Колоніальний та антиколоніальний дискурси у південноукраїнській історіографії ХІХ-ХХ ст. та їхній вплив на сучасні реалії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Колоніальний та антиколоніальний дискурси у південноукраїнській історіографії ХІХ-ХХ ст. та їхній вплив на сучасні реалії

Олександр Музичко

Південноукраїнські землі (території сучасних Одеської, Миколаївської, Херсонської, Кіровоградської, Запорізької, Дніпропетровської областей та Крим) мають складну політичну долю, а також складний процес заселення різнонаціональним та різноконфесійним населенням. Ця різнорідність, тягар імперської російської спадщини, і досі відчуваються у цих землях і не менше, а часто й більше впливають на сучасну ситуацію, аніж советське колоніальне минуле. В усі часи, включно з теперішніми, на свідомість населення досить помітно впливали історики, які часто поєднували наукову діяльність із громадсько-політичною.

Метою цієї статті є окреслення підходів південноукраїнських істориків до національного питання, загальної оцінки історії в розрізі їхнього ставлення до проблеми колоніалізму/антиколоніалізму. Стаття ґрунтується на широкій базі наративних джерел. Історіографічну базу статті складають праці, що охоплюють низку дотичних аспектів до нашої теми, що сформульована таким чином вперше [6; 11].

Зміни місцевого та загальноімперського громадського життя зумовили складність і суперечливість процесу формування національної свідомості населення Південної України. Для представників російсько- імперської ідеології (А. Скальковський, Г. Перетяткович, І. Линниченко, Є. Тріфільєв, А. Флоровський, М. Родзевич (голова одеського «Союзу русских людей»), Г. Ге, А. Маркевич та О. Бертьє-Делагард та ін.) найвагомішими були російськоцентричні уявлення про слов'янську єдність, консерватизм, іноді, монархізм, єдність «русского народа» як спільноти великоросів, малоросів та білорусів.

Лише один російський історик начебто пройшов еволюцію від російського фактично колоніального світогляду та відповідного ставлення щодо національного питання до більш толерантного антиколоніального ставлення - професор Новоросійського університету та Одеських вищих жіночих курсів Євген Щепкін. Це було пов'язано з його наближенням до лівої ідеї. Проте, його еволюція аж до комунізму у 1919 - 1920 роках знову відкинула його на первинні позиції «боротьби проти українського націоналізму» [7, с. 29; 14].

Українські історики (зокрема, Л. Смоленський, О. Маркевич, О. Андрієвський, П. Клепацький, І. Бондаренко, М. Слабченко, О. Грушевський, В. Гошкевич, М. Аркас, Д. Яворницький) протиставляли колоніальному російському дискурсу націєцентризм, демократизм, пом'якшені варіанти панславізму у випадку українців і поляків.

Історики активно зверталися до мистецтва та поезії, публіцистичного жанру задля поширення своїх ідей. Був і зворотній процес. Так, херсонський поет Микола Чернявський написав багато віршів на історичну тематику про козацьку добу історії України. Вірші перейняті антиколоніальними, антиросійськими алюзіями.

Яскравим прикладом популяризації антиколоніального, визвольного, дискурсу є інтелектуальна діяльність українського одеського історика Івана Михайловича Бондаренка. Найрезонанснішим вчинком І. Бондаренка в якості члена Одеської «Просвіти» було написання популярної брошури, присвяченої століттю з дня народження Джузеппе Гарібальді, що була видана одеською друкарнею Є. Фесенка у 1908 р. на кошти з фонду імені Л. Смоленського накладом у 2000 примірників [1]. Наклад було швидко конфісковано і майже повністю знищено цензурою. Вочевидь, негативну реакцію цензорів викликав передусім загальний тон і стиль книги на кшталт популярних соціалістично- народницьких видань для простолюду. Автор різко розділяв італійське суспільство на байдужі до інтересів народу панівні верстви та народ, схвалював народну боротьбу за національне визволення, використовував епітети на кшталт «Меттерних - держиморда всеєвропейський». У думці «італійці не могли рівно з іншими простувати шляхом вселюдського прогресу туди, де ясніє свята зірка ідеалу людського» не важко було помітити соціалістичні алюзії, а у книзі загалом - заклик до пожвавлення українського національного руху. Суто з історіографічної точки зору історик не сказав нічого нового про постать видатного італійця, лише підтримавши глорифікаторську традицію української суспільно-політичної думки, представники якої наголошували на всеосяжному патріотизмі та народності Д. Гарібальді. І. Бондаренко не намагався визначити передумови виникнення італійського національного руху, обмежившись тезою «нові сили стихійні, нові люди принесли нові пісні». Якщо у працях з історії англійських міст І. Бондаренко демонстрував відданість ідеалам раціоналізму та соціологічного позитивізму, то у цій брошурі він став на шлях неоромантизму.

Неабиякий вплив на формування національної ідентичності своїх співвітчизників мали єврейські історики Ш. Дубнов, Й. Клаузнер, грузини С. Аваліані та єпископ Кіріон, поляк А. Міодушевський. Визвольними, антиколоніальними мотивами, була перейнята діяльність низки болгарських, сербських та грецьких істориків, що мешкали в Одесі. Щоправда, ці мотиви не суперечили офіційній політиці Російської імперії, що використовувала визвольні прагнення народів Балкан для просування своїх імперіалістичних, отже, знову ж таки колоніальних інтересів. Найбільший резонанс серед історичних видань викликала праця М. Аркаса. Про потенціал історії як засобу націєтворення свідчить те, що в історичних дискусіях взяли участь й навіть не гуманітарії, - лікарі І. Луценко та В. Піснячевський.

Засобами формування історичної пам'яті були доповіді у товариствах і публічні лекції, наукові та газетні публікації. Лише частина з істориків мала можливість «проповідувати» з університетської кафедри. Однак з огляду на офіціозність одеського Новоросійського університету виникли альтернативи - українська «Просвіта», єврейські та польські товариства і, зрештою, у 1917 р. - Одеський Народний університет із курсами українознавства та іудаїки. Першим закладом, в якому українська візія історії отримала повноправне значення став заснований у 1918 р. Катеринославський університет. Надважли- вим компонентом боїв за історію було питання встановлення пам'ятників, меморіальних дощок, називання вулиць, відзначення ювілеїв. Вивчаючи ці процеси, зустрічаєш дані, що аж ніяк не підтверджують розхожу тезу про, мовляв, якусь фатальну «неукраїнськість» Українського Півдня. Наприклад, у 1903 р. міські гласні Одеси обговорювали пропозицію міського голови П.О. Зеленого про увічнення пам'яті поетів П.П. Котляревського та О.М. Плєщєєва, письменника В.Г. Короленка. Гласний міської думи І.О. Казаринов (не помічений як учасник українського національного руху) висловився лише за увічнення пам'яті про П.П. Котляревського, адже, на його думку, «Котляревский как малорусский поэт, имеет большое значение для всего Новороссийского края, и увековечивание его памяти в Одессе, где половина населения малорусская, еще понятно. Есть еще другой малорусский поэт, Шевченко, память которого тоже можно было бы увековечить» [6].

Апогею протистояння колоніального (проросійського) і визвольного (українського) дискурсів сягнуло у 1917-1920 рр., коли демократична революція на певний час нівелювала значення пам'ятників та інших символів російським царям. Наголосимо, - не руками комуністів, що приєдналися до цього процесу вже пізніше, а соціал- і націонал-демократів і лібералів, передусім, представників неросійських народів колишньої імперії (українців, євреїв, поляків, грузинів та ін.). У подіях революції на півдні України як урядовці, публіцисти, просвітники відіграли історики В. Біднов, Д. Яворницький, П. Клепацький. Революційна доба позначилася лавиноподібним зростанням кількості преси, що на своїй шпальтах поширювала визвольний, антиколоніальний погляд на історію України загалом і Південної України, зокрема [3].

У 1920-х роках попередня громадська енергія південноукраїнських істориків була акумульована передусім у діяльності видатного одеського історика М. Слабченка. Попри формальну приналежність до радянської історіографії, фактично М. Слабченко разом з багатьма іншими істориками того часу був частиною державницької української історіографії. Проте, за слушним спостереженням емігрантського історика В. Заїкіна, на відміну від В. Липинського і галичан, що різко поривали з народництвом, М. Слабченко, Д. Дорошенко, Р. Лащенко, В. Пархоменко були позбавлені крайнощів і «займали середню, примирливу позицію між народниками та консерваторами (державниками), але всіх їх як нових істориків єднав інтерес до історії української державності та форм українського державного будівництва, оцінка історичних явищ (зокрема, революційних рухів) з точки зору культури та державності» [4, с. 241-242]. Не менш важливе регіональне значення для подальшого зміцнення української візії історії у південноукраїнському соціокультурному середовищі 1920-х рр. відгравала діяльність інших одеських істориків М. Гордієвського, Музичка, миколаївця М. Лагути, херсонця Гошкевича, дніпропетровців Д. Яворницького, В. Пархоменка.

Важливим у плані демонтажу російського і радянського колоніального дискурсу були часи Другої світової війни, коли похідні групи ОУН активно діяли на всій території Південної України, використовуючи у своїй пропагандистській роботі, зокрема, працю М. Аркаса [8, с. 175; 12, с. 241].

Історичний бекграунд значною мірою розмився у другій половині ХХ ст. Проте не можна говорити, що радянський офіціозний, тобто фактично колоніальний (як колись російсько-імперський офіціозний) дискурс повністю запанував в історіографічному інтелектуальному полі Південної України. Серед південноукраїнських дисидентів (самостійницьку, національну течію дисидентства краще іменувати учасниками українського визвольного руху, які продовжували попередні традиції) були й ті, хто поділяв антиколоніальний, визвольний погляд на історію України. Василь Володимирович Барладяну у 1969-1974 роках завідував кабінетом мистецтвознавства в Одеському державному університеті імені І.І. Мечникова, викладав історію світового й українського мистецтв, класичну європейську літературу, етику й естетику в Одеському інституті інженерів морського флоту. Під псевдонімом Ян Друбала у самвидаві публікувалися його статті з історії національного питання у Російській імперії та СРСР. У 1970-х - 1980х роках був неодноразово репресований, сидів у таборах [9, с. 58-62].

У 1969 р. у Новомосковську Дніпропетровської області каґебісти заарештували 22-річного Миколу Кульчинського, здібного юнака, який писав вірші, цікавився історією України й узагалі національним питанням. У відповідь на такі та подібні дії кілька мешканців Дніпропетровська надіслали до органів влади «Лист творчої молоді Дніпро-петровщини», де, зокрема, наголошували: «Чому ж тоді в Дніпропетровському історичному музеї серед багатьох речей експонується і карета, в якій придворні відомої україножерки імператриці Катерини ІІ супроводжували її скурвлену величність у подорожі остаточно приборканою Україною? Чому стіни музею «прикрашають» численні портрети різної руки вельмож та завойовників катерининської доби, а портретам, скажімо, Івана Сірка чи останнього військового писаря Запорізької Січі, засновника двох найбільших і найкрасивіших парків нашого міста, м'яко кажучи, не знайшлося місця?» [13, с. 87-99].

Не бракувало і парадоксів. Так, єврейський історик Саул Боровой, що світоглядно-культурно примикав до традицій нерадянської історіографії, мав певні ліберальні переконання, був жертвою репресій у рамках антисемітських акцій влади, виступив проти позиції українського київського історика Олени Лугової про колоніальне становище України у складі Російської імперії, хоча і зробив це у коректній манері без жорстких політичних звинувачень [2].

Наприкінці 1980-х - 1990-х років низка південноукраїнських істориків особливо активно включилися у процеси деструкції колоніального російсько-радянського дискурсу в історіографії та історичній пам'яті: одесити А. Бачинський, Г. Гончарук, О. Болдирев, миколаївці В. Шкварець, Ф. Турченко, В. Кіпіані, дніпропетровці М. Ковальський, Ю. Мицик, Г. Швидько.

Сьогодні Південна Україна, вже фактично без Криму, що виключений з південноукраїнських культурних, соціально-економічних і політичних процесів, а відтак і відповідних соцопитувань, залишається місцем гострої боротьби за україноцентричну історичну ідентичність. Це, зокрема, ілюструють авторитетні соціологічні дослідження [5, с. 11]. У регіоні внаслідок непослідовної та млявої політики центральної влади, що проводить згубну в умовах неподоланого постколоніалізму та війни, децентралізацію, що віддає ці проблемні для українського націєтворення території на відкуп місцевим проросійським елітам, залишаються дуже репрезентативними носії українофобської, російськоцентричної ідентичності, що відповідно оцінюють і сприймають історичне минуле, як давнє, так і нещодавнє. У містах Півдня історична пам'ять перебуває переважно в руках російськоцентричних краєзнавців, що мріють про відродження Російської імперії або СРСР, прагнуть до закріплення російськоцентричного, російськомовно-культурно- світоглядного, сприйняття історії південноукраїнського регіону (приклад - почесний громадянин міста Одеси, активіст сумнозвісного Кулікового поля, Олег Губарь («Всемирный клуб одесситов»)). Адепти цих поглядів є членами топонімічних комісій, що дає їм можливість формувати меморіальний ландшафт міст. Представники українського та колоніального дискурсів використовують різну термінологію, що дозволяє досить чітко ідентифікувати їхні позиції. Передусім, йдеться про використання, або ігнорування самого поняття «Південна Україна» у часі та просторі.

Отже, можна виокремити два основних дискурси: колоніальний і антиколоніальний.

Прибічники першого обстоювали відданість до Російської імперії/СРСР, монархії/КПСС, були консерваторами. Прибічники антиколоніалізму шукали у минулому передусім національно-соціальної рівності, боротьби за ці права, підкреслювали колоніальний статус своїх народів. Ці дискурси в основних рисах панують у південноукраїнській історіографії і на сучасному етапі, впливаючи і на більш практичні явища, такі як, наприклад, процес декомунізації. Історичні дискусії, природно, за провідної участі істориків різних суспільно-політичних орієнтацій, передусім, української і проросійської, є одним з найпомітніших сегментів культурного ландшафту Південної України, а «бої за історію» насправді є боротьбою за існування України. Попри спроби абсолютно неупереджену та суспільно незабарвлену історіографію ще ніхто не вигадав. І навряд чи вигадає, що «прирікає» істориків і надалі бути учасниками націєтворчих дискусій-боїв.

Література

постколоніалізм російськоцентричний слов'янський єдність

1. Бондаренко І. Про Гарібальді, борця за волю італійського народу. - Одеса, 1908. - 63 с.

2. Боровой С.Я. До питання про становище України в період капіталізму // Український історичний журнал. - 1967. - № 8. - С. 115-121.

3. Васковський Р.Ю. Джерела до історії Катеринослава доби Другої УНР // Історія торгівлі, податків та мита. - 2013. - № 2. - С. 26-30.

4. Заикин В. Украинская историческая литература последних лет 1919-1923 гг. // На чужой стороне. - Прага, 1925. - С. 236-251.

5. Консолідація українського суспільства: шляхи, виклики, перспективи. Інформаційно-аналітичні матеріали до фахової дискусії 16 грудня 2016 р. - К., 2016. - 100 с.

6. Леонова О.В. Особливості історіографічного процесу в Катеринославі у другій половині ХІХ - на початку ХХ століття // Гуманітарний журнал. - № 3 - 4 (літо-осінь). - Дніпропетровськ, 2010. - С. 89-93.

7. Михайло Слабченко в епістолярній та мемуарній спадщині (1882-1952) / Упор. В. Заруба. - Дніпропетровськ, 2004. - 352 с.

8. На зов Києва. Український націоналізм у ІІ Світовій війні. Зб. Статей, спогадів і документів. - К., 1993. - 540 с. - С. 175.

9. Овсієнко В. Барладяну-Бирладник Василь Володимирович // Міжнародний біографічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Ч. 1. - Харків. - 2006. - 516 с.

10. Одесский листок. - 1903. - 9 ноября.

11. Попова Т.Н. Историография в лицах, проблемах, дисциплинах. Из истории Новороссийского университета. - Одесса, 2007. - 536 с.

12. Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 року. Документи і матеріали / Упор. О. Дзюбан. - Львів-Київ, 2001. - 556 с.

13. Чорновіл В. Твори: У 10-и т. - Т. 3. («Український вісник», 1970-72) / Упоряд. В. Чорновіл. Передм. М. Косів. - К., 2006. - 976 с.

14. Щепкин Е. Игра в бирюльки // Южная мысль. - 1912. - 9 августа.

Размещено на Allbest.ru