Архімандрит Климентій Шептицький і радянська влада: відносини після смерті митрополита Андрея (на основі друкованих документів радянських спецслужб)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Однією з трагічних сторінок української історії ХХ ст. була доля УГКЦ, її священиків та вірних. Зокрема, це стосується постаті архімандрита Климентія Шептицького, про якого до кінця 80-х років минулого століття широкому загалу взагалі нічого не було відомо. Лише коли його було реабілітовано на початку 1990-х років, це дало можливість дослідникам більш детально вивчити життєвий та релігійний шлях архімандрита, показати його вклад у збереження греко-католицької церкви в Галичині, особливо після другої більшовицької окупації. Тема даної статті є на сьогодні актуальною, оскільки приклад інтелігентності Климентія Шептицького, його авторитет у галицькому суспільстві, повага до людей - усі ці чесноти можна використати для розвитку духовності українського народу, особливо молоді, в державотворчому та національно-творчому процесах.

На сьогодення є лише кілька дослідників, зокрема це В. Чорнописька, С. Гуркіна, В. В'ятрович [3, 4], які фактично детально займаються дослідженням життєвого шляху Климентія Шептицького. В. Чорнописька [38, 39, 40, 41] вивчає малодосліджені періоди із життя архімандрита, зокрема показала його діяльність у монастирі Студитського чину, які, завдяки саме ігумену Климентію, почали розквітати. С. Гуркіна [6, 7] на основі документів, що знаходяться в Галузевому державному архіві Служби Безпеки України у Києві, зробила спробу проаналізувати діяльність архімандрита Климентія Шептицького, особливо останні роки його життя, а також показала як налагоджувався зв'язок між Климентієм Шептицьким і Ватиканом в радянський період. Деякі моменти життя архімандрита, особливо в останній період, містяться в публікаціях М. Марущака [33] та І. Паращака [22] .

Важливим джерелом до вивчення релігійної та громадської діяльності Климентія Шептицького є звичайно ж документи, що знаходяться в архівах Служби Безпеки України і Росії й донедавна були під грифом «таємно». Більшість з них, особливо ті, що знаходяться в архівах СБУ, зараз є доступними і опубліковані у різних збірниках. Серед них можна назвати «Літопис Голготи України»[17], «Митрополит А. Шептицький у документах радянських органів державної безпеки (1939-1944 рр.)» [19], «Ліквідація УГКЦ (1939 - 1946). Документи радянських органів державної безпеки» [14, 15], «Літопис нескореної України. Документи, матеріали, спогади» [16], «Патріарх Йосиф Сліпий у документах радянських органів державної безпеки (1939-1987)» [23]. Важливе значення для вивчення становища УКГЦ у післявоєнний час взагалі та діяльність Климентія Шептицького зокрема, має серія збірок документів радянських спецслужб, що вийшли у книгах «Реабілітовані історією» [27] і стосуються кожної області України.

Нас в даному випадку цікавить лише Львівська область. Своєрідним енциклопедичним виданням з історії переслідування української церкви стала підготовка і видання вченими та церковними діячами діаспори «Мартирології українських церков у чотирьох томах» [18]. На підставі зібраних матеріалів видавці роблять висновки про те, що українська церква, не залежно від того, православна вона чи католицька, в умовах радянського режиму була приречена на знищення.

Мета статті - проаналізувати роль о. Климентія Шептицького у духовнокультурному й політичному житті на західноукраїнських землях після Другої світової війни. Показати усі зусилля, які архімандрит прикладав для збереження УГКЦ, яку радянський режим намагався ліквідувати.

Климентій (Казимир) Шептицький (1869-1951) - церковний діяч і архімандрит монахів Студійського уставу, брат митрополита Андрея Шептицького. Маючи хист політика і гарного оратора під час роботи в австрійському парламенті та Галицькому сеймі, відмовився від блискучої політичної кар'єри і так само, як його старший брат, став монахом. Протягом усього свого життя присвятив себе служінню Богові та допомозі людям. Приклав багато зусиль для розвитку монастирів, які стали своєрідним індикатором суспільно-політичної та духовної ситуації в Україні. Брав активну участь у боротьбі за збереження УГКЦ на західноукраїнських землях після Другої світової війни.

Вийшовши з війни переможницею, радянська влада на західноукраїнських землях активізувала роботу щодо запровадження в дію декрету РНК РСФРР «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» від 23 січня 1918 року [36, С. 95-97], а також положення ВЦВК і РНК СРСР «Про релігійні об'єднання» від 8 квітня 1929 року [25], які регулювали відносини між державою і церквою та діяльність релігійних об'єднань. Згідно з цими документами у школах заборонялося проведення уроків релігії, а, відповідно, священикам її викладання. Не дозволялася діяльність релігійно-просвітницьких товариств та об'єднань [26, С. 20-24]. Окрім них, правове становище монастирів регулювали «Тимчасові положення про соціалізацію землі», ухвалені ІІ Всеукраїнським з'їздом рад у березні 1918 року, та декрети РНК У СРР «Про передачу майна монастирських, церковних та інших релігійних установ у відання Народного Комісаріату соціального забезпечення» від 17 травня 1919 року [26, С. 212-213]. Згідно з цими документами все майно монастирів оголошувалося народним надбанням і розпоряджатися ним мали ради народних депутатів на свій розсуд. А це означало, що існування монастирів стало залежати від центральних і місцевих органів радянської влади, а всі церковні землі на підставі аграрної декларації Народних Зборів було націоналізовано [27, С. 52-53]. шептицький католицький західноукраїнський

Перші ж спроби ліквідувати УГКЦ більшовики почали ще в роки першої окупації західноукраїнських земель, напередодні німецько-радянської війни [19, С. 131-133]. Але тоді вони все ж таки не зважились на остаточну ліквідацію УГКЦ, оскільки, мабуть, побоювались всенародного гніву й авторитету самого митрополита А. Шептицького [19, С. 233-236], що випливає із слів підполковника держбезпеки С. Даниленка- Каріна: «вплив митрополита Шептицького й авторитет серед віруючих і духовенства уніатської церкви в Західній Україні - величезні. Без перебільшення можна сказати, що такого безапеляційного авторитету і впливу не має жоден глава церковної течії в СРСР» [19, С. 264].

Тепер же, після смерті митрополита УГКЦ А. Шептицького, радянське керівництво остаточно вирішило ліквідувати церкву, звинувативши її у співпраці й підтримці ОУН та УПА [35, С. 179-180]. Аби не допустити остаточної ліквідації УГКЦ, у грудні 1944 року до Москви, за сприянням нового митрополита Й. Сліпого, виїхала делегація греко-католицького духовенства, у складі ієромонаха Г. Будзиновського, священиків Г. Костельника та І. Котіва, а очолив її архімандрит К. Шептицький. Мета делегації - продемонструвати певну лояльність до радянської влади й одночасно з'ясувати питання подальшого існування греко- католицької церкви [14, С. 285-296]. У Москві делегацію греко-католицьких священиків прийняли представник Ради у справах релігійних культів при Раді Народних Комісарів (РНК) СРСР І. Полянський та представники Народного комісаріату державної безпеки (НКДБ) П. Федотов, О. Леонтьєв і П. Судоплатов. На зустрічі обидві сторони обговорили складне становище у Західній Україні [14, С. 277-285], водночас делегація намагалася переконати радянські органи влади про недоцільність репресій проти місцевого населення. Разом з тим спецслужби запропонували о. Климентію: по-перше, виступити посередником у переговорах між радянською владою і націоналістичним підпіллям [3], оскільки вважали, що архімандрит користувався великим авторитетом після смерті митрополита Андрея серед віруючих західних областей УРСР [19, С.391- 392]; по-друге, погодитися на агентурну роль проти Ватикану [16, С.250-251]. Якщо першу пропозицію о. Климентій намагався виконати й навіть після повернення делегації до Львова між представниками підпілля та церкви і справді відбулася зустріч наприкінці січня 1945 року у соборі св. Юра, на якій повстанці виступили проти переговорів із радянською владою, оскільки не вірили в її запевняння щодо припинення репресій, то від другої пропозиції архімандрит відмовився одразу.

Інформуючи Й. Сталіна і В. Молотова про хід переговорів, І. Полянський повідомляв у доповідній записці: «На прийомі керівник делегаціїКлиментій Шептицький висловив привітання і вдячність Червоній Армії і передавши їй допомоги у 100 тис. крб. [27, С. 210] та її Головнокомандуючому товаришу Сталіну. ... Посилаючись на те, що Західна Україна більше 300 років живе дещо відмінним життям від Східної України та що внаслідок цього в неї відмінні звичаї, відмінне економічне життя, культура та релігія, архімандрит Шептицький заявив, що потрібно переміну робити обережно...» [35, С. 180-181]. Засвідчивши лояльність до влади, тим самим провідники УГКЦ, в тому числі й о. Климентій Шептицький, усе ще сподівалися, що це дасть можливість існувати Церкві в Галичині. Ці сподівання начебто й отримали підтримку в Москві, де на запитання про можливість вільного відправлення богослужінь греко-католицької церкви на території СРСР І. Полянський дав позитивну відповідь [17, С. 101]. Після консультацій із В. Молотовим, М. Хрущовим та головою Ради у справах релігії при уряді СРСР І. Полянським радянський уряд запевнив, що УГКЦ не матиме перешкод у своїй діяльності [27, С. 222]. Очевидно, Й. Сталін та його найближче оточення у зв'язку з війною, яка ще на той момент не закінчилася, не хотіли вступати у відкритий конфлікт із УГКЦ, хоча паралельно таємно детально готували план її повної ліквідації. У зв'язку з цим конкретні пропозиції щодо її ліквідації доручили розробити полковнику держбезпеки Г. Карпову. І вже на середину березня 1945 року Й. Сталіну для ознайомлення була направлена таємна інструкція № 58 «Про заходи щодо приєднання греко-католицьких парафій у СРСР до Руської православної церкви, використання старокатолицької церкви для створення опозиції Ватикану у західних республіках СРСР, зміцнення впливу Руської православної церкви за кордоном та організації всесвітньої конференції християнських церков» [27, С. 203204]. Ознайомившись із нею, Й. Сталін дав згоду на проведення цих заходів [19, С. 362-363], зокрема в документі пропонувалося організувати в Львові православну єпархію на чолі з єпископом, який би володів значними правами і пільгами на теренах Західної України; організувати тут агентурну мережу, яка б розгорнула широку пропаганду серед греко-католиків для їх переходу в православ'я [30, С. 239]. Також для розколу єдності й розпалювання ворожнечі між різними конфесіями передбачалось «організувати всередині греко-католицької церкви ініціативну групу, яка повинна буде декларативно заявити про розрив з Ватиканом і закликати духовенство до переходу в православ 'я» [37].

Проте запевняння Москви не заважати діяльності УГКЦ виявилися неправдивими. Водночас, уже на початку 1945 року в газеті «Вільна Україна» вийшла стаття [29], яка фактично поклала початок наступу радянської влади на греко-католицьку церкву. Паралельно радянські спецслужби почали фабрикувати нову справу «Ходячі» [перша така ж справа проти греко-католицького духовенства була сфабрикована радянськими спецслужбами ще у 1939 році [19, С. 43] - авт.], до списку якої входили митрополит Й. Сліпий, єпископ М. Чернецький, архімандрит ордену «Студитів» К. Шептицький, священик кафедрального собору св. Юра Є. Горчинський та ін. - всього 15 чол. [14, С. 374-378]. Також були арештовані всі греко-католицькі єпископи [14, С.298 - 300, С.382 - 386] на чолі з митрополитом Й.Сліпим [27, С. 205-209; 14, С. 391-394], оскільки ніхто з них не погодився перейти в православ'я. Під час арешту Й.Сліпого, Климентія Шептиць- кого, який на той час знаходився у митрополита, було наказано не обшукувати [14, С. 465]. Радянські органи влади мабуть надіялись, що через авторитет архімандрита серед духовенства і вірних, будуть мати вплив на останніх. Водночас розпочалися арешти священників [27, С. 234-238] і депортація їх до Сибіру, зокрема протягом 1945 року в Львівській області арештовано понад 500 священиків, у Тернопільській - більше 150 осіб. [18, С. 72]. Усіх їх було звинувачено у співпраці з німецькою окупаційною владою [18, С. 68].

Климентій Шептицький, який очолив УГКЦ після арешту Й. Сліпого «розчарував» більшовиків, бо виступив проти тиску і репресій на греко-католицьку церкву. Він закликав священиків утриматися від приєднання до Ініціативної групи і не погоджуватися на перехід під юрисдикцію Російської православної церкви. Оцінку його організаційній роботі дала сама радянська влада, наголошуючи на тому, що він продовжував підтримувати зв'язки з противниками православ'я і гуртував навколо себе реакційне духовенство з метою спротиву переходу в православ'я [40, С. 58]. Негативним було відношення Климентія Шептицького і до самого Г. Костельника за співпрацю з Російською православною церквою. «... Цими діями Костельник поставив себе поза духовенством католицької церкви, згідно із правилами, що існують у церкві, він механічно відлучається від церкви і віднині ні один священик не може з ним співпрацювати» [14, С. 834-835, ], - говорилося в постанові архімандрита. Разом з тим, о. Климентій заперечував терористичний акт проти Г. Костельника, який вирішив здійснити провід ОУН за згоду «возз'єднання» греко-католицької церкви з російською православною церквою. Про це архімандрита повідомили члени ОУН (Б. Прокопів (псевдо «Степан»), В. Ординець («Вуйко»), Й. Паньків («Гонта»)) [21, С. 400]. Незважаючи на непрості відносини між УГКЦ та ОУН, все ж таки авторитет Климентія Шептицького, звичайно ж, врятував життя Г. Костельнику.

Влітку 1945 року Климентій Шептицький розпочинає посилену роботу серед духовенства з метою його активізації у протистоянні «возз'єднанню». На адресу заступника голови Раднаркому СРСР В. Молотова [15, С. 79-81] він пише листа за підписами 61 греко-католицького священика, у якому просить радянське керівництво звільнити заарештованих єпископів і припинити переслідування греко-католиків [15, С. 59]. Поштовхом до написання цього листа стала публікація в обласних газетах двох документів «Звернення ініціативної групи з возз'єднання Греко-Католицької Церкви з Православною Церквою до Ради Народних Комісарів УРСР» [9] та урядової відповіді на нього, підписаної уповноваженим Ради у справах РПЦ при РНК УРСР тов. П. Ходченком [6, С. 210].

Не забуває Климентій Шептицький заступитися і за чернечі ордени, які теж стали об'єктом особливої уваги з боку православного церковного уряду, уповноваженої Ради у справах релігійних культів та у справах Російської Православної Церкви, представників інших органів влади, зокрема НКВС [27, С. 240-242, С. 244245]. Під час зустрічей архімандрита з чернечими орденами було вирішено рішуче протистояти натискові радянської влади: «... нехай нас усіх арештують, але ми ні за що і ніколи не перейдемо на православ'я [15, С. 70] ... тому що православна віра походить із Москви і керують нею більшовики...» [15, С. 104], розвивати національно-релігійні пріоритети, а це суперечило релігійній політиці Радянського Союзу [1, С. 41]. Поширеним звинувачуванням проти чернецтва була їх активна робота проти переходу на православ'я, яка посилилася після відвідин архімандритом Климентієм. Це навіть визнавали самі спецслужби: «...після поїздки Климентія Шептицького до монастирів ..., монахи активізували пропаганду проти возз'єднання церков, компрометують і переслідують священників, які виявили бажання приєднатися до православ'я» [15, С. 311]. У зв'язку з тим радянські спецслужби сфабрикували справу «Монахи», по якій лише в одній Львівській області проходило 78 осіб і всіх їх заарештували [15, С. 195]. Одночасно в одній із республіканських газет виходить чергова стаття, автор якої фактично виправдовує репресивні дії радянських спецслужб [5], а сама ж влада фабрикує проти архімандрита та інших греко-католицьких священиків - всього 11 осіб - нову справу «Ватиканці», звинувачуючи їх в «антирадянській агітації, що виступають проти возз'єднання греко-католицької церкви з православною» [15, С. 57].

Приймаючи таке рішення, більшовики насамперед завдавали удару Климентію Шептицькому, з одного боку - через репресії проти духовенства, а другого - проти монахів, якими архімандрит опікувався протягом багатьох років. Усвідомлюючи складність ситуації, нарком держбезпеки СРСР Л. Берія вважав за доцільне сфабрикувати справи проти монахів, звинувачуючи їх у підпільній антирадянській діяльності й у зв'язках із українськими націоналістами [15, С. 109-122], і лише у крайніх випадках інкримінувати їм звинувачування релігійного плану [2, С. 168]. Це пояснювалося тим, що відкрита релігійна дискредитація могла б привести до протестів, критики з боку європейського суспільства, а відтак негативно позначилася би на розвиткові «об'єднавчого» руху.

Своєрідним сигналом початку масових репресій проти монахів стала сфабрикована радянськими спецслужбами справа «Покровителі», по якій проходили керівники монастирів-студитів, зокрема було арештовано у 1945 році новопризначеного ігумена Унівської лаври Й. Шестюка [15, С. 309] й ув'язнено його на десять років виправно-трудових робіт. Підставою для засудження стали контакти студитів з ОУН та УПА [2, С. 119]. Незабаром за «посібництво в антирадянській діяльності» заарештовано єромонаха К. Шульгіна й ув'язнено на сім років виправно-трудових робіт, а також монаха Луку - на десять років виправно-трудових робіт [24, С. 91]. Цього ж року за те, що «активно виступав проти возз'єднання уніатської церкви з православною», до відповідальності притягнуто священиків І. Гавришкевича, І. Яціва, П. Кру- чек та багатьох інших [15, С. 394-397]. Не раз радянські органи викликали на допити до Львівського облвиконкому монахів В. Матковського та настоятельку жіночого монастиря «Студитів» О. Вітер, єромонаха Г. Будзинського, яких за відмову перейти на православ'я звинувачували у «зв'язках з оунівським підпіллям і націоналістичною діяльністю» [15, С. 539] й зрештою арештували. Як бачимо, під звинувачування ченців була підведена політична основа: антирадянська діяльність, вороже ставлення до СРСР, співпраця з націоналістичними рухами: «станом на 1 лютого 1946року на оперативному обліку було 403 монахів, з них - 28 обвинувачених у співпраці з німецькою агентурою, 190 - оунівців, 93 - німецьких прихильників, 92 - антирадянських елементи» [15, С. 526]. Відрапортувавши Москві про засудження вороже налаштованих священиків та настоятелів монастирів, радянська влада остаточно розпочала акцію закриття монастирів [27, С. 242-244], які, на її думку, були осередками антирадянської політики: «....керівництво УГКЦ та монастирів зайняло по відношенню до радянської влади ворожу позицію ...» [15, С. 297]. Проте, незважаючи на шалений тиск більшовиків на греко-католицьке духовенство та монахів, діяльність архімандрита Климентія серед них все ж таки принесла позитивний результат. На православ'я погодилося перейти лише три особи з 947 греко-католицьких ченців і черниць, узятих на облік станом на початок 1946 року [15, С. 538].

Тепер же першочерговим завданням для о. Климентія стало збереження кожного священнослужителя, який потрапляв до НКВС. Незважаючи на активні дії радянської влади, архімандрит шукав різні способи звільнення священиків з-під арештів, а також намагався повідомити Ватикан про дії радянської влади щодо греко-католицької церкви. Зв'язки з Ватиканом Климентій Шептицький відновив ще під час поїздки у Москву, де, крім партійного керівництва, архімандрит таємно зустрічався з священиком американського посольства о. Леопольдом Марі Брауном [6, С. 206], який проживаючи у Радянському Союзі, дуже добре знав релігійну політику влади відносно греко-католиків. Саме через о. Брауна о. Климентій домовився передавати повідомлення до Ватикану про становище греко-католицької церкви під радянською окупацією [10]. В результаті цих домовленостей було зроблено навіть дві спроби надіслати повідомлення о. Брауну до Москви зі Львова через місцевого посередника - викладача англійської мови Львівського університету [7]: під час першої - о. Браун запропонував архімандриту схему звільнення з-під варти єпископа Будки через англійське посольство, оскільки він мав англійське громадянство; у межах другої спроби о. Климентій передавав інформацію у Ватикан про стан УГКЦ після арешту єпископату та про створення ініціативної групи на чолі з о. Г. Костельником. Але обидві спроби виявилися невдалими, оскільки матеріали опинились в руках радянських спецслужб [7].

Незважаючи на негативне відношення УГКЦ і особливо теперішнього її глави - Климентія Шептицького, до «возз'єднання з РПЦ», у березні 1946 року у Львові все ж таки було проведено Церковний собор за сценарієм, розробленим радянськими спецслужбами у Москві [15, С. 610]. На цьому соборі о. Г. Костельник, виголосив «Доповідь про мотиви возз'єднання Греко-католицької церкви з Руською православною церквою», яка завершилася висновками про фальшивість західного християнства, а також закликами до єднання з «церквою всього нашого народу» - православ'ям [30, С. 13]. Підбиваючи підсумки роботи Собору, організатори оголосили про те, що більшість греко-католицьких священиків «навернулися» до православ'я. Хоча насправді навіть ті, що перейшли в православ'я, не сповідували цієї віри. Ось як згадував співробітник НКВС І. Богданов тодішні події: «спостерігаючи за кожним із присутніх на зборах, за їхніми репліками, запитаннями та зауваженнями, я дійшов до висновку, що, підписавши цю заяву, вони залишились тими самими католиками, з тими ж політичними поглядами і релігійними переконаннями ... А підписали заяву лише зі страху, і, якщо б завтра їм запропонували те саме, то вони б відмовились від своїх підписів» [15, С. 100].

Тепер УГКЦ оголошувалася поза законом, а духовенство, яке не підтримало положень собору і надалі виконувало душпастирські обов'язки, з точки зору радянського судочинства, порушувало закон, оскільки ці духовні особи вважалися служителями забороненої релігійної організації [2, С. 165] і їх було арештовано. Побоючись за долю своїх родин, на православ'я перейшла більшість одруженого парафіяльного духовенства, на відміну від єпископів та ченців [18, С. 711]. Разом з тим, була розграбована церква св. Юра, «загальна оцінка награбованого - 67 605 руб.» [15, С. 654]. Причину ліквідації УГКЦ радянська влада пояснювала так: «з усіх релігійних організацій в Західній Україні була найбільш реакційною греко-католицька церква. Протягом усієї історії вона була прихильницею колонізаторів західноукраїнських земель, в інтересах Ватикану допомагала душити прогресивні сили українського народу, який виступав проти іноземного панування. Навколо церкви групувалися і групуються українські націоналісти ... усе це вимагає від партійної влади посилення пильності і боротьби з греко-католицьким підпіллям ...» [27, С. 341].

Навіть після Церковного собору Климентій Шептицький не здавався, і після невдалої спроби повідомити папський престол про ситуацію з УГКЦ у 1945 році знову намагався відіслати повідомлення у Ватикан [22, С. 3], тепер через єврея Курта Левіна [6, С. 211; 17, С. 272] (його в роки німецької окупації брати Шептицькі врятували від фашистів), у яких повідомляв про переслідування та арешти греко-като- лицького духовенства. К. Левін, за порадою ігумена Климентія, зустрівся у Римі з секретарем Конгрегації Східних Церков Еудженіо Тіссеран, який лише вислухав звіт юнака [13, С.240 - 242], але жодних рішень не було прийнято. Всі спроби Климентія Шептицького закінчувалися безрезультатно, бо ніхто не виявляв особливого інтересу до питання ліквідації УГКЦ, хоча робилися спроби Ватикану протестувати. Наприклад, у грудні 1945 року папа римський Пій ХІІ з нагоди святкування 350-річчя Берестейської унії у своїй промові виступив на захист заарештованих в Україні українських владик, священиків і віруючих [18, С. 72]. Проте далі тих розмов справа так і не пішла.

Активна діяльність Климентія Шептицького за збереження греко-католицької церкви викликала невдоволення у радянського керівництва, яке видало наказ про арешт архімандрита [10], висунувши йому звинувачення винятково політичного характеру, а саме: у ворожій діяльності проти радянської влади, зустрічі німецьких окупантів, співпраці з Ватиканом, зв'язках із керівниками підпільних структур ОУН та УПА. Навесні 1947 року о. Климентія арештували в Уневі, а вже на початку літа його перевезли до Києва.

Перший допит архімандрита відбувся у середині літа 1947 року в київській в'язниці МДБ УСРС, куди його перевели згідно з розпорядженням заступника міністра держбезпеки УРСР Д. Єсипенка [41, С. 49]. Саме в її стінах отець Климентій зазнав найбільших знущань, що проходили переважно вночі. Енкаведисти різними способами намагалися зламати його, неодноразово пропонували зректися своєї віри, перейти в юрисдикцію Московської патріархії, обіцяючи відпустити в монастир. Проте архімандрит залишався непохитним у своєму переконанні й вірним християнським ідеалам та греко-католицькій церкві. Хоча під тиском допитів архімандрита змусили зізнатися, що в монастирі була криївка, а монахи допомагали повстанцям.

Усі труднощі в'язничного життя - нічні допити, шантаж, залякування, переведення з одного місця на інше - архімандрит переносив так, як вимагала цього церковна догматика: «Для мене тюремна камера -- це монаша келія. Живу так, як жив би в монастирі. Тішуся тим, що можу багато молитися, що можу все те переносити та жертвувати себе Господу Богу» [11]. Ось як описує першу зустріч з о. Климентієм колишній в'язень І. Кривуцький: «... худорлявий, з довгою білою бородою, трохи сутулий, з палицею. Рухи повільні, спокійний, обличчя і очі привітні ... Відчувалося, що він утомлений і розстроєний ... Щодня вранці і перед сном о. Климентій підходив до вікна на відстані більше одного метра (ближче не дозволялося), опершись руками на палицю, схиляв голову і пошепки молився ... у в'язниці архімандрит щедро ділився скромними пакунками, які приходили від сестер-монахинь ...» [31]. Співв'язні архімандрита згадували, що його поведінка та ввічливе ставлення до в'язнів створювали атмосферу дисципліни в камері. «Спостерігаючи за поведінкою о. Климентія, незаперечною відданістю вірі своїх предків, любов'ю до свого народу, я вже тоді думав, що такі люди повинні бути зачислені у список багатьох мучеників, святих. ...», - так згадував один із співкамерників Климентія Шептицького [20, С. 78-79].

Слідство тривало більше півроку і на початку 1948 року висунули вирок - зрада Батьківщині, за що його засудили до 8 років виправно-трудових таборів із конфіскацією майна [40, С. 62]. Після оголошеного вироку архімандрита відправили до Москви, а пізніше - до Володимирської в'язниці [1, С. 41]. На початку 1950 року відділ «А» МДБ СРСР видав наказ про переведення Климентія Шептицького до в'язниці м. Верхньоуральськ Челябінської області, але наказ так і не був виконаний [8].

1 травня 1951 року у тюремній лікарні Володимирської в'язниці, де лікувався з діагнозом загальний артеріосклероз, гіпертонія, порок серця, архімандрит Климентій Шептицький помер, де і похований. «Померлого роздягли, обгорнули в простирадло, взяли на ноші і винесли на міське кладовище поряд в'язниці. Тіло кинули в яму і засипали землею, не залишаючи жодних позначок» [32], - згадувала колишня працівниця цієї в'язниці В. Ларіна. За словами цієї ж жінки до ями кинули пляшечку із запискою, де вказувалися прізвище, дата народження і смерті, але до сих пір могилу поки що відшукати не вдалося.

Висновки і перспективи подальших досліджень у даному напрямі. Таким чином, церковно-релігійна діяльність Климентія Шептицького була і залишається яскравим прикладом того, як УГКЦ стояла й стоїть на засадах християнської моралі й національно-релігійних інтересах українського народу. о. Климентій доклав багато зусиль для піднесення українського духу, національної ідентичності й самобутності. Після арешту єпископів і ліквідації УГКЦ, о. Климентій організував навколо себе духовенство, яке противилося переведенню на православ'я, і виступав його фактичним провідником. Під проводом архімандрита Климентія церква виявилася готовою до будь-якого опору проти дій радянських органів влади. Незважаючи на активний фізичний та моральний тиск, арешт, виснажливі допити, доноси, архімандрит Климентій Шептицький відкрито заявив про свою непримиренну позицію щодо переходу в православ'я, відстоював не лише власні релігійні переконання, але і греко-католицької церкви загалом, нехтуючи своїм здоров'ям і навіть життям.

Життя Климентія Шептицького є прикладом справжнього служіння Церкві, патріотизму, відстоювання християнських цінностей.

Література

1. Баб'як А. Нові українські мученики ХХ ст. Сповідники віри. - Рим, 2002. - 199 с.

2. Боцюрків Б. Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939-1950). - Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2005. - 268 с.

3. В'ятрович В. Климентій Шептицький.

4. В'ятрович В. Архімандрит Климентій, обвинувачений за віру.

5. Гуслистий К. «З історії боротьби українського народу проти церковної унії» // Вільна Україна. - 1945. - 7 липня.

6. Гуркіна С. Архімандрит Климентій Шептицький: маловивчені сторінки життя 1944-1947 рр. // Сторінки воєнної історії України. Збірник наукових статей. - К., 2011. - Вип.14. - С. 203-215.

7. Гуркіна С. Українська греко-католицька церква і Ватикан: спроби контактів у 1944-1949 рр.

8. Дворников О. Климентий Шептицький в моей жизни // За вільну Україну. - 1993. - 28 січня.

9. Звернення ініціативної групи з возз'єднання Греко-Католицької Церкви з Православною Церквою до Ради Народних Комісарів УРСР // Вільна Україна. - 1945. - 6 липня.

10. Життя, мученика смерть і слава мученистцва бл. свящмуч. Климентія Шептицького, архімандрита Унівського монастиря.

11. Кладочний Й. Остання зустріч з о. архімандритом Климентієм Шептицьким. Рукопис // Постуляційний центр беатифікації і канонізації святих УГКЦ у місті Львові.

12. Козирєва Т. Відчуття партнерства // День. - 2010. - 19 листопада.

13. Левін К. Мандрівка крізь ілюзії / перекл. з англ. Я. Карпюк, Л. Лисенко. - Львів, 2007. - 480 с.

14. Ліквідація УГКЦ (1939 - 1946). Документи радянських органів державної безпеки. / [упоряд. Сергійчук М.]. - К., 2006. - Т. І. - 920 с.

15. Ліквідація УГКЦ (1939 - 1946). Документи радянських органів державної безпеки. / [упоряд. Сергійчук М.]. - К., 2006. Т.ІІ. - 804 с.

16. Літопис нескореної України. Документи, матеріали, спогади./ за ред.. Ляльки Я. - Львів, 1993. - Кн.1. - 796 с.

17. Літопис Голготи України / за ред.. Борець Ю. - Дрогобич, 1994. - Т. 2. Репресована Церква. - 527 с.

18. Мартирологів українських церков у чотирьох томах. - Т. 2. Українська католицька церква. Документи, матеріали, християнський самвидав України / [упоряд. О. Зінкевич, Т. Лончина.] - Торонто-Балтимор: Смолоскип. - 1985. - 839 с.

19. Митрополит А. Шептицький у документах радянських органів державної безпеки (1939 - 1944 рр.) / [упоряд. Сергійчук В.]. - К., 2005 - 480 с.

20. Новосад Р. Зустріч і спільне перебування з архімандритом Климентієм Шептицьким // Архімандрит Климентій Шептиць- кий: Тематичний збірник Святопокровського жіночого монастиря Студійського уставу. - Львів, 2001. - Вип. 9. - С. 76-79.

21. Пагір'я О. Гавриїл Костельник та ОУН: проблема стосунків (1941 - 1948 рр.) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД- КГБ . - Харків, 2009. - № 2. - С. 387-416.

22. Паращак І. «.. .Хто встане зо мною навпроти злочинців» // За вільну Україну. - 1994. - 30 червня.

23. Патріарх Йосиф Сліпий у документах радянських органів державної безпеки (1939-1987): у 2-х т. / [упоряд. Сергійчук В.]. - Т. І. - К., 2012. - 656 с., Т. ІІ - К., 2012 - 480 с.

24. Пишкович М. Історія Свято-Успенської Унівської Лаври та студійського монашества. - Львів, 2005. - 172 с.

25. Постановление СНК РСФСР «Об религиозных объединениях» от 8 апреля 1929 г.

26. Про релігію і атеїзм. Збірник документів і матеріалів / Упоряд., вступ. стаття і примітки. Б. Лобовика та Р. Приходька. - К.: Політвидав України, 1973. - 260 с.

27. Реабілітовані історією. У 27-ми томах. / За ред. Тронько П. - Київ-Львів - 2009: Кн.1. Львівська область / За ред. Держко І - Львів, 2009. - 768 с.

28. Реєнт О., Лисенко О. Українська національна ідея і християнство. - Київ, 1997. - 235 с.

29. Росович Я. З мечем чи з хрестом // Вільна Україна. - 1945. - 8 квітня.

30. Сердюк Н. Репресії радянських органів державної безпеки щодо Української Греко-Католицької церкви у 1944-1949 рр. // Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. - К., 2006. - 19 с.

31. Спогади І. Кривуцького про перебування о. Климентія в Київській в'язниці // Постуляційний центр беатифікації і канонізації святих УГКЦ у місті Львові.

32. Спогади Ларіної В. Рукопис // Постуляційний центр беатифікації і канонізації святих УГКЦ у місті Львові.

33. Марущак М. «Винним себе не визнаю» // Мета. - 1995. - 18 серпня.

34. Овчаренко В. Участь НКВС у проведенні релігійної політики в Україні в 1919-1922 роках // Збірник наукових праць Харківського національного педагогічного університету імені Г. Сковороди. Серія «історія та географія». - Харків, 2012. - Вип.45. - С.20-24.

35. Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. - Т.І. Накануне. - Кн. 2. (1 января - 21 июня 1941 г.). - Москва, 1995. - 406 с.

36. О религии и церкви. Сборник документов. - Москва: Политиздат, 1965. - 128 с.

37. Чорнега М. Не об'єднання, а ліквідація УГКЦ московським православ'ям та органами КДБ було на теренах західних областей України у 1945 році // Нова зоря. - 1997. - 15 квітня.

38. Чорнописька В. Новаторська ідеологія Климентія Шептицького у розвитку студитських монастирів у Східній Галичині (20-30 рр.ХХ ст.) // Збірник наукових праць. Серія «Історія та географія» / Харківський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка. - Харків: Колегіум, 2012. - Вип. 43. - С. 8-15.

39. Чорнописька В. К. Шептицький і студитські монастирі як осередки громадсько-культурного життя Східної Галичини (1912-1939 рр.) // Часопис української історії / За ред. доктора іст. наук, професора А. Коцура. - К., 2009. - Вип.18. - С. 37-43.

40. Чорнописька В. Ліквідація радянською владою студитського чернецтва у Східній Галичині в перші повоєнні роки // ХVІ Міжнародна наукова конференція студентів і молодих науковців «Болісні травми минулого: історична правда та імперативи сумління» 12-13 квітня 2013. - С.57-65.

41. Чорнописька В. Останній період життя архімандрита Климентія Шептицького (1947-1951 рр.) // Чорноморський літопис. - Миколаїв, 2012 - Вип. 6. - С.47-52.

Размещено на Allbest.ru