Українсько-грузинські дипломатичні взаємини за часів УНР і ГДР (грудень 1918 р. – листопад 1921 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українсько-грузинські дипломатичні взаємини за часів Української Народної Республіки та Грузинської Демократичної Республіки (грудень 1918 р. - листопад 1921 р.)

Українсько-грузинські міждержавні взаємини у XX ст. почали офіційно налагоджуватися у грудні 1917 р., коли І. Лордкіпанідзе, депутат Всеросійських Установчих зборів, що перебував в Одесі, був уповноважений Національною Радою Грузії виконувати обов'язки військового комісара при уряді УНР. Невдовзі, у січні 1918 р., І. Лордкіпанідзе (у зв'язку з від'їздом до Петрограда) передав свої повноваження Д. Вачейшвілі [11].

26 травня (8 червня) 1918 р. «Актом незалежності» було проголошено про утворення Грузинської Демократичної Республіки. В «Акті незалежностіГрузії», що був ухвалений Національною Радою, проголошувалося, зокрема, що «Грузинська Демократична Республіка бажає зав'язати добросусідські відносини з усіма членами міжнародної спільноти».

На той час у Києві влада вже не перебувала в руках Центральної Ради, а була захоплена внаслідок державного перевороту (не без сприяння німецького окупаційного командування) генералом П. Скоропадським, якого було проголошено гетьманом Української Держави. У серпні 1918 р. з Тифлісу до Києва вирушила грузинська дипломатична місія на чолі з членом Національної Ради ГДР, юристом за освітою В.В. Тевзая. Місія мала за мету встановити дипломатичні, торговельно - економічні та культурні взаємини із Українською Державою. На початку вересня 1918 р., після ґрунтовних, проте порівняно нетривалих перемовин із представниками українського уряду, у столиці Української Держави було офіційно відкрито й розпочало працю дипломатичне представництво Грузії. Структура і штати посольства Грузії в Україні визначилися таким чином: перший і другий секретарі, консульський відділ, військовий аташе з помічником, економічний відділ, прес-бюро. До адміністративно-технічного персоналу належали: комендант будівлі, друкарки, перекладачі, водій автомобіля, кур'єри, допоміжні робітники (загалом - 20 осіб). Посольство містилося у м. Києві на вулиці Караваєвській, 9 (нині - вул. Л. Толстого).

У вересні 1918 р. було відкрито й Ґенеральне консульство Грузії в Україні в Одесі та Консульство у Харкові² на чолі з К. Цагарелі. Офіційно ж заснуванням Ґенерального консульства Грузії в Одесі вважається 11 вересня 1918 р., проте широку діяльність свою воно розгорнуло лише від жовтня 1918 року [6; 13; 16]. Ґенеральне консульство в Одесі розташовувалося спочатку на етапному грузинському пункті на вул. Польській, 3, а з листопада 1918 р. - на вул. Гоголя, 15, з лютого ж по вересень 1919-го (вже за УНР) - на вул. Садовій, 4. Виконувачем обов'язків ґенерального консула було тимчасово призначено і затверджено урядом Грузинської Республіки присяжного повіреного О. І. Ушверідзе (був обраний головою консульської колегії дипломатів усіх країн, акредитованих в Одесі). Працівниками Ґенконсульства були також В. Жоржоліані та Л. Муджирі, який іноді виконував обов'язки ґенконсула; першим секретарем був Г. Меферт.

На практиці ж, власне, в Одесі грузинське Ґенеральне консульство з метою захисту прав своїх громадян започаткувало, перш за все, їх реєстрацію (безпосередньо у приміщенні Ґенконсульства на вул. Польській, 3), а також сприяло самоорганізації грузинської спільноти Одещини, зокрема через проведення, після затвердження статуту, перших зборів національної громади міста у листопаді 1918 р. (тоді вже - на вул. Гоголя, 15).

2 липня 1918 р. гетьманом П. Скоропадським було затверджено ухвалений Радою міністрів Закон «Про заклад Ґенеральних Консульств і Консульських Агентств по-закордоном» [19], а відповідною урядовою Постановою «на утримання

Ґенеральних Консулів і Консульських Агєнтів Української Держави по за межами України на територій бувшої Російської Імперій, згідно з штатами, які затверджені 4 липня 1918 року» було асигновано 321 тис. 255 карбованців [20]. А вже 20 липня 1918 р. своїм наказом гетьман затвердив консульським агентом 1-го розряду в Тифлісі Олексія Кулінського [46, арк. 114; 47, арк. 143].

15 серпня наказом Міністерства закордонних справ «Про заснування нових консульських агентств» управляючий МЗС Д. Дорошенко, по згоді з міністрами торгу і промисловості та фінансів, наказав заснувати консульські представництва Української Держави (номінально з 4 липня) І розряду у 10 містах (в тому числі у Тифлісі й Батумі) та II розряду у 20 містах колишньої Російської імперії [21]. Проте практичного відкриття вищезгаданих консульських представництв влітку 1918 р. насправді не відбулося. їхня діяльність, штати і фінансування почали закладатися лише з 1 вересня 1918 р., а відповідний Закон «Про утворення нових консульських установ Української Держави та асигнування 832.766 карб. на їх утримання» був затверджений гетьманом П. Скоропадським тільки 6 листопада 1918 р. (при цьому скасовувався попередній закон від 4 липня 1918 р.). Отже, підпунктом 17-м пункту 3-го закону від 6 листопада було визначено утворити 25 консульських установ Української Держави, зокрема, «на Кавказі - Ґене - ральне консульство в Тифлісі та віце-консульства в Баку, Єревані та Батум-Поті» [22].

Український же дипломатичний десант прибув на Кавказ вже під «завісу» Гетьманату і за постання «другої» УНР у складі лише двох осіб - голови Івана Ігнатовича Красковського та урядовця графа Михайла Бенедиктовича Тишкевича. Вже на місці до складу місії було прийнято урядовця О. Євтухо - ва [31, с. 125].

Проте не можна сказати, що увесь цей час у закавказькому регіоні Українська Держава та її громадяни не мали свого представника. Українські інтереси в Тифлісі представляв Закавказький український комісар Григорій Хименко, а в Єревані - уповноважений ним 22 травня 1918 р. голова Ради єреванського товариства «Просвіта» Володи - мир Гірченко [51, арк. 29]. Зауважу також і на тому, що у Грузії поважну ролю відігравала Українська Рада, що за допомогою українського представництва видавала власну газету (редактор С. Чалий), у якій широко висвітлювалися питання взаємовідносин двох народів, щоденне життя українців у Грузії, публікувалася інформація з України тощо. Взагалі ж, як свідчив український посол у Туреччині О. Лотоцький, тоді на Кавказі було багато українського елементу - по великих містах (Тифліс, Батум, Сухум, Баку) і цілі колонії - в колишніх Тифліській губернії, в Сухумській окрузі й особливо в Мугані (біля Азербайджану), що навіть мала назву третьої України. Тут оселилися «здебільшого українські сектанти - народ досить культурний і працьовитий, оселений на родючій землі, в обставинах погідного клімату, він дійшов до доброї заможности, сіяв здебільшого хліб та бавовняник» [31, с. 125].

За час нетривалого існування Української Держави у формі гетьманату П. Скоропадського обома сторонами було підготовлено й в підсумкові укладено низку міждержавних (українсько-грузинських) договорів як політичного, так і фінансово-економічного характеру. 5 грудня 1918 р. Українська Держава встановила офіційні дипломатичні відносини з Грузинською Демократичною Республікою. При посольстві було започатковано Економічну раду, що займалася питаннями впорядкування товарообігу між країнами.

Того ж дня, 5 грудня 1918 р., було укладено широкий двосторонній договір між УД та ГДР, що складався із 22 статей та 6 розділів, зокрема: про загальні права громадян обох сторін; про консульські зносини; про торгівлю; про мореплавання; про транзит, про спеціальні конвенції, змішану комісію і термін договору. Документ підписали представник Грузинської Демократичної Республіки В.В. Тевзая та товариш міністра торгу і промисловості Української Держави С.В. Бородаєвський [23, с.ХХХУ-ХХХУІП]. 7 грудня 1918 р. сторони також підписали Договір «Про товарообмін між Україною та Грузією», що врегульовував торговельно-економічні взаємини двох держав, а також міжурядову Угоду про міжбанківські переказові операції, що упорядковувала взаємовідносини між грузинськими банками у Тифлісі (Тбілісі), Кутаїсі, Батумі, Поті, Сухумі у Грузії та українськими у Києві, Харкові, Одесі й Катеринославі.

Після поразки Німеччини в Першій світовій війні її війська були виведені з території Грузії, а за умовами Мудроського перемир'я від ЗО жовтня 1918 р. - й збройні сили Туреччини. Від грудня 1918 р. на території Грузії перебували англійські війська. В Україні ж 14 грудня 1918 р. було повалено гетьманат П. Скоропадського й до влади у Києві прийшла Директорія Української Народної Республіки.

Керівництво УНР, так само як і уряд гетьмана, був зацікавлений у фінансово-економічній співпраці із Грузією [10]. Так, наприклад, 23 грудня 1918 р. урядом розглядалося питання про придбання у Грузії вовни в обмін на борошно [44, арк. 6 зв. - 7], а 10 січня 1919 р., Радою народних міністрів УНР було ухвалено надати безвідсоткову позичку уповноваженому представникові Грузинської Республіки в Україні. Сума складала 500 тисяч (100 тис. карбованцями і 400 тис. т. зв. «кєрєн - ками»), а її термін визначався у 3 місяці [17, с. 170].

26 січня 1919 р. І. Красковського було призначено головою Української дипломатичної місії УНР на Кавказі (у Тифлісі). Він досить успішно увійшов у добрі стосунки з урядом Грузії, зав'язав приязні відносини з дипломатичними представниками Вірменії та Азербайджану, нав'язав контакти з місцевими підприємцями тощо. У голови української дипломатичної місії в Грузії найкращі відносини серед представників Антанти зав'язалися з американцями, але й англійський генерал Біч теж уважливо поставився до української місії (зокрема на прийомі у І. Красковського він живо цікавився військовим становищем України та особою С. Петлюри). Було налагоджено зносини з французами та італійцями, як і з поляками (допоки не погіршилися стосунки в Галичині) [31, с. 125].

2 лютого 1919 р. Директорія постановила «доручити голові української місії у Грузії одержати від грузинського уряду 500.000 карбованців, позичково відпущених українським урядом грузинській місії у Києві» [45, арк. 63]. З отриманих в перспективі назад від Грузії 500 тис. крб. передбачалося видавати кошти українцям Закавказзя на благодійні та просвітницькі цілі. Натомість 25 лютого Директорія УНР (у складі А. Макаренка, О. Андрієвського і Ф. Швеця) переспрямувала 3 млн. крб., що попередньо були виділені голові дипломатичної місії УНР в Грузії «для зав'язання торговельних зносин з кооперативними установами Чорноморщини і Кубані», в розпорядження голови Ради народних міністрів УНР С. Остапенка [45, арк. 41].

Тим часом у Тифлісі на вул. Судовій, 33 відкрилося дипломатичне представництво (Надзвичайна дипломатична місія) УНР в Грузії на чолі з І. Красковським. У лютому 1919 р. з Вінниці до Тифлісу через Одесу (18 лютого) вже їхала українська дипломатична місія у складі 19 осіб на чолі з Л. Лісняком [40]. Саме тоді почали діяти консульства УНР в Тифлісі та Батумі, а пізніше - в Гаграх. Ґенеральне консульство Української Держави в Тифлісі, яке опікувалося справами Північного Кавказу та Закавказзя, очолював призначений ще за Гетьманату О. Кулінський (М. Чеховський - воєнний аташе). Проте, у квітні 1919 р. О. Кулінського довелося звільнити з посади через відсутність особистого авторитету та діяльність, несумісну з консульськими обов'язками. Одна з причин такого рішення полягала у звинуваченні його грузинською стороною в спекуляції й хабарництві, а також у безпідставній видачі українських посвідчень [31, с. 125-126]. Тож МЗС УНР визнало його поведінку як компрометацію консульського представництва та антиукраїнську політику [33, с. 150]. Посаду ґе - нерального консула у Тифлісі було доручено Леву Лісняку. При цьому його попередник відмовився здати на зберігання архів консульства до Українського комісаріату на Кавказі [12, с. 77]. У Батумі ж Є. Засядько керував віце-консульством України, а Є. Петренко став консульським агентом 1-го класу у Сухумі [1; 30].

Що ж стосується грузинських дипломатичних справ в УНР, то вони через військово-політичні обставини зосереджувалися здебільшого в українському Причорномор'ї. У січні 1919 р. при Ґенеральному консульстві Грузії в Одесі було засновано Економічну раду, яку очолив М. Скобелєв, що прибув з Києва і який був членом подібного ж органу при посольстві Грузії в столиці України за Гетьманату. Економічна рада видавала довідки і відомості бажаючим налагодити торговельні відносини з Грузією [38]. З початку березня 1919 р. економічним радником при Ґенконсульстві став

С. Аваліані [3], першим секретарем у якого був (принаймні у серпні 1919 р.) Г Меферт [25].

На той час уряд УНР вже змушений був евакуюватися з Києва, який захопили російські більшовики, а в Одесі орудували дєнікінці, які, щоправда, зважали на думку командування флоту Антанти, що висадився у місті незадовго до його окупації військами Добровольчої армії Півдня Росії. З огляду на зазначене, грузинське Ґенконсульство ще у вересні 1918 р. зуміло домогтися від одеської митниці спрощення формальностей під час перевезення грузинських товарів [39], а згодом одержати від англійського командування дозвіл на вивезення із Херсонського району до Грузії 100 тисяч пудів борошна (товарообіг здійснювався між Одесою й грузинськими портами Поті, Сухумі, Туапсе, Батумі) [34].

Варто також зауважити, що коли РНК РСФРР наприкінці 1918 р. відмовився визнавати державну самостійність України, то на прохання уряду УНР у Посольстві Грузії в Москві було запроваджено посаду заступника посла - уповноваженого у справах Української Народної Республіки, функції якого виконував Олександр Труханович-Ходанович [27]. Величезних зусиль із захисту українців в більшовицькій Росії докладав і повноважний представник ГДР в РСФРР Г Хундадзе, якому МЗС УНР цілком заслужено «мало честь висловити щиру подяку» та прохало «і далі продовжувати охорону інтересів громадян України» [48, арк. 14].

Слід відзначити й те, що за доволі нетривалий термін своєї праці службовці грузинського Ґенконсульства за допомогою української влади звільнили з полону, облаштували, видали документи і повернули на Батьківщину до 10 тисяч грузин-учасників Першої світової війни (при цьому під виглядом грузинських громадян було переправлено тисячу етнічних росіян), сприяли розвитку торгівлі між двома країнами, захищали права та інтереси грузинських громадян, що за тих чи інших причин опинилися на чужині [4; 7; 8; 9; 37; 41].

Уряд УНР своєю чергою не залишав надії щодо створення спільного антиросійського військово-політичного фронту із кавказькими народами, який свого часу планував розгорнути ще гетьман П. Скоропадський та його уряд. Тож 23 березня 1919 р. Директорія УНР затвердила постанову Кабінету народних міністрів «Про вислання надзвичайного посольства до правительств: Кубанщини, Грузії та Республіки Союза Народів Черкесії й Дагестана» для зав'язання і скріплення певних політичних та торговельно-фінансових зносин.

Попередньо термін перебування посольства у зазначених країнах передбачався у шість місяців (із асигнацією в розпорядження надзвичайного посла 463 тис. 350 крб., що становило на той час 926 тис. 700 грн.) з правом продовження його діяльності головою Ради народних міністрів УНР. До складу такого посольства мали увійти, окрім самого посла (з місячним утриманням 2 тис. крб.), також два радника (утримання - 1 тис. 500 крб. на місяць кожному), секретар (1 тис. крб. на місяць), заступник секретаря (900 крб. на місяць) та три урядовця (по 750 крб. на місяць кожному). Таким чином на персональне утримання вісьмох членів цього надзвичайного посольства виділялося 9 тис. 150 крб. щомісячно й, відповідно, 54 тис. 900 крб. на пів року. Крім того, в розпорядження посла щомісячно «на представництво» асигнувалося 10 тис. крб. та 2 тис. крб. (також щомісячно) на надзвичайні видатки. На винаймання помешкань для усіх членів посольства передбачалося 4 тис. 500 крб. й ще 2 тисячі - на канцелярські та поштові видатки. «Під'ємні гроші» складали суму двомісячного утримання (загалом - 18 тис. 300 крб.) й розмір одномісячного утримання виділялося «на екепіровку» (9 тис. 150 крб.). Посольство мало також 20 тис. крб. «на пропаганду спеціяльними виданнями і в пресі», 20 тис. крб. на допомогу «допомогу місцевим українським культурно-просвітнім організаціям і інституціям» та 5 тис. крб. - на допомогу «бідним громадянам У.Н.Р.» [5; 26, с. 65-68].

Крім того, 21 червня 1919 р. І. Красковський повідомляв керівництву Міністерства закордонних справ УНР, що «ідея Чорноморської Федерації зустрічає велике співчуття на Кавказі й на Кубані з Чорноморщиною, причому відповідальні керівники політикою Кавказу й Кубані, з котрими я про це бесідував, - наголошував він, - переконано вважають, що ініціатива і головна роль у цьому має за справедливістю належати Україні, як тільки вона звільниться від більшовиків» [50, арк. 73-74].

Між тим влітку 1919 р. дєнікінці, що захопили Одесу, зажадали негайного закриття грузинського консульства. Тож на початку вересня 1919 р. це дипломатичне представництво було відкликане у зв'язку з ускладненням політичної ситуації в Україні. «Вчора [10 вересня - П.Г-Н.] пароплавом «Чорномор» у напрямку Батумі відбув склад консульства Грузії. Члени консульства на чолі з Овсієм Ушверідзе залишають прекрасні спогади в серцях одеситів, - писала з приводу закриття грузинського Ґенконсульства у місті газета «Одесскій листокъ», - тому багато мешканців нашого міста у дні «червоного терору» шукали захисту у грузинського представника… Сподіваємося, що після встановлення нормальних відносин вони знову повернуться до нас» [36].

На спеціально зафрахтованому для консульських співробітників моторно-вітрильному судні, грузинські дипломати вивезли з України близько 200 своїх співвітчизників (в т. ч. й 100 військовополонених, які перебували досі на грузинському етапному пункті). Залишаючи місто, О. Ушверідзе зауважував, що він не мислить Одеси, що настільки зацікавлена у взаєминах з Грузією і настільки тісно пов'язана з нею, без представництва Грузії. «Грузія набагато менше зацікавлена у постійних взаєминах з Південною Росією, ніж навпаки, - розмірковував грузинський ґенконсул. - Переважну кількість наших військовополонених ми вже відправили на Батьківщину. У Грузії величезні запаси гасу, дров, які можна експортувати морем до Одеси, цукрова і мануфактурна промисловість. Іноземна валюта набагато дешевше у нас, ніж в Одесі. Ми випускаємо гроші тільки під забезпечення певних природних багатств, марганцева промисловість обіцяє Грузії незліченні багатства. У нас немає ґрунту для більшовизму, уряд спирається на широкі версти населення» [29]. Наприкінці вересня того ж року через загострення військово-політичного становища було відізване на Батьківщину й дипломатичне представництво Грузії у Києві (щоправда його голова В. Тевзая вже з квітня 1919 р. мусив мешкати в Одесі).

На той момент уряд УНР перебував вже у Кам'янці-Подільському і керівництво держави тверезо дивилося на примарні можливості заключення дієвого українсько-грузинського військово - політичного союзу. Про це свідчить, зокрема, лист голови Директорії, головного отамана С. Петлюри до графа М. Тишкевича від ЗО вересня 1919 р. в якому зазначалося: «Жодних комбінацій на ґрунті відновлення «Єдиної-Неділимої Росії» не повинно бути. Ми можемо йти на порозуміння з Кубанью, Грузією, але це добровільний буде союз, може, в майбутньому, хай близькому, але зараз, через військові акції на терені України, ще не представляючий реального факту» [53, арк. 1].

Доречним буде зауважити, що згаданий граф М. Тишкевич, що від 22 серпня 1919 р. очолював Надзвичайну дипломатичну місію УНР, на Паризькій мирній конференції де-факто став головою-координатором спільних дій делегацій т. зв. «окраїнних держав» (делегацій Грузії, Азербайджану, Білорусі, Естонії, Латвії, Литви, Республіки Горців Північного Кавказу) на полі об'єднаного дипломатичного фронту колишніх частин Російської імперії (вони загальними зусиллями навіть видавали журнал «L'Europe Orientale» й організовували щомісячні наради тощо). Головний отаман і голова Директорії УНР у листі до очільника українського МЗС А. Лівицького писав з цього приводу ЗО жовтня 1919 р. що «комбінація союзу проти Росії: Польща - Україна - Латвія - Литва - Естонія цілком приємлема для нас. Коли за допомогою Польщі ми дістанемо зброю і щастя військове тоді перейде на наш бік, се наблизить можливість вступу до такого союзу Кубані, Грузії і Азербайджану і реалізувати таким чином систему коаліції Балтійсько-Чорноморських держав» [24, с. 290-291]. 2 червня 1920 р. у Декларації уряду УНР зазначалося також, що Україна ще й тоді не полишала надії «досягти найщирішого порозуміння з солідарними з нами державами Прибалтики, Чорномор'я та Кавказу [52, арк. 59].

Тим часом у Грузії з вересня 1919 р. англійський військовий контингент перебував вже тільки в м. Батумі (у січні 1920 р. Грузинську Демократичну Республіку визнала Антанта), який таки був виведений з міста у липні 1920 р. за умовами мирної угоди між Грузинською Демократичною Республікою та РСФРР від 5 травня 1920 р. У 1920 р. тиск на уряд Грузії з боку більшовицької Росії значно посилився. 28 травня глава більшовицького уряду УСРР X. Раковський радіограмою звернувся до глави МЗС ГДР Є. Гегечкорі з пропозицією розпочати переговори «для відновлення стосунків між обома державами» [2, с. 23]. Наступний його лист вже містив приховані погрози щодо грузинських громадян в радянській Україні. Невдовзі настало й підтвердження: коли 30 червня 1920 р. уряд ГДР звернувся до Раднаркому УСРР за дозволом для 19 грузин (1 професора, 15 лікарів і 3 юристів) вирушити додому, йому було відмовлено у цьому з причини відсутності відповідної угоди [43, арк. 10 зв., 12 зв.]. Грузинам в УСРР також не надавався статус іноземних громадян, позаяк не було досягнуто політичних домовленостей, які були обов'язковим підґрунтям для укладення «репатріаційної угоди» й «угоди про оптацію громадянства» [28, с. 32].

Зі свого боку посол РСФРР у Грузії С. Кіров у власній ноті до Є. Гегечкорі наголошував, що «Грузія порушує пункт 8 ст. У Договору від 7 травня, надаючи можливість функціонуванню в Тбілісі ворожих до РСФРР посольств т. зв. Української Народної Республіки», а відтак наполягав на видворення дипломатичної місії УНР. Більше того, С. Кіров вказував, що коли Грузія не прийме «пропозиції» X. Раковського, як союзника РСФРР, то «це буде мати небажані наслідки» [14, с. 130-136]. Політику РСФРР також активно підтримав новий лідер Туреччини М. Кемаль і навіть уклав 1920 р. з більшовиками договір про дружбу та угоду про координацію воєнних дій на південному Кавказі.

Тож грузинське керівництво змушене було зважали на погрози. Як наслідок, Є. Гегечкорі поспішно залишив Грузію й відбув до Парижа, а прем'єр-міністр Н. Жорданія понад дві години обговорював з І. Красковським поточне становище. У підсумку, попри запевнення у дружньому ставленні грузинського народу до України, було зрозумілим, що «тільки сила політичних обставин ставить Грузію в такі умови» за яких «подальше існування Української Дипломатичної Місії може послужити для більшовиків casus'oM belli з Грузією». Тож 19 жовтня 1920 р. І. Красковського запрошено на нараду до МЗС Грузії й повідомлено, що її уряд «завдяки вимогам більшовиків примушений перервати дипломатичні зносини» з УНР [50, арк. 188]. Тим не менш, офіційно у пресі було заявлено, що український дипломатичний представник покинув територію ГДР задля звіту урядові УНР та участі в з'їзді її закордонних представників. Припинила свою працю в Грузії й Військова комісія при українській дипломатичній місії на чолі з військовим аташе, полк. М. Чеховським та ще двома її співробітниками, яких було відкликано [31, с. 125-126].

Не менш скрутним і загрозливим було становище й українських консульств в Батумі та Тифлісі, фінансування яких припинилося, відповідно, ще з першого числа січня і квітня 1920 р. 25 листопада надійшло заочне розпорядження голови Надзвичайної дипломатичної місії УНР на Кавказі І. Красковського (місія на той час вже закрила свою діяльність) припинити роботу Ґенерального консульства на підставі прохання про те грузинського уряду через тиск більшовиків. Однак українські консули (Л. Лісняк у Тифлісі та Є. Засядько в Батумі) продовжували працювати фактично напівлегально, іноді їм навіть доводилося спускати з будівель консульств українські прапори. Коли ж 26 листопада 1920 р. уряд Грузії вимушено запропонував РНК УСРР розпочати перемовини щодо підготовки обопільного політичного та економічного договору, стало зрозумілим, що українській дипломатії таки доведеться згорнути свою діяльність у ГДР. Утім, покинути Грузію, закривши консульства (в тому числі за розпорядженням керуючого посольством УНР у Стамбулі І. Токаржевського - Карашевича) й вивезти з країни дипломатичні архіви їхні очільники не мали змоги через банальну відсутність коштів [33, с. 229-331].

Після ж укладення 28 грудня 1920 р. союзного договору між УСРР і РСФРР, який дав радянській Україні юридичне право на встановлення дипломатичних зносин із зовнішнім світом, 31 грудня 1920 р. у Москві було підписано й Українсько - грузинський загальний договір про мирне співробітництво (від УСРР його підписав член ВУЦВК Ю. Коцюбинський, від ГДР - посол Г. Махарадзе) [15]. Попри це, вже лютому 1921 р. до Грузії вдерлася ll-та більшовицька армія й було проголошено про встановлення Грузинської Соціалістичної Радянської Республіки (ГСРР). Грузинському керівництву на чолі з прем'єром ГДР Н. Жванія довелося рятуватися втечею й 18 березня 1921 р. члени уряду і частина депутатів Республіки з Батумі вирушили в еміграцію (грузинські ж консули Цегареллі у Харкові та Ушверідзе в Одесі були заарештовані). Своєю чергою, 25 липня 1921 р. генеральний консул УНР в Грузії Л. Лисняк, дізнавшись про вторгнення більшовицької кінноти у передмістя Тифліса, змушений був останнім потягом, навіть не попередивши власну родину, залишити столицю країни й податися до Батумі. Там, разом із консулом Є. Засядьком та в. о. секретаря полк. Радцевичем-Плотницьким, українські дипломати відпливли до Стамбула.

На чужині українські та грузинські еміграційні державно-політичні діячі ще плекали надії на своє повернення, опікувалися міжнародно-дипломатичною співпрацею й прагли на договірно-правовому рівні оформити проект Чорноморського союзу. 23 листопада 1921 р. очільник дипломатичної місії УНР у Стамбулі І. Токаржевський-Карашевич і керманич Комітету підтримки України О. Адья - севич підписали із дипломатичним представником Грузинської Демократичної Республіки К. Гварджаладзе проект союзної угоди. Планувалося також укладання військової конвенції та угод щодо двосторонніх фінансово-економічних відносин. Союзники зобов'язувалися надавати одне одному «взаємну допомогу дипломатичним і політичним шляхом у справі захисту політичної незалежності» та в найближчий час об'єднати зусилля «у спільній боротьбі проти РСФРР з метою звільнення від окупації», а у разі втручання у цю визвольну боротьбу на боці Москви третьої сторони, УНР, Грузія, Азербайджан і Північний Кавказ мали «діяти проти неї спільно, відповідно до статей, передбачених щодо боротьби проти РСФРР» [32, с. 16]. Уряди УНР та ГДР у вигнанні співпрацювали також в рамках прометейського руху, зокрема Комітету дружби народів Кавказу, Туркестану та України і Товариства співпраці націй Кавказу, Ідель-Уралу та України, та Антибільшовицького блоку народів.

Утім, сподівання на швидке звільнення територій обох країн з-під російсько-комуністичної окупації не справдилися (у 1922 р. обидві республіки були інкорпоровані до складу СРСР) й відновлення державності було відтерміновано історією на довгих сімдесят років.

12 грудня 1991 р. Грузія однією з перших визнала державну незалежність України. 12 липня 1992 р. між країнами було встановлено дипломатичні відносини, а 13 квітня 1993 р. між Державою Україна та Республікою Грузія було укладено Договір «Про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу», який став основним документом, що регламентує обопільні взаємини. 1994 року в обидвох державах були відкриті дипломатичні представництва: Посольство України в Грузії було започатковано 5 квітня, а 19 серпня було засновано Посольство Грузії в Україні.

У своїй новітній історії Грузія та Україна знов зазнали агресії з боку Росії, відчули лиха війни та гіркоту від анексій власних територій, як і століття тому грузинський та український народи пліч о пліч виборюють своє право на самобутність і національну державність й упевнено творять власне майбуття.

Посилання

дипломатичний уряд демократичний директорія

1. Бежуашвілі А. Від Дніпра до Кури: Україна і Грузія, дипломатичні відносини 1918-1920 рр. / А. Бежуашвілі // Голос України. - 1996. - 24 травня.

2. Бежуашвілі А. Україна і Грузія: дипломатичні відносини 1918-1920 / А. Бежуашвілі // Хроніка - 2000. - Вип. 47-48.

3. В грузинском консульстве // Одесскій листокъ. - 1919. - 9 березня.

4. Въезд в Грузию // Одесские новости. - 1919. - 26 січня.

5. Вістник Державних Законів УНР. - 1919. - Вип. 19. - 26 червня

6. В Грузинском консульстве // Одесскій листокъ. - 1918. - 4 жовтня.

7. В Грузинском консульстве // Одесские новости. - 1919. - 20 серпня.

8. В Грузинском консульстве // Одесские новости. - 1919. - 30 серпня.

9. Вынужденный отъезд грузинского консульства // Одесские новости. - 1919. - 23 серпня.

10. Гай-Нижник П. Українська дипломатія й міжнародна фінансова політика урядів Центральної Ради, Української Держави (Гетьманату) та Директорії УНР (1917-1922 рр.) / Павло Гай Нижник. - К.: Дуліби, 2016.

11. Гай-Нижник П. Україна - Грузія: становлення міждержавних і дипломатичних взаємин (1917-1921 рр.) / Павло Гай Нижник // Україна дипломатична (Diplomatic Ukraine). - Bип.XVПI. - К., 2017.

12. Гасымлы М.Дж., Купчик О.Р, Дамиров А. У! Украинско-азербайджанские отношения: история и современность / М.Дж. Гасымлы, О.Р. Купчик, А.УДамиров. - К.: Изд. Дом Дмитрия Бураго, 2014.

13. Генеральное консульство Грузии в Одессе // Одесскій листокъ. - 1918. - 17 вересня.

14. Головченко В.І. Міжнародно-історичне підґрунтя українсько-грузинського партнерства / В.І. Головченко // Наукові записки Міжнародного гуманітарного університету. - Вип. 25. - Одеса: Фенікс, 2016.

15. Грузинская Демократическая Республика и Советская Россия [Публикация документов 1920-1921 гг.] // Коммунист Грузии. - 1990. - №2.

16. Грузинский консул в Одессе // Одесские новости. - 1918. - 8 жовтня.

17. Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1918 - листопад 1920 рр.: Документи і матеріали. - Т. 1. - К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2006

18. Державний вістник. - 1918. - №20. - 5 липня.

19. Державний вістник. - 1918. - №22. - 14 липня.

20. Державний вістник. - 1918. - №35. - 15 серпня.

21. Державний вістник. - 1918. - №58. - 13 жовтня.

22. Державний вістник. - 1918. - №72. - 19 листопада.

23. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 / Дмитро Дорошенко. - Т II. Українська Гетьманська Держава 1918 року. - Ужгород, 1930; - Нью-Йорк, 1954.

24. Дорошенко Д.І. Історія України, 1917-1923. - Т.ІІ. Українська Гетьманська Держава 1918 року / Д.І. Дорошенко. - К.: Темпора, 2002.

25. Защита интересов иностранцев // Одесскій листокъ. - 1919. - 15 серпня.

26. Збірник законів і постанов Українського Правительства відносно закордонних інституцій. - Ч. 1 / Укл.: прис. пов. І. Храпко. - Відень, 1919.

27. Киладзе С. Неизвестные страницы дипломатии / Симон Киладзе // Зеркало недели. - 1995. - №21. - 26 мая.

28. Кіладзе С. Невідомі сторінки дипломатії / С. Кіладзе // Україна - Грузія: Хроніка 2000: Український культурологічний альманах. - 2001. - Вип. 43.

29. К ликвидации грузинского консульства // Одесские новости. - 1919. - 23 серпня.

30. Лашко О. Україна-Грузія, стратегічне партнерство: Геополітичні пріоритети з позиції національних інтересів // Розбудова держави. - 1995. - №2.

31. Лотоцький О. В Царгороді / Олександр Лотоцький. - Варшава, 1939.

32. Матвієнко В.М. Чорноморський Союз: нереалізовані наміри / В.М. Матвієнко // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. - 2003. - Вип. 66.

33. Матяш І. Б. Українська консульська служба 1917-1923 рр. як державний інститут: становлення, функціонування, персоналії / Ірина Борисівна Матяш. - К.: Інститут історії України НАН України, 2016.

34. Мука для Грузии // Одесские новости. - 1919. - 29 січня.

35. Наулко В.И. Развитие межэтнических связей на Украине (Историко-этнографический очерк) / В.И. Наулко. - К., 1975.

36. Одесскій листокъ. - 1919. - 11 вересня.

37. Отъезд военнослужащих, уроженцев Кавказа // Одесские новости. - 1918. - 21 грудня.

38. Товарообмен с Грузией // Одесскій листокъ. - 1919. - 11 січня.

39. Торговые отношения между Грузией и Украиной // Одесскій листокъ. - 1918. - 24 вересня.

40. Украинская дипломатическая миссия в Грузию // Одесскій листокъ. - 1919. - 18 лютого.

41. Учёт военнообязанных и не-украинцы // Одесские новости. - 1918. - 21 грудня

42. Царцидзе Т. Діяльність Генерального консульства Грузії в Одесі (1918-1919 рр.) / Тимур Царцидзе_ // Одеські вісті. - 2015. - 25 липня.

Размещено на Allbest.ru