осадник, який є живим доказом кривди, заподіяної польським урядом українському і білоруському населенню, вносить роздратування, загострює відносини між українським та польським населенням; він стає тою сіллю, яка завсіди ятрить рани і ніколи їх не гоїть, докіль польська влада вестиме на окраїнах свою дотеперішню економічно-соціальну політику«[14]. Всього у Західній Україні в 1923 р. було зафіксовано 551 підпал [15].

Антипольський селянський рух ставав дедалі активнішим. Начальник слідчого відділу доповідав комендантові поліції Волинського округу: «Причини більшості випадків підпалів не встановлено. Підпалюють скирти збіжжя і цілі господарства хліборобів. Можна припустити, що ці підпалення вчиняються на політичному ґрунті (саботаж). Підпалення збільшуються. Саме тут в липні - вересні 1923 р. селяни спалили 78 сільськогосподарських об'єктів, що належали особам польської національності [16].

Численні пожежі у фільварках та господарствах осадників були зафіксовані в Тернопільському, Кам'янка-Струмилівському, Золочівському та Зборівському повітах. Тільки у вересні було 23 таких випадки [17]. Тернопільський воєвода у звіті зазначав, що протягом 1923 р. в повітах воєводства зареєстровано 75 підпалів. У 35 випадках винуватців не знайдено [18].

Про напружені, ворожі стосунки між місцевими селянами і осадниками красномовно свідчить виступ посла Б. Козубського в польському сеймі: «Осадники почувають себе героями в завойованій країні, погорджують місцевим населенням, вивішають себе понад нього в характері носіїв мнимої культурної місії. Всі ці «культуртрегери», обдаровані пальною зброєю, творять тепер комітети оборони і претендують на роллю другої влади в наших землях. …Осадники широко послуговуються зброєю в усіх непорозуміннях між ними і місцевим населенням, не стараються про допомогу до місцевої влади. Так, наприклад, у Кременецькому повіті на Волині селянин з Вишнівця Левенець стрінув у своєму лісі літом ц. р. жінку осадника Белдову, яка рубала молоде дерево та т. зв. »тички». З метою провірення прізвища пошкодований удався до осади, в якій вона мешкала. По дорозі перейняв його муж Белдової з одинадцятьма товаришами і вони в купі побили Левенця до втрати свідомості за одне тільки домагання усталити прізвище особи, яка його окрадала. Белда стрілив до Левенця з револьвера, внаслідок чого той дістав тяжкої рани, якої ще по нинішній день не вилічив. Осадник, що так побив та поранив Левенця, ходить собі свобідної і до тепер не був притягнутий до ніякої карної відповідальності. Не один раз було так, що осадники організовували банди, які нападали на проїзжих, нпр., в селі Загайці, Кременецького повіту кількох осадників напали на тамошнього купця, що віз алкогольні напитки і ограбили його. Факт цей доказує, що протеговані місцевою владою насаджені елементи є цілковито здеморалізовані, а їм саме згідно з ідеєю «кресового осадництва» мала бути доручена на місця защіплювання польської державності і культури на східних «кресах» [19].

Насильне насаджування на територію Західної України польських осадників, зловживання адміністрації, податковий тягар - усе це викликало нові селянські заворушення. У 1924 р. в чотирьох воєводствах було зареєстровано понад 5,5 тис. конфліктів і сутичок, а також інших поодиноких виступів українських селян проти польського режиму [20]. Така позиція - яскрава демонстрація того, що в «екстермінаційній політиці польський уряд забув про заспокоєння земельного голоду місцевого населення і поступив цілком протилежно: замість переведення земельної реформи почав він насилати на нашу землю військових осадників і цивільних колоністів, забороняючи рівночасно місцевому населенню всякі трансакції зі земельними посілостями» [21].

Польські переселенці, особливо військові колоністи при підтримці місцевої адміністрації намагалися виступати в ролі самостійного владного чинника з метою послаблення опору українського селянства: «Місцеві осадники, спортові організації і інституції і шкільна польська молодь приступають до цієї акції втихомирення і військова влада дає їм навіть зброю. Вже складаються польські комітети самооборони, які при прихильності місцевої влади стають новою владою з діяльності на власну зброю. «В разі потреби незавагаємось спалити цілі села» - так каже маніфест волинського комітету самооборони. Таким адміністративний хаос на т.зв. кресах збільшується, а збільшення терору та самоволі і ріжних польських чинників, суспільних та урядових, замість лагодити відносини, доводить до зовсім суперечливого результату» [22].

З приходом до влади «санаційного» режиму Ю. Пілсудського стосунки між українським селянством і осадниками залишалися напруженими і гострими. Авторитарний режим не змінив практично нічого у ставленні до українських проблем і продовжував дискримінаційну політику, яка базувалися на тому, що у Східній Галичині, «коли її маємо при собі втримати, виключним паном має бути польський елемент» [23].

У той самий час на Волині, як зазначив часопис «Громадський голос», «починається творення тієї групи, яка склавшись з Юзевського (б. особистий секретар Пілсудського), Голувка і Ковалевського Олександра ще в листопаді минулого 1926 р. розпочала працю над витворенням тої хлібоїдщини, що в мові польських санаторів називається «санацією в міжнаціональних відносинах на кресах» [24].

Іншими словами, «санаційний» режим, ігноруючи українське питання, залучав, і не без успіхів, до співпраці й українських політиків, намагаючись засадничо підготувати сприятливі умови, як висловився волинський воєвода Г. Юзевський, «приналежности польської Волині по всі часи до Польщі, котрої приналежности домагається беззглядно польський державний інтерес» [25].

Захищаючи на селі інтереси польських власників та колоністів, «санаційний» уряд проводив політику жорстокого терору і репресій проти українського селянства. В кінці 1926 - на початку 1927 р. у Володимир-Волинському був інспірований судовий процес над великою групою місцевих селян, яких звинувачували у підготовці збройного повстання з метою відторгнення Волині від Польщі [26].

З часу державного перевороту Ю. Пілсудського уряд, не припиняючи парцеляції і колонізації, сприяв зростанню аграрного перенаселення, поглибленню та загостренню україно-польських відносин. «Громадський голос» під заголовком «На українській землі» так описував збройну сутичку, яку осадники затіяли біля Глинян у Золочівському повіті Тернопільського воєводства: «Бандерія польських колоністів мазурів із Сеніва біля Глинян дуже була дуфна у свою силу після відбутої наради, «тшеці май». Проїжджаючи в присілку Замістя коло загороди селянина Тріски напала без найменшої причини в патріотичному шумі на український двір, а опісля говорили, що з двора цього впав на них камінь. По двох сторонах було 5 тяжко поранених і кільканадцять поранених» [27].

У Волинському воєводстві напередодні виборів до сейму і сенату в березні 1928 р. за активної участі кандидатів від УНДО, які виступали з гаслом «іamania sokalskiego kordonu» - духовного єднання Східної Галичини і Західної Волині, зафіксовано понад двадцять підпалів маєтків польських власників, господарств військових колоністів. Зокрема, в Ковельському повіті було 7 таких підпалів, які завдали господарям майна збитків на суму 20 тис. зл., у Володимирському - 6 підпалів на суму 7850 тис. зл., у Кременецькому - 5 підпалів на 20 тис. зл. [28]. У 1924 - 1928 рр. Протягом чотирьох воєводствах Західної України зареєстровано 3221 підпал [29].

У серпні 1928 р. до 300 озброєних осадників у с. Вишгородок Кременецького повіту на Волині намагалися захопити православну церкву і перетворити її на костьол. 12 серпня вночі підняли «священика о. Засидальського і настирливо домагалися видачі церковних ключів. Народ масово посунув на рятунок священикові і церкві, і був би пішов кривавий бій, коли б не поліція, яка за старим звичаєм почала розганяти селян, що боронилися перед нападом… тоді один з осадників стрілив і ранив селянина Н. Рудницького» [30].

Можемо назвати два періоди, протягом яких особливо активно проявився антиосадницький рух у середовищі українського селянства на Волині. Перший з них - 1923 - 1924 рр., пік колонізації, що призвело до створення озброєних селянських загонів, які мали на меті нищення майна польської шляхти та цивільних і військових колоністів. Другим періодом, коли далі зростало невдоволення поміж селян, що викликало напруження і навіть переляк серед колоністів, був 1928 р., саме напередодні виборів [31].

Для керівництва справами осадників створили 20 липня 1923 р. «Союз осадників», який тільки за рік діяльності об'єднав у південно-східних воєводствах 10260 польських колоністів. Низові організації цього союзу були в усіх воєводських центрах Східної Галичини й у 41 повіті з гуртками на місцях [32]. «Союз осадників» разом з такими військовими і напіввійськовими організаціями, як «Стрілець», «Польська організація», «Союз легіонерів», «Союз офіцерів резерву», «Організація військової підготовки» та ін. виступав активним провідником великодержавної антиукраїнської політики на західноукраїнських землях. У розпорядженні від 2 липня 1923 р. львівський воєвода зазначив, що «умовою затвердження всього польського на кресах є польська мова і костьол» [33].

Найбільше загострились україно-польські відносини у 1930 р., коли в середині липня селами Галичини прокотилася хвиля пожеж. Знову ж таки основними об'єктами були маєтки польських землевласників та господарства колоністів. Міністр закордонних справ Польщі Ф. Склавой-Складовський 9 січня 1931 р. визнав у сеймі, що пожежі в маєтках польських поміщиків - це нищення осередків польського панування в українських землях; підпали осадницьких господарств - засіб залякування колоністів від набуття землі у південно-східних воєводствах. Із 191 зафіксованого випадку непокори польським властям 172 припадало на підпали маєтків осіб польської національності. Характерним було те, що найбільше пожеж спалахнуло в повітах, де активно функціонували українські гімназії або сильні культурні та спортові організації: «Просвіта«, «Луг», «Сокіл», «Пласт» [34]. На їхню діяльність мала великий вплив ОУН, яка з часу створення звернула пильну увагу на надзвичайно важливе й водночас дуже пекуче для широких мас населення земельне питання, «яке могло дати їй нагоду зреволюцінувати ті маси». Саме проти колонізації ОУН провела у 1930 р. саботажну акцію спалювання польських дворів і скирт збіжжя та сіна. Мета цього була очевидна: стероризувати колоністів, примусити їх «покинути свої посілості в нашій дільниці і виїхати на захід». Саме це підтверджувала й «Газета Варшавська», пишучи: «Український терор ставить собі дуже ясні завдання. Польських дідичів треба стероризувати на те, щоб не продавали землі в польські руки, щоб тримали українську службу та щоб не перешкоджали українському сепаратизмові опановувати діячів тієї служби. Польським колоністам треба насильством збридити життя в Східній Галичині та примусити їх покинути цю землю» [35].

Кульмінаційний момент масових антипольських виступів у західноукраїнському селі, які урядовці назвали «саботажницькою акцією», настав у вересні, коли селяни робили до 18 підпалів щодоби. Усього з липня до листопада включно 1930 р. в трьох південно-східних воєводствах було зафіксовано 218 актів саботажу, в т. ч. у липні - 28, серпні - 55, вересні - 101, жовтні - 26, у листопаді - 8 [36].

Селянськими виступами були охоплені 27 повітів Східної Галичини. Найбільшу кількість актів саботажу зареєстровано у повітах: Львівському - 26, Тернопільському - 18, Підгаєцькому - 16, Бережанському - 15, Рогатинському - 13, Бібркському - 12 [37]. Далі пожежі перекинулися до Луцького, Горохівського, Дубнівського, Кременецького повітів Волині.

Основними об'єктами нападів залишалися маєтки польських поміщиків та осадників. Із загальної кількості актів саботажу, вчинених у серпні - вересні того ж 1930 р. на території Східної Галичини, підпали у маєтках польських поміщиків становили 53,2 відсотка, осадників і представників місцевої влади - 26, 9 відсотка [38]. Уряд Ю. Пілсудського відповів на селянський рух жорстокою «пацифікацією» (втихомиренням). Для координації каральних операцій проти непокірних західноукраїнських селян до Львова прибули представники Міністерства внутрішніх справ Польщі Пєрацький і Сухенек-Сухецький.

Пацифікації передувала підготовка громадської думки через засоби масової інформації, які вели «завзяту компанію »за самооборону» польського елементу на «кресах», робили шум і галас з приводу фактичної шкоди від саботажів, насичували атмосферу нещасної землі галицької бацилами ненависті до всього українського і, на кінець, жонглювали погромницькими кличами. Польська антиукраїнська агітація при тім нотує, очевидно, чимраз менше дійсних фактів підпалу, а далеко більше невдалих спроб підпалювання польського приватного добра. При освітлюванню невдалих спроб ця преса не забуває в кожному окремому випадку дати «наглядний» доказ про те, що підпалу хотіли доконати «гайдамаки». Цим неспірним непохитним доказом є на її думку, неминучо пляшка нафти чи бензини чи якогось іншого запального плину з незмінною коробкою сірників» [39].

З кінця серпня 1930 р. у 16 повітів Львівського, Тернопільського і Станіславівського воєводств, найбільш охоплених селянськими заворушеннями, уряд кинув 5 полків уланів, каральні загони поліції, прикордонної охорони і жандармерії. Тільки протягом останньої декади вересня поліцейські підрозділи провели 17 облав [40].

Пацифікаційну акцію виконували так. Військовий підрозділ прибував до населеного пункту і наказував видати підозрілих осіб. Із села нікого не випускали. Після цього військові починали обшук, якому підлягало все: помешкання, господарські будівлі, скирти і стіжки, запаси збіжжя. «Поліція під претекстом розшуків зброї чи нелегальної літератури», - згадують емігранти з Бережанського повіту Тернопільського воєводства, - переводили по всіх господарствах у селі обшуки-ревізії такі докладні, що перевертають стоги збіжжя, розшивано стріхи на хатах та інших будівлях. Польські кавалеристи наказували давати на підстилку коням снопи непомолоченого збіжжя, для їди овес, а для себе харч і неабиякий - м'ясо, печені кури, гуси, масло, білий хліб… Забирали копами яйця - єдину сільську валюту. По кількох днях такої гостини село примушувано давати поліції ще й підводи та відвозити «гостей» у сусіднє село» [41].

Жорстока пацифікація захопила населені пункти Зборівського, Теребовлянського та інших повітів. У Теребовлянському повіті найтяжчим і найбрутальнішим пацифікаційним акціям було піддано с. Глещави. Тут окупанти знищили читальню «Просвіти», пограбували кооператив, підпалили господарські будівлі Івана Коломійця - голови товариства «Луг», катували мешканців [42].

На території Східної Галичини поляки вдалися до каральних експедицій у 450 гмінах. У Підволочиському повіті великих знущань зазнали жителі с. Гнилички. Першого дня відділ спеціальної поліції нищив майно українських селян, розкидав збіжеві стіжки, зруйнував читальню, кооперативну крамницю. Наступного дня удосвіта село оточив відділ уланів 22-го полку. На майдан зігнали всіх мешканців села, з-поміж яких назвали 13 осіб, котрі значилися в окремому списку. Дехто встиг заховатися й так уникнути страшної участі. Названих осіб загнали до громадської канцелярії і наказали їм принести музичні інструменти й грати увесь день. Надвечір у них забрали інструменти, декого звільнили, а решту піддали немилосердному катуванню. Подібна акція була проведена і в с. Гущанки [43].

Під час пацифікації у трьох воєводствах Східної Галичини - Львівському, Станіславівському і Тернопільському - було вилучено: карабінів - 1208, револьверів - 735, іншої вогнепальної зброї - 460 одиниць, багнетів - 714, шабель - 82, а також багато пороху, вибухових матеріалів, двадцять три вози різного спорядження, петард для підпалів, ножиць для різання дроту. За офіційною статистикою, всього було затримано 1239 осіб, з них звільнено 596, інших віддано до суду. Серед затриманих було: студентів навчальних закладів - 220, учнів середніх шкіл - 360, селян - 510, ремісників - 120, робітників - 45, урядових чиновників - 90, торговців - 6, представників інших професій - 217 [44]. Ці дані навів у виступі міністр закордонних справ Польщі Ф. Славой-Складовський на пленарному засіданні сейму 9 січня 1931 р.

Тим часом пацифікація привернула увагу закордону. У Лізі Націй українське питання мав розглядати Комітет Трьох. Але міжнародні чинники дуже хотіли, щоб проблеми між українцями і поляками розв'язались як внутрішні справи. Польські ж урядовці поводилися так, ніби знали, що справа вирішиться на їх користь. Коли на адміністративній комісії 20 січня 1931 р. обговорювали питання «пацифікації», то було ухвалено рішення, що дії уряду справедливі, а тому нема необхідності створювати комісію [45]. Поляки вкотре показали повне ігнорування української проблеми. Польському режимові йшлося не стільки про покарання винуватців, скільки про тероризування українського населення. Доказом цього можуть служити села, де не було ніяких підпалів чи будь-яких інших антипольських вчинків, а польські карні експедиції їх не обминули (напр., с. Чернелів-Руський Тернопільського повіту, с. Швейків Тернопільського повіту та багато інших) [46].

Але наслідки пацифікації були цілком протилежними тим, на які сподівався польський уряд. Пацифікація ще більше посилила ненависть українців до Другої Речі Посполитої, сприяла дальшій консолідації національно-визвольних сил краю. Це визнавали депутати сейму від УНДО: «Внаслідок військово-поліцейської акції відносини у воєводствах з українським населенням загострилися до небувалого раніше ступеня. Замість знищення або послаблення революційних елементів вони зараз зросли в силі, одержали підхожу моральну основу» [47].

Загальна матеріальна шкода, заподіяна пацифікацією, досягла кількох мільйонів злотих, але польський уряд нічого не відшкодував українським селянам. З часу «великої» пацифікації до кінця існування польського режиму час від часу повторювалися «менші» пацифікації, у двох - трьох селах, як було у Бережанському повіті Тернопільського воєводства [48]. І надалі напруга в стосунках між українцями та поляками не спадала, про що свідчать численні донесення повітових староств. Так, староста Збаразького повіту 19 березня 1931 р. повідомив воєводську адміністрацію про те, що у с. Заруддя місцеві селяни побили коменданта польської організації «Стшелець» Стефана Гузара. Бродівський староста в доповідній записці поскаржився на зростаюче загострення стосунків у повіті на національному ґрунті між місцевим населенням і колоністами. Копичинський староста сповістив 21 липня 1931 р., що в с. Городниця сталася бійка між селянами і польськими осадниками. З Бучацького староства надходили повідомлення про підпали скирт та будівель польських поміщиків і колоністів. Зокрема, про підпали в Нових Петликівцях скирт жита, що належали полякові Коритовському, якому завдано збитків на 3250 зл. У с. Циганах Борщівського повіту між членами українського товариства «Сокіл» і польського «Союзу стрільців» сталася бійка. Причому, з боку «Сокола» брало участь 400 осіб, озброєних палками і камінням [50].

Слідче управління Теребовлянської повітової команди держполіції, повідомило, що навесні 1931 р., почали зростати випадки сутичок між українцями і поляками, а особливо випадки побиття членів «Союзу стрільців». Зокрема, в с. Шутроминці Заліщицького повіту стався такий випадок. Ось як згадує про це Богдан Стефанович: «Польських організацій в селі не було, бо не було польських родин, але організували організації «Стшельців» по деяких і наших селах і містечках; з ними прийшло до несподіваної зустрічі на свято Покрови 1931 р. Вийшовши з церкви після Богослужіння, ми, луговики, 28 хлопців, вибрались на празник до сусіднього села Ниркова. Але, підійшовши до громадської площі, т. зв. толоки, в Ниркові, застали на ній поверх сотні стшельців з усього Товстенського району, що відбували там вправи з рушницями. Ми оформились у чвірки і помарширували, співаючи стрілецьку пісню. «Стшельці», почувши нас [...] посунули до дороги, кудою ми йшли, і із польською лайкою: «хамська банда» та ще поганішими словами кинулись на нас з рушницями, що були без набоїв. Та це тривало кілька мінут часу, як кожний із нас вже мав у руках рушницю, вирвану з рук стшельця. Проте чисельна польська перевага (4:1) загрожувала нам. На наше щастя, на поміч прибігли нирківські луговики, почалась навіть стрілянина, поляки пустились в розтіч. Але жертви сутички були: на нашому боці двох мали розбиті голови, один зламану руку, один зламану ногу, а серед поляків ще більші втрати. До того ж сам комендант стшельців пан Міллер із Заліщиків у результаті сутички до трьох днів помер у лікарні в Заліщиках. Коли ми вирушили із празника до свого села, чекала вже на нас поліція, що повела нас на «постерунок». Там тримали нас на допитах у підвалі три дні без каплі води. Незважаючи на побої, не довідалися від нікого, ані хто був «комендантом», ані хто стріляв» [51].

Подібна інформація надходила з Чортківського, Золочівського, Тернопільського та інших повітів. З цього приводу Тернопільська команда держполіції видала розпорядження про детальне розслідування подібних конфліктів між українцями і поляками, де, зокрема, йшлося: «Останнім часом збільшилась кількість сутичок на політичному ґрунті між поляками і русинами, а ще більше випадків побиття членів «союзу стрільців». Комендант поліції наказав кожен такий випадок у повітах фіксувати, розслідувати і винних у цих акціях карати [52].

Перша половина 1930-х років прийшла під знаком озброєних селянських повстань, що виникали як у Галичині, так і у Волинському воєводстві. Серед них - Ліське повстання, в якому взяло участь понад 30 тис. селян Ліського, Турківського, Сяноцького та Добромильського повітів. У липні 1932 р. розгорілося повстання в Ковельському, Сарненському, Любомльському і Луцькому повітах, де загони селян нападали на поміщицькі маєтки, господарства осадників, поліцейські дільниці, розправлялися з представниками польської адміністрації, поліцейськими та військовими патрулями. Авторитарний режим Ю. Пілсудського фактично ввів воєнний стан у районах, охоплених селянським рухом, кинувши на його придушення регулярні військові частини. Продовжували виникати і локальні конфлікти, сутички та бійки між місцевим населенням і польськими осадниками, що зайвий раз служило доказом ворожих стосунків між ними. Знаходимо ці факти в донесенні Бережанського повітового старости про конфлікт у с. Куропатники, який виник з приводу парцеляції земельної ділянки, що дісталася полякам. Траплялися випадки знущання над державною польською символікою, як у с. Струсові Теребовлянського повіту. Теребовлянське повітове староство повідомило про те, що тривають підпали як поміщицьких маєтків, так і господарських будівель польських колоністів. У Тернопільську воєводську адміністрацію надходила інформація про зіткнення між польською і українською молоддю у Підгаєцькому повіті [53]. У квітні 1936 р. Міністерство внутрішніх справ Польщі видало розпорядження про створення спеціальних поліцейських відділів для придушення опору польським властям, ліквідації конфліктів між українцями і поляками. Відділам було дозволялено в окремих випадках застосовувати і вогнепальну зброю [54].

У цей час зародилася нова форма боротьби - антиколонізаційні віча. Одне з них відбулося 30 листопада 1936 р. в Зборові. Зібралося 500 селян, представників інтелігенції та духовенства. З критикою політики парцеляції та колонізації виступив посол Степан Білик. Віче прийняло резолюцію, у якій вимагало: «а) Переведення парцеляції в користь місцевого хліборобського населення; б) Припинення інструкцій і розпорядків про неподавання землі українцям та віддавання її польським колоністам; в) Признання концесії на Український парцеляційний банк; г) Припинення дотацій на військову і цивільну колонізацію і справедливого розподілу кредитів на купівлю землі, комасацію та меліорацію». Подібні віча відбулися 13 грудня 1936 р. в Сервирах, 20 грудня у Білоголовах і 27 грудня у Білківцях [55].

Складні й напружені українсько-польські відносини, невирішені проблеми українського села не могли не турбувати широкі українські політичні та громадські кола. Наприкінці жовтня 1936 р. з ініціативи УНДО у Львові в залі «Української бесіди» відбулося зібрання представників політичних, культурно-освітніх, господарсько-кооперативних, профспілкових організацій за участю міщан, селянства і робітництва з метою висловити ставлення до урядової національної політики і сказати «своє слово в обороні рідної землі». У «Резолюції земельних справах», яку прийняли на цьому зібранні, було вказано на те, що «український селянин не зможе набути землі, що при проектованій на кольонізацію велику мірку парцеляції великої земельної власности, на розпарцельованих землях осяде спроваджений з заходу кольоніст. Така політика мусить довести на нашій перенаселеній до краю території до зубожіння селянського стану, до загострення селянської боротьби. Взагалі у земельній справі, коли йде про український нарід, панує велика агресивність польського громадянства і довільність уряду з нехтуванням господарських і соціальних умовин українського села та політична нетерпимість проти інтересів української нації. При такій дійсности мусить з українського боку піти рішуча і передумана оборона української національної території перед політичними експериментами, які мали би довести до зміни етнічного обличчя українських земель і до закріпощення українських селян у нужді і тьмі» [56].

Акції протесту зразу ж викликали реакцію урядових властей. Тернопільський воєвода 5 січня 1937 р. видав циркуляр під назвою «Українська кольонізаційна акція - протидіяння» під грифом «Таємно», в якому, звертаючись до повітових староств, застеріг: «Протестна екція проти кольонізаційних плянів у Східній Малопольщі, що її почало УНДО, довела не тільки до великого вічевого посилення, але й до розполітикування широких мас української спільноти». Тому: «З метою загальмувати аж ніяк не бажану акцію розполітикування мас місцевими агітаторами і демагогами на зборах, скликуваних під прикриттям інших цілей, доручаю Пану Старості негативно ставитися до публічних і протикольонізаційних зборів, що їх скликують українська кооперація, товариство «Просвіта», Українське педагогічне товариство, «Рідна школа», українські руханково-спортові товариства «Великий луг», українські руханкові товариства «Сокіл» і «Союз українок», і протидіяти такими способами: а) Забороняти наперед зголошені до відома Пана Старости публічні збори. б) Доручити органам публічної безпеки розв'язувати збори, тому що вони наслідком нарад у протикольонізаційних справах, переступають статутовий засяг діяння. в) Попереджувати… , що коли надалі будуть заніматися антикольонізаційними справами на сходинках і загальних зборах ..., влада витягне з того висновки…» [57].

Через три дні Тернопільський воєвода А. Білик видав ще один подібний циркуляр на підставі отриманої від редехівського старости інформації про антиколонізаційну акцію, яку готувала ОУН.

У документі йшлося про те, що члени ОУН повинні зібрати в кожному селі щонайменше по 10 осіб і прийти з ними визначеного дня до повітового міста. Хто має зброю, повинен взяти її з собою. Далі йшлося про те, що повинна бути заорганізована маніфестація біля будинку, де розміщене повітове староство і яка повинна закінчитися піснею «Не дамо землі мазурам». Під час співу - кидати каміння у вікна староства, а на випадок втручання поліції, стріляти, щоб недопустити арештів. У зв'язку з цим воєвода доручив старостам уважно стежити за всякими проявами, які могли б вказувати на спробу організації таких демонстрації і негайно повідомляти його про це [58].

Очевидно, що національні й соціальні протиріччя найгостріше проявлялись у тих населених пунктах, де при недостатній кількості землі у місцевого селянства були створені господарства польських колоністів. У такій ситуації «… поляки, оточені переважно українським населенням, почуваються непевно. Просто тремтять зі страху. Тут частими є не тільки бійки та вибивання вікон, а й підпали польського майна або знищення врожаю перед жнивами» [59].

Напруга у відносинах між українськими селянами і польськими колоністами не зменшувалася до початку Другої світової війни. Так, у березні 1939 р. відбувалися вибори до громадських самоуправ. Спроби польських властей провести своїх ставлеників до гмінних рад у ряді місцевостей краю викликали активний опір місцевого населення. Заворушення селян під час виборів поєднувалися з гострими виступами проти осадників та загродової шляхти, які проводили колонізаторську політику на західноукраїнських землях.

Як бачимо, українські селяни протягом усього міжвоєнного періоду виступали проти насаджуваного польського осадництва. Польські урядові кола, зі свого боку, відповідали жорстокими заходами проти наростаючої хвилі невдоволення, застосовуючи при цьому жорстокі каральні акції. В такій ситуації досягнути порозуміння між прийшлими поляками й українцями було неможливо, оскільки Друга Річ Посполита твердо і послідовно проводила курс на колонізацію українського краю. Винним у такому розвитку подій повністю було політичне керівництво міжвоєнної Польщі.

Список використаних джерел