Історична політика 1980-2000-х рр.: "Захід", "Східна Європа" (спроба порівняння)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Доповідь Георгія Касьянова

«Історична політика 1980-2000-х рр.: «Захід», «Східна Європа» (спроба порівняння)»

Отже, я хотів би почати із базових визначень - що таке історична політика й історична пам'ять, те, чим я буду зараз оперувати. Я прочитаю це із своєї статті, щоб зекономити час.

Історична пам'ять це цілеспрямований, сконструйований засобами історичної політики відносно стійкий набір взаємопов'язаних колективних уявлень про минуле певної групи. Кодифікований і стандартизований у громадських, культурних і політичних дискурсах, міфах, символах, мнемонічних і комеморативних практиках. Історична пам'ять, з одного боку, є результатом культурного, соціального, політичного конструювання, але також своєю чергою сама постає засобом конструювання культурної, соціальної, політичної, релігійної ідентичності, котра в епоху націоналізму синтезується в ідентичність національну.

Історична політика це різновид політики, метою якої є целеспрямоване конструювання та утилітарне використання в політичних цілях історичної пам'яті та інших форм колективних уявлень про минуле і його репрезентацій, у тому числі професійною історіографією. Історична політика здіснюється в інтересах політичних, культурних, етнічних та інших суспільних груп у боротьбі за владу, за її утримання або перерозподіл. Історична політика є засобом забезпечення політичної, культурної або іншої форми лояльностей великих суспільних груп, а також утримання ідеологічного та політичного контролю над ними. Найбільш виразною рисою історичної політики є ідеологічна та політична інструменталізація як історії (тобто впорядкування версій знань та уявлень про минуле), так і пам'яті, утилітарне використання історії та пам'яті у внутрішній політиці, юридичних та законодавчих практиках, ідеологічних, дипломатичних та військових конфліктах.

Простір - «Захід» і «Східна Європа», відносно категорії ментального картографування, очевидно політично детерміновані. Коли я говорю «Захід», передусім маю на увазі Західну Європу до 2004 р., Євросоюз. Коли ми говоримо про культурну мапу - говоримо про різні речі. Поняття «Захід» та «Східна Європа» я використовую в традиційному до 2004 р. сенсі. Зараз це нова Східна Європа - Україна, Білорусь, Молдова, я буду говорити про більший регіон. Поняття «Захід» буду використовувати, коли йтиметься про Євросоюз. В контексті теми мого виступу, зосереджу увагу на ідеї транскультурної, транснаціональної історичної політики, буду говорити про проекти, які здійснювались загальноєвропейськими структурами. Є політичний проект - об'єднана Європа, і цей політичний проект вимагав певного типу історичної політики. Питання: якого? Відповідь на це питання - інтеграційного. Починаючи від 50-х рр. ХХ ст., реалізовувались відповідні проекти історичної політики, наприклад, створюються різні комісії з написання спільних підручників. У 80-90 рр., коли починається бум історичної політики в Європі - з'являються рамкові проекти - перш за все таким рамковим проектом стає Голокост. Пам'ять про Голокост, у тому вигляді, в якому вона була сконструйована у 80-90-х рр., це транснаціональний проект. Аляйда Айсман сказала, що цей проект перетворювався на «глобальну ікону». Для європейської культурної свідомості подібна пам'ять залишалася національною в кожній країні, а тут була транснаціональна рамка, яка пропонувалась всім, і всі мали її прийняти. І всі згодились, що пам'ять про Голокост треба прийняти. Пам'ять про Голокост могла об'єднати як спільна відповідальність за те, що відбулося. На дидактичному рівні також, в якості пропозиції, щоб подібного не повторилося у майбутньому.

Для Східної Європи своєрідним квитком в Євросоюз, серед іншого, було прийняття моделі про Голокост як транснаціональної рамки. З кінця 90-х рр., країни Балтії, Центрально-Східної Європи, менше - Балкани, всі приймають запропоновані структури моделі пам'яті як інтегруючі. Паралельно виникає своя власна тенденція - змагання жертв. Ми говоримо про євреїв, але ми також жертви, і ми є жертвами комунізму. Для Східної Європи такою інтегруючою ідеєю стала ідея пам'яті про комунізм. Потім вона трасформувалась в ідею порівняння й поєднання в одному флаконі комунізму й нацизму. Фактично йшлося про їх з'єднання як однотипних явищ. Раптом - вже комунізму немає, очевидно, що це пов'язано було із певною кризою ідентичності, яку треба було пояснити.

На теренах Східної Європи починають конкурувати два проекти: пам'ять про Голокост і пам'ять про комунізм, які нібито мали сполучатись, але вони переросли у серйозний конфлікт. До цього додалася проблема із народженням національних наративів. Виникає питання: чому така увага саме до цих питань? історичний політика пам'ять європа

Повертаючись до визначень, з яких я почав, хотів би знайти пояснення. Чому ці транснаціональні структури пам'яті, чому структури пам'яті раптом набули такої колосальної актуальності саме в цей період? Перш за все - криза ідентичності, включно із Західною Європою, яка досі переживає кризу ідентичності. У Франції проект «Les Lieux de memoire», який заснував Пьер Нора. Які проблеми у французів із національною ідентичністю? Ніяких проблем - французи одна із найбільш націоналістичних націй у Західній Європі, яка чітко формулює, артикулює свою позицію, наприклад, з приводу англійської мови, англіцизмів і т.д. Чому раптом потрібен був такий фундаментальний проект, пов'язаний із національною пам'яттю? В Німеччині відбувається знаменитий «Historikerstreit», так звана «битва істориків», які вживали термін «історична політика» в якості негативного маркера щодо використання історії політиками. Це приклад двох основних країн Євросоюзу, у них відбувається те, що називається кризою національної ідентичності. В чому проблема? Справа у тому, що інтеграційні процеси, загальноєвропейська ідентичність, очевидно, була першим викликом національній ідентичності. У німців були свої проблеми. Коли у французів виникли ці проблеми, були якісь свої чинники, в Італії - те ж саме. Порозумітися із минулим про фашизм італійцям не дуже легко. Якщо брати інші великі країни, наприклад, Іспанію, порозуміння з франкіським минулим виходить на поверхню в 80-90 рр. ХХ ст. На цей період припадає загальна криза ідентичності, спровокована виходом траснаціональних культурних форм, які вступають у конфлікт із національними.

У випадку Східної Європи все досить просто. Криза ідентичностей пов'язана із виходом із комунізму й поверненням до Європи. Відома кундерівська формула про «вкрадену Європу». Східна Європа повертається в лоно сім'ї, однак при цьому парадоксально виникає криза ідентичності. Тому що повертаючись у лоно сім'ї треба знати, про що ця сім'я? З одного боку, вона формується як транснаціональний європейський проект. З іншого, ми повертаємось, і нам потрібно пригадати свою власну ідентичність. Ту ідентичність, яка придушувалась комуністами, і це своє обов'язково треба повернути. Виникає питання: а що ж є цим своїм, відповідь на яке - це націоналізм. Ми повертаємо націоналізм, і він просто фатально вступає в конфлікт із загальноєвропейською ідентичністю.

Якщо порушувати питання про Голокост, то тут у східноєвропейских народів із цим є серйозні проблеми. Проблеми з ідентичностями подолали досить просто - повернулись до національних наративів, відновили їх, але виникла потреба вступу до Євросоюзу. На 2004-2005 рр. припадає нова фаза кризи ідентичності, яка співпала зі вступом частини Східноєвропейських країн до Євросоюзу. На цих теренах є транснаціональна форма пам'яті, наприклад, Голокост. Ідея загальноєвропейської ідентичності відіграє важливу роль в системі цінностей цього утворення. До речі, музей історії Європи, європейської ідентичності досі не почав працювати, хоча приміщення стоїть в Брюсселі, готове. Думаю, питання «чому?» є риторичним.

У всій Центрально-Східній Європі пожвавлення історичної політики пов'язується із 2005 р. Значні міжнародні конфлікти цього періоду пов'язані з пам'яттю: Польща з Росією, Польща із Україною, Росія із країнами Балтії. Конфлікти загострились після вступу частини цих країн до Євросоюзу. Виникає питання - «чому саме в цей час?» По-перше, це пов'язано із тим самим викликом - транснаціональна ідентичність, нав'язана європейськими структурами. З іншого боку, ми прийшли, увійшли, але ми все одно не такі. Нам треба пояснити, чому ми не такі. Як ми будемо пояснювати? Відповідь на це питання - ми будемо пояснювати, посилаючись на минуле. У нас був комуністичний режим, він нищить все прекрасне, що було, тому ми такі бідні родичі у Євросоюзі. І ця форма культурної меншовартості, вона транслюється і нам треба час, щоб відновитись, тому така увага до комунізму, тому, власне, й друга частина цієї кризи.

І тепер я переходжу на наші території, пострадянські. Чому тут історична політика набуває таких активних, іноді дуже агресивних, форм? В певному сенсі в українському випадку є спільні речі із Східною Європою й кризою ідентичності, маємо навіть декілька криз. Перша - сформульована Кучмою наприкінці 90-х рр. ХХ ст., коли він сказав, що національний проект в Україні не спрацював. Думаю, що він помилився, коли це казав, він мав на увазі щось своє. Але створити загальнонаціональну ідентичність - це був серйозний виклик для історичної політики, тому тут криза ідентичності трансформувалася в багатоаспектну кризу множинних ідентичностей - загальноукраїнську, регіональну, меншин. Ми зараз бачимо, які все це мало серйозні наслідки.

Отже, переходжу до завершальних зауважень. Головна теза - криза ідентичностей існувала на різних етапах, відповідь на яку намагались знайти із допомогою історичної політики. Зараз існує дуже серйозна проблема, ми входимо в нову фазу кризи ідентичності. Міграційна криза, відповідно, Brexsit, підводять Захід до усвідомлення того, що структури, створені під Європейський проект, не працюють. Або не ефективно працюють. А це, в свою чергу, знову породжує кризу ідентичності. Можливо, ми в черговий раз знайдемо порятунок в національній ідентичності. І ми бачимо, що зараз відбувається в Східній Європі, і не тільки в Східній Європі, якщо ми подивимось на загальні тенденції до «поправіння». Не є винятком й ситуація в Західній Європі, популярність на Заході правих рухів спровокована не лише еміграційною політикою, а й кризою взагалі надєвропейських структур. І в Західній Європі, і в Центрально-Східній, й на пострадянському просторі простежується нова криза ідентичності. Приклад України чудовий для цього, і очевидно, що у нас відкриваються двері для нового етапу історичної політики, яка буде ще більш агресивною, ще більш прамолійною, й ще більш конфліктогенною, ніж раніше. На цій, як завжди оптимістичній, ноті я закінчую свій виступ.

Размещено на Allbest.ru