Державно-правове регулювання національної освіти на Закарпатській Україні у 1919–1939 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державно-правове регулювання національної освіти на Закарпатській Україні у 1919-1939 рр.

В.Д. Яремчук

Постановка проблеми. Проголошення незалежності України, зміни в усіх сферах життя нашої держави значно активізували інтерес до вивчення правових явищ у галузі національної освіти на всіх історичних етапах її становлення. В сучасних умовах розвитку демократизації суспільства у вивченні складних правових питань недавньої історичної минувшини дослідники звертаються до історії тоталітарних режимів та їх впливів на долю українського народу. Серед актуальних питань, які заслуговують на увагу, - державно-правове становлення української школи як вияву національної самосвідомості українського народу Закарпатської України у 1919-1939 рр. Ця проблема досі не має однозначного трактування, що пов'язано з різними політичними підходами до вирішення національних питань у галузі освіти, продовженням «розиграшу русинської карти», переосмисленням в умовах глобалізації та трансформації суспільної свідомості в Україні правових явищ в історії. Вивчення зазначеної проблеми сприятиме становленню повноти історичної пам'яті, поверненню духовних надбань, сфальсифікованих або замовчуваних з ідеологічних причин у минулому.

Стан дослідження. Аналізуючи наукові праці з цієї тематики, відзначимо, що питання становлення української школи на Закарпатській Україні у часи володіння цим краєм Чехословаччиною вивчалося вітчизняними науковцями радянського періоду з історичної та політичної точок зору досить упереджено. Чимало з них звертали увагу на демографічну статистику 20-30-х рр. ХХ ст. із зазначеного питання, що досі досить актуальне (В.П. Копчак, СІ. Копчак). Окремі аспекти цієї тематики відображено в історико-правових працях В.С. Кульчицького, М.І. Настюка, А.П. Ткача, В.Ю. Ганчина, П.Ф. Гураля, О.В. Кузьминця, В.С. Калиновського, П.А. Дігтяра, Л.І. Рябо-шапка, ММ Нагорняка, історичних та політологічних дослідженнях М.П. Гетьманчука, C.В. Віднянського, М.Є. Горєлова, О.П. Моця, О.О. Рафальського, С.Д. Сворака, П.Ю. Стерчо, Ю. Химинця, А. Штефана, педагогічних працях С.О. Сірополка та ін.

Разом з тим проблема державно-правового регулювання Чехословацькою Республікою становленням національної освіти, української (русинської) школи на Закарпатській України у міжвоєнний період (1919-1939 рр.) ще чекає на неупереджені фундаментальні дослідження. Боротьба за самозбереження українського етносу - це перш за все історія становлення українського шкільництва. Однак, на жаль, чимало правових фрагментів цієї історії до сьогодні ще недостатньо вивчені.

Виклад основних положень. Після розпаду Австро-Угорської імперії територія Закарпатської України управлялася угорськими урядовцями за допомогою угорських військ. Спроба об'єднання її з іншими українськими землями, задекларована народними з'їздами закарпатських українців протягом листопада 1918 - січня 1919 р., не увінчалася успіхом, а після поразки пролетарської революції в Угорщині, територія Закарпаття була окупована чехословацькими військами.

У Версальському (ст. 81) та Сен-Жерменському (ст. 53) договорах підтверджувалася незалежність Чехословаччини як країни, що «обіймає автономну територію українців на південь від Карпат». У результаті рішень Паризької мирної конференції у Версалі [1, с. 50], відповідно до Сен-Жерменської угоди (Сен-Жерменський договір містив щодо українського Закарпаття спеціальний документ - «Генеральний статут Підкарпатської Русі») від 10 вересня 1919 р. та Тріанонської угоди від 4 червня 1920 р. [2, с. 30-31, с. 480], Закарпатська Україна була включена до складу Чехословаччини, яка на основі чотирьох колишніх українських комітатів утворила єдину адміністративно-територіальну одиницю - Підкарпатську Русь з центром у м. Ужгороді, територія її становила 14,9 тис. кв. км, на якій проживало 604,6 тис. осіб (станом на 1 січня 1920 р.), з яких 62,0% становили українці (русини), 17,2% - угорці, 13,4% - євреї, 3,3% - чехи та словаки, 1,8% - німці та 2,3% - інші національності [3, с. 83].

Адміністративно-політичну організацію краю визначали так звані празькі статути 1919 та 1920 р., за якими Влада ЧСР визнавала «руський» характер краю, дозволивши представникам місцевого населення займати адміністративні посади. Однак ці державно-правові акти не відповідали постановам Сен-Жерменського договору (ст.ст. 62-69) та Конституції ЧСР, прийнятої 29 лютого 1920 р., щодо Закарпаття, бо залишилося поза її межами майже 100 тис. українців на теренах Словаччини [4, с. 141].

Чехословацький уряд не виконав ще одного пункту Сен-Жерменського договору про надання національної автономії краю, за яким Чехословаччина зобов'язувалася «встановити територію русинів на південь від Карпат у кордонах, визначених головними союзниками і дружніми державами, як автономну одиницю в рамках Чехословацької держави, із найвищим ступенем самоуправи, який тільки можливий при збереженні єдності Чехословацької держави» [5, с. 21] (до речі, на цьому особливо наполягала українська репрезентація населення), бо, будучи прихильником централізації, вбачав в українському національному русі загрозу державі і вважав, що населення краю «не дозріло до автономії» [6, с.53]. Така «недозрілість» у 1928 р. була навіть законодавчо оформлена: Підкарпатську Русь змінено на Підкарпатський край без права на автономію (лише восени 1938 р. після Мюнхенської угоди під час політичної кризи в державі цей край отримав автономію). А до кордонів з Угорщиною, де розташовувалися угорські села, влада у 20-і рр. ХХ ст. ще й направляла чеських легіонерів, які отримували там землі та облаштовували своє життя [7, с. 153-154].

Найбільш помітними у краї були успіхи у розбудові національної освіти. На момент входження Закарпаття до складу Чехоcловаччини тут майже всі школи були з угорською мовою навчання (таким був підсумок 50-літнього володіння краєм Угорським королівством за Австро-Угорської імперії).

В Чехословаччині у 20-30-ті рр. ХХ ст. були створені й успішно діяли десятки українських наукових установ, організацій, спілок і видавництв, вищих навчальних закладів. До цього доклала свої зусилля українська політична еміграція, чисельність якої у 20-х рр. ХХ ст. сягнула 50 тис. осіб [8, с 347]. Так, влада надала притулок і фінансову підтримку Українському вільному університету (1921), заснованому М.С Грушевським і М.Ю. Шаповалом (УВУ був переведений з Відня до Праги і навчальний процес в ньому здійснювався за зразком Карлового університету; його розвитку особисто сприяв тодішній президент ЧСР Т.Г. Масарик) [9], Українському високому педагогічному інститутові ім. М. Драгоманова (1923-1933), Українській сільськогосподарській академії в Подєбрадах (1922-1935) тощо.

Чехословацький уряд також не залишався осторонь від дискусії, що точилася між українофільською, русофільською та русинською орієнтаціями. Він надавав підтримку по черзі кожній з них, зупинившись у середині 30-х рр. ХХ ст. на останній, оскільки перші дві створювали загрозу для територіальної цілісності Чехословаччини, у результаті чого політично-культурний розвиток Закарпаття здійснювався між чехословацьким централізмом та місцевим автономізмом.

Перебування Закарпаття у складі Чехословаччини позначилося низкою реформ, більшість з яких були позитивними, бо давали можливість українцям брати участь у громадсько-політичному, економічному, соціальному розвитку самої Чехословацької Республіки. Водночас здійснювалися заходи, що йшли врозріз із прагненням карпатських українців до національного розвитку, самоуправління.

Державна політика Чехословаччини у галузі освіти проводилася з метою послідовного утвердження та розвитку панівної чеської нації. Хоча Конституція ЧСР і проголошувала всіх громадян рівноправними, але на практиці цього не було. Чеська мова була законодавчо закріплена як державна. «Чехізація» шкіл на Закарпатті здійснювалася цілеспрямовано і ефективно. Тут варто особливо підкреслити, що на цей процес впливало чимало факторів державно-правового характеру, передусім, рішення Вищого адміністративного суду ЧСР від 28 червня 1925 р. про визнання української мови «чужою» для населення Закарпаття, після чого почався наступ на українські школи [10, с 51].

Корінне населення вимагало будівництва нових шкіл, навчання рідною мовою, поліпшення підготовки народних учителів для національних шкіл Закарпаття тощо. Навіть на знак протесту проти зволікань чеського уряду з будівництвом нових шкіл селяни гірських районів організували навчання своїх дітей під відкритим небом. Такі осередки називали «школами під дубом» [11, с. 47].

Політика уряду Чехословаччини, що проводилася у 20-і - на початку 30-х рр. ХХ ст. у галузі освіти серед українського населення, отримала різні оцінки та неоднозначно сприймалася українською спільнотою не тільки на Підкарпатській Русі, а й у Радянській Україні. Зокрема, 13 травня 1929 р. на ХІ Всеукраїнському з'їзді Рад М.О. Скрипник, який очолював Народний комісаріат освіти УСРР, у доповіді «Стан та перспективи культурного будівництва на Україні» наголошував, що «на Закарпатській Україні, в Чехо-Словацькій республіці ведеться... скажена політика чехізації українців, де навіть заборонено вживати слово «українець»...» [12, с. 176].

9 червня 1930 р. віце-губернатор Підкарпатського краю А. Розсипал видав наказ, яким зобов'язував шкільним інспекторам послуговуватися в офіційному листуванні чеською мовою, оскільки, мовляв, питання мови на Закарпатті ще й досі не розв'язані [13, с. 133-134]. Проти такого та подібних юридичних «витворів» неодноразово виступав відомий український вчений-педагог, професор Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова, голова Українського педагогічного товариства С.О. Сірополко. Так, у статті «Культуртреге-ри на виворіт», опублікованій 14 травня 1931 р. у газеті «Свобода», він засудив діяльність шкільного інспектора Яна Вондрачека, який публікацією «Народно-виховна діяльність на Підкарпатській Русі» своїм урядовим (тобто офіційним, державним. - В.Я.) іменем проголосив, що «Підкарпатська Русь чехизується сама, більш того, вона сама кличе до чехізації, і даремно певні кола ставлять перепони на шляху до цього процесу». Степан Онисимович з обуренням зазначав, що Я. Вондрачек виступив проти української іреденти (від іт. irredenta - незвільнена, уярмлена; поняття «ірредентизм» - прагнення приєднатись до держави з однорідним національним населенням. - В.Я.), недооцінив роль місцевої інтелігенції в розвитку духовної культури українського народу; «тільки тоді урядовці-чехи зможуть виконати справді «культуртрегерську» роль на Підкарпатті, коли вони зрозуміють, що уявляє з себе по національности й мові той нарід, серед якого вони провадять урядову працю» [14, с. 1].

У 1932 р. навіть міністр освіти Чехословацької Республіки І. Дерер визнав нездоровим у шкільній політиці штучне насадження чеських шкіл за рахунок шкіл з українською мовою навчання. На той час спостерігалася значна кількісна невідповідність у функціонуванні шкіл для населення краю за національною ознакою. Так, було загальновизнаним, що чеські школи перебували у привілейованому стані, хоч здебільшого їх відвідували «жидівські діти» [15, с 722]. І це не дивно, бо для комплектування тієї кількості чеських шкіл, що працювали у краї, бракувало дітей чеської чи словацької національностей, які там проживали.

Та незважаючи на це, кількість цих шкіл зросла. Так, якщо в Ужгороді у 1910 р. була одна чеська школа, то вже у 1920 р. - 4, а у 1926 р. - 8 [16, с 57]. У 1921 р. чеські школи у краї становили 3,2% від загальної кількості шкіл, а в 1937 р. - вже 23% [17, с 149-151].

Чеська аграрна партія, яка займала провідні позиції у Підкарпатській Русі втручалася у шкільні справи, насаджуючи в народних (початкових) і середніх школах учителів-москвофілів і росіян-емігрантів, котрі проводили чітку політичну лінію, спрямовану на відрив місцевого населення від рідного українського кореня. Таким чином вносився справжній мовний хаос у шкільне середовища. Так, у школах Ужгорода та Берегова навчання проводилося рідною мовою, а Мукачева та Хуста - або українською, або російською (скоріше - церковнослов'янською), або чеською мовами. До речі, ще у 1919 р. Чеська Академія наук і мистецтв авторитетно визнала, що мовний хаос у школі можна подолати лише на користь української мови, якою говорить населення Підкарпатської Русі.

Водночас слід мати на увазі, що чеський уряд у населені українцями території вкладав більше коштів, ніж вилучав. Так, з 1919 р. до 1933 р. державні інвестиції на розвиток Закарпаття становили близько 1,6 млрд. крон, що сприяло значному пожвавленню економічного життя в краї.

Чехословацька влада здійснювала певні новації та провела велику роботу з метою підвищення освітнього рівня населення Підкарпатської Русі, де до кінця угорського панування налічувалося 60% неписьменних. Хоча шкільна повинність поширювалась й на дітей Підкарпатської Русі (від 6 до 14 років), але багато з них не могли через різні причини відвідувати школу, головно в тих районах, де населення жило хуторами, віддаленими один від одного великими відстанями. Такі діти залучалися до навчання на спеціально організованих курсах. Тільки у 1931/32 навчальному році налічувалося 170 таких курсів, де навчалося 9176 дітей. У плані позашкільної освіти було організовано також 1473 курси для дорослих неписьменних (на цих курсах навчалося 64,7 тис. осіб), засновано 348 народних читалень, 413 громадських бібліотек, створено 100 гуртків співів, 28 народних оркестрів і т.д. Крім того, спостерігалася активна діяльність місцевого населення на ниві позашкільної освіти через культурні товариства, зокрема таких, як «Просвіта», русофільського Общества ім. О. Духновича, театральних труп і хорів. До становлення української (руської) освіти активно долучилися Педагогічне Товариство Підкарпатської Руси та «Школьная помощь».

У результаті зусиль державної влади та місцевих громадських організацій у 1936/37 навчальному році стан початкової освіти за національною ознакою характеризувався такими даними: з 973 початкових шкіл краю 463 мали українську або руську мови навчання, 365 - чеську, 117 - угорську, 24 - німецьку мови. У 1938 р. майже в половині шкіл навчання велося українською (руською) мовою (понад 330 вчителів навчали близько 145 тис. учнів). Із 11 гімназій краю п'ять були українськими або руськими [8, с. 346-347].

Українські школи не були належним чином забезпечені вчителями, не вистачало коштів на придбання найнеобхіднішого обладнання. Не кращою була ситуація і з неповними середніми, так званими «горожанськими», або їх ще називали «міщанськими» школами. Так, у 1938 р. діяли 44 горожанські школи, з них 23 - з чеською мовою навчання. Уряд використовував їх для масової чехізації закарпатських українців: якщо на тисячу українського населення припадало 10 учнів горожанських шкіл, то на таку ж кількість чеського населення - 100 учнів.

Не справдилися також сподівання нечисельної української інтеліґенції щодо організації управління краєм з участю місцевих представників та послідовного втілення в життя прав українства, у тому числі і на розвиток національної освіти. На пост першого губернатора Підкарпатської Русі президент ЧСР Т.Г. Масарик запросив вихідця з України, молодого адвоката, але громадянина США Г. Жатковича, сформувавши його адміністрацію з чехів. Спроби губернатора запровадити широку автономію були безуспішними і 16 жовтня 1921 р. Г. Жаткович залишив свій пост, висловивши протест уряду ЧСР, а наступного дня у зверненні до закарпатців заявив про неможливість досягнення Підкарпатською Руссю повної політичної, культурної, економічної, адміністративної і народної автономії - самоуправління. Призначений після нього губернатором А. Бескид, адвокат, політичний і громадський діяч, не мав реальної влади. Натомість краєм керував віце-губернатор А. Розсипал, чех за походженням, та очолювана ним адміністрація, до складу якої входили чехи [4, с 141]. Участь українців у роботі державних установах була обмеженою: серед 2346 державних службовців був лише 301 українець (13%) [18, с. 49]. У 1937 р. за губернатора К. Грабаря (1935-1938) були зроблені перші кроки до розширення автономії Карпатської України, утворено губернську раду тощо.

11 жовтня 1938 р. чехословацький уряд надав довгоочікувану автономію краю, а 22 листопада 1938 р. чехословацький парламент прийняв Конституційний Закон про федеративний устрій держави чехів, словаків і закарпатських українців, за яким розгорнулася підготовка до виборів першого сейму Карпатської України. А 15 березня 1939 р. сейм проголосив незалежність Карпатської України, яка стала республікою на чолі з президентом А.І. Волошиним [19, с. 242-243]. Але ще до того, як зібрався сейм, уряд Карпатської України, очолюваний А.І. Волошиним, українізував шкільну освіту та офіційні й неофіційні друковані видання [20, с. 419].

В галузі освіти були запроваджені в життя деякі конкретні заходи: уряд А.І. Волошина став добиватися введення в усіх школах, державних та інших установах обов'язкового викладання української мови; за короткий час завдяки зусиллям А. Штефана, начальника міністерства шкільництва, розширилася мережа українських шкіл (відкрито гімназії з українською мовою навчання у м. Рахові, с Білках на Іршавщині та с Ракошині на Мукачівщині; почали діяти понад 50 нових горожанських та сільських народних шкіл); обговорювалося питання про відкриття народного університету й перенесення до Хусту з Праги Українського вільного університету. Активну діяльність на освітній ниві здійснювало товариство «Учительська громада», членами якого були близько 2 тис. представників нової української учительської генерації тощо. А в першому ж державному акті Карпатської України - Законі № 1, ухваленого сеймом 15 березня 1939 р., у § 4 зазначалося: «Державна мова Карпатської України є українська мова» [21, с. 242].

Такі дії української влади Карпатської України були закономірними, бо їх ініціатор - А.І. Волошин, видатний державний, громадсько-політичний, релігійний та педагогічний діяч Закарпаття, левову частку свого життя присвятив освітянській ниві: отримавши богословську та світську освіту, з 1900 р. викладав в учительській семінарії в Ужгороді, у 1917-1938 рр. був її директором; у 1899 р. перший на Закарпатті видав підручник з української (малоруської) мови, а всього написав 42 підручники й посібники з граматики, педагогіки, психології, логіки, фізики, хімії; десятки років боровся за національне відродження рідного краю, очолюючи громадські, політичні, господарські організації та виховуючи учительські кадри [22].

Однак невдовзі держава карпатських українців була окупована Угорщиною та знищена. Так «закріпився» дар Гітлера Хорті за союзництво після Мюнхена та підтвердилося рішення німецько-італійського арбітражу у Відні від 2 листопада 1938 р.

Угорці силою повернули свій політичний статус та домінантне становище у всіх сферах суспільного життя, чого були позбавлені за часів перебування Закарпаття у складі Чехословаччини. Для них закінчилася і мовно-культурна дискримінація, як вважали угорці (хоч угорські школи й існували в місцях компактного проживання, але таких привілеїв, як за Австро-Угорщини, зрозуміло, вони не мали; через відсутність коштів школи з угорською мовою навчання часто закривалися) [23, с. 146].

За час окупації Угорщиною (хоча для самих угорців ця «окупація» розцінювалася не інакше, як «торжество історичної справедливості») на Закарпатті у галузі освіти відверто проводилася антиукраїнська політика: масово закривалися українські школи; з семи наявних на той час гімназій у краї п'ять було переведено на угорську мову навчання (в 1939 р. у «русинських» гімназіях навчалося 2407 учнів, а в 1942 р. - лише 1743 і процес скорочення продовжувався); з метою мадяризації населення значну частину горожанських шкіл перевели на угорську мову навчання, а при інших паралельно організувались угорські класи (те саме було і з народними школами). Уже наприкінці 1939 р. з 430 народних шкіл 320 було переведено на угорську мову навчання. Кількість учнів у школах краю значно скоротилася (якщо учень не вивчав ретельно угорську мову, він змушений був залишити школу).

Проводячи насильницькими методами політику мадяризації, власті наказували знищувати в школах слов'янські пам'ятки, вилучати з бібліотек художню літературу, підручники, різні посібники, видані українською, російською або чеською мовами тощо [17, с. 149-151]. Хортистська влада (1939-1944 рр.) фактично паралізувала у Карпатах громадське, духовне, освітнє життя, нанівець звела всю діяльність прогресивних українських організацій, які розвивалися протягом усього чехословацького періоду, практично ліквідувала досягнення українства краю за попередні два десятиліття.

Закарпатська Україна серед усіх окупованих різними державами українських земель (Республікою Польщею, королівською Румунією та Чехословацькою Республікою) була у порівняно кращому політичному і соціальному становищі. Політика щодо національних меншин стала пробним каменем для тих держав, які виникли у Центральній та Східній Європі після першої світової війни. І єдиною, хто більш-менш задовільно склав цей екзамен на демократію, була Чехословаччина.

Автор поділяє переконання дослідників зазначеної проблеми, зокрема, С.В. Віднянського та В.І. Худанича, що саме в складі Чехословаччини закарпатські українці (русини) у 1919-1939 рр. ХХ ст. пройшли переломний етап у своєму соціально-економічному, національно-культурному й етнополітичному розвитку [24]. За двадцять років перебування у складі Чехословаччини українці Закарпаття надолужили те, чого їх було позбавлено за попередні п'ятдесят років угорського панування.

Українське питання посідало важливе місце у політиці Чехословацької Республіки і для українства Закарпатської України вирішувалися життєво важливі завдання: реалізовувалося право на національну освіту, автономію та утворення незалежної української карпатської держави.

Література

національний освіта закарпатський

1. История дипломатии. Т. 3: Дипломатия в период подготовки Второй мировой войны (1919-1939) / под ред. В.П. Потемкина. - М.-Л.: Госполитиздат, 1945. - 884 с.

2. Дипломатический словарь: в 3-х т. [4-ое изд.]. - М.: Наука, 1986. - Т. ІІІ: С-Я. - 752 с.

3. Копчак В.П. Население Закарпатья за 100 лет: статистико-демографическое исследование / В.П. Копчак, С.И. Копчак. - Львов: Изд-во ЛГУ, 1977. - 199 с.

4. Україна у міжнародних відносинах ХХ століття: навч. посібник / за заг. ред. Я.Й. Малика. - Львів: ЛНУ ім. Івана Франка; ЛРІДУ НАДУ, 2004. - 468 с.

5. Стерчо П. Карпато-Українська держава. До історії визвольної боротьби карпатських українців у 1919-1939 роках / П. Стерчо. - Торонто: НТШ, 1965. - 288 с.

6. Штефан А. Августин Волошин - Президент Карпатської України: спомини. - Торонто: Пробоєм, 1977. - 208 с.

7. Гетьманчук М.П. Угорська національна меншина в Україні: правові засади політичної суб'єстності: монографія / М.П. Гетьманчук, В.К. Грищук, Н.П. Шипка. - Львів: ЛьвДУВС, 2008. - 408 с.

8. Український вибір: політичні системи ХХ століття і пошук власної моделі суспільного розвитку / В.Ф. Солдатенко (керівник). - К.: Парламентське вид-во, 2007. - 576 с.

9. Віднянський С.В. Культурно-освітня i наукова діяльність української еміграції в Чехо-Словаччині: Український вільний університет (1921-1945 рр.) / С.В. Віднянський / відп. ред. С.В. Кульчицький. - К.: [б. и.], 1994. - 82 с.

10. Кучма Л. Україна - не Росія / Л. Кучма. - М.: Время, 2003. - 560 с.

11. Розквіт народної освіти в західних областях України / Д.А. Яремчук, Л.С. Баїк, В.К. Савинець та ін.; упор. і заг. ред. Б.І. Тимохіна. - К.: Рад. школа, 1979. - 192 с.

12. Солдатенко В.Ф. Незламний. Життя і смерть Миколи Скрипника / В.Ф. Солдатенко. - К.: Пошуково-видавниче агентство «Книга Пам'яті України», 2002. - 352 с.

13. Беднаржова Т.Є. Степан Сірополко - подвижник українського шкільництва: монографія / Т.Є. Беднаржова. - Львів: Вільна Україна, 1998. - 318 с.

14. Сірополко Ст. Культуртрегери на виворіт / Ст. Сірополко // Свобода. - (Ужгород). - 1931. - 14 травня.

15. Закарпаття // Енциклопедія Українознавства. Словникова частина / Перевидання в Україні. - Львів: НТШ, 1993. - Т. 2. - С. 715-727.

16. Сворак С.Д. Народна освіта у західноукраїнському регіоні: історія та етнополітика (1944-1964 рр.) / С.Д. Сворак. - К.: Правда Ярославичів, 1998. - 240 с.

17. Шляхом до щастя: Нариси історії Закарпаття / кол. авторів. - Ужгород: Карпати, 1973. - 478 с.

18. Химинець Ю. Закарпаття - земля Української держави: Нотатки з історії Закарпаття / Ю. Химинець. - Ужгород: Карпати, 1991. - 343 с.

19. Кузьминець О. Історія держави і права України: навч. посібник / О. Кузьминець, В. Калиновський, П. Дігтяр. - К.: Україна, 2000. - 429 с.

20. Горєлов М.Є. Цивілізаційна історія України / М.Є. Горєлов, О.П. Моця, О.О. Рафальський. - К.: ТОВ УВПК «ЕксОб», 2005. - 632 с.

21. Національні відносини в Україні у ХХ ст.: збірник документів і матеріалів. - К.: Наукова думка, 1994. - 560 с.

22. Петровський В.В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В.В. Петровський, Л.О. Радченко, В.І. Семененко. - Х.: ВД «Школа», 2007. - 592 с.

23. Волошин Августин / Енциклопедія українознавства. Словникова частина / Перевидання в Україні. - Львів: НТШ, 1993. - Т.1. - С. 315.

24. Мигович І. Угорці в Україні / І. Мигович, І. Грінчак // Віче. - 1998. - № 7. - С. 143-153.

25. Худанич В.І. Міжвоєнний період в історії Закарпаття / В.І. Худанич // Українські Карпати. - Ужгород, 1993. - С. 538-545.

26. Віднянський С. Закарпаття у складі Чехо-Словацької республіки: переломний етап у національно-культурному й етнополітичному розвитку русинів-українців / С. Віднянський // Культура українських Карпат. - Ужгород, 1994. - С. 130-140.

Размещено на Allbest.ru