Аграрне осадництво в національній політиці Польщі у Західній Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

АГРАРНЕ ОСАДНИЦТВО В НАЦІОНАЛЬНІЙ ПОЛІТИЦІ ПОЛЬЩІ У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ

Завершення Першої світової війни і розпад ще донедавна могутніх імперій спричинили відродження нових національних держав у Центральній і Південно-Східній Європі. Західно-Українська Народна Республіка, яка виникла на руїнах Австро-Угорської монархії у листопаді 1918 р., проіснувала недовго. Нововідроджувана Польща висунула претензії щодо Східної Галичини, внаслідок чого виникла польсько-українська війна, перемога в якій дісталася Польській державі. В результаті Польща прибрала до рук українські етнічні землі загальною площею близько 140 тис. км2. За підрахунками Леона Василевського, 1921 року в межах Польської держави проживало 4 млн. 686 тис. українців [1].

Перемога поляків в українсько-польській війні з точки зору міжнародного права не давала їм повної влади над українськими землями. Паризька мирна конференція уповноважила Польщу бути тимчасовим військовим окупантом. Річку Збруч визначили демаркаційною лінією. Польський уряд зобов'язався встановити на цій території цивільне управління і гарантувати політичні, релігійні й особисті права і свободи [2].

У листопаді 1919 р. Верховна Рада Антанти затвердила проект, згідно з яким Польща отримала мандат на володіння українськими землями протягом 25 років. Правда, 22 грудня Верховна Рада скасувала попереднє рішення, зауваживши, що умови і термін цього володіння будуть визначені дещо пізніше [3].

18 березня 1921 р. в Ризі було підписано мирний договір між Польщею і Радянською Росією та Україною. Польща визнала УРСР. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся відходили до Польської держави, Східна Волинь - до Радянської України. За Ризьким мирним договором до Польщі відійшло 35574 кв. км території колишньої Волинської губернії, на якій було утворено Волинське воєводство з центром у Луцьку.

Доля Східної Галичини за Ризьким договором залишалася нез'ясованою [4]. У лютому 1923 р. польський уряд звернувся до конференції послів Антанти з проханням вирішити проблему східних кордонів, намагаючись узаконити свої права на Східну Галичину. 14 лютого 1923 р. конференція послів у Парижі ухвалила віддати під владу Польщі Східну Галичину із застереженням про надання останній автономії [5]. Так юридично була узаконена анексія цих земель Польщею.

Польща, зрозуміло, ніякої автономії Східній Галичині не надала, але й утримувати і контролювати цю частину території було проблемою обтяжливою та складною. До того ж, великодержавна, дискримінаційна політика в усіх сферах життя породжувала перманентні конфлікти, тримала в постійній напрузі польсько-українські відносини, доповнювані соціально-економічними негараздами - наслідком панування Австро-Угорщини.

Націоналістичні сили Польщі розглядали Галичину як наріжний камінь у процесі відродження своєї державності.

На початку ХХ ст., а особливо у післявоєнний період, значний негативний вплив на польсько-українські відносини мав ультра- націоналістичний рух на чолі з Польською Націонал-демократичною партією Р. Дмовського (Stronictwo Demokracji Narodowej). Її ідеологи заперечували саме існування українців як народу, трактуючи його як витвір німецьких та австрійських інтриг [6].

Опираючись на широку соціальну базу (середній клас, інтелігенцію та студентство), націонал-демократи вперто відмовлялися йти на будь-які компроміси. Свої претензії поляки обґрунтовували такою мотивацією: мовляв, на східні землі (східногалицькі - Авт.) Польща має незаперечне історичне право як результат польсько-литовської унії від XIV ст. [7].

Націонал-демократи стверджували, що ці землі Польща цивілізувала і захищала від іноземних зазіхань у той час, як українці нічим себе не проявили ні в політичному, ні в культурному відношенні. Також доводили, що українське населення - це тільки етнічна маса, яка внаслідок політичної, економічної та культурної відсталості не здатна трансформуватися в націю, і що українці більше історично й культурно зв'язані з Польщею, ніж з Наддніпрянською Україною, Білорусією чи Росією [8].

Анексією західних земель України та міжнародним визнанням східних кордонів Польщі польський уряд виконав основну частину «інкорпораційної» програми ендеків. Другою частиною цієї програми було створення однонаціональної держави шляхом полонізації та асиміляції непольського населення. З метою доведення, що на території Східної Галичини і Західної Волині українці не становлять більшості, а поряд з німцями, чехами та євреями є однією з національних меншин, було проведено адміністративний поділ завойованих земель. Зокрема, до Львівського воєводства на заході прилучили 9 етнічно польських повітів, що надало престижному воєводству справді переважно польського характеру. Отже, тепер «інкорпорація», тобто включення західноукраїнських земель до складу Польщі, стала явищем цілком логічним, і всі розмови про автономію виявилися зайвими. За такою логікою, у Польщі жили лише поляки, а Східна Галичина - це «Східні Креси», «Малопольща Східна».

Ю. Пілсудський і його соратники з Польської партії соціалістичної (ППС) були прихильниками «федералістичної» концепції, що окреслювала Польську державу в кордонах 1772 р. Пілсудчики виношували ідею прометеїзму - визвольної місії поляків стосовно народів, яких гнобила царська Росія. За цією концепцією сильній Росії планувалось протиставити сильну федеративну Польщу, в якій би національні меншини утворили окремі територіальні одиниці, що становили б складові частини Речі Посполитої.

Це була утопічна ідея, яка не мала шляхів розв'язання, незважаючи на всі спроби її реалізації під час київського походу 1920 р., оскільки не враховувалися нові політичні реалії. Однак порівняно з правими польські соціалісти виробили більш гнучку і далекоглядну політику. Провідні діячі ППС бачили, що старими методами опанувати ситуацію в Західній Україні неможливо і пропонували нові засоби зміцнення польської влади. Зокрема, в травні 1919 р. фракція ППС у сеймі винесла на обговорення проект територіальної автономії для національних меншин. На перших порах цей проект підтримала навіть партія націонал-демократів, хоча реакція Р. Дмовського, лідера ендеків, у той час глави польської делегації на переговорах у Парижі з державами Антанти, була послідовною й однозначною: »Діапазон цієї автономії не може бути більшим від тієї, яку Галичина мала в австрійській державі» [9].

Незважаючи на те, що пропозиція пепеесевців була втілена в урядовому проекті так званої «воєводської автономії», який сейм ухвалив 26 вересня 1922 р., і який набрав чинності закону, його так і не втілили в життя. Йшлося радше про дипломатичний демарш напередодні остаточного вирішення долі Східної Галичини на конференції послів західних держав 14 березня 1923 р.

Як пізніше справедливо писав часопис «Громадський голос»: «За останні 12 років проводили польські соціалісти на українських землях політику, суперечну власним деклараціям. На місцях польські соціалісти хочуть в гурапатріотизмі перегнати ендеків. Вони думають, що вже розв'язують українське питання, коли іменують одного українця урядником каси хворих чи секретарем у профспілковому союзі».

Українську національну проблему ендеки розв'язували з позиції концепції однонаціональної держави, спираючись при цьому на два припущення: привабливість польської культури, яку непольське населення буде з готовністю переймати, з одного боку, з іншого - слабкість національно-визвольного руху, який не буде здатний протистояти польському натискові.

Концепція як націонал-демократів, так і пепеесівців цілком вписувались у польську політико-державну доктрину, яка, на думку вчених, мала три головні складові частини [10].

Перша - імперіалізм, гаслами котрого була формула «від можа до можа» («від моря до моря») та «огнєм і мєчем» («вогнем і мечем»). Цю ідеологію ще у XVI ст. створив польський історик єпископ М. Кремер. Він стверджував, що більша частина Русі, - Поділля (яке у польських авторів сягало чомусь Чорного і навіть Азовського морів) та Полісся - споконвіку належала Польщі, що нібито вона здобула його від міфічних язигів - іранців. Пізніше ці землі, на думку польських істориків, були відторгнуті від Польщі, й лише під час Люблінської унії (1569 р.) вона їх собі повернула. Ця ідея «історичної Польщі» глибоко засіла у свідомості багатьох польських політиків, ідеологів, учених. Вона ще поєднувалася з ідеєю польського культуртрегерства («культурної місії»). А це передова культура, й оскільки бунтівне українське населення добровільно її не сприймало, то цю культуру насаджували «огнєм і мєчем».

Друга складова - специфічно польська модель католицизму у формі так званого антемуралє (передмур'я). Суть її в тому, що «польське» християнство є нібито форпостом християнства проти нехристиянства й антихристиянського варварства. При цьому східну межу християнського світу проводили вздовж лінії контактів католицизму і православ'я. Польща, як відомо, ніколи не межувала з мусульманським світом - їх завжди розділяла християнська (православна, а потім греко-католицька) Україна. Тому прокладання християнського «муру» по східній етнічній польській межі на практиці призводило до брутальної католизації України тим же «огнєм і мєчем».

І, нарешті, третя складова - оригінальний польський расизм, що знайшов відображення у формі так званого сарматизму. Згідно з ідеологією сарматизму, магнатсько-шляхетська верхівка польського суспільства наділена особливими аристократичними панівними рисами, успадкованими від сарматських (іранських) предків. Сарматизм натомість трансформувався в ідею особливого шляхетського і шляхетного народу, доповнився ідеологією шовінізму, національної вищості поляків над українцями. Офіційна політика польської держави у минулому й особливо у першій половині ХХ ст. була спрямована на реалізацію даної доктрини. Це, зокрема, окупація Східної Галичини і Західної Волині, невиконання ухвали Ради послів (1923 р.) про автономію Галичини, культурна й освітня дискримінація корінного українського населення, протиправні дії (наприклад, пацифікація, тюрми й табори, стимулювання осадництва і т. і.).

У період повоєнної стабілізації, який тривав до рішення Ради послів 14 березня 1923 р., коли західні держави продовжили обговорювати статус Східної Галичини, польський уряд діяв так, начебто західноукраїнські землі були цілком польським краєм, підпорядковуючи собі політичне, економічне і культурне життя українців. Для трьох східногалицьких воєводств - Львівського, Станіславівського і Тернопільського - був прийнятий термін Malopolska Wshodnia (Східна Малопольща). Волинське і Поліське воєводства означили як Kresy Wschodnie - Східні Креси. Східна Малопольща і Східні Креси разом називалися Східними землями [11].

У січні 1920 р. в Східній Галичині були скасовані всі органи місцевого самоврядування - галицький сейм і його виконавчий орган - крайовий комітет, повітові та громадські ради. Влада повністю належала командуючому військами та генеральному делегатові від польського уряду, а на місцях - урядовим комісарам.

У вересні 1921 р. територія Східної Галичини й Західної Волині, як і всієї Польщі, була поділена на воєводства: Львівське, Станіславівське, Тернопільське і Волинське.

Із 1924 р. польський уряд почав послідовну ліквідацію місцевих органів самоврядування і вже до січня 1926 р. в Східній Галичині було розпущено близько 80 відсотків сільських і майже всі повітові та ґмінні ради.

Для зміцнення окупаційного режиму в Східній Галичині польські власті застосовували політику дискримінації українського населення в господарсько-економічній діяльності, полонізуючи державно-адміністративний апарат шляхом звільнення під різними приводами з роботи службовців і робітників української національності. Звільняли українців з роботи насамперед на залізничному транспорті, на пошті, телеграфі. Так, частка службовців греко-католицького віросповідання у Галичині становила 15,6 відсотка від загальної кількості, робітників на транспорті - 27,1, у промисловості - 30,2, в аграрному секторі - 63,8 [12]. Політичні процеси у Волинському воєводстві визначалися заходами Варшави, спрямованими на інкорпорацію Західної Волині до Другої Речі Посполитої. Польща не зустріла тут такого потужного опору, який чинила українська громадськість у Східній Галичині. Далися взнаки успадкована з імперських часів політична аморфність місцевого українства, низький рівень його національної свідомості. З метою ізоляції Західної Волині від Східної Галичини створили так званий «сокальський кордон», що мав відмежовувати українське населення Волині від східногалицького й узаконити відмінність національної політики в цьому реґіоні. Було поставлене завдання не допустити розповсюдження періодичних видань із Східної Галичини, поширення діяльності східногалицьких партій чи організацій.

Серед інших дискримінаційних антиукраїнських заходів чільне місце займало проведення аграрної реформи і безпосередньо пов'язаної з нею аграрної колонізації - створення у Східній Галичині й Західній Волині цивільних та військових сільськогосподарських осадницьких господарств.

Попри всі політичні катаклізми, яких зазнало українське населення в результаті розпаду Австро-Угорської та російської імперій, соціально-економічні умови їхнього життя були вкрай важкими. Землі, які населяли українці, залишались аграрними окраїнами. Внаслідок військових дій на території Галичини і Волині в роки Першої світової та польсько-української воєн сільське господарство Західної України зазнало значних збитків, до того ж, йому були властиві, як і для всієї Польщі, феодальні пережитки, в основі яких лежало зосередження значної земельної власності у незначної частини земельних магнатів і без- та малоземелля переважної більшості українського селянства. За даними перепису 1921 р., із 3,26 млн. господарств 2,1 млн. мали 4,5 млн. га, тоді як 19 тис. господарств земельних власників належало 13,6 млн. га. Питома вага малоземельних селянських господарств площею до 5 га становила 64 відсотки [13].

У Східній Галичині ця проблема особливо загострилася. Тут малоземелля було ще масовішим, поміщики так само володіли великими земельними угіддями [14].

У селянському землекористуванні були й інші залишки феодалізму: черезсмужжя і вузькосмужжя, сервітути, поширеним видом яких було право селян за певну повинність випасати худобу й заготовляти для себе паливо в лісах поміщика. Практикували різні форми експлуатації, що базувалися на відробітках і кабалі. Все це служило наглядною ілюстрацією недосконалої аграрної структури.

Шляхи розв'язання наболілих аграрних проблем знайшли відображення в програмах політичних партій різних ідеологічних орієнтацій. Зокрема, у програмі партії націонал-демократів було передбачено: парцеляцію (поділ на дрібні ділянки - парцели), насамперед земель, що перейшли у власність держави, нерентабельних маєтків; спрямування реформи на заохочування продажу земель на парцеляцію і колонізацію; ліквідацію малоземелля та малоземелля польського селянства шляхом колонізації східногалицьких і західноволинських земель та збільшення тут польського населення - «польського стану посідання» [15].

У програмі ППС, ухваленій в травні 1920 р. на XVII конгресі, були виписані положення щодо земельної реформи. Йшлося про відчужування великої земельної власності з наступним забезпеченням нею малоземельного селянства.

Селянська партія «П'яст» на чолі з В. Вітосом домагалася проведення реформи з відчуженням поміщицької землі шляхом викупу за ціною, яку повинен був встановити сенат [16].

Інша селянська партія - «Визволєнє» висунула вимогу примусової парцеляції поміщицьких маєтків без відшкодування, сподіваючись цим шляхом ліквідувати земельний голод польського селянства [16].

У червні 1919 р. уряд І. Падеревського вніс на розгляд сейму проект земельної реформи. Цей правовий акт передбачав створення такого аграрного устрою, який повинен опиратися передовсім на сильні, здорові й здатні до інтенсивного ведення господарства і базуватися на приватній власності різного типу і величини [17].

Сеймова ухвала передбачала створення нових господарств шляхом колонізації, збільшення карликових господарств до нормальних.

Постанова сейму від 10 липня 1919 р. не мала сили закону і навіть не була опублікована у «Щоденнику законів», що, зрозуміло, нікого не зобов'язувало до виконання.

І тільки 15 липня 1920 р. польський сейм ухвалив новий аграрний закон - виконавчі правила до «Основ земельної реформи 10 липня 1919 р.»

Цим актом було передбачено щорічне парцелювання урядом 200 тис. га державних земель, занедбаних маєтків, земель військових спекулянтів і лише в останню чергу поміщицьких господарств, для яких визначено вищу норму землекористування до 60 га в промислових та приміських зонах, 180 га в сільськогосподарських; для західних і східних воєводств - українських і білоруських - до 400 га [18]. Земля понад норму підлягала викупу і була призначена на парцеляцію та осадництво.

17 грудня 1920 року, польський сейм прийняв закон про забезпечення землею солдатів польського війська і поселення військових колоністів у деяких повітах на території Віленського, Білостоцького, Новогрудського, Поліського і Волинського воєводств.

Земельна реформа, яку здійснював польський уряд, принесла мало користі українському селянству, позаяк більшість парцельованих земель відходила до польських селян та до новоприбулих цивільних і військових колоністів. Особливість проведення земельної реформи у Східній Галичині й Західній Волині полягала в тому, що польські політичні кола розглядали її як національно-політичну проблему, в процесі розв'язання якої розраховували перетворити польську національну меншість на переважну більшість і підготувати сприятливий ґрунт для досягнення своїх політичних цілей - асиміляції та полонізації українського населення.

Враховуючи те, що велика земельна власність у Західній Україні належала головним чином польським землевласникам, польський уряд намагався зробити все для того, щоб ця земля потрапила в польські ж руки. Відразу ж після закінчення польсько-радянської війни газета «Monitor Polski» опублікувала статтю Ю. Пілсудського, в якій він звернувся до уряду з вимогою, щоб частина здобутої землі перейшла в руки тих, хто зробив її польською [19].

Лідер селянської партії «П'яст» В. Вітос вважав, що уряд повинен проводити земельну реформу насамперед в інтересах держави, пропонуючи, щоб уся земля, яка підлягає відчуженню у Східній Галичині та Західній Волині понад встановлену норму згідно із законом, відійшла до рук цивільних та військових польських поселенців - завойовників і захисників цієї території.

Східна Малопольща, - говорив В. Вітос, - одна з основ нашої держави, тому вона повинна належати тим, хто її для Польщі здобув, і «чинимо ми так, бо віримо - скільки землі, стільки і вітчизни» [20]. Іншими словами, В. Вітос був на боці тих, хто пропагував і прагнув створити у Західній Україні як цивільні осадництва, так і військові поселення колоністів для «зміцнення національного елементу, оскільки це відповідає життєвим інтересам теперішніх і прийдешніх поколінь» [21].

Програма колонізації українських земель серед перших політичних заходів викликала особливе невдоволення українського населення. Вона ще більше загострила соціальні й національні відносини в Східній Галичині і була однією з головних причин наростання національно-визвольної боротьби українського народу проти польського окупаційного режиму. «Невідповідальна земельна політика супроти українського селянства», - писав «Громадський голос» - причиняється до поглиблення національної ненависті. Український селянин бачить, що польський колоніст стає одразу ж незалежним господарем. Він дістає не менше 15 моргів доброї двірської землі, він забезпечений у кредиті на закупку сільськогосподарських машин і приладів, одержує готовий будівельний матеріял на постановку хати і господарських забудовань».

Велику надію покладали на колонізацію ідеологи націонал-демократів. У 1922 році С. Грабський пропонував шляхом створення осадницьких господарств змінити етнодемографічну ситуацію у Східній Галичині й Західній Волині на користь польської меншості. Був переконаний, що наплив сюди польських емігрантів служитиме асиміляційним чинником і в перспективі знівелює різницю між українським краєм і національною польською територією; рекомендував направити на схід заможних селян, умілих господарів, які «хочуть добитися великого маєтку» [22].

Однак, зважаючи на світову громадську думку, Польща неодноразово оголошувала про готовність поважати права національних меншин у своїй державі. Фактично це було задекларовано в польській Конституції від 17 грудня 1921 р., де Друга Річ Посполита гарантувала всім, незалежно від походження, національності, мови чи віросповідання, захист їхнього майна, прав і свобод [23]. Втім, практичні кроки були діаметрально протилежними.

Весна 1923 року, стала знаковим етапом в історії Польщі. Березнева ухвала Ради Амбасадорів про передачу Східної Галичини до складу останньої остаточно перетворила українське питання на внутрішню проблему Другої Речі Посполитої. Першу, хоч і не зовсім чітко окреслену, програму політики щодо українства в історії відродженої Польщі висунув прем'єр-міністр польського уряду В. Сікорський. Зокрема, прагнучи залучити на свій бік українських послів під час голосування в сеймі щодо бюджету, обіцяв їм, що при виконанні закону про земельну реформу інтереси українського селянства не будуть ущемлені, якщо посли підтримають бюджет [24]. Однак прем'єр не дотримав слова. Це призвело до відставки голови української парламентської репрезентації А. Васильчука. УПР остаточно перейшла в опозицію. В. Сікорський вважав українську громадськість Волині національно і політично незрілою, заанґажованою головним чином соціально-економічними проблемами і пропонував обпертися в реалізації політичних заходів на угодовські елементи з числа титульної нації [25].

Державна політика в українському питанні Польської держави отримала подальший розвиток у так званому «пакті Лянцкоронського», укладеному в травні 1623 р. між правими партіями, які утворили блок під назваю Християнська спілка Національної єдності, з одного боку, і партією «П'яст» (згодом іронічно прозваною Хієною) - з іншого [26].

Стосовно західноукраїнських земель засади співпраці польських політичних партій, які підписали цей пакт, передбачали зміцнення тут позицій поляків, зокрема підтримку осадництва (при колонізації особливу увагу рекомендували звертати на регіони, важливі з точки зору воєнної стратегії), польської промисловості, торгівлі, костьолів, польських шкіл тощо. Із 1923 р. щорічний парцеляційний контингент повинен був становити 400 моргів на потреби цивільної та військової колонізації, забезпечення малоземельного і безземельного селянства. Блок орієнтувався на обмеження місцевого самоврядування і зміцнення державної адміністрації, побудованої на принципах польської державності й національності [27].

Після підписання пакту В. Вітос, який став прем'єр-міністром, визнавав, що умови цієї угоди передбачають утримання згаданих земель у польських руках і заселення цих земель польським елементом [28].

Уряд В. Вітоса, як, зрештою, і наступні, - В. Грабського, О. Скжинського, доклав чимало зусиль для перетворення осадницьких поселень на важливі асиміляційні чинники. Націонал-демократи звинувачували Ю. Пілсудського та його соратників у недостатній економічній підтримці осадництва і передачі новостворених польських поселень до існуючих ґмін, оскільки осадники в такому випадку розчинялися серед українського населення, у зв'язку з чим виникало побоювання, що вони не зможуть виконувати асиміляційну роль. Зокрема, в посланні до уряду від 19 квітня 1923 р. Станіславівський воєвода пропонував створити на основі осадницьких поселень самостійні адміністративні ґміни і так зміцнити польський елемент на східних кресах. Рекомендації Станіславівського воєводи передбачали посилення економічної допомоги польським осадникам, будівництво культурно-освітніх закладів, костьолів [29].

Економічно і культурно облаштовані осадницькі поселення повинні були слугувати стимулом для подальшої колонізації, засвідчити вищість польської культури і міцність польського режиму.

Українська парламентська репрезентація виступила проти поселення військових і цивільних осадників у Західній Україні. У червні 1923 р. голова УПР С. Підгірський виступив з промовою, в якій рішуче засудив закони польського уряду, що обмежували національні права українців. Щодо аграрної колонізації він, зокрема, сказав: «Польща завдає кривди українським селянам, коли забирає землю під осадництво і колонізацію, землі, які насправді належать їм». С. Підгірський закликав припинити створення польських осадницьких господарств [30].

Однак сейм не прислуховувався, і колонізація тривала. Прикладом колонізаційних процесів і планів надалі міг служити опус С. Комарницького, чиновника міністерства землеробства, під назвою «Про колонізацію Східної Малопольщі», в якому було зазначено, що колонізація є виразом національної боротьби. Звідси сам проект потрібно реалізувати «суворо таємним способом…», не відкриваючи своїх стратегічних планів. Мотивацією колонізації були ті ж чинники: «Історичне загальне право володіння цим краєм століттями; фактичне право власності; обов'язки культурної і цивілізаційної місії на Сході…» [31]. У 1924 р. сенатор Бартошевич закликав продовжити заселення українських земель польськими колоністами: «Польське осадництво на східних землях є, поза сумнівом, потребою державною і національною». Водночас критикував невдало проведену, як на його думку, військову колонізацію і пропонував зміцнювати цивільне і військове осадництво так, щоб не провокувати загострення відносин з українським селянством; рекомендував створити «Товариство опіки над кресами», метою якого повинна стати морально-психологічна та матеріальна підтримка осадників [32].

Принципи аграрної політики відображені в «пакті Лянцкоронського», лягли в основу нового закону «Про виконання земельної реформи», який сейм ухвалив 20 серпня 1925 року. За цим законом уряд зобов'язався провести обов'язковий викуп приватновласницької землі вже не за половину її середньоринкової ціни, а за ціною, яку встановили державні комісії. Практичне ж проведення реформи базувалося на добровільній парцеляції, яку й далі проводили здебільшого самі поміщики за спекулятивними цінами.

Згідно із законом про земельну реформу, максимально вільний у східних воєводствах - західноукраїнських та білоруських, - розмір землеволодіння зменшувався з 900 до 300 га [33]. Для господарств, які займалися вирощуванням технічних культур та визнавалися зразковими, він підіймався до 700 га.

Закон передбачав дальше проведення аграрної колонізації східних воєводств. Міністра аграрних реформ, який керував полонізацією і осадництвом, наділили надзвичайним правом на свій розсуд призначати частину або й увесь земельний фонд на колонізацію.

Аграрна політика польського уряду щодо штучної колонізації східногалицьких та західноволинських земель погіршувала і без того важке становище українського селянина. Українська репрезентація в польському сеймі вкотре висловила рішучий протест: «Земля, яку народ наш своїм потом і кров'ю цілі віки поливав, належиться тільки нашому українському народові, (...) польське осадництво й колонізація української землі видирає ту землю від безземельного і малоземельного народу та позбавляє його єдиного засобу до життя» [34].

Із травневим переворотом 1926 року до влади прийшов новий уряд С. Бартля, і стали помітними перші ознаки можливого поліпшення польсько-українських відносин. Уряд Бартля визнавав державну політику в українському питанні, що базувалася на концепції націонал-демократії, хибною, вважаючи, що політика примусової полонізації не дає бажаних результатів, радше навпаки, «будить ненависть до Польської держави, гуртує українські національні сили». Прем'єр вважав, що новому урядові належить звернути увагу на соціально-економічні та культурно-освітні потреби українців.

Для реалізації цієї політики при Міністерстві внутрішніх справ був створений відділ національностей на чолі з Г. Сухенек-Сухецьким. Згодом - інститут наукових досліджень з проблем національних відносин, який розпочав видання журналу «Sprawy Narodowoњciowe», перше число якого вийшло у 1927 р.

Власне, для реалізації нового курсу національної політики на посаду волинського воєводи був призначений у липні 1927 р. Г. Юзефський, одним із найближчих соратників Ю. Пілсудського. Г. Юзевський вважав, що так звана проблема національних меншин може бути вирішена шляхом створення умов, в яких мешканці непольського походження почуватимуться себе комфортно, а відтак це сприятиме вихованню у них почуття лояльності до Польської держави [35].

В аграрній галузі волинський воєвода підтримував цивільне і військове осадництво, водночас протегуючи місцевим селянам в отриманні земельних наділів. У принципі це не суперечило офіційній доктрині польського уряду щодо сільськогосподарського осадництва, згідно з якою польська колонізація мала бути сильною не стільки кількісно, скільки якісно.

У січні 1932 р. польський сейм схвалив законопроект, що передбачав загальну військову колонізацію східних воєводств [36]. За законом створювали новий запас земель для забезпечення ними військових колоністів. Йшлося про заснування близько 600 осадницьких господарств з володінням до 45 га землі кожному.

Окрім того, закон дозволяв Міністерству аграрної реформи безплатно розподіляти землю з фонду тим військовим, яким відповідно до закону від 17 грудня 1920 р. належали земельні наділи, але з тих чи інших причин вони їх поки що не отримали. Місцевим адміністраціям надали право міняти військовим осадникам гірші землі на кращі та виплачувати по 500 злотих компенсації за переселення. Для покриття витрат, пов'язаних із реалізацією нового законопроекту, був створений спеціальний фонд. Військових колоністів також фінансувало створене у червні 1934 р. у Львові «Земельне парцеляційне товариство» з фондом 800 тис. злотих [37].

У пояснювальній записці до законопроекту від січня 1932 р. було відображено концепцію «кресової» аграрної політики уряду Польщі на 30-і роки. Її суть полягала у збереженні та зміцненні «польського стану посідання», чого можна було досягнути, як вважали, шляхом:

а) продовження аграрної колонізації; б) збільшення карликових земельних наділів польських господарств; в) відповідного добору та розселення осадницького елементу й зміцнення його як якісно, так і кількісно; г) забезпечення тривалості осаджуваних осадників шляхом недопускання та запобігання продажі ними своїх земельних наділів [38].

Про наступні масштаби колонізації можна судити з того, що лише в Тернопільському воєводстві передбачали шляхом примусової і добровільної парцеляції виділити 100 тис. га землі для 40 тис. осадницьких господарств. Це дало б змогу збільшити кількість поляків на 200 тис. осіб. Рекомендували створювати осадницькі господарства насамперед навколо повітових міст, уздовж залізничних колій і вузлових станцій [39].

Дискримінаційну національну політику польського уряду щодо українського населення іноді ставили під знак запитання. У польському політикумі були діячі, які розуміли необхідність проведення гнучкішої, толерантнішої державної політики в українському питанні й закликали до зважених кроків у її здійсненні. Польський політик і публіцист Т. Голувко писав: «Національні меншини можна прив'язати до Польщі ні за допомогою виняткових заходів і законів, ні репресіями, а якнайширшими свободами і розумною, доброзичливою толеранцією». Він піддав критиці насильницькі асиміляційні проекти щодо українського населення [40].

«Ставлення до кресів, - зазначав також відомий польський історик і публіцист Л. Василевський, - мусить бути трактоване під кутом зору бачення інтересів їх мешканців…», тому з «програми кресової політики має бути усунене все, що призводить до переслідування чи обмеження прав тих меншостей» [41].

До середини 1930-х рр. стали помітними деякі ознаки компромісу в польсько-українських відносинах. До цього схилялася частина керівництва УНДО (Українське Національно-Демократичне Об'єднання) - партії, яка була найактивнішою в Східній Галичині у той період. Угодовське крило УНДО під благовидним приводом пропонувало тимчасово відмовитися від боротьби проти польського режиму і спрямувати головні сили для підготовки визвольних змагань на Наддніпрянщині.

Та переговори, які відбулись 25 лютого 1931 р. між керівництвом УНДО і польським урядом, не дали якихось результатів. Ще свіжими були спогади про «пацифікацію», що посилювало антипольські настрої серед українців. З іншого боку, польська сторона на цьому етапі відходила від компромісу, не бажала нічого змінювати в польсько-українських взаєминах. Це проявилося хоча б у подальшому поширенні двомовних (утраквістичних) шкіл, відмові в кредитуванні української кооперації та рільництва, у забороні діяльності українських культурно-освітніх товариств, у зміні виборчої ординації з метою забезпечення переваги полякам під час виборів до місцевих самоврядів, у зміцненні «сокальського кордону» між Галичиною і Волинню.

Щоправда, у травні 1935 р. було укладено угоду про нормалізацію. В листопаді того ж року на засіданні Кабінету міністрів Польщі обговорювали «Українські постулати» нормалізації українсько-польських відносин. На засіданні прийняли рішення, за якими, не змінюючи основних принципів національної політики в Західній Україні, уряд дозволив вжити термін «український» (поруч із дотеперішнім «руський») і запровадити у місцевостях з польським та українським населенням польські й українські написи на дорожніх покажчиках, самоврядних установах, на посвідченнях і печатках; створити кафедру української літератури у Львівському університеті, перевести державну гімназію в Тернополі на українську мову навчання, а приватній українській гімназії в Тернополі надати статус державної [43].

Щодо аграрного питання, то не було прийнято жодної постанови. Засідання Кабінету міністрів обмежилося заявою міністра сільського господарства про те, що при реалізації земельної реформи 25 земельних угідь будуть розпарцельовані між українськими селянами [44].

Ці поступки були незначними. Дискримінаційна політика щодо українців тривала. Більше того, у грудні 1935 р., при Кабінеті міністрів був створений Комітет у справах національностей, який повинен був зайнятися реалізацію державного плану «зміцнення польськості» на Сході [45].

У лютому 1936 р. стало очевидно - політика «нормалізації» не принесла певних принципових змін у польсько-українських стосунках. Крах надій розпочався тоді, коли Комітет у справах національностей відкинув вимогу про територіальну автономію [46].

Наприкінці року Українська парламентська репрезентація надіслала урядові записку під назвою «Криза нормалізації польсько-українських стосунків», де, посилаючись на численні факти, доводила, що польська адміністрація продовжує дискримінаційну політику щодо українців, було підкреслено, що продовження такої політики може мати непередбачувані наслідки «як для Польської держави, так і для українського народу». Крім територіальної автономії для українських земель у Польській державі, документ вимагав припинення осадницької колонізації, надання субсидій культурним, освітнім, науковим, господарським та спортивним організаціям, дозвіл українцям влаштовуватися на державну службу тощо [47].

Причиною ескалації польсько-українських стосунків у другій половині 1930-х років стала так звана політика «зміцнення польськості на Сході», ініціаторами якої виступили маршал Е. Ридз-Смігла та міністр військових справ Т. Каспжицький. З метою реалізації цієї політики був створений Надзвичайний секретаріат польських громадських організацій, який створив координаційні комітети, що базувалися в Любліні та Львові. На чолі комітетів стояли військові. Так, люблінський комітет очолював генерал Б. Ольбрихт, львівський - генерал М. Токажевський-Карашевич.

У діяльності комітети опиралися на Товариство розвитку східних земель, Союз дрібної шляхти, Союз стрільців та ін. Завдання, які ставили перед собою ці комітети, полягали в тому, щоб «герметичніше закрити» Волинь від впливу націоналістичної Галичини, тобто зміцнювати «сокальський кордон»; підтримувати реґіоналізм серед лемків, бойків, гуцулів; з прикордонних територій, які вважали стратегічними, вислати певні українські елементи, зокрема лісників, працівників пошти та комунікацій; домогтися збільшення польського елементу в східних воєводствах за рахунок осадницької колонізації [48].

У другій половині 30-х років польський уряд прийняв рішення не лише продовжити, а й посилити колонізацію українських земель, відтак вжити рішучих заходів проти продажу землі колоністами землі українським селянам [48].

Господарська рада при уряді в 1939 р. тільки у Тернопільському воєводстві передбачала створення 12 тис. осадницьких господарств, що дало б змогу збільшити кількість польського елементу у воєводстві ще на кілька тисяч [49].

Національна політика Польщі на окупованих нею українських землях протягом усього міжвоєнного періоду мала антиукраїнський характер. Дискримінацію українців у національній, господарській, культурно-освітній сферах підняли в ранг державної політики. Розглядаючи українські землі як невід'ємну частину своєї держави, урядові кола Польщі ігнорували елементарні національні права місцевого населення. В контексті шовіністичної національної політики, основу якої становила ідеологія історичної та культурної вищості польської нації над іншими народами, аграрне осадництво займало значне місце як важливий політичний, соціальний, економічний важіль, спрямований на збільшення польського елементу в Східній Галичині й Західній Волині - соціально-політичної опори польського режиму. Створення польських осадницьких господарств в аграрно перенаселених східних воєводствах служило дестабілізуючим чинником в українсько-польських стосунках, призводило до загострення національно-політичних протиріч у Західній Україні.

аграрний реформа україна польща

Список використаних джерел

1. Wasilewski Leon. Istotna liczba Ukraincуw w Polsce. // Sprawy Narodowoњжiowe. - 1927. - № 1. - S. 232.

2. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. - К., 1993. - С. 248.

3. Akty i dokymenty dotycz№ce granic Polski na konferencji pokojowej w Paryїu 1918 - 1919. Zebrane i wydane przez Sekretariat Cenehny Delegacji Polski. Czкњcz III. Shrawa Galicji. - Paryї, 1926. - S. 27, 95, 96.

4. Druga Rzeczpospolita. Wybьr dokymentьw. - Warszawa, 1988. - S. 122.

5. Torzecki Ryszard. Kwestia ukraiсska w Polsce w latach 1923 - 1929. - Wrocіaw, 1988. - S. 20.

6. Torzecki Ryszard. Polacy i ukraiсcy. Sprawa ukraiсska w czasie II wojny њwjatowej na terenie II Rzeczypospoіitej. - Warszawa, 1993. - S. 11.

7. Bartoszewicz I. Znaczenie polityczne kresуw Wschodnich dla Polski. - Warszawa, 1924. - S. 13.

8. Dmowski R Mysli nowoczesnego Polaka. - Lwуw, 1907. - Wyd 1. - S. 101; Stowarzyszenia polityczne w Polsce. - Siedlce, 1929 - S. 32.

9. Cit. Za: Wapiсski Roman. Roman Dmowski. - Lublin, 1989. - S. 277.

10. Дашкевич Я. Для кого дорога до нікуди? Про польсько-українські відносини в минулому та сучасному // Україна. Наука і культура. - К., 1993. - Вип. 26 - 27. - С. 53 - 73.

11. Biuіetyс polsko-ukrainki. - 1934. - №.28. - S. 10.

12. Statystyka Polski. - Warszawa, 1925. - T.IV. - S. 22.

13. Ciepelewski I Polityka agrarna rz№du polskiego w latach 1929 - 1935 - Warszawa, 1968. - S. 14.

14. Weinfeld I. Tablice statystyczne Rzecypospolitej Polskiej. - Warszawa-Bydgoњcz, 1923. - S. 45.

15. Druga Rzeczpospolita. Wybьr dokymentьw. - Warszawa, 1928. - S. 50 - 51.

16. Stowarzyczenia polityczne w Polsжe . - Siedlce, 1929. - S. 54.

17. Reforma rolna. Ustawy i Rozporz№dzenia datycz№nce ustroju Rolnego Rzeczypospolitej Polskiej. - Warszawa, Wrzesieс, 1919. - S. 11.

18. Zaworski J. Reforma rolna. Tekst ustaw i rozporz№dzen. Krakуw, 1926. - S.30.

19. Piіsudski J. Pisma zbiorowe. - Т. 5. - S.176.

20. Witos W. Wybуr pism i mуw. - Lwуw, 1939. - S. 237.

21. Центральний державний історичний архів України у м. Львові (далі - ЦДІА України у м. Львові). - Ф. 581. - Оп. 1. - Спр. 95. - Арк. 10.

22. Grabski S. Z zagadnieс polityki narodowo-paсstowej. - Warszawa, 1925. - S. 34 - 35.

23. Konstytuзia Rzeczypospolitej Polskiej. - Poznaс, 1921. - S. 27.

24. Torzecki Ryszard. Kwestia ukraiсska w Polsce w latach 1923 - 1929. - Krakуw, 1989. - S.23.

25. Гон Максим. Волинь у складі Речі Посполитої. // Політика і час. - 2002. - № 6. - С. 85.

26. Buszko Jуzef. Historia Polski. - Warszawa, 1984. - S. 242.

27. Druga Rzeczpospolita. Wubуr dokumetуw. - S. 173, 176, 177.

28. Piast. - 1923. - 29 czerwcia.

29. Державний архів Львівської області (далі - ДАЛО). - Ф. 1. - Оп. - 52. - Спр. 193. - Арк. 15. - Спр. 2937. - Арк. 6 - 6а.

30. Sprawozdanie stenograficzne Sejmu. 42 posiedzenie z 2.06. 1923 r. - S. 68.

31. Цибко О. Г. Революційно-визвольна боротьба трудящих Західної України за возз'єднання УРСР (1934 - 1939 рр.). - Львів, 1956. - С. 19 - 20.

32. Bartoszewicz I. Znaczenie polityczne kresуw wschodnich dla Polski. - Warszawa, 1924. - S. 31, 38, 39.

33. Dzennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej. - 1926. - №1.

34. Діло. - 1925. - 1 січня.

35. Przegl№d Woіynski. - 1928. - 29 lipca. -№ 31.

36. Державний архів Івано-Франківської області (далі - ДАІФО). - Ф. 2 сч. - Оп. 1. -Спр. 875. - Арк. 40.

37. Діло. - 1932. - 17 лютого; 1934. - 3 червня.

38. Державний архів Тернопільської області (далі - ДАТО). - Ф. 231. - Оп. 6. - Спр. 2742. - Арк. 14.

39. Там само. - Арк. 14, зв.15.

40. Holuwko T. Kwestia narodowoњciowa w Polsce. - Warszawa, 1922. - S. 10, 36, 40.

41. Wasiіewski L. Sprawa kresуw i mniejszoњci narodowych w Polsce. - Warszawa, 1925. - S.24.

42. Діло. - 1930. - 28 листопада.

43. ДАІФО. - Ф. 2сч. - Оп.1 сч. - Спр. 1303. - Арк. 1,2,65,68.

44. Там само. - Арк. 66.

45. Torzecki Ryszard. Polacy i ukraiсcy. Sprawa ukraiсska w czasie II wojny њwjatowej na terenie II Rzeczypospolitej. - S.13.

46. Бурковська І. Проблема польсько-українського політичного компромісу в діяльності українського національно-демократичного об'єднання (1925 - 1935) // Розбудова держави. - 1997. - № 1. - С. 32.

47. ДАЛО. - Ф.1. - Оп. 51. - Спр. 491. - Арк. 3 - 25.

48. Torzecki Ryszard. Polacy i ukraiсcy. Sprawa ukraiсska w czasie II wojny њwjatowej na terenie II Rzeczypospolitej. - S.14.

49. ДАТО. - Ф.231. - Оп.6. - Опр. - 2781. - Арк.30.

50. Там само. - Спр. 2739. - Арк. 6 зв.

Размещено на Allbest.ru