(Не)втрачена жіночність: зусилля українок-політв’язнів зі збереження гендерної ідентичності у таборах ГУЛАГу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

(Не)втрачена жіночність: зусилля українок-політв'язнів зі збереження гендерної ідентичності у таборах ГУЛАГу

Оксана Кісь

У 1940-1950-х роках десятки тисяч українських жінок і дівчат були засуджені за політичними звинуваченнями та ув'язнені на тривалі терміни у таборах системи ГУЛАГу. Попри те, що серед невільників ГУЛАГу українці незмінно становили другу за чисельністю етнічну групу (у 1951 р. - близько 20%), а у повоєнні роки частка жінок серед в'язнів стрімко зросла (на початку 1945 р. - близько 30%), невільницький досвід українських жінок-політв'язнів залишається практично невивченим. Доступні нині джерела (як офіційні документи ГУЛАГу - накази, регламенти, звіти, статистичні та демографічні дані, так і особисті свідчення - спогади, мемуари, листи) дозволяють доволі повно реконструювати різні сторони повсякденного життя жінок-політв'язнів [10]. Іноземні дослідники, які досліджували особливості жіночого досвіду ГУЛАГу, аналізували насамперед свідчення росіянок та зосереджували свою увагу в першу чергу на нелюдських умовах утримання і праці невільниць, а також висвітлювали проблеми сексуального насильства над жінками і питання материнства [10]. Водночас повсякденні практики українок-політв'язнів, що сприяли виживанню у нелюдських умовах в'язниць і таборів, залишаються недослідженими. У цій статті буде розглянуто ті прийоми, що їх застосовували українські жінки, щоб зберегти власну гендерну ідентичність від руйнівного впливу табірного режиму. Зокрема, буде показано, яких зусиль докладали жінки, щоб навіть у неволі зберігати певні атрибути жіночності у своєму зовнішньому вигляді: перешивали, шили і оздоблювали одяг, дбали про зачіски тощо.

Одяг як інструмент знеособлення та атрибут жіночності

Репресивна система (втіленням якої був ГУЛАГ) була покликана покарати і перевиховати тих, хто насмілився протистояти радянському режиму. Дієвим інструментом дегуманізації і руйнування особистості в'язня було знеособлення: у таборах невільниць фактично позбавляли їхніх власних імен та прізвищ, наділяючи натомість номерами. Чи не в кожному описі свого невільницького вигляду жінки з відразою згадують про ті номери, що їх примусово нашивали чи надписували на їхньому одязі: “Жалюгідні валянки, ватні полатані штани, на правому коліні казенної роби номер, і на шапці-вушанці. Мій був Л-316. На плечах бушлата вирізаний клаптик і на цій дірі пришитий номер” [19, с. 135]. При цьому жінки усвідомлювали й прямий зв'язок поміж наданням номера і втратою статусу людини для в'язня: “Людини не існувало, був номер, випалений вапном на одязі: на спині, на грудях, внизу на спідниці та на шапці. Чотири номери” [2, с. 144]; “До нас ставилися не як до людей. Ніхто не звертався до нас по імені чи прізвищу, а тільки називали номер” [18, с. 126]; “Ми числились для тої великої жорстокої системи номерами, людей не існувало” [5, с. 72]; “Людини не існувало, був номер, випалений вапном номер на одязі: на спині, на грудях, внизу на спідниці та на шапці” [15, с. 144]. Як і у в'язнів нацистських концентраційних таборів, цей номер вкарбувався якщо не в тіло, то у пам'ять невільниць, переслідуючи їх усе життя: “Нас фотографують, замість прізвища на бушлат змушені пришити номери. Пришиваю шматок білого полотна з великими чорними цифрами - мій номер П-104. Вже на волі, ще довго чула уві сні: “номер П-104 руки за спину”, “номер П-104 шагом марш” [4, с. 43].

Одним із головних завдань радянської репресивної машини було нівелювання індивідуальності в'язнів та перетворення невільників на однорідну сіру людську масу. Позбавлення в'язнів практично усіх особистих речей, і зокрема вилучення будь-яких атрибутів чи маркерів їхніх соціальних ідентичностей (гендерних, національних, класових, релігійних тощо) було частиною цього механізму. Чи не у кожній жіночій історії про перебування в ГУЛАГу знайдемо свідчення того, що жінки усвідомлювали: їхня жіноча ідентичність тут є підваженою чи навіть загроженою - одна за одною вони втрачали те, що маркувало їх як жінок.

Той факт, що у спогадах про арешт, допити, суди і табори жінки вважають за потрібне згадувати зміни у своєму зовнішньому вигляді й практиках одягання, вказує на значущість для них цієї сторони жіночого повсякдення. Знана дисидентка Оксана Мешко, наприклад, описуючи свій перший допит, зазначала: “Розхристана, без гум-держателів усіх деталей жіночого реквізиту, залізних застібок, шпильок до волосся - такою мене привели в супроводі конвоїра в кабінет до слідчого” [13, с. 28]. Надія Суровцова також пригадувала причини свого хвилювання на допиті: “Спочатку я збивалась - і от чому: вдягаючись я спохвату вдягнула різні панчохи, спідниці в ті часи носили куці, і ноги було видно від черевиків до колін. І от мій співбесідник, незважаючи на сивину, дуже часто зупиняв свій погляд на цих нещасних ногах, і мені здавалось, на різних панчохах.

І це мені жахливо заважало. Я надто ще недавно відірвалась від життя і почувала себе ще жінкою” [21, с. 216].

Жінки твердо засвоїли гендерні норми культури, в якій до зовнішнього вигляду жінки завжди є підвищена увага і вимоги, тож неможливість належно виглядати викликала у них дискомфорт та зніяковіння. Фактично момент позбавлення їх звичних атрибутів жіночого вбрання позначав для жінок той переломний момент, відколи їхнє життя змінилося назавжди, коли система почала свою методичну роботу з позбавлення/стирання їхньої тендерної ідентичності. Вони з сумом згадують про те, як крок за кроком втрачали ознаки жіночності та описують свої відчайдушні зусилля, спрямовані за збереження бодай якихось атрибутів, які позначали їх як жінок і дозволяли почуватися жінками.

Навіть у в'язницях жінки намагалися залишатися жінками у тому, що стосувалося зовнішнього вигляду. Зберегти основні атрибути жіночності було надскладним завданням, якщо зважити на умови утримання в'язнів. Одним з маркерів жіночності було волосся/зачіска. І хоча згадки про нього трапляються не дуже часто, однак його значення не варто применшувати. Жінки згадують, що перебуваючи у в'язниці під час слідства, розчісували та заплітали коси одна одній, робили зачіски перед судом. Анна Карванська-Байляк у своїх мемуарах писала: “Ми відповідно підготовилися, причепурилися, зробили гарні зачіски (...) Жіноча природа все ж таки спонукала нас подбати про зовнішність. Хотіли виглядати якнайкраще, якнайсимпатичніше. Понакручували волосся, у супутниць недолі позичили дещо з одягу” [9, c. 120, 198].

У спогадах про перебування у таборах жінки рідко звертаються до теми свого волосся і зачісок. Утім, з огляду на хронічну нестачу миючих засобів та критичний стан гігієни в'язнів (відвідування лазні було передбачене лише 2-3 рази на місяць), нескладно уявити, наскільки проблематичним ставав догляд за волоссям у таких умовах. До того ж в умовах хронічного недоїдання і навіть голоду серед в'язнів, що спричиняли їхнє фізичне виснаження, жінкам вкрай непросто було зберегти свої коси. У такому контексті особливо вражають світлини жінок- політв'язнів, зроблені у середині 1950-х років (в контексті пом'якшення табірного режиму чи одразу після звільнення), на яких чи не всі невільниці постають із складними зачісками і загалом мають доволі жіночний вигляд.

Проте чи не найбільш болісним було для жінок позбавлення їх особистого одягу в обмін на тюремну уніформу: її чорно-сірий колір, безформність крою, жорсткість тканин, невідповідність розміру перетворювали жінок на однорідну юрбу безстатевих постатей. Найчастіше одяг, який видавали невільницям, був далеко не новим, часто геть не відповідав суворим природно-кліматичним умовам. Марія Макогон згадувала про табір на Колимі: “Уніформа”, яку нам видали у таборі, складалася з полотняних спідниці та блузки чорного кольору, ватяних штанів, тілогрійки, бушлата, шапки-вушанки і валянків, підшитих гумою з автомобільних скатів. Валянки були важкі, часто не того розміру, в них важко було ходити, вони деформували ноги (...) Навесну стало ще гірше. Валянки в нас забрали, а видали черевики, старі, латані-перелатані (...) з черевиків через дірки били фонтанчики води” [15, c. 133-134]. Анастасія Закидальська описала одяг, який отримала, прибувши до табору: “Нам видають зеківське обмундирування: шапку-вушанку, великі полатані рукавиці, чорну з мішковини сукенку, бушлат, ватяні штани, онучі, більші на кілька розмірів валянки, все старе, вживане, брудне” [4, c. 43].

У такому одязі в невільницях годі було розпізнати жінок: “В шинелях простріляних і шапках-вушанках та галіфе ми були подібні на опудала, щоб ворон страшити, а не на дівчат”, - описує свій вигляд під час етапу до Воркути Віра Корпан. “На нас чоловіча одежа, черевики більшого, ніж потрібно, розміру...” [16, с. 96]. Віра Дрозд, описуючи свій вигляд, прямо каже: “Я не була дівчина - я була ворона чорна. Чорна шапка, чорне лице від вітру, від морозу, чорний бушлат, номер на спині...” [8]. Вочевидь, одяг, який отримували жінки в таборах, аж ніяк не добирали за розміром і статурою невільниць, що створювало додаткові проблеми: “Нам видали зимову одежу (...) Почали ми одягатися, і все не по розміру, то мале, то велике. Обмінювалися між собою, що кому більше підходило. Штани ватні грубі, незручно ходити” [16, с. 58].

Багатьом пощастило ще менше: чимало невільниць пригадують, що змушені були носити речі, вочевидь зняті з убитих чи поранених червоноармійців: “Нас обмундирували в брудні, рвані військові бушлати і тілогрійки, зі слідами від куль і плямами крові, в такі ж брудні ватяні штани, шапки-вушанки, а на ноги видали великі “чуні”, зроблені з рукавів тілогрійок, і “калоші” - з кусків автомобільних шин, скріплені кусками дроту”, - писала Галина Коханська [11, с. 242]. Марія Танасійчук повідомляла: “Одягали в недоноски з фронту. На військовій одежі були дірки від куль та осколків, засохла кров (...) “На нас страшно було дивитися” [2, с. 209]. Те саме розповідала й Текля Довгошия: “Через два дні дали нам одяг - все було старе, напевне, з фронтовиків, бо було ще навіть з кров'ю” [18, с. 125].

Надійність офіційної статистичної інформації про рівень забезпечення невільників предметами одягу відповідно до сезону, клімату та видів виконуваних робіт вкрай сумнівна, оскільки, як визнавало само керівництво ГУЛАГу, адміністрації таборів надавали суперечливі й неповні дані про стан справ у відповідних підрозділах [7, с. 243-244]. Загалом, у таборах відчувався постійний брак одягу та взуття, про що свідчать як офіційні документи [12], так і численні спогади колишніх політв'язнів. Зокрема, у 1948 р. коштів, призначених на матеріальне забезпечення ув'язнених, було виділено стільки, що вони покрили лише 32,5% їхніх реальних потреб в одязі та білизні та 44% потреб у взутті [6, с. 239]. Через це добротний теплий одяг та міцне взуття були великою цінністю, якою могли похвалитися хіба що в'язні, які посідали верхні щаблі у таборовій ієрархії (так звані “придурки” переважно з числа кримінальних злочинців). Типовим для ув'язнених ґатунком взуття були так звані “чуні”. Анастасія Закидальська писала у своїх спогадах: “Комісія дала мені ватяні “чуні” та з грубої гуми (здається, з коліс від машини) так звані “корди”, які треба було одіти поверх чунів, щоб вони не промокали. Ще й досі згадую, як добре, що вкрали у мене чоботи, а то б ноги були відморожені обов'язково, тому що мої чоботи не були розраховані на такі морози (...) Тепер ходила в чунях і жартували з мене, що виглядаю як куропатка” [4, с. 29, 35].

Практично усі колишні невільниці незмінно наголошують на двох особливостях невільницького одягу - його безбарвності і однаковості (чорно-сірий, однотипний) та наявності великого номера в'язня (нашитого чи написаного фарбою на спині та інших видних місцях): “Одягнені в однакові чорні бавовняні суконки з великим білими, витравленими хлорним вапном, номерами на плечах. Чорні панчохи і величезні - 42 номер - кирзові чоботи, бушлати- куфайки з такими ж білими номерами” [15, с. 124]. Система ідентифікації в'язнів за номерами була настільки дошкульною для невільниць, що інколи вони готові були терпіти покарання та обмеження, але все ж відмовлялися їх носити: “Старший лейтенант Подуст оголосила, що вона не спиниться ні перед чим, аби змусити нас їх носити. - Згадувала Раїса Руденко. - І своєї обіцянки дотрималась. Цілий рік вона позбавляла нас абсолютно всього: побачень, посилок, отоварок, найактивніших відправляла до ШІЗО [штрафний ізолятор]” [17, с. 5]. Поза сумнівом, уніформа та номери слугували тій самій меті, що й уся система ГУЛАГу - позбавлення особи її індивідуальності, руйнування і нівелювання особистості. Окремі чудом збережені зразки табірного одягу, що їх деякі в'язні привели з собою на батьківщину після звільнення і згодом передали до місцевих музеїв, дозволяють скласти уявлення про типовий зовнішній вигляд невільниць.6 Таке знеособлення, однотипність, безбарвність, безформність, невиразність одягу величезної кількості жінок створювали враження їхньої соціальної гомогенізації. Оксана Мешко дуже точно передає це відчуття у своїх спогадах: “Зона (...) не вкладається в жодне існуюче поняття цивілізованого суспільства, таке як наприклад поселення, громада, комуна, колектив, група, родина тощо. Це своєрідна масова людська одиниця жіночої статі (...) Ми попри все лишалися людьми жіночої статі” [13, c. 41].

Невільниці відчували справжню радість і полегшення, коли мали нагоду не носити казенний одяг, до якого відчували відразу. У своєму таборовому щоденнику Ольга Мацелюх описує такий випадок взимку 1952 р. та свої почуття з цього приводу: “Пробудили мене радісні оклики, що сьогодні вихідний день. (...) Відпочити - це не лише не працювати фізично, а це далеко більше означає. По-перше, не одягати того важкого ватованого вбрання, бо крім трикотової футболки і штанів, суконки казенної та власного светера, якого нам дозволено носити взимку, треба вбирати ще поверх ватовані штани, фуфайку, а зверху - бушлат; на голову фланелеву хустку, зроблену з онуч до валянок, шапку-вушанку, а поверх ще велику теплу домашню хустку. У такому вбранні важко зробити кожний найменший рух” [15, с. 181].

Міліца Стефанська, невільниця Карлагу, у своїх спогадах описує відчуття щастя в той день, коли вона отримала посилку з дому із цивільним одягом (сукнями, спідницями і чобітками) та дозвіл його носити: вбрана як вільна жінка, вона відчувала, що її життя у таборі стало значно кращим [21, с. 32].

Наскільки велике символічне значення мав для невільниць їхній звичайний цивільний жіночий одяг, що зберігся ще з часів до арешту, можемо зрозуміти з пронизливого спогаду Анни Гошко-Кіт. Жінка описує справжній ритуал зустрічі з минулим, коли раз на рік невільницям дозволяли дістати і провітрити свої особисті речі, які відібрали у них по прибутті до табору та зберігали у недоступній для них коморі.

“Вранці наша бригада встала в чергу і з биттям серця очікувала, щоб скоріше дістати до рук свій мішок, ті наймиліші речі, які нагадували про минуле (...) Тремтячими руками кожна з нас витягала ту суконку, в якій прощалася з волею (...) Сусідка тримає в руках мешти на високому обцасі, такі маленькі, аж - на диво - смішні. Висить зімнена рожева дівоча суконка. Я глянула на жінку, власницю тої суконки, а вона сива, жовта, стара... “Скільки років вам тоді було?” показую на суконку. - “Двадцять. А сьогодні понад тридцять” (...) Висить на шнурі смішний зім'ятий капелюшок колись, мабуть, елегантної дами. А вона, власниця того капелюшка, в чорному одязі сидить, наче грудка чорної землі, дивиться і не бачить нічого...” [3, с. 108-109].

Підтримання жіночності: ремонт, декорування і пошиття одягу

Навіть тоді, коли жінкам вдавалося зберегти цивільний одяг (у тих таборах, де до певного часу в'язнична уніформа не була обов'язковою або її бракувало), то він фактично протягом доволі короткого часу зношувався та потребував ремонту. У в'язницях, де в'язням було заборонено мати при собі голки, жінки виготовляли їх з риб'ячих кісток та інших підручних матеріалів. Необхідні для шиття та ремонту одягу нитки обережно висмикували з ганчір'я [15, с. 119]. Під час етапування невільниць, на пересилках їх також періодично обшукували, щоб виявити і вилучити заборонені речі: “Процедура трусу не тільки зневажлива сама по собі, але й обтяжлива. Викидаєш, витрушуєш усе на підлогу, всі свої убогі пожитки, по них топчеться перебирає наглядач, перемацує, а ти потім знов укладаєш в мішок, ув'язуєш вдруге, чи втретє, чи вдесяте. Шукають ножа, голку, дзеркальце” [13, с. 37]. Тож звичайна сталева голка була справжнім скарбом у неволі.

У таборах відповідальність за дрібний ремонт одягу покладали на самих невільниць. У “Правилах внутрішнього розпорядку для ув'язнених в таборах і колоніях ГУЛАГ” (які набули чинності 16 травня 1954 р.) у переліку прав і обов'язків в'язнів, серед іншого, було вказано, що вони мають “особисто здійснювати дрібний ремонт одягу і білизни” [7, с. 263]. Трохи раніше (8 березня 1945 р.) начальникам таборів та колоній ГУЛАГу було розіслано вказівки щодо впорядкування житлово-побутових умов утримання в'язнів, де, серед іншого, передбачалося “видавати днювальним бараків необхідну кількість клаптиків, голок та ниток для здійснення в'язнями ремонту одягу та постільної білизни [7, с. 259]. Однак на практиці потреба в одязі та його ремонті практично повсюдно перевищувала доступні для цього ресурси.

Ув'язнені жінки не отримували суто жіночих елементів білизни. Оксана Мешко згадує: “Усе жіноцтво (...) звільнилися зовсім від обтяжливих деталей жіночого туалету - бюстгалтерів. Про них кожна дбала самотужки, бо не були передбачені куцим переліком “обмундирования казенного образца”, затвердженого ГУЛАГом” [13, с. 40]. Спідню білизну невільниці виготовляли самі з підручних матеріалів. Анна Карванська-Байляк згадує свою подругу, яка “шила кожній з нас не що інше, як ліфчики, себто бюстоноші. Потреби в жіночому секторі тюрми були великі, а Анна виявилася в цьому ремеслі справжньою мисткинею” [9, с. 267]. Оскільки на практиці жінки не отримували жодних матеріалів для виготовлення цього необхідного елементу жіночої білизни, то жінкам доводилося покладатися на власну винахідливість та прагматизм. Надія Суровцева розповідає про кмітливість жінок, які скористались доступом до текстильного ганчір'я, призначеного для латання мішків, щоб поповнити свій гардероб і брак предметів побуту:

“Це дрантя було одним з істотних мотивів, що змушувало йти працювати (...) Голі, обірвані ми з захватом накинулися на латковий фонд. Грубе брудне ганчір'я, якого раніше ніхто з нас не підняв би на дорозі, як воно виручало нас у ту тяжку пору! Шмаття сортувалося, по-братськи розподілялося, пралося, вибілювалось, кроїлося ножем, що був у нас для різання латок, і перетворювалось на всі мислимі і немислимі “предмети побуту”. Простирадла, наволочки, рушники, серветочки, сукні, прекрасно вишиті насмиканими з майок різнобарвними нитками. Навіть ліфчики примудрялися шити” [21, c. 277].

Прагнення зберегти бодай основні маркери жіночності змушувало жінок чимало часу, сил та винахідливості докладати для того, щоб перетворити табірне лахміття на те, що бодай віддалено нагадувало жіночий одяг. Ганна Позняк згадує: “Прийшла весна, ми скинули свої шинелі. Зі штанів ми почали шити спіднички, а з гімнастьорок - блузочки, і знову стали дівчатами. Тільки черевики не дуже підходили до такого костюма” [16, с. 45]. В іншому випадку, коли обікрали Анастасію Закидальську, інші жінки негайно подбали про одяг для неї: “Старша пані швиденько розпорола свої ще нові ватяні штани, і майстерно шиє з верхнього покриття штанів спідничку, а з підкладки - блузочку. Я вже одягнена, нема слів передати мою вдячність” [4, с. 40]. Дарина Масюк-Полюга звертає особливу увагу на вміння українських жінок зберегти жіночний вигляд: “Треба сказати, що українки відрізнялись від дівчат інших національностей. Ми зуміли пристосуватись і навіть цьому страшному одягу надати кращого вигляду. Щоправда, невдовзі наші спини прикрасив і особистий номер. Я числилась № О-012, зберігаю його й досі” [14, с. 161].

Галина Коханська, яка у кращий період свого ув'язнення працювала на таборовій кухні, згадувала: “Мій гардероб був більше, ніж скромний (...) у мене була лише одна гранатова спідничка, яку мені подарувала на пересилці Дарка Федора, і дві блузочки від дівчат з КПУ. [Мені порадили] обміняти свій хліб, цукор і талони на щось з одягу (...) Мені було дуже соромно міняти у дівчат хліб і цукор на речі, які вони з голоду змушені були віддавати (...) Так я виміняла ще одну спідничку і дві блузки. Із [старого] в'язаного костюма дівчата зв'язали мені светер, а бязеві портянки, що нам видавали, відбілили в хлорці та пошили мені блузочку” [11, с. 255]. Багато жінок з особливим трепетом пишуть про одинокі речі, які їм вдавалося правдами і неправдами зберегти та пронести через табори. Часом така річ ставала рятівною, коли жінка опинялася в скрутній ситуації - її можна було виміняти на послугу, дрібний привілей, прихильність впливових осіб тощо. “Маючи ще дещо з домашнього одягу, я виміняла його на кухні на хліб і сало з “морзвіра”, тобто моржа. Сало це було не особливо смачним, тхнуло рибою, смалець з нього не застигав (...) Це було зовсім не смачно, зате поживно (...) Смальцем з моржа я трохи підкріпила своє здоров'я, адже так хотілося жити, повернутися до рідного краю” [15, с. 134]. Цей спогад, як і інші подібні, засвідчує, що одяг у таборах мав не лише номінальну цінність, але й - виміняний на хліб чи інші продукти - міг допомогти жінці вижити, врятувати її від голоду.

На початку 1950-х рр. відбулося певне пом'якшення таборового режиму і невільниці отримали змогу (напів)легально купувати тканини та шити собі одяг: “Купила білого в темно-синю смужку штапелю на блузку і ґранатового рипсу на сарафан. Люба пошила гарно. Зверху я нашила номер, але вдягати боялась.” [11, с. 306]. В останні місяці перед звільненням (особливо в середині 1950-х рр.) жінки і дівчата з особливим ентузіазмом бралися за розширення і покращення свого гардеробу. “Вони готувалися до виходу на волю - в вільний час собі шили, вишивали, в'язали, робили різні гарні речі майже з нічого, з кусочків матерії та марлі” [16, с. 95].

Про потребу зберігати жіночність навіть у нелюдських умовах табору свідчить і те захоплення, з яким в'язні пригадують своїх посестер, яким дивом вдавалося підтримувати елегантність. Саме так Анна Гошко-Кіт згадує про Наталію Барвінську в таборі у Мордовії: “У нашому бараці була старенька пані Барвінська, дружина композитора Барвінського. Маленька, згорблена, сива, одягнена так, як і ми всі. Але і тюремній одежі вона вміла надати якоїсь “елегантності”, зав'язуючи кокардою на шию м'який ясний шалик. Попав їй великий вибляклий жовтий бушлат третього строку, то значить, що двоє попередників уже носили той бушлат” [15, с. 124]. Виснажені важкою працею, голодом і холодом, українки-невільниці у Воркуті все ж дбали про свою зовнішність: “В неділю старалися усі причепуритись. Спочатку нам вільно було носити тільки таборовий одяг, але кожна старалася причесатись краще, припрасувати пом'яте вбрання. Коли ж уже можна було нам одягатись у своє - о, тоді вже неділю витягали найкраще” [22, с. 6]. Марія Тесля-Павлик пригадувала свій час у слідчій в'язниці: “Найчастіше вишивали комірці, тобто білий комірець вишитий вузеньким узором. Коли ми виходили на прогулянку, припинали його до тюремного одягу, підкреслюючи цим свою акуратність і те, що ми українки” [2, с. 137]. Ольга Адамова-Сліозберг також пригадує жінку, яка “щоранку заклопотано прала, сушила та пришивала до блюзки білий комірець” [1, с. 8-9].

Однією зі звичних повсякденних практик жіночності є уживання парфумерних засобів. Вочевидь, у в'язницях і таборах такого права чи можливості жінки не мали: спиртові розчини були суворо заборонені у неволі. Тим більше показовим є епізод зі спогадів Галини Коханської, де вона із вдячністю розповідає, як прихильний до неї охоронець потайки повернув їй вилучений з посилки одеколон [11, с. 271-272, 266]. Надія Суровцова, яка провела чимало годин в одиночній камері в'язниці і виборола собі право за свої мізерні кошти купувати одеколон у тюремній крамничці, пояснює те особливе значення, якого набули парфуми: “В тюрмі таки дуже прикро од специфічного запаху парашної карболки. Так хотілося, щоб хоч у камері позбутися його! Але тут начальник був безсилий. Одеколон - алкоголь. Я образилася на нього і написала в Москву. У СПО дозволили, і з тих пір начальник, на мою приємність, дозволяв мені купувати одеколон. Я відмовляла собі в необхіднішому, коли стало прикро з грішми, але найдовше я тратила на одеколон. Асоціації запахів були в мене найсильнішими (...) і безжальні грубі стіни відступали перед ароматами волі. Всі ці дрібниці були б смішні, якби вони не допомагали жити” [21, с. 244-245]. Парфумерні аромати, як і інші атрибути традиційної жіночності, дозволяли жінкам пригадувати, хто вони є і до якого світу належать, зберігати тонку нитку зв'язку з суспільством, з якого їх було вилучено, і не втратити життєвих орієнтирів.

Репресивна машина ГУЛАГу була спрямована на нівелювання особистості засуджених, руйнування їхніх соціальних ідентичностей (національних, класових, релігійних, гендерних та ін.). Одним із дієвих механізмів розмивання гендерної ідентичності жінок-політв'язнів було позбавлення їх будь-яких звичних атрибутів і маркерів жіночності (зокрема, одягу, волосся, аксесуарів, тощо). Однак у нелюдських умовах таборів та в'язниць жінки докладали зусиль та демонстрували чималу винахідливість, щоб навіть у неволі зберігати певні прикмети жіночності у своєму зовнішньому вигляді: перешивали, ремонтували, шили і оздоблювали одяг, дбали про зачіски тощо. Важливо те, що усе це жінки робили не для того, аби бути привабливими для чоловіків (спілкування з якими було вкрай обмежене). Підтримання жіночого вигляду слугувало іншій меті: це було одним з елементів того знайомого “нормального” трибу життя, яке вони втратили, ще однією точкою опори, яка дозволяла жінкам пам'ятати, хто вони, щоб не розчинитися у дегуманізуючому плавильному котлі ГУЛАГу. Тому ці практики підтримання нормативної фемінності слід розуміти як пасивний (ненасильницький) спротив тоталітарному режимові.

Література

гендерний ідентичність жінка

1. Адамова-Слиозберг О. Путь / Ольга Адамова-Слиозберг. - M.: 1993. - C. 8-9.

2. В намисті з колючого дроту. Спогади жінок, в'язнів ГУЛАГу, учасниць норильського повстання 1953 року / упоряд. Кривуцький І. та ін. -- Львів: Манускрипт, 2009. -- 276 с.

3. Гошко-Кіт А. Жертви за незалежність / Анна Гошко-Кіт. -- Львів: НВФ “Українські технології”, 2009. -- 324 с.

4. Закидальська А. Інтинські сніговії [Текст]: докум. повість, публіц. / Анастасія Закидальська. -- Луцьк: ПП Іванюк В.П., 2014. -- 244 с.

5. Заячківська-Михальчук Г. Заручниця імперії (спогади політв'язня) / Ганна Заячківська- Михальчук. -- Львів: ПП Сорока, 2009. -- 204 с.

6. Иванова Г.М. ГУЛАГ: государство в государстве / Г.М. Иванова // Советское общество: возникновение: развитие: исторический финал / Под общей ред. Ю.Н. Афанасьева. - Т. 2. - Москва: РГУ, 1997. - C. 209-272.

7. История сталинского ГУЛАГа. Конец 1920-х - первая половина 1950-х годов: Собр. док. в 7-ми томах. - Т. 4. - Население ГУЛАГа: численность и условия содержания / Отв. ред И.В. Безбородов, В.М. Хрусталев. - М.: РОССПЭН, 2004. - 624 с.

8. Інтерв'ю з Вірою Дрозд, 1929 р.н. - Відеоархів Музею “територія терору” [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://territoryterror.org.ua/uk/archive/video-archive/video/?vd_movieid=365.

9. Карванська-Байляк А. Во ім'я Твоє (Мережане життям) / Анна Карванська-Байляк. -- Варшава: Видавництво “Український Архів”, 2000. -- 440 с.

10. Кісь О. Жіночий досвід ГУЛАГу: стан досліджень та джерельні ресурси в українському контексті / Оксана Кісь // Український історичний журнал. -- 2016. -- № 3. -- С. 125--138.

11. Коханська Г. З Україною в серці: спогади / Галина Коханська // Літопис УПА. -- Т. 9. -- Львів; Торонто: Літопис УПА, 2008. -- 402 с.

12. Лагерная повседневность. Условия существования заключенных на объектах электроэнергетики // Заключенные на стройках коммунизма. ГУЛАГ и объекты энергетики СССР. Собрание документов и фотографий. -- M.: РОССПЭН, 2008. - C. 279-373.

13. Мешко О. Не відступлюся!: До 100-річчя Оксани Яківни Мешко / Оксана Мешко / Харківська правозахисна група; Упоряд. В.В. Овсієнко, О.Ф. Сергієнко. -- Харків: Права людини, 2005. -- 344 с.

14. Непохитні: Зб. спогадів / ред. Б. Гордасевич; упор. С. Волощак. - Львів: Рідна школа, 2005. - 180 с.

15. Нескорена Берегиня: Жертви московсько-комуністичного терору ХХ століття / Світова федерація українських жіночих організацій (СФУЖО) / упоряд. Б.О. Гордасевич; ред. Г.Л. Гордасевич, Ю. Зайцев. -- Торонто; Львів: Піраміда, 2002. -- 280 с.

16. Позняк (Скрипюк) Г. Мені було 19: Автобіографічна розповідь / Ганна Позняк (Скрипюк). -- Київ: Видвничий Дім “Києво-Могилянська Академія”, 2001. -- 124 с.

17. Руденко Р. Згадуючи пережите / Раїса Руденко // Наше життя - Our Life. - 1988. - № 2. - С. 3-6.

18. Савка Б. “А смерть їх безсмертям зустріла”. Нариси, спогади, документи про участь жіноцтва трьох районів Тернопілля... в національно-визвольній боротьбі ОУН--УПА / Богдан Савка. -- Тернопіль: Джура, 2003. -- 332 с.

19. Слободян-Ковалюк О. За Україну! За її волю! / Олександра Слободян-Ковалюк. - Коломия: Вік, 2010. - 144 с.

20. Стефанская М. Черное и белое / М. Стефанская. - М.: Суздалев, 1994. - 71 с.

21. Суровцова Н. Спогади / Надія Суровцова. -- Київ: Вид-во ім. Олени Теліги, 1996. -- 431 с.

Размещено на Allbest.ru