Дмитро Дорошенко, як історик слов'янських народів і Східної Європи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дмитро Дорошенко, як історик слов'янських народів і Східної Європи

Дмитро Бурім

Видатний український історик Дмитро Іванович Дорошенко залишив по собі багату науково-літературну спадщину, що налічує більш, ніж 1000 одиниць наукової продукції. Більшість з цих праць були написані й опубліковані вже в еміграції. У цей період з'явилися і головні роботи вченого - “Нарис історії України”, “Огляд української історіографії”, “Слов'янський світ в його минулому й сучасному”, “Православна церква в минулому й сучасному житті українського народу”, “Історії України 1917-1923 рр.”, “Гетьман Петро Дорошенко. Огляд його життя й політичної діяльності” та ін. - які забезпечили Д. Дорошенкові стале місце в українській історичній науці й одночасно стали міцним підґрунтям для майбутніх досліджень.

В сучасній українській історіографії Д. Дорошенко найбільше відомий як фахівець у галузі історії України й української історіографії, проте вагомим є й доробок дослідника у сфері історії слов'ян і Східної Європи. Ще в студентські роки він почав вивчати історію білоруського народу. У 1906 р. в “Рідному краї” (ч. 35) було опубліковано розвідку Д. Дорошенка “Дещо про білоруське письменство” Д. Дорошенко, Дещо про білоруське письменство, Рідний край, ч. 35 (1906) 6-7., у 1908 р. вийшла його праця “Білоруси і їх національне відродження” Д. Дорошенко, Білоруси і їх національне відродження, К. 1908, 32 с.. Дипломну роботу в Київському університеті він захистив за темою “Слов'янофільство Герцена” ЦДАВО України, ф. 3876, оп. 1, спр. 47, арк. 88.. І в подальшому історик розробляв окремі питання історії та культури слов'янських народів Д. Дорошенко, Адам Міцкевич. Його життя і твори, К. 1919, 47 с.; Д. Дорошенко, Білоруси та їх національне відродження, Кам 'янець-Подільський 1919, 42 с.; D. Doroszenko, Odrodzenie Biaiorusi, Przeglqd Krajowy (Київ) 3 (1909) 9-10; Д. Дорошенко, Чеські куль- туртрегери на Україні, Рада (Київ), ч. 169 (1911); Д. Дорошенко, Польщизна на Україні, Рада (Київ), ч. , 159, 161 (1911); Д. Дорошенко, Польський слов'янофіл ворогом українства, Рада (Київ), ч. 173 (1911); Д. Дорошенко, Дещо про білоруський рух (з віденських вражіннів), Рада (Київ), ч. 150 (1912) та ін..

Пізніше, в еміграції професор Д. Дорошенко продовжував свої дослідження в галузі слов'янознавства D. Dorosenko, Njesta o srpsko-ukrajinskim odnosajime, JugoslavenskaNjiva (Zagreb), nr. 26 (1921); D. Dorosenko, O velikorusko-ukrajinskim odnosajima, Velikemu Slavenu, Zagreb 1922, s. 64-69; Д. Дорошенко, В гостях у найменшого слов'янського народа, Літературно-науковий вісник, Л. 1924, кн. 3, 4, с. 278-280; D. Dorosenko, Belorusove, jejich hnuti apisemnictvi,

Slovansky Prehled. 1914-1924. Sbornik, Praha 1925, s. 295-301; 379-380; Д. Дорошенко, Політика Польщі супроти національних меншостей, Бюлетень гетьманської управи. (Берлін), ч. 13 (1931) 6-12; D. Doroschenko, Was ist osteuropaische Geschichte? (Zur Abgrenzung der ukrainischen und russischen Geschichte), Zeitshrift fur osteuropaische Geschichte, Band ІХ., Heft 1. (1934) 21-67; D. Doroschenko, DieRolle der Ukraine in der Geschichte Osteuro- pas, Deutsche Monatshefte in Polen (Posen), 1937, Dezember, S. 245-253; Д. Дорошенко, Старонка з маіхуспамінау (сьветлай памяці Фр. Багушэвта), Запісьі Белорускага Наву- ковага Таварыства, Вільня 1938, сшытак І, с. 30-34 та ін.. Він активно працював в українських та чужомовних виданнях, які займалися вивченням проблем історії слов'ян і Східної Європи: “The Slavonic Review” та “The Slavonic and East European Review” (Лондон); “Zeitschrift fur osteuropaische Geschichte” та “Zeitschrift fur Slavonische Philologie” (Берлін); “Slavische Rundschau. Germano Slavica” та “Slovansky Prehled” (Прага); “Jugoslovenska Njiwa” (Загреб); “Biuletyn Polsko-Ukrainski” та “Przeglqd Wspolszesny” (Варшава) та ін., - де він публікував наукові та науково-популярні статті й рецензії з цієї проблематики Більш детально див.: Бібліографія наукових праць проф. Д. Дорошенка за 1899-1942рр., Прага 1942; A Survey of Ukrainian Historiography by D. Doroshenko, Ukrainian Historiography 1917-1956 by O. Ohloblyn, New York 1957, р. 395-410..

Д. Дорошенко брав активну участь у міжнародних слов'янознавчих з'їздах і конференціях: у 2-ому з'їзді слов'янських етнографів у Польщі (червень 1927 р.) ЦДАВО України, ф. 4465, оп. 1, спр. 777, арк. 96., у конгресі Федерації істориків Східної Європи (серпень 1933 р., Варшава) Міжнародний з 'їзд істориків у Варшаві, Діло (Львів), 1933, 26 серпня., у 2-ому міжнародному з'їзді славістів (вересень 1934 р., Варшава) ЦДАВО України, ф. 3859, оп. 2, спр. 35, арк. 69.. Ним було прочитано низку курсів з слов'янознавства в українських вищих навчальних закладах за кордоном - Українському науковому інституті в Берліні та Українському високому педагогічному інституті імені М. Драгоманова Ibid., ф. 3972, оп. 1, спр. 252, арк. 2.. В 1923 році за значний внесок у вивчення історії слов'янських народів професор Д. Дорошенко був обраний членом-корес- пондентом High School of Slavonic Studies of the University of London (Вищої школи славістичних досліджень лондонського університету) Ibid., ф. 4432, оп. 1, спр. 3, арк. 386..

Головною працею Д. Дорошенка у галузі слов'янознавства є тритомна монографія “Слов'янський світ в його минулому й сучасному”, яка вийшла 1922 р. у Берліні Д. Дорошенко, Слов'янський світ в його минулому й сучасному, Берлін 1922, т. 1, 239 с.; т. 2, 258 с.; т. 3, 264 с. Про цю працю детально див.: Д.В. Бурім, “Слов'янський світ" Дміитра Дорошенка, Наукові записки. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України. Збірник праць молодих вчених та аспірантів, К. 1996, t. 1, c. 387-400.. Над нею історик почав працювати, перебуваючи в еміграції. При її написанні було використано джерела та літературу австрійських - головним чином віденських - архівів й бібліотек.“Слов'янський світ” написано досить швидко: основну роботу над монографією було завершено менш ніж за два роки (1920-1921 рр.). Восени 1920 р. текст був готовий і автор перевіряв його, працюючи в Forschungsinstitut fur Ost und Orient у Відні, де була гарна бібліотека з українознавства та слов'янознавства Вячеслав Липинський. Архів, том 6, Листи Дмитра Дорошенка до Вячеслава Липин- ського, Філадельфія 1973, с. 27.. Передмову датовано січнем 1921 року, а всередині цього ж року книжка вже повністю була готова до друку. Це був дійсно короткий термін, якщо взяти до уваги те, що Д. Дорошенко працював у несприятливих для наукової праці умовах еміграційного життя, та великий обсяг матеріалу, опрацьований автором.

Поява “Слов'янського світу” викликала значний інтерес, і не тільки в науковій сфері. Численні рецензії та відгуки на його адресу з'явилися на сторінках українських і чужомовних видань Див.: Україна (Київ), кн. 6 (1925); Громадський вісник (Львів), ч. 43 (1923); Світ дитини (Львів), чч. 21-22 (1922); Нова Україна (Прага), чч. 13-15 (1922); Cesko-Luzicky Vestnik (Praha 1923); Obzor (Zagreb), g. ІІІ (1922) та ін.. Відзначалося не лише те, що це був “перший підручник з слов'янознавства в українській науковій літературі” М. Кордуба, Рецензія на книгу Д.І. Дорошенка “Слов 'янський світ в його минулому й сучасному” (Берлін, 1922), Літературно-науковий вісник (Львів), кн. 6 (1923) 185., а й те, що в тогочасній слов'янознавчій літературі праці Д. Дорошенка належало одне з перших місць О. Бочковський, Рецензія на книгу Д.І. Дорошенка “Слов 'янський світ в його минулому й сучасному” (Берлін, 1922), Нова Україна (Прага), чч. 13-15 (1922) 104.. Щоправда, поряд з цим на адресу “Слов'янського світу” та його автора було висловлено низку критичних зауважень, багато в чому справедливих.

Чим можна пояснити появу праці подібного характеру саме в ті роки? Над цим питанням замислювалось чимало дослідників наукової спадщини історика. Так, І. Борщак писав, що історія цієї книжки йому невідома і він “не знав, що саме спонукало Д. Дорошенка написати таку працю”¹⁷1. Борщак, Дмитро Дорошенко, Україна (Париж), ч. 5 (1951) 375..

Враховуючи історичні процеси в слов'янських країнах (і насамперед в Україні), свідком яких був історик, та його власні погляди, можемо дійти таких висновків. дорошенко історіографія слов'янознавство

Кінець ХІХ ст., особливо початок ХХ ст. внесли значні зміни в життя слов'янських народів. Слов'яни виходять на європейську та світову арену як активний й реальний політичний чинник. Поляки, чехи, словаки, болгари, серби та інші південнослов'янскі народи здобувають незалежність і будують національні держави. Щодо українців, то вони теж на деякий період виборюють собі незалежність та право самостійно організовувати своє національно-державне життя. Однак невдовзі Україна увійшла до складу радянської держави. При цьому деякі українські землі опинились у складі Польщі та Чехословаччини, а значна кількість українців була змушена виїхати за кордон і перебувала в еміграції. Щоправда, українські визвольні змагання і реалії самостійного національно-державного життя залишили стійкий слід у свідомості українців.

Саме в цей час відбуваються глибокі зміни в свідомості слов'ян, що було пов'язано з національно-культурним і політичним відродженням. Пробуджується великий інтерес до минулого свого народу й слов'янства в цілому. При цьому перед історичною наукою постають якісно нові завдання.

Слов'янознавство виходить на досить високий рівень. Накопичення і обробка численних фактів, розробка окремих аспектів політичного, соціально-економічного й культурного життя слов'янських народів дозволили перейти до систематичного, комплексного вивчення історії слов'янства Результатом такого вивчення стали роботи: Л. Ніедерле, Словански свет. Земепісни а статістіки образ соучаснего слованства, Прага 1910; Л. Ніедерле, Слованске старо- жітності, Прага 1902, t. 1; 1904, t. 2; Слованство. Образ йегомінулості а прітомності, Прага 1912; Т. Флоринский, Статистично-етнографический обзор современного славянства, К. 1907 та інші..

Українські історики теж звертаються до історії слов'ян О.М. Пипін, В.Д. Спасович, Обзор истории славянских литератур, Санкт-Петербург 1865; Очерк истории чешской литературы, К. 1886; Очерки из истории славянских литератур, К. 1893 та А.І. Степович, Очерки истории сербо-хорватской литературы, К. 1899, а також праці М. Державина, О. Потебні, М. Сумцова та ін.. Проте тогочасне українське письменство залишалось “небагатим на книжки про життя чужих народів (в тому числі і народів слов'янського світу), національний рух серед них та про їхній культурний розвиток” Д. Дорошенко, Слов 'янський світ в його минулому й сучасному, t. 1, c. 5..

“Слов'янський світ” Дмитра Дорошенка можна розглядати як своєрідну відповідь на актуальні національно-політичні, культурно- освітні та наукові питання і потреби тогочасного українського життя.

Слушною з цього приводу є думка Б. Крупницького, який, немов би відповідаючи на поставлене І. Борщаком запитання про причини й історію написання “Слов'янського світу”, зазначав, що Дмитро Іванович Дорошенко, як педагог і науковий та громадський діяч “мав перш за все на увазі завдання, які в першу чергу потрібні були для української нації” Б. Крупницький, Сорокаліття літературно-наукової діяльності професора Д. І. Дорошенка, [в:] Д. Дорошенко, Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу, Берлін 1940, с. VI.. Так у 1922 р. в Берліні з'явилися три томи “Слов'янського світу в його минулому й сучасному” - ця “перша оригінальна праця такого роду в українській літературі” Б. Крупницький, Сорокаліття літературно-наукової діяльності.., c. VI..

Сам Д. Дорошенко так пояснював свій інтерес до історії й культури слов'янських народів: “Тепер, коли життя українського народу зсунулось вже з мертвої точки і коли йому в огні війни і соціальної революції доводиться виковувати свою долю, завойовувати собі будучність, взаємини до слов'янських народів, що майже всі вибороли собі державно-національну незалежність, набирають для нас іншого характеру, значення далеко більш реального й практичного, ніж це було досі. Пізнати ці слов'янські народи, познайомитися з їх життям і побутом, стає неминучою передумовою наших з ними відносин та взаємин” Д. Дорошенко, Слов'янський світ в його минулому й сучасному, т. 1, с. 8..

Праця Д. Дорошенка складається з 11 нарисів, присвячених окремим слов'янським народам. При цьому автор розглядає кожний з них як “цілком самостійний, з своєю власною історією, літературою та письменством”Ibid., c. 20.. Нариси присвячені білорусам, болгарам, великоросам, кашубам, лужицьким сербам, полякам, сербо-хорватам, словакам, словінцям, українцям і чехам. Перелік народів, чия історія розглядається в монографії, досить цікавий: автор виділяє як окрему народність кашубів і в той же час майже не згадує про македонців, які визнані окремим етносом багатьма істориками та етнографами (за винятком болгарських). Розділ “сербо-хорвати” поділено автором на шість менших частин: серби державні, хорвати, серби в Угорщині, Далматія і Дубровник, історія Чорногорії, Боснія.

Історію та культуру кожного народу автор викладає за загальним планом: етнографічні межі розселення (дуже детально); статистичні дані про кількість представників народу в окремих районах; короткий нарис історії (головна увага приділяється історії політичній, соціально-економічний розвиток майже повністю залишається поза межами дослідження), література, наука та мистецтво; національно-громадське життя. До кожного з розділів додано досить широку бібліографію наукових праць з історії та культури цього народу.

Щоправда, не всі нариси вийшли однаково якісними. До найбільш цікавих і повноцінних можна віднести розділи про білорусів, великоросів та українців. Докладні також статті про чехів й південнослов'янські народи. Огляди історичного та культурного життя лужицьких сербів і особливо кашубів вийшли занадто стислі, що зрозуміло, враховуючи їхню чисельність й тогочасний рівень культурного і політичного розвитку.

Відомості про науку та мистецтво не в усіх нарисах однаково повні. З розділів про науку ми дізнаємося головним чином про досягнення в області історіографії, філології, етнографії, при цьому автор нічого не говорить про науки природничі та математичні. Огляд музичної творчості подано в нарисах, присвячених полякам, українцям, чехам. У інших слов'ян про це навіть немає згадки.

Щодо бібліографії, здається, Д. Дорошенкові в основному вдалося досягти мети - “допомогти читачеві орієнтуватися серед великої літератури слов'янознавства” Д. Дорошенко, Слов 'ямський світ в його минулому й сучасному, с. 8-9.. В його праці дійсно використано “найважніше і доступне” на той час з обсягу досліджень, присвячених проблемам історії та культури слов'янських народів. При цьому автор особливу увагу звертає на українські видання. Позитивною рисою монографії є також зазначення істориком українських перекладів творів слов'янських авторів.

Д. Дорошенко вважав за “потрібне для української нації” написати працю, де було б подано “життя слов'янських народів, їх історію, розвиток їх умового життя й письменства”. При цьому предметом особливої уваги автора є “історія національного відродження слов'ян, їх боротьба за своє культурно-національне й політичне визволення” Ibid., с. 8..

Та якщо Д. Дорошенко так визначає коло питань та проблем, які будуть висвітлені у дослідженні, то ідейне завдання історик формулює таким чином: “Ідея моєї книги далека від якихось “слов'янофільських” тенденцій і поглядів, ніби всім слов'янам властиві спільноти інтересів - в противенстві до груп інших народів; ... в питаннях про спільність державних та національних інтересів народів між собою, серед різних факторів, що на цю спільність впливають, однакове расове походження та племінна приналежність самі по собі грають незначну ролю. У житті слов'янських народів під теперішній час ... ми мали або маємо й досі перед собою приклади найзапеклішого - бо братнього ворогування Українців з Поляками (в Галичині), Сербів з Болгарами, Чехів з Поляками й т.д”. Д. Дорошенко вважав, що життя слов'янських народів, їх історія, а особливо історія національного відродження і боротьба за своє культурно-національне і політичне визволення, розвиток їх умов життя й письменства, повинні бути особливо цікаві для українського читача, як образ життя і долі народів, які жили і розвивалися в умовах, до нас дуже подібних, або були в дійсності тісно зв'язані з нами історичною долею, впливами на нас, або й самі нашого впливу на собі зазнавали Ibid..

Історик не займає традиційної для ХІХ століття слов'янофільської позиції. На думку Б. Крупницького, Дмитро Дорошенко у цьому випадку відходить від традиції “безінтересового слов'янофільства, опертого на певні ідеалістичні представлення, без огляду на власні інтереси”, що виробилась на Україні в ХІХ столітті Б. Крупницький, Д.І. Дорошенко і слов 'ямський світ, Український літопис (Аугсбург), ч. 1 (1953) 5.. Це є погляд українського державника з критичним підходом до ідеї слов'янської спільності. Але все ж таки Д. Дорошенко не відкидає повністю ідеї про спільність слов'янських інтересів. В основу новітнього слов'янського світогляду покладено державні потреби кожного слов'янського народу зокрема. Але кожний слов'янський народ має задовольнити ці потреби, не виключаючи справедливих інтересів інших народів.

У цьому погляді на проблему національно-політичних та державних відносин ми маємо справу не лише з позицією історика-дослідника, а й державного діяча, політика, дипломата. Ми вправі розглядати його і як один з принципів зовнішньої політики Української Держави 1918 р., що його намагався впровадити у життя Д. Дорошенко, будучи міністром закордонних справ.

Безумовно, такий підхід до з'ясування національних питань є багато в чому правильним і доцільним, бо за головний критерій тут взято об'єктивність. Але національно-політичне життя, міжнародні стосунки не завжди можуть бути утиснуті в межі цієї формули. Автор і сам звертає увагу на спільні закономірності політичного, соціального та культурного розвитку слов'янських народів і вказує на деякі спільні інтереси слов'ян, на існування ідеї слов'янської єдності тощо. Хоча при цьому історик різко розмежовує “ідеї слов'янської взаємності на основах рівності й братерства” та “мрії московських слов'янофілів про те, як “славянскія ручьи сольются въ русскомъ море” Д. Дорошенко, Слов'янський світ в його минулому й сучасному, т. 1, с. 6..

У “Слов'янському світі” подано своєрідну історію прямування слов'янських народів до здобуття незалежності та розбудови власних держав. Слов'янські народи пройшли приблизно однаковий, так би мовити, державний шлях: 1 - утворення держави та її розвиток; 2 - втрата державності й існування в складі іншої держави зі збереженням різного ступеня самостійності; національне відродження і боротьба за незалежність; 3 - відбудова держави.

Національне відродження слов'ян поділено автором на декілька етапів. Перший етап - духовне відродження - відбувається в сфері науковій (головним чином, це історія, мовознавство, етнографія) та літературній і охоплює переважно інтелігенцію. Другий етап - національно-культурне відродження. В цей період ідеї, розроблені на першому етапі, поширюються серед народних мас; він характеризується діяльністю національно-культурних товариств та організацій, розвитком національної освіти, науки, видавничої діяльності тощо. Третій етап - національно-політичне відродження - на цьому етапі утворюються громадсько-політичні організації та партії, які ставлять своїм завданням здобуття національної незалежності; національні питання обговорюються і вирішуються на вищих державних рівнях - урядовому, законодавчому.

Характеризуючи “нижчі” етапи національного відродження, історик вказує на необхідність та важливість культурно-освітньої роботи в умовах національного, політичного й економічного безправ'я. Д. Дорошенко стверджує, що нація, “позбавлена політичних гарантій”, яка “не має ні своєї шляхти, ні заможньої буржуазії”, “мусить всі свої сили покласти на скріплення національно-культурної роботи, щоб за її допомогою виховати народні маси і вибороти собі кращу долю” Д. Дорошенко, Слов 'янський світ в його минулому й сучасному, Берлін 1922, т.2, с. 222..

Загальна періодизація національного відродження слов'янських народів, запропонована Д. Дорошенком, багато в чому перекликається з тристадійною схемою розвитку національного руху будь-якого народу - інтелектуальна, культурна, громадсько-політична стадії - що її було розроблено пізніше П. Магочій, М. Грохом та Р. Шпорлюком В.Г. Сарбей, Етапи формування української національної свідомості (кінець 18 - початок 20 ст.), УІЖ 7-8 (1993) 15. Теоретичні проблеми українського національного відродження, зокрема його періодизації, досліджено у працях І. Лисяка-Рудницького, В. Сарбея та ін. І. Лисяк-Рудницький виділяє такі три етапи формування національної свідомості українського народу: 1-й - кінець XVIII століття - 40-ві рр. ХІХ століття - “шляхетська епоха”, яку характеризує перевага дворянства козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі; 2-й - 40-80-ті рр. XIX століття - “народницька епоха”, коли на провідне місце суспільного життя пробивається демократична інтелігенція, опанована ідеєю “служіння народові”; 3-й - 90-ті рр. XIX століття - 1914 р. - “модерністична епоха”, під час якої український рух від інтелігенції починає проникати в маси (детально див.: I. Лисяк-Рудницький, Нариси з історії нової України, Л. 1991; I. Лисяк-Рудницький, Історичні есе. В 2-х тт, К. 1994). В. Сарбей пропонує таку періодизацію: 1-й етап - “дворянсько-шляхетський” (до середини 40-х рр. XIX століття); 2-й - “різночинсько-народницький” і 3-й - “загальнонародний” (з 90-х рр. XIX століття до 1914 р.) (див.: В.Г. Сарбей, Op. cit., c. 3-16)..

У той час як монографія Д. Дорошенка подає доволі цікаві і багато в чому підтверджені життям ідейні положення, вона майже не містить якихось значних новацій у суто історичному плані. Проте на деякі погляди вченого щодо окремих проблем історії слов'янства звернемо увагу.

В монографії Д. Дорошенко розвиває теоретичні принципи, що були розроблені М. Грушевським стосовно історії трьох східнослов'янських народів - білоруського, великоруського й українського М. Грушевський, Звичайна схема “русскої історії" й справа раціонального укладу історії східного слов 'янства, Сборник статей по славяноведению, Санкт-Петербург 1904, т. 1. Саме за цим принципом він уложив свою фундаментальну працю “Історія України-Руси”., на дослідження історії всіх слов'янських народів. Вважаючи найбільш доцільним і раціональним досліджувати окремо історію кожного з слов'янських народів, не втручаючись при цьому в царину історії інших, вчений розглядає “кожний слов'янський народ як цілком самостійний”.

Своєрідністю відрізняються погляди Д. Дорошенка на етногенез південнослов'янських народів. Зокрема, в монографії розглядається походження та історія лише двох з них - словенців і сербів. Стосовно македонців автор дотримується тієї точки зору, що в місці поєднання територій, колонізованих сербами та болгарами, витворився середній, перехідний тип - македонці - на яких претендують однаково й серби, й болгари Д. Дорошенко, Слов 'янський світ в його минулому й сучасному, т. 2, с. 112.. Треба зазначити, що і до сьогодні це питання залишається невирішеним остаточно, стосовно цього і зараз серед болгарських, македонських, сербських істориків й політиків існують різні погляди.

Дуже спірна трактовка історії сербів і хорватів. Так, вчений вважає, що “сербське племя ... поділяється на кілька племен, найбільш відрізняються три типи сербського племені: властиві серби, хорвати і далматинці”, та, на його думку, з погляду етнічного, лінгвістичного й національного вони складають варіанти одного цілого Ibid., с. 111..

“Слов'янський світ в його сучасному й минулому” Дмитра Дорошенка, будучи, з одного боку, породженим соціально-політичною та науково-освітньою ситуацією, що склалася в Україні і у світі в цілому на початку ХХ століття, з другого - являв собою своєрідну відповідь на нагальні потреби українського національного й культурного життя.

В українській науковій літературі це була справді перша солідна праця з слов'янознавства, де охоплено суцільно історію, етнографію та культуру слов'янських народів. До того ж, головне завдання праці - “дати по змозі основні відомості й факти й допомогти читачеві орієнтуватися самому серед великої літератури слов'янознавства” - було повністю виконане.

Більш детально теоретичні аспекти історії східних слов'ян розроблено Д. Дорошенком у статті “Was ist osteuropaische Geschichte?” D. Doroschenko, Was ist osteuropaische Geschichte? (Zur Abgrenzung der ukrainischen und russischen Geschichte), Zeitschrift fur osteuropaische Geschichte, Band IX., Heft I. (1934) 2167. Український переклад цієї статті було надруковано в журналі “Український історик” (1982, № 1-2, c. 5-21; № 3-4, c. 106-118; 1983, № 2-4, c. 113-131)., де історик аргументовано доводив, що історію Східної Європи слід розглядати, як “історію різних, населяючих цю частину Європи, народів, які хоч і жили довгий час в спільних державних організаціях, але пройшли кожен свій особливий історичний процес і виробили свою окрему національну фізіономію” Д.І. Дорошенко, Що таке історія Східної Європи? (До питання про розмежування української і російської історії), Український історик 1-2 (1982) 5-6..

Аналізуючи роль України в історії Східної Європи, історик приходить до таких висновків:

- українці організували першу на Сході Європи велику державу, яка втягла в орбіту культурного життя всі східно-слов'янські народи;

- хоч Київська держава, як і її продовження - Галицько-Волинське королівство, зруйнувались з причин зовнішнього і внутрішнього характеру, проте аж до половини XIV століття Україна була оборонним валом, який захищав Європу від натиску кочових орд Азії;

- українські землі стали основою політичної могутності Великого Князівства Литовського і Польщі та, перебуваючи у складі цих держав, як і раніше, обороняли Західну Європу проти татарсько-турецького натиску; в той же час вони продовжували відігравати роль культурного моста між Західною та Східною Європою;

- перехід частини України під гегемонію Москви став основою державної могутності Російської імперії в системі європейських держав і пришвидчив занепад старої Польської Речі-Посполитої;

- Україна стала головним джерелом економічної і культурної сили Росії;

- перехід частини західно-українських земель під владу Австрії сприяв політичній і культурній гравітації українців до Заходу;

- колоніальна політика Росії проти України, система централізації і русифікації сприяли розвитку українського сепаратизму й призвели до занепаду Російської імперії в кінці світової війни;

- незважаючи на те, що українцям не вдалося втримати політичну самостійність, Україна не перестала бути чинником міжнародної політики, хоч поки що і пасивним. Україна є ахилесовою п'ятою СРСР; у Польщі українське питання є однією з найважливіших проблем внутрішньої і зовнішньої політики D. Doroschenko, Die Rolle der Ukraine in der Geschichte Osteuropas, Deutsche Monatshefte inPolen (Posen), 1937, Dezember, S. 245-253; 7 лютого 1935 року у “Німецькому товаристві для дослідження Східної Європи” була прочитана лекція професора Дмитра Дорошенка за темою: “Роля України в історії Східної Європи” (Свідок, Роля України в історії Східної Європи, Тризуб (Париж), ч. 8 (1935, 24 лютого) 4-5)..

Не обминув увагою Д. Дорошенко і ключові для України, всієї Східної Європи й слов'янства російсько-українскі відносини. Розглядаючи історію України в європейському контексті, вчений аргументовано доводив, що Польща, як союзник не була надійним партнером і не могла забезпечити майбутнього України Б. Крупницький, Д.І. Дорошенко і слов 'ямський світ, с. 62.. Майбутнє двох великих слов'янських народів історик уявляв у вигляді “щильного братерського союзу, себто щильного політичного, військового й економічного союзу двох держав: Росії й України. Але саме - двох зовсім самостійних і рівноправних держав, а не гегемонії Великоросії над Україною з московськими “воєводами” в Києві”. Комбінацію України з Польщею проти Росії він вважав за глибоко помилкову, з історичного погляду неприродну і згубну насамперед для України. Д. Дорошенко був впевнений, що коли Україна матиме за собою “союзну з нею і дружню їй Росію, то цілий світ не буде страшний для неї, якщо ж вона матиме в Росії ворога, то й цілий світ їй не допоможе. Україна і Росія неминуче мусять жити у взаїмному союзі - міцному й непорушному раз назавжди...” З листів Д. Дорошенка до С. Мельгунова 1926р., Возрожденіе (Париж) 17 (1951) 152157; див. також: Україна (Париж), ч. 6 (1951) 485-486..

Д. Дорошенко мислив собі майбутню самостійну Україну як незалежну, окрему державу, що “добровільно, на підставі свідомості споріднених, культурних, релігійних, економічних і всяких інших зв'язків, укладе щильний економічний та мілітарний союз з братерською Великоросією” З листів Д. Дорошенка до С. Мельгунова 1926р., с. 152-157; див. також: Україна (Париж), ч. 6 (1951) 485-486..

Варто зазначити, що у вирішенні питання про російсько-український союз історик стоїть досить близько до позиції В. Липинського, який 1926 року в передмові до “Листів до братів-хліборобів”, зокрема, писав: “...може бути союз України з Москвою такий, як союз монархічної Норвегії з монархічною Швецією, ... такий непринижуючий союз між країнами, які творили колись одну державу, можливий тільки тоді, коли вони монархії” В. Липинський, Вступне слово для читачів з ворожих таборів, [в:] Вячеслав Липинсь- кий, Повне зібрання творів, архівів, студій. Твори. Т. 6. Кн. 1. Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму, К.; Філадельфія 1995, с. XXVII.. Щоправда, на відміну від ідеолога і провідника українського монархізму, Дмитро Дорошенко залишає за українським та російським народами право самим у майбутньому вирішувати питання стосовно суспільно-політичного устрою своїх держав.Д. Дорошенко як історик пережив еволюцію своїх поглядів. І якщо його дореволюційні праці йшли в руслі народницької історіографії, то в еміграції в своїх наукових творах він виступає вже як один з яскравих представників державницької школи в українській історичній науці, що чітко відобразилось і на його слов'янознавчих студіях.

Виступаючи як популяризатор історії України у науковій літературі країн Європи та Америки - наукові праці вченого друкувалися майже всіма європейськими мовами - вміщуючи в часописах свої статті й розвідки з української історії, історіографії, історії церкви, літератури тощо, професор Д. Дорошенко має визначні заслуги в справі ознайомлення європейських і світових наукових кіл та широкої громадськості з минулим й сучасним йому життям українського народу, у тому числі й як одного з найбільших слов'янських народів.

Размещено на Allbest.ru