Розглядаються історико-педагогічні основи розвитку полемічних методів у навчальних закладах України (ХVІІ-ХVIII ст.). Роль філософсько-педагогічних творів мислителів, їхні проповіді, богословсько-полемічні трактати та педагогічні твори, які мали виняткове значення для вітчизняної педагогічної думки.

Ключові слова: академія, колегіум, навчально-виховна система, диспут, полеміка, полемічні твори.

Постановка проблеми

Педагогічна думка епохи українського відродження відображалася у статутах братських шкіл, у навчальній літературі, що з'являлася в той час, у літературно-художніх, полемічних, історичних творах письменників, просвітителів і, передусім, діячів братських шкіл Л. Зизанія і С. Зизанія, у творах І. Вишенського, К. Ставровецького, І. Борецького, П. Беринди, у трактатах професорів і вихованців Києво-Могилянської колегії Є. Славинецького, С. Полоцького й ін. [3].

Провідною в їхній творчості була ідея виховання "диспутантів і полемістів на захист православ'я" у контексті духовної і світської освіти. Розглянемо поняття "диспут" та "полеміка" та виявимо специфіку їх сутності в означений нами період. Диспут - різновид дискусії, публічне обговорення тієї чи іншої важливої для присутніх проблеми, яке, як правило, завчасно готується і пов'язане з реальним життям, власним досвідом учасників [1]. Диспут - це спеціально організоване подання, у ході якого відбувається демонстративне, часто - спеціально змодельоване зіткнення думок з будь-якого питання чи проблеми. Взагалі диспут трактується в словниках як вид діалогічного мовлення, коли з приводу певної проблеми учасники диспуту висловлюють різні думки і судження. Розгортається диспут завдяки аргументаціям, оцінкам, смисловим зв'язкам із реальним життям, опорі на особистий досвід, яким користуються учасники дискусії. У диспуті є елементи монологу та діалогу: діалогічні елементи надають емоційного, змагального забарвлення дискусії, а монологічні служать для пояснення її логічного змісту окремими учасниками. Як виховні потенціали диспуту можуть бути названі вміння доказово, аргументовано викладати свою точку зору, зберігати витримку і спокій, сприймати критику, з повагою ставитися до думки опонента. Диспут як метод формування свідомості особистості передбачає вільний, жвавий обмін думками, колективне обговорення питань, під час диспуту обстоюється власна позиція, переконання в правильності чи помилковості своїх поглядів, відбувається виявлення ерудиції, культури, темпераменту, розвиток логічного мислення, вміння аналізувати, узагальнювати, робити висновки [1].

Виклад основного матеріалу. Полеміка - це стан часто непримиримої суперечки, що відбувається при обговоренні або вирішенні гострих, нагальних проблем; різновид суперечки, який відрізняється тим, що основні зусилля сторін, які сперечаються, спрямовані на неодмінне утвердження своєї точки зору з обговорюваного питання [1]. Разом з дискусією, полеміка є однією з найбільш поширених форм суперечки. З дискусією її зближує наявність певної тези, яка є предметом розбіжностей, відомий змістовий зв'язок, що припускає увагу до аргументів протилежної сторони, черговість виступів тих, хто сперечається, деяка обмеженість прийомів, за допомогою яких спростовується осоружна думка й обґрунтовується власна точка зору. Полеміка істотно відрізняється від дискусії: якщо метою дискусії є пошуки загальної згоди, того, що об'єднує різні точки зору, то основне завдання полеміки - утвердження однієї з протилежних позицій. Полеміст - той, хто вправно володіє мистецтвом полеміки або любить полемізувати; головний учасник полеміки [1].

В умовах посилення національного гніту провідну роль у культурному житті України відігравало духовенство. П. Могила (з 1627 р. архімандрит Києво-Печерської лаври, з 1632 р. - митрополит) восени 1631 р. відкрив лаврську школу, програма якої була близька до програм західноєвропейських колегіумів. У 1632 р. ця школа об'єдналася з Київською братською і її стали називати колегіумом, пізніше - академією. Оскільки колегіум розташувався на території Богоявленського братського монастиря, викладачами тут були ченці цього монастиря, ректором - ігумен [4].

У XVIII столітті кількість освітніх центрів в Україні суттєво збільшується з появою Чернігівського (1700), Харківського (1726) та Переяславського (1734) колегіумів, які орієнтувалися на навчально-виховні традиції Києво-Могилянської академії. Сучасні дослідники освіти та культури підкреслюють значний уплив колегіумів на соціокультурний розвиток Гетьманщини та Слобожанщини [12].

За суттю колегіуми були релігійно-церковними закладами, за змістом освіти - світськими. Поряд з теологією (богослов'ям) тут вивчалися філософія, риторика, поетика, у XVIII ст. - фізика, географія. Міжконфесійні суперечки постійно стимулювали учасників церковної полеміки поглиблювати науковість аргументації. Вирішення завдання підвищення освітнього рівня українського духівництва, підготовки широкого загалу освічених людей створювали основу для вдосконалення шкільної освіти в цілому.

Колегії та Академія жили спільним життям з Києвом, з Україною. Тут з участю професорів і старших учнів відбувались диспути, які приваблювали багато людей з міста. Деякі з диспутів були великими подіями в житті Києва. Наприклад, диспут 1646 року на тему про ісходжен - ня Святого Духа, коли проти єзуїта Циховсько - го виступав ректор Інокентій Гізель, або диспут 1663 року, коли ректор Йоаникій Галятовський виступав проти єзуїта Пекарського на тему вищої влади в Церкві [10].

З другої половини XVII століття починається період піднесення літературної творчості, коли в літературному житті вагому роль починають відігравати полемічні жанри (полемічна література) - як літературна творчість церковно-теологічного й художньо-публіцистичного характеру, зокрема трактати, діалоги, диспути, памфлети. Їхніми творцями були церковні діячі, письменники, вчені. Одночасно з полемічною літературою розвивається ораторсько-проповідницька проза, за допомогою якої роз'яснювалася християнська догматика і мораль.

У становленні й розвитку прогресивної духовної і світської педагогічної теорії і практики вагому роль відіграла діяльність Памво Беринди. Найбільш відомою його працею що має велике педагогічне значення, є словник "Лексикон славено-россійский имен толкование" - своєрідне енциклопедичне зібрання відомостей про зовнішній світ, природу та людину. При його написанні П. Беринда ставив за мету не тільки полегшити вивчення основ наук, але й зробити його свідомим.

Іоаникій Галятовський у 1649-1651 рр. був професором риторики в Київській колегії, в 1651 р. прийняв чернечий постриг. У 1664 р.

І. Галятовський мандрував по Україні і Білорусії у пошуках матеріалів з життя народу для своїх праць. З 1669 р. до останніх років свого життя обіймав посаду архімандрита Єлецького монастиря у Чернігові. Творча діяльність І. Галятовского співпала із закінченням національно визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького. У повоєнний час Руїни Київська колегія опинилася в тяжкому стані і саме І. Галятовський багато зробив для її відродження. Вагомим внеском у розвиток педагогічної теорії та практики в Україні став його посібник з риторики "Наука, или способ зложения казания", у якому наведені конкретні рекомендації з підготовки та виголошення різного роду промов. Важливим він вважав те, щоб кожне слово було зрозумілим, щоб промовець не тільки сам добре розумів сутність того, про що веде мову, але й вмів передати її слухачам, розтлумачити та донести до їхньої свідомості. У кожній промові, за І. Галятовським, мав бути вступ, основна частина та висновки [3].

Цей та інші посібники І. Галятовського широко використовувалися в монастирський і світських навчальних закладах України, Білорусії та Росії, чим сприяли подальшому розвитку вітчизняної педагогіки.

На XVIII століття припадає глибока й оригінальна творчість С. Яворського.С. Яворський (світське ім'я - Симеон; 1658 - 27.11.1722) - український церковний діяч, проповідник, письмен - ник-полеміст. Народився в Яворові (нині Львівська область) у шляхетній родині, 1684 року закінчив Києво-Могилянську академію, потім виїхав до Речі Посполитої, де навчався в єзуїтських школах Львова, Любліна, Познані, Вільно, перейшов у католицтво. Близько 1689 року повернувся до Києва, знову прийняв православ'я і постригся у ченці. Був професором і префектом Києво-Могилянської академії. 1701 року очолив Слов'яно-греко-латинську академію в Москві. Реформував навчальний процес у цьому навчальному закладі за зразком Києво-Могилян - ської академії, заснував при академії театр. Був прихильником політики І. Мазепи, проте після виступу гетьмана на боці Карла ХІІ став одним із його противників. У своїх філософських творах у завуальованій формі виступав проти підпорядкування церкви світській владі, є автором філософських трактатів, проповідей, віршів (у тому числі і латинською мовою), зокрема, "Виноград Христов." (1698), "Знаменія пришествія антіхрістова." (1728), У 1718 році Яворський написав свій найвизначніший полемічний твір "Камінь віри." (опубл.1728 року), спрямований проти протестантизму (лютеранства) [9].

Розвитку вітчизняної полемічної думки сприяла плідна діяльність видатного українського вченого, історика, філософа і політолога, державного діяча, письменника, оратора Феофана Прокоповича, який був видатним богословом, зачинателем в Україні та Росії філологічного та історичного, замість колишнього схоластичного, напрямів у вивченні Біблії та інших основоположних праць християнства. Вражав сучасників ученістю, розумом і живою уявою. Писав ліричні та патріотичні вірші, створив оду "Епінікіон", де оспівував Полтавську перемогу. Творча спадщина Феофана Прокоповича досить значна, але суперечлива: визнаючи Бога, він міг іронізувати з приводу християнських догм; виступаючи за розвиток наукового знання, міг висловити жаль, що "ремеслу та науці сьогодні набагато краще живеться, ніж теології", бо на "божественне вчення безсоромно нападають зухвалі невігласи нашого віку" [12]. Глибокий знавець античної та сучасної йому європейської культури, Ф. Прокопович був енциклопедично обізнаним ученим і залишив глибокий слід в історії розвитку педагогічної думки в Україні та Росії. У "Духовному регламенті" (1721) для Синоду Ф. Прокопович ставив питання про відкриття духовних шкіл. За цим регламентом Прокопович пропонував три типи навчальних закладів: архієрейські школи, семінарії та академії. Відомо також, що його буквар "Перше учіння отрокам" витримав 12 видань за перші 5 років [2].

У історичних, полемічних, літературно-художніх, працях письменників і просвітителів України цього періоду знаходимо думки про соціальну роль, характер та значення виховання й освіти. У розвитку педагогічної думки у XVII ст. можна чітко виділити два напрями: орієнтація на зразки грецької культури й освіти (Єпифаній Славинецький) та розвиток педагогічної теорії і практики на основі слов'янських педагогічних традицій з урахуванням досягнень західної педагогіки (Симеон Полоцький).

Серед праць Є. Славинецького найбільший інтерес, з педагогічного погляду, становить твір "Громадянство звичаїв дитячих". Дослідники встановили подібність цього твору з працею

Я.А. Коменського "Правила поведінки.", а також з твором Еразма Роттердамського "Похвала глупоті", однак твір Е. Роттердамського мав розповідальну форму, а "Громадянство звичаїв дитячих" - катехізисну, полемічну (запитально - відповідальну) [1].

Християнські моральні цінності поступово ставали складовими гуманітарної культури, гуманістичними постулатами, значення і суть яких розкривалися завдяки виховному впливу на духовний світ особистості через почуттєво-емоційну сферу. Формування духовності особистості на основі розтлумачених у полемічний спосіб християнських цінностей ґрунтувалося на синтезі та інтеграції релігійних і світських складових, приводило до розширеного й уточненого розуміння моралі, моральності, духовності, до позитивного ставлення до єдності, багатоманітності й невичерпності світу.

Своєрідну філософсько-просвітницьку позицію в цей період напрацював Г.С. Сковорода, філософ, просвітник, педагогічний діяч, письменник, майстер діалогу та полеміки. Як представник етико-гуманістичного напряму вітчизняного просвітництва Григорій Савич Сковорода (1722-1794) свої педагогічні погляди виклав у діалогах, віршах, байках, притчах, листах. Проблемам виховання присвячено його притчі "Благодарний Еродій", "Убогий жайворонок", "Байки Харківські" [12]. Визначальними в системі його педагогічних поглядів є ідеї гуманізму, народності та патріотизму; людяність він вважав метою життя і метою виховання. Г. Сковорода був переконаний, що у вихованні треба зважати не на соціальне становище дітей, а на їхню природу, нахили, інтереси, обдарованість. Відстоюючи принцип народності у вихованні, стверджував, що воно має відповідати інтересам народу, живитися з народних джерел і зберігатися в житті кожного народу. Результатом виховання Г. Сковорода вважав підготовку вільної людини, гармонійно розвиненої, щасливої, корисної для суспільства, здатної жити і боротися. Провідне місце у всебічному розвитку особистості відводив розумовій освіті, яка допомагає пізнати себе, навколишній світ, сутність щастя. Він обстоював рідну мову в школах, радив вивчати граматику, літературу, математику, фізику, механіку, музику, філософію, медицину та інші науки. Особливу роль Г. Сковорода відводив формуванню таких моральних якостей людини як любов до вітчизни і праці, людяність, дружба, правдивість, скромність, сила волі, почуття гідності. Обстоював думку, що школа має бути доступною для всіх, з безкоштовним навчанням, обґрунтовував багато дидактичних і методичних положень, стверджував, що усвідомлювати істину найкраще самостійно, через власну активність. У процесі навчання, за його твердженнями, необхідно враховувати нахили і здібності дітей, їхні вікові та індивідуальні особливості. Він радив правильно дозувати навчальний матеріал, викладати його доступно, ясно, точно, використовувати наочність, пов'язувати теорію з практикою, навчання з життям. Високо цінував такі методи навчання як лекція, розповідь, розмова і бесіда. Повчальними є його роздуми про читання книжок і виписки з них [12].

Особливо важливими у контексті цього дослідження були роздуми полемістів про вплив навчальної книги на людину, психолого-педагогічні можливості творів української полемічної літератури. Від самого початку полемічні твори були призначені для якомога ширшого розповсюдження, бо лише так можна було реалізувати завдання захисту і популяризації православної віри. Полемічна література обов'язково мала спонукальні, силові функції, які реалізуються через текст та матеріально-художню форму книги.

Наводячи оцінку релігійно-церковної думки, що народилася і загартувалася в Центральній Україні в цей час, О. Лотоцький зазначає, що "українські полемісти, маючи завдання обороняти свою віру від навали західних конфесій та поставлені віч-на-віч з представниками тих конфесій, примушені були шукати самостійного, своєрідного ґрунту для своєї церковно-правової думки. Твердо стоячи на засадах Східної церкви, вони не могли цілковито прийняти ні специфічно-візантійського висвітлення тих засад, ні тим більш висвітлення московського з його самовпев - неним догматизмом, бо характер того й другого не давав спільної мови для полеміки з іншим конфесіональним світом. А ту мову конче треба було знайти, бо полеміка не могла обмежитися лише формальним зазначенням різниці позицій, а мусила заглибитися до самих основ того й іншого світоглядів та переглянути їх цінність з засадничого, а саме з догматичного та церковно-правового погляду" [4, с.185].

Філософсько-педагогічні твори мислителів ХУІІ-ХУІІІ ст., їхні проповіді, богословсько-полемічні трактати та педагогічні твори мають виняткове значення для вітчизняної педагогічної думки. При дослідженні проблеми розвитку української педагогічної думки другої половини ХУІІ-ХУІІІ ст., як зазначає Т. Кочубей, досить важливим є питання визначення джерел, які б розкривали основні принципи, особливості і характер її розвитку [6]. Існують такі погляди на історію розвитку педагогічної думки в цей період:

Розвиток теорії навчання і виховання відбувався під упливом ендогенних сил, і педагогічні погляди педагогів та мислителів ХУІІ-ХУІІІ ст. є закономірним продовженням вітчизняних педагогічних традицій, які формувалися з глибокої давнини.

Педагогічна думка України формувалася під упливом екзогенних сил. Погляди науковців на це питання не збігаються: одні дотримуються думки, що вирішальну роль у цьому процесі відіграла Греція, інші - Західна Європа [7].

Безперечно, розвиток педагогічної науки в кожну історичну епоху і, тим більше, в кожній окремо взятій країні, не може відбуватися ізольовано. Зрозуміло, що кращі передові ідеї кожної епохи впливали на еволюцію педагогічної думки загалом. На думку Б. Митюрова [7], потрібно розрізняти:

— педагогічні ідеї, які беруть свій початок у глибинах народної історії;

— педагогічні концепції, які впроваджуються в шкільне життя через державні структури чи запозичуються в інших народів.

духовна освіта україна

Висновки і пропозиції