Шкільна освіта в Галичині у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.
Процес створення української національної школи в Галичині, роль Греко-Католицького духовенства в цьому процесі. Причини низької результативності шкільної освіти. Шкода, яку приносили українізації шкільництва місцева польська влада та москвофільство.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | статья |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 06.03.2018 |
| Размер файла | 75,2 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
"Відносини на полі шкільництва в Рогатинському повіті дуже не відрадні, а на доказ сказаного наведемо деякі факти. Щороку повітова рада призначає 100 зл. на закупівлю премійних книжечок для дітей шкіл в повіті. Отже цього року відділ повітової ради закупив ці книжечки для премій виключно з „Ludowego wyda- wnictwa” немов не було відповідних книжечок в товаристві „Просвіта” та в Руському педагогічному товаристві.
А які ж це книжечки роздавали в руських селах, в школах з руською мовою викладання? Це в основному польські і то ось які: „Король хлопців”, „Флоріанка” Юзефа Хопцаса, „Історичні картинки з „Потопу” Генріха Сенкевича, „Ядвіга - королева польська”, „Тадеуш Костюшко”, а також красиво оформлені і дорогі „Modlitowiki” (молитовники) польські. Всі польські книжечки мають характер патріотичний, польський, навіть агітаційний. Тільки про людське око закуплено трохи руських книжечок, таких як: „Визначні угодники Божі, Святі Мученики” Бобровича, „Подорож Войтовича по світу”, маленькі та погано оформлені руські молитовники. Окрім книжечок також закуплено образки, а які? Ото: „Matka Boska z rozancem” - (”Матір Божа з немовлям” - С. Г.), „Sw. Alojzy” (”Св. Алоїзій” - С. Г.) і такі інші. Чи це образки для руських дітей?
І хто ж не побачить в таких поступках безголового колонізаційного змагання? Не досить того, що напихають в руських школах в дитячі голови польську історію, то на додаток на іспитах розпихають між руських дітей польські патріотичні та агітаційні книжечки...
Між вчителями, правда, суть люди, які мають своє культурне значення і далекі від шовінізму, не бавляться в полонізаційну агітацію, але суть і така, що позволяють собі в тому напрямку дуже багато. Це бувають цього типу вчителі, які мають за собою плече т.зв. moralMro га^у".53
Подібний випадок трапився в селі Бабухові. Місцевий катехит щотижня проводив науку релігії. Та "коли наблизився кінець року, місцевий вчитель С. Кривда подав йому каталог, щоб позаписував класи. Катехит це зробив і - як у нас практикується - написав ноти по руськи. Не здогадуючись ніпрощо, приходить за кілька днів на іспит, відкриває каталог, дивиться, і очам своїм не вірить: ноти, які він повписував, витерті, а замість них вписані по-польськи, а в декількох місцях ноти витерті, і ніщо не вписано, залишено порожнє місце, хоча діти покласифіковано. Засмучений катехит звернувся до вчителя з запитанням: як він смів допуститись до такого вчинку, до такого зловживання? На це з вуст вчителя вийшли такі слова до катехита руського: „Як вам це не до вподоби, оскаржіть мене до вищих властей!” (Звідкіля така впевненість, що вища влада візьме таке зловживання в оборону?). Але цьому ще не кінець. Вчитель пішов дальше в своїй затятості і проявив свою політичну мудрість такими словами: „Я вам ласку роблю, що до вас говорю по руськи, а ви повинні мені зробити уступку і в щоденнику писати по-польськи!” А треба знати, що мова викладання в школах - руська! Отже в руській школі почути катехитові руському від вчителя в розмові слово руське - то має бути: ласка! Отже треба з ним входити в договір!
Характерна пригода представлена вже в ц.к. шкільній окружній раді і слід було б сподіватись, що окружна рада з усією строгістю, розгляне справу, повчить п. Кривду, що не слід допускати такі зловживання, і взагалі втримати, вчителів, налаштованих шовіністично-польсько, від такого роду замахів. Тільки в такий спосіб дастся ввести в шкільництво нормальні відносини, а не протегованим, незаслуженим. Напр., той сам п. Кривда хоч самі власті нераз ганили його за неодноразові проступки, внаслідок якоїсь ласки дістав підвищення пенсії adpersonum. Цієї нагороди ніхто не може зрозуміти: від чого вона залежить?
Над такими проявами слід зупинитись руським послам і запобігати, щоб совістливі вчителі, особливо русини, не були переслідувані, щоб справа була якось виправлена, щоб вчитель не залежав від чиєїсь „widzi mi si§” (так мені хочеться - С.Г.)".54
Проте нема нічого незрозумілого у тому, знищення поневоленого народу завойовник свідомо та й інстинктивно завжди починав із знищення його мови. І це страшне лихоліття, національно-духовну руїну та нищення український народ спізнав на собі протягом сотень років його поневолення. За словами знаного вченого-філософа Андрія Пашука, "кожний анексіоніст, загарбник українського народу ставив своєю метою насамперед знищити український народ духовно, національно, підірвати його етнічне коріння за допомогою денаціоналізації, намагаючись реалізувати ці наміри шляхом ліквідації української мови та нав'язування мови панівної нації - поневолювача. Так здійснювалися полонізація, мадяризація і, річ ясна, жорстока русифікація. Ця остання більше спричинилася до національно-духовної руїни українського народу, витворюючи такий звироднілий елемент, як хахлацтво та малоросійство - важливий етап на шляху нищення української духовности, національного менталітету, національної мови, історичної пам'яти. "55
В результаті дискримінаційної політики влади кількість шкіл з українською мовою навчання в Галичині постійно зменшувалася. За даними Василя Вериги, у 1875 році в Галичині було 1 093 польських, 1 340 - українських і 260 - утраквістичних (двомовних) шкіл. Проте така статистика не була точною. Так, в 1894-1895 навчальному році 171 - польська і 286 - українських шкіл не працювали. У 1897-1898 навчальному році не функціонували 155 польських і 321 українська школи. У 1900 році статистика фіксує 2 136 українських шкіл (насправді частина з них були двомовними) і 2 099 польських шкіл. І в цьому році фактично працювало 1894 - українських (2 368 класів) і 200 польських шкіл, що нараховували 5 671 клас (майже вдвічі більше від українських).
Така ж картина спостерігалася й у співвідношенні учителів за національною ознакою. Так, у 1900 році в галицькому шкільництві працювало 5 449 учителів-поляків і лише 2 284 - українців. Траплялися випадки, коли у сільських чотирикласних школах один учитель навчав два класи зранку, а два - пополудні. Як приклад, у селі Біла Чортківського повіту в 1904 році два учителі навчали 681 учня.56
Саме тому боротьба за українське шкільництво у другій половині ХІХ ст. була в центрі уваги відродженого українства. Йшлося передовсім про право навчання дітей рідною українською мовою.
27 грудня 1866 року сесія галицького сейму розглянула законопроект щодо створення Краєвої шкільної ради з осідком у Львові. 31 грудня розглядався проект закону про мову викладання в народних і середніх школах Галичини. Обидва закони віддавали галицьку школу виключно в руки поляків. Протести послів сейму, священиків Івана Наумовича, Теофіля Павликова та Степана Качали не дали жодного результату57. "Українських послів, які хотіли вийти перед голосуванням із салі нарад, не випустили із сойму а в часі крику й насильного здержування їх, маршалок сойму піддав цілий закон en bloe під голосування в другому й третьому читанні без читання та проголосив, що шкільний закон прийнятий. Закон дістав цісарський підпис без огляду на українські протести та став правосильним у Галичині"58. шкільний галичина освіта українізація
Згідно з ухвалою Крайової шкільної ради від 1867 року питання щодо мови навчання в школі вирішувала місцева громадська рада. Якщо частина учнів користувалася однією мовою, друга - іншою, тоді мова, на якій велося навчання, вивчалася як обов'язковий предмет.
Зазначимо, що в Крайовій шкільній раді тільки п'ята частина членів були українцями, зусилля іншої частини були спрямовані на полонізацію української молоді. В усіх українських школах, починаючи з другого класу, учні вивчали польську мову, а з третього - німецьку. Переважна більшість українського населення своїх дітей навчало в одно- або двохкласних школах. Існувало декілька чотирикласних, але жодної семикласної школи. Якщо українські діти бажали навчатися в старших класах, вони змушені були вступати в польські школи, у яких навчально-виховний процес мав шовіністичне забарвлення.59
В 90-х роках ХІХ ст. освітній рух у Галичині набрав певної динаміки. Галицька інтелігенція вживала всіх доступних засобів, щоб розбудити злиденне галицьке село, поширити в ньому грамоту, зробити його здатним до господарської та політичної самоорганізації. До організації українського шкільництва в Галичині долучилося Руське (Українське) педагогічне товариство, що виникло у Львові в 1881 році. Товариство утримувало приватні школи, згодом гімназії та бурси-гуртожитки, у яких виховувалася українська молодь. Група ідейних народних учителів Рогатинщини заснували в Рогатині філію товариства. В умовах, коли в Рогатині було мало національно свідомої інтелігенції, а частина духовенства займало москвофільські позиції, це мало надзвичайно важливе значення.
За словами Миколи Угрина-Безгрішного, "польонізація наших шкіл поступала дуже скоро. Вчителів- українців призначали тільки з "тимчасовою рангою". Та й ту "тимчасовість" втрачав кожний, хто не бажав записатися до Польського Педагогічного Товариства. Одначе, всяке насильство ніколи не приносить бажаних успіхів, - малий гурток "непохитних" глибоко вірив у свою остаточну перемогу. На місце царе- фільського духовенства приходять у Рогатинщину вірні учні змагань та ідей Маркіяна Шашкевича. У проводі їх стають священики: о. Іван Маркевич, о. Йосип Яворський і о. Степан Городецький".60
Греко-католицьке парафіяльне духовенство мало безпосередній вплив на виховання української молоді через викладання в початковій школі основ християнського вчення. Перед священиками ставилося завдання прищеплювати молоді не лише релігійні, а й патріотичні почуття. Вони популяризували рідну мову, культуру, традиції. Саме вони допомагали вчительству заснувати філію УПТ. 8 грудня 1896 року в Бурштині було підписано статут цієї організації. Його підписали: о. Іван Маркевич, парох Юнашкова, Леопольд Балицький, учитель з Бурштина, Данило Грицан, учитель з Сернок Середніх, Петро Корольчук, учитель з Юнашкова, Йосип Коцан, учитель з Настащина, Остап Коцан, учитель з Тенетник, Прокіп Коцан, учитель з Лучинець, Микола Ромах, учитель з Бабухова, Прокіп Трач, учитель з Конюшок, Яків Цап, учитель з Яблонова, о. Йосип Яворський, парох з Путятинець, Іван Яновський, учитель з Хохонева й Андрій Ґурґула, учитель з Рогатина.
Перші Загальні Збори філії У.П.Т. відбулися 7 червня 1897 року в Рогатині, в залі Повітової Ради з участю 35 членів. Крім тих, хто підписав статут, до товариства вступили: о. Лев Залужний, о. Гавриїл Боднар, богослов Панько Городецький, о. Степан Городецький, о. Теодор Ковальський, о. Павло Кудрик, о. Дмитро Розлуцький, о. Йосип Макогонський та інші.
До Товариства приєдналися також учителі: Аркадія Порубальська-Ґурґулова, Осип Микитка, Михайло Рихвицький, Іван Гайдучок, Роман Зобків, Степан Підляшецький, Лука Гайдучок, Михайло Целевич, Антін Чубатий, Ілля Стебельський, Ілля Шалаута та інші.
Керувала Товариством управа у складі: Йосип Макогонський - голова, Андрій Гургула - заст. голови, Прокіп Трач, Аркадія Порубальська-Гургулова та о. Іван Маркевич. Уже на перших загальних зборах було вирішено заснувати бурсу для селянських дітей, які навчалися у шестикласній народній школі в Рогатині.
М. Угрин-Безгрішний дав високу оцінку голові товариства, рогатинському декану, народовцю Йосипу Макогонському. На думку письменника, останній був людиною кришталевого характеру, активним громадським діячем, членом усіх товариств в Рогатині.
Після смерті Й. Макогонського (1904 рік) головою філії УПТ було обрано о. Йосипа Яворського, з 1907 року цю посаду обіймав Андрій Гургула, з 1921 року - о. Степан Городецький, з 1929 року - радник суду Петро Когут, а з 1930 року - о. Іван Щербанюк.61
Особливу увагу освітньому становищу українців Галичини приділив Михайло Галущинський у доповіді на першому загальному з'їзді українського студентства Австро-Угорщини, який відбувся 13 липня 1899 року у Львові. На конкретних прикладах він відзначив, що українське населення не має потрібної кількості середніх шкіл, а народні школи перебувають у занепаді. Звідси - неможливість всебічного розвитку рідної мови, літератури, історії, культури загалом.62
До того ж, не всі діти мали можливість відвідувати школу. Так, в 1890-1891 навчальному році школу відвідувало лише 62,21 % всіх дітей. Наприкінці ХІХ ст. ситуація з відвідуванням школи дещо покращилася. Наприклад, в 1895-1896 навчальному році у 69 однокласних, 5 двокласних, 1-й трикласній, 1-й чотирикласній, 1-й п'ятикласній і 1-й шестикласній школах навчалося 12 060 дітей, а поза школою перебувало 4 367 хлопчиків і дівчаток (26,6 %).
З 78 шкіл були мішаними, тобто такими, до яких ходили хлопці і дівчата, одна з них числилася жіночою, а друга - чоловічою. Однокласні школи працювали, як правило, в одну зміну. Так, тоді з 69 одно- класних тільки 3 вели навчання у дві зміни. Решта були однозмінними
У більшості шкіл (59) навчання велося рідною мовою, а у 19 польською.
У 1900 році однокласні школи функціонували в Бабухові, Беньківцях, Васючині, Вербилівцях, Виспі, Вишневі, Воскресінцях, Григорові, Дичках, Журавеньках, Журові, Загір'ї, Заланові, Залип'ю, Залужжі, Клі- щівній, Лопушній, Лучинцях, Любші, Мельній, Нижній Липинці, Нижніх Сарниках, Обельниці, Підбір'ю, Підгороддю, Підмихайлівцях, Помонятах, Посвіржі, Потоці, Пукові, Руді, Свістільниках, Середніх Сарниках, Уїзді, Фразі, Юнашкові, Явному та Яглуші; двокласні - в Бабинцях, Верхній Липиці, Верхніх Сарниках, Долинянах, Дубреві (Добриневі), Жовчеві, Княгиничах, Конюшках, Козарах, Підкамені, Псарах, Путя- тинцях, Стратині, Чагрові, Черчому, Чесниках і Ферлієві; трьохкласні - в Колоколині та Чернієві, а шестикласні - у Букачівцях й Рогатині.63
23 січня 1895 року на подання Окружної шкільної ради в Рогатині Цісарсько-Королівська шкільна крайова рада у Львові прийняла постанову щодо реоганізації народної школи в Бабухові і видала постанову такого змісту: "На підставі закону від 24 квітня 1894 року № 49 Ц.К. крайова шкільна рада змінила свої рішення від 17.05.1875 р. Л. 5 000 і 27.04.1892 р. Л. 7 508, які стосуються народної школи в Бабухові і приймає наступні розпорядження:
I. В Бабухові існує однокласна народна державна школа, до сфери якої належить гміна Бабухів і місцевість Бабухів.
II. Обов'язком цієї гміни є покривати усі видатки на потреби школи, зокрема:
1. На будівництво і внутрішнє устаткування школи, на будівництво помешкань для учителів, на закупівлю грунту під будинок, гімнастичний зал, шкільний город тощо;
2. На оренду шкільного будинку, помешкання для учителів;
3. На утримання шкільного будинку і внутрішнього устаткування, опалювання, освітлення і обслуговування навчальних класів (ст. 7,8 названого закону).
У вищенаведених випадках, згідно статті 6 у названих заходах участь беруть гміна і двірська територія.
Названі інституції сплачують податки безпосередньо з державними додатками у співвідношенні, згідно якого на кожні 100 зл. витрат: а) двірська територія в Бабухові сплачує - 26 зл. 19 гр., б) гміна Бабухів - 73 зл. 87 гр.
На покриття видатків згідно ст. 3 мають бути використані давніші зобов'язання сторін, зокрема: від гміни Бабухів 5 сажнів опалювального дерева на потреби школи.
III. Згідно ст. 11 закону від 15 червня 1892 року (Dz. Ust. Kr. № 40) вчитель школи належить до V розряду заробітної платні.
а) На покриття видатків використовуються доходи з шкільного майна: 3 зл. 05 гр. як чистий дохід з шкільного грунту, парц. 1 465/2 і 1 465/3/0.
Квота в готівці: грошові додатки в розмірі 14 % безпосередніх податків разом з існуючими державними додатками від гміни Бабухів.
На підставі ст. 16 закону 1894 року щорічні грошові додатки двірської території в Бабухові в розмірі 6% разом з існуючими державними додатками.
б) Недобір буде покриватися з крайового шкільного фонду.
IV. Шкільне приладдя буде постачати Ц.К. крайова шкільна рада з крайового шкільного фонду, зокрема, на крейду, губки, папір, чорнило і на інші шкільні потреби. На це виділяється урядом 10 зл. щорічно.
V. Постанова вступає в силу з 1 січня 1895 року.
Львів, 23.01.1895 р."64
Початок ХХ століття в Галичині - це, в першу чергу, період національного відродження. На цей час українці створили свою політичну організацію, заснували товариство "Руська бесіда" (1861), Руський народний театр (1864), товариство "Просвіта" (1868), студентське товариство "Січ" (1867, Відень), Академічний кружок (1870), "Дружний лихвар" (1871) (переіменований у 1881 році на "Академічне братство"), літературне товариство ім. Шевченка (1873) (переіменоване в 1893 році в Наукове товариство ім. Шевченка), низку часописів та видавництв.
Найважливішою проблемою галицького суспільства залишалося створення національної школи. В українській педагогічній думці вже були сформовані концепції розбудови національного шкільництва, чимало теоретичних положень перевірено на практиці українських навчально-виховних закладів, зокрема приватних. Як відзначав С. Томашівський, перше десятиліття ХХ ст. було хвилею панування шкільного питання над національними справами.65 У матеріалах тогочасної преси підкреслювалося, що українці не мають доступу до шкіл, а існуючі "на нашій - не своїй - землі" стались вони кублами ворожої нам політики, стались оруддям колонізації нашого народу, розсадниками гнилі, деправації характерів одиниць, а через них і мас - средством наживи наших ворогів".66 Українська інтелігенція розуміла, що школа "мусить бути перенята національним духом, мусить опиратися на національних основах як щодо форми, так і щодо змісту".67
За даними Михайла Добрянського у 1900 році українське шкільництво в Австро-Угорській державі виглядало наступним чином:
на 160 польських 5- і 6-класних шкіл не було жодної української;
на 191 польських 4-класних шкіл було всього п'ять українських;
на 30 польських 3-класних шкіл було двадцять українських.
Більшість українських шкіл були дво- і однокласні.68
Спираючись на офіційну статистику, автор стверджував, що на дві тисячі польських шкіл було 5 680 класів, а на 1 894 українських - всього 2 299. Таким чином перевага польських шкіл над українськими - двократна.
Першим кроком дискримінації українських шкіл стало збільшення кількості польських шкіл. Так, якщо в 1911-1912 роках на території Галичини знаходилося 2 420 українських народних шкіл, то до 1920 року їх число збільшилося лише на сім. Водночас кількість польських шкіл з 1 590 (станом на 1911-1912 роки) збільшилася в 1921-1922 роках до 2 247.69
Незважаючи на польський шовінізм, українці наполегиво й активно добивалися від центральної та місцевої влади створення власних національних освітніх закладів. Однак офіційний Відень не завжди мав можливість та бажання допомагати українцям й захищати їх від польського свавілля. Польська панівна меншість Галичини чинила шалений спротив розвиткові української освіти, гальмувала розвиток українських початкових та середніх шкіл, порушувала елементарні права українців й серед них одне з головних конституційних прав громадян - права на освіту. Разом з галицьким сеймом, крайова шкільна рада була однією з провідних управлінських структур, від яких залежав розвиток освіти в краї. Незважаючи на підпорядкованість віденському міністерству віросповідань та освіти, галицька шкільна рада, на відміну від таких же інституцій в інших провінціях Австро-Угорщини, користувалася значною самостійністю, мала власну і багато в чому незалежну від центру законодавчу базу. Впливи представників українського суспільства на роботу крайової шкільної ради були вкрай обмеженими, що справляло негативний вплив на розвиток української освіти. Крайовій шкільній раді підпорядковувалися нижчі освітні управлінські структури краю
- окружні та місцеві шкільні ради. Діяльність нижчих ланок крайової шкільної адміністрації абсолютно не відповідала потребам української національної освіти. Вони функціонували не як самостійні органи, а були підпорядковані крайовій шкільній раді, залежали від бюджетного фінансування центру і краю, а також від освітньої політики, в якій домінували тенденції до тотальної полонізації галицького шкільництва.
Українське шкільництво на рівні початкових (народних) шкіл повністю залежало від галицької влади, її фінансової спроможності та політичних амбіцій галицького сейму. У порівнянні з шкільними закладами в інших провінціях Австро-Угорщини, стан українських початкових шкіл Галичини був на дуже низькому рівні. Розвиткові українських початкових шкіл краю шкільні ради різних рівнів приділяли найменше уваги, віддаючи всю перевагу розбудові аналогічних польських навчальних закладів.
Незважаючи на прийнятий 1873 році закон про обов'язкову початкову освіту, в першому десятилітті XX ст. в Галичині існувала чимала кількість українських громад, повністю позбавлених можливості отримати навіть початкову освіту через відсутність шкіл. У 1907 році в Галичині було 1 689 громад, які не мали початкової школи.70 Катастрофічно не вистачало вчителів-українців. Часопис «Діло» наводив таку статистику: у 1900 р. в Галичині загалом було 4 124 учителів, з них українців тільки 1 316, поляків - 2 773, інших
- 35, учительок було 4 010, з них українок лише 387, а полячок аж 3 424, інших 99.71
Більшість учителів в українських повітах були некваліфікованими. В Східній Галичині було втричі більше некваліфікованих учителів, ніж у західній, польській. Польська влада була переконана, що неква- ліфікований учитель легше піддається полонізаційним впливам. Крім того, згідно з законом українська народна школа мала дати учням повне знання польської мови, в той час, коли поляки не зобов'язані були вивчати українську.
Відповідно до австрійського шкільного закону від 14 травня 1869 року були відкриті перші спеціальні навчальні заклади - учительські семінарії. Ними опікувалися Крайова шкільна рада, як зазначалося, про- польська як за своїм складом (80 % поляків), так і за характером діяльності. Це відобразилося на організаційних та змістових засадах їхнього функціонування. У 1903-1904 навчальному році у краї налічувалося 14 державних учительських семінарій, з них 11 чоловічих (шість - у Східній Галичині і п'ять - у західній) та три жіночі (дві - у Східній і одна - у Західній Галичині). Бажання навчатися в семінаріях Східної Галичини виявили 2 189 учнів і учениць, причому до шести чоловічих семінарій учнів римо-католицького обряду - 808, або 69,1 %, греко-католицького - 692, або 28,69 %. До двох жіночих семінарій відповідно 381, або 84,5 % і 105, або 14,8 %72.
В 1903 році згідно з постановою Міністерства віросповідань і освіти від 14 вересня у Львові відкрилася перша українська приватна жіноча вчительська семінарія, а в Перемишлі Товариство "Український інститут для дівчат" заснувало Український дівочий ліцей73.
Ні державне, ні галицьке крайове законодавство не передбачало відкриття українських учительських семінарій, зате повністю забезпечувався розвиток польських учительських закладів. Професію вчителя українцям можна було здобути лише у двомовних польсько-українських учительських семінаріях. Українські депутати в галицькому сеймі неодноразово піднімали питання про потребу відкриття українських навчальних закладів для підготовки вчителів. Однак польська більшість у галицькому парламенті цілеспрямовано і методично блокувала всі спроби відкрити навіть утраквістичні (двомовні) учительські семінарії, не кажучи вже про суто українські, хоча їх фінансування здійснювалося центральною владою Австро- У горщини, яка виявляла готовність виділити певні бюджетні кошти на створення українських учительських семінарій. За кількістю учительських семінарій на душу населення Галичина перебувала на одному з останніх місць серед інших провінцій імперії. Всі ці заходи були складовою частиною програми польської шовіністичної політики, яка, вже починаючи від народних шкіл, поборювала "руську небезпеку".
Наприкінці ХІХ ст. учительська преса розгорнула систематичну пропаганду ідеї національної школи і взяла на озброєння відповідні ідеї класичної педагогіки, користуючись авторитетними у науковому світі іменами. Зокрема, Роман Заклинський, аналізуючи педагогічні ідеї Яна Коменського, зауважив, що якби останній не зробив більше нічого, тільки вказав на те, що початкові школи потрібні для всіх станів і розробив їх статут, то вже це було б його надзвичайно великою заслугою, але йому ще належить "та велика заслуга, що він привернув матерній мові єї права в школі, він доказав, яка то невдала робота викладати всі предмети в латинськом язиці, а се значить по нашому, що вся наука в народних школах наших повинна відбуватися по руски"74.
Аналізуючи стан освіти у початкових та середніх школах Галичини, свідома інтелігенція приходила до висновку, що навчально-виховний процес в галицькій школі є "антипедагогічним", що більшість ідей Я. Коменського, Йоганна Генріха Песталоцці не мають умов для реалізації і школа в цілому не виконує свого головного призначення - виховання і навчання дитини, її підготовки до реального життя .
Відомий педагог та громадський діяч Іван Юрчишин підготував Проект змін державного шкільного закону від 14 травня 1869 року, який опубліковано 1913 року. Це був фактично перший український проект закону про реформу освіти. Серед педагогічної спільноти він отримав високу оцінку. Дехто називав його явищем в педагогічній науці і прирівнював за значенням до Конституції Пилипа Орлика.
Загалом "Проект" зводився до того, що нова українська школа має бути національною, європейською і будуватися на засадах гуманізму та демократії76.
Проблемам змісту освіти у народних школах і розробці методичних рекомендацій щодо викладання навчальних предметів приділяли увагу також О. Барвінський, П. Кирчів, С. Ковалів, Я. Миколаєвич, Д. Чеховсь- кий, Н. Лучанська, В. Кобаровський77. Так, Яків Миколаєвич схвально оцінив запровадження роздільного навчання класів, розмежування таких предметів, як письмо і читання, критично висловився про суттєву відмінність між навчальним планом для німецькомовних та україномовних шкіл. Наприклад, та кількість годин, яка у австрійській школі відводилася на дисципліни природничо-математичного циклу, в українській - призначалася для вивчення другої крайової (тобто польської) мови. Крім того, в Австрії обов'язкова початкова освіта була розрахована на 8 років навчання, в Галичині - на 678.
Павло Кирчів у статті "До братів учителів" звернув увагу на те, що важке матеріальне становище, незахищеність у суспільстві не повинні стати перепоною до чесного виконання учителями своїх обо- в'язків79. Про соціальну роль молодого вчительства писав інший відомий галицький педагог Стефан Ковалів у статті "Одвічність учителя - педагога"80.
З 1909 року центром культурно-освітнього життя на Рогатинщині стала українська приватна гімназія товариства "Рідна школа в Рогатині". З ініціативи її викладачів по всьому повіту створювалися читальні, гуртки "Молодої Січі", організовувалися народні читальні. Учительський колектив гімназії намагався втілювати у життя концепцію національного виховання, беручи за основу західноєвропейський педагогічний досвід та найкращі національно-освітні традиції, що складалися в навчальних закладах Галичини. На думку директора гімназії Михайла Галущинського, рідна мова, історія, географія, література та мистецтво були тим виховним матеріалом, який, за умов розумного використання, ставав основою національного виховання. Без виховання національно свідомого громадянина неможливо було вирішити найважливішу проблему нації - проблему державної незалежності.81 Саме державність мала стати найвищим імперативом у національному вихованні. 82
Застосовуючи нові підходи у системі освіти, рогатинські педагоги використовували, в першу чергу, принципи гуманізму, пройняті турботою про учнів, повагою до їхньої гідності. Рогатинська гімназія прославилася своїми викладацькими кадрами, котрі були значною мірою причетними до зміцнення культурно- громадського життя та господарського піднесення не лише Рогатинщини, а й сусідніх з нею повітів.
Починаючи з 1912-1913 навчального року, гімназія розгорнула роботу з позашкільного виховання не тільки учнів, а й батьків. Було вирішено організувати для них інформаційні конференції, вечори, а наприкінці навчального року - батьківське віче.83 В Пукові, Дібринові, Бабухові, Стратині та інших селах викладачами гімназії читалися лекції на освітньовиховні теми. Згодом адміністрація гімназії з цією метою організувала в селах самоврядні товариства.
Названі заходи формували в учнів високий рівень національної свідомості, виховували з них справжню еліту українського народу. Духовний і моральний потенціал Рогатинської гімназії суттєво впливав на навчально-виховний процес в народних школах навколишніх сіл.
Новий поштовх до розвитку освіти на західноукраїнських землях дала Українська національно- демократична революція 1918 року, в ході якої була створена Західно-Українська Народна Республіка. 9 листопада 1918 року Українська національна Рада сформувала уряд - Раду державних секретарів (Державний секретаріат). Справами освіти в уряді ЗУНР займався Державний секретаріат освіти. Передбачалося, що його мав очолити Степан Смаль-Стоцький, проте головою секретаріату став Олександр Барвінський. Довголітня педагогічна діяльність, авторство шкільних підручників, праця в українських педагогічних товариствах та Крайовій шкільній раді зробили його загальновизнаним авторитетом в українському шкільництві.
Новоутворений державний орган вбачав своє головне завдання в українізації школи й вирішенні пов'язаних з цим проблем: розробці й виданні підручників відповідного змісту, підготовці свідомих учителів та згуртуванні їх у професійні спілки, сприянні українським культурним товариствам тощо. Особлива увага зверталася на забезпечення нормального функціонування навчальних закладів, на підготовку реформи шкільництва, охоплення молоді навчанням у народних, середніх і фахових школах, покращення матеріального становища вчителів.
Наприкінці листопада 1918 року у зв'язку з переїздом до Станіславова вищий виконавчий орган ЗУНР - Державний Секретаріат - зазнав персональних і структурних змін. Спершу він складався з голови (президента) і 14 галузевих державних секретаріатів. Після реорганізації число секретарств було скорочено до десяти. Державний секретаріат освіти був об'єднаний з секретаріатом віросповідань і отримав назву Державний секретаріат освіти і віросповідань. Його державним секретарем був призначений визначний український вчений-мовознавець, освітянин Агенор Артимович, який до цього працював директором української гімназії в Кіцмані.
Секретаріат поділявся на чотири відділи: спеціальних (професійних) шкіл, народного шкільництва, середніх шкіл і гімназій, віросповідних справ. Передбачалося створити також відділ видавництва шкільних підручників. Цьому секретаріату підпорядковувалися повітові шкільні комісаріати, а через них - адміністрація всіх шкіл. Він видавав свій друкований орган: "Вістник державного секретаріату освіти і віросповідання", в якому друкувалися розпорядження секретаріату, призначення на роботу та переміщення по службі, проекти передбачуваних змін в системі освіти тощо.
Державні закони та розпорядження щодо освіти враховували рішення вчительських з'їздів, нарад, конференцій у краю. Так, 3 лютого 1919 року в Станіславові розпочав роботу з'їзд представників народного вчительства Західної України. Серед ухвалених з'їздом резолюцій була й така: "Народна школа стала, силою факту, державною інституцією Ук.[раїнської] Нар.[одної] Респ. [убліки], а внаслідок цього нар.[одні] учителі і учительки в дієвій службі зістали з днем 1 січня 1919 року державними урядниками... Народ[ний] учит.[ель] жадає признання народної школи самостійною державною інституцією. Народ.[ний] учит.[ель] в наслідок цього жадає відлучення від політичних властей, скасування місцевих шкільних і окружних рад, а їх обов'язки мають виконувати шкільні уряди й повітові шкільні комісаріати (...)".84
Згідно з розпорядженням державного секретаріату освіти і віросповідань від 12 лютого 1919 року "В справі тимчасових змін научних планів" передбачалося перевести обов'язкове вивчення у школах німецької та польської мов на українську мову. Секретаріатом були також створені комісії для кваліфікаційних іспитів учителів, полегшені вимоги для вступників до учительських семінарій. На виконання резолюції Української Національної ради від 15 лютого 1919 року влаштовано курси українознавства для вчителів.85
13 лютого 1919 року Українська Національна рада прийняла Закон "Про основні уладження шкільництва на Західній области У країнської народної Республіки", згідно з яким всі школи - громадські, середні, гімназії, реальні, дільничі та інші - оголошувалися державними, а вчителі, що працювали в них, визнавалися державними службовцями. Урядовою та навчальною мовою в усіх державних школах вважалася українська (це ж положення було підтверджене законом про українську мову від 15 лютого 1919 р.).86 За бажанням учнів в школі вивчалися польська, німецька та інші мови.
Національним меншинам законодавчо визнавалося право створювати свої школи та проводити заняття рідною мовою. Для неукраїнських шкіл обов'язковими предметами були історія, географія України та українська мова. Всі педагоги державних шкіл згідно з розпорядком державного секретаря А. Артимо- вича від 22 лютого 1919 року складали службову присягу на вірність Українській державі і народові такого змісту: "Я ... іменований (полишений) на становищі Української Народної Республіки прирікаю, що мої з тим урядом (з цією службою) получені обов'язки сповнятиму по моєму найкращому знанню і згідно з моєю совістю. Всі мої сили присвячу для добра Української Народної Республіки, її інтересів і скарбових докорів берегтиму у всяких відносинах. Приказам моїх зверхників буду все послушний".87
Дозволялося відкривати приватні школи за погодженням з Державним секретаріатом та наявністю документів, у яких вказувались засновники, фаховість вчителів, кількість учнів і тип школи. Найважливішим було те, щоб засновник та вчителі були громадянами Української Народної Республіки та виконували вказівки шкільних властей.
З відкриттям нових шкіл відчувалася нестача учительських кадрів, нерідко на роботу приймали вчителів, що не мали закінченої вищої освіти. Вчителів середніх шкіл рішенням Державного секретаріату освіти допускали до складання додаткових іспитів, учителі народних шкіл проходили своєрідну атестацію через екзаменаційну кваліфікацію у Станіславові; для педагогів військового рангу, професорів гімназій оголошувався конкурс.
Учителям народних (початкових) і виділових (7-річних шкіл) як державним службовцям виплачувалася заробітна плата. Згідно з розпорядженням Державного секретаріату ЗУНР від 16 лютого 1919 року всім учителям підвищили зарплату, вчителям-пенсіонерам, вчительським вдовам і сиротам встановлено пенсії. Розміри заробітної плати й пенсій встановлювалися в залежності від кваліфікації, стажу роботи і кількості членів сім'ї-утриманців. Ухвалою УНРади від 19 листопада 1919 року збільшено платню учителям середніх шкіл, а також виплату за позаурочні години. Крім того, учителям, пенсіонерам, вдовам і сиротам декілька разів надавалася одноразова надзвичайна допомога, що було пов'язано із зростанням цін на товари першої необхідності та продукти харчування. А 7 квітня 1919 року УНРада ухвалила закон "Про підвищення і регулювання платні вчителів".
Незважаючи на прийняті заходи, відчувалася гостра необхідність в проведенні реформи шкільництва. За словами А. Артимовича, "Наше шкільництво вимагає далекойдучих реформ. Злука з Україною поставила перед нами велике завдання, а саме уодностайнення нашої культури і шкільництва".88
Державний секретаріат освіти і віросповідань створив спеціальну комісію з досвідчених фахівців і представників громадськості, яка розробила детальну анкету з метою вивчення пропозицій щодо реформування шкільництва. Розпочато роботу над підготовкою нових шкільних програм і підручників. 7 квітня 1919 року утворено державне видавництво шкільних підручників, якими повинні були користуватися школи.
Перші кроки реформи освіти підсумував з'їзд учителів шкіл, що відбувся 21-23 березня 1919 року у Станіславові. У його резолюції, зокрема, зазначено: "Школа має бути національна і має не тільки приготовляти до студій на університеті, а до життя і праці. Вона має бути вільна від всяких односторонніх впливів держави, церкви, політичних партій і суспільних кляс".89 Передбачалося створити школу загальнодоступну, обов'язкову для всіх дітей шкільного віку, безплатну. Статут єдиної школи, розроблений Міністерством освіти УНР, ґрунтувався на таких засадах як: автономія школи, активна участь громадськості в освітніх справах, утвердження правового статусу учителя.
У жовтні 1920 року польські війська окупували західноукраїнські землі, внаслідок чого понад сім мільйонів українців потрапили в ярмо. Досить яскраво з цього приводу говорилося на сторінках польських часописів 20-х років. У одному з них читаємо: "Про мілітаристичні напади не думаємо, не маємо наміру атакувати наших сусідів із зброєю в руках, одначе культурний цивілізаційний наїзд є дозволений кожному. Такій ідейній праці нічого не можна закинути... Коли в кожній громаді на "кресах", міській чи сільській, найдеться вчитель поляк-ідейник, який зуміє в кресову дітвору вщепити від наймолодших літ переконання, чим вона є і чим повинна почуватися, тоді вплив нових віток на окружения видасть просто необчислені овочі. Учителя-поляка жде апостольська місія, він же повинен стати місіонером, пропагатором польської думки на східних окраїнах"90.
Висновки і перспективи подальших досліджень у даному напрямі
Отже, у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. українська інтелігенція спрямовувала свої зусилля на створення в Галичині національної школи. Шкільна освіта була пов'язана з Греко-Католицькою церквою, школи відкривали при церквах і монастирях, де викладачами були переважно дяки. Навчали дітей письма, читання, початків арифметики. Початкове шкільництво повністю залежало від галицької місцевої влади, яка намагалася його полонізувати, позбавити права дітей навчатися рідною мовою. Новий поштовх щодо розвитку освіти на західноукраїнських землях дала Українська національно-демократична революція 1918 року.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Див.: Крипя'кевич І. Історично-філософічна секція НТШ під керівництвом Михайла Грушевського у 1894-1913 роках // Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка. Том ССХХІІ. Праці історико-філософської секції. / Ред. тому Олег Купчинський. - Львів, 1991. - С. 392-411.
2. Крип'якевич І. Хроніка історико-філософічної секції Наукового товариства імені Шевченка у Львові. - Центральний державний історичний архів України у Львові. - Ф. 357. - Оп. 1. - Спр. 5. Рукопис, копія (Оригінал "Хроніки", зберігався у приватному архіві академіка І. Крип'якевича). Тут і далі перша цифра означає аркуш "Хроніки", друга - номер по порядку реферату, виголошеного на історико-філософічній секції.
3. Томашівський С. Вступ. Мтаріяли до історії галицько-руського шкільництва ХУЛІ і ХІХ вв. / За ред. С. Томашівського // Українсько-руськийархів. Видає Історично-філософічна секція Наукового товариства імени Шевченка. Т. ІУ. - Львів, 1909. - С. УІІ.
4. Там само.
5. Грушевський М. Про українську мову й українську справу // Великий Українець. Матеріали з життя та діяльності М. С. Грушевського. - Київ: Веселка, 1991. - С. 19-20.
6. Франко І. Наші народні школи і їх потреби (Реферат на вічі Снятинськім) // Франко І. Зібрання творів: У 50-ти т. - Київ, 1986. - Т. 46. - Кн. 2.
7. Етатові школи - початкові (народні), щонайменше чотирирічні школи. Частину фінансових витрат на ці школи брав на себе місцевий бюджет.
8. Тривіальні школи - початкові, звичайно дворічні, які організовувала австрійська адміністрація в містах і деяких селах Галичини з початку ХІХ ст. В 60-ті роки вони поступово замінювалися етатовими.
9. Франко І. Наші народні школи і їх потреби. - С. 109-110.
10. Там само. - С. 110.
11. Там само. - С. 110-111.
12. Там само. - 111-112.
13. Там само. - С. 113.
14. Там само. - С. 114.
15. Там само. - С. 114-115.
16. Франко І. Лист до О. М. Рошкевич. Львів, 20 вересня 1878 р. // Франко І. Зібрання творів: У 50-ти т. - Київ, 1986. - Т. 48. - С. 116.
17. Франко І. К истории просвещения в Галиции // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. - Т. 46. - Кн. 2. - Київ: Наукова думка, 1986. - С. 179.
18. Франко І. К истории просвещения в Галиции. - С. 179-180.
19. Франко І. К истории просвещения в Галиции. - С. 181.
20. Там само. - С. 182.
21. Див.: Верига В. Нариси з історії України (кінець ХУІІІ - початок ХХ ст.). - Львів: Світ, 1996. - С. 203.
22. Там само.
23. Франко І. Отвертий лист до галицької української молодежі // Франко І. Зібрання творів: У 50-ти т. - Київ, 1986. - Т. 45. - С. 408-409.
24. Погляд на розвій низшого і висшого шкільництва в Г аличині в 1772-1800 і розвій русько-народного шкільництва в рр. 18011820. Подав Іван Ен. Левицький. - С. 103.
25. Див.: Сіреджук П. Шкільна освіта на Рогатинщині у ХУІІІ-ХІХ ст. // Рогатинська земля: історія та сучасність. Матеріали першої наукової конференції. Рогатин, 24-25 березня 1995. - Львів; Рогатин: Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 1995. - С. 165.
26. Гелей С. Церква Воскресіння Христового в Бабухові. - Львів, 2015. - С. 61.
27. ЦДІАУЛ. - Ф. 159. - Оп. 9. - Спр. 3. - Арк. 5-6.
28. ЦДІАУЛ. - Ф. 159. - Оп. 9. - Спр. 3. - Арк. 7.
29. ЦДІАУЛ. - Ф. 159. - Оп. 9. - Спр. 3. - Арк. 9-9 зв.
30. ЦДІАУЛ. - Ф. 159. - Оп. 9. - Спр. 3. - Арк. 30.
31. ЦДІАУЛ. - Ф. 159. - Оп. 9. - Спр. 3. - Арк. 30 зв.
32. Див.: Гелей С. Рогатинщина в контексті українського відродження в Галичині // Рогатинська земля: історія та сучасність. Матеріали першої наукової конференції. Рогатин, 24-25 березня 1995 р. - Львів; Рогатин: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 1995. - С. 31.
33. Там само.
34. ЦДІАУЛ. - Ф. 178. - Оп. 2. - Спр. 463. - Арк. 13, 13 (зв).
35. Handbuch des Statthalterei - Gebietes in Galizien fur das Jahr 1864. - Lemberg, 1864. - S. 321.
36. Шематизм народних шкіл і вчителів у Львівській архієпархії, підпорядкованих Львівській греко-католицькій митропо- літальній консисторії на 1866 рік. - Львів. - 1866. - С. 68 (переклад з польської).
37. Шематізм народных школъ иучитилей въ Архієпархіи Львовской подчиненныхъ Львовской Гр. Кат. Митрополитальной консистории на рокъ 1867. - Львов, 1867. - С. 75.
38. Шематізм народных школъ иучитилей въ Архієпархіи Львовской подчиненныхъ Львовской Гр. Кат. Митрополитальной консистории на рокъ 1868. - Львов, 1868. - С. 122.
39. Там само. - С. 212.
40. Там само. - С. 187.
41. ЦДІАУЛ. - Ф. 178. - Оп. 2. - Спр. 463. - Арк. 5-6 (переклад з польської).
42. цДіАУЛ. - Ф. 178. - Оп. 2. - Спр. 463. - Арк. 5 (переклад з польської).
43. цДіАУЛ. - Ф. 178. - Оп. 2. - Спр. 463. - Арк. 6, 7 (переклад з польської).
44. ЦДІАУЛ. - Ф. 178. - Оп. 2. - Спр. 463. - Арк. 10.
45. ЦДІАУЛ. - Ф. 178. - Оп. 2. - Спр. 463. - Арк. 11.
46. ЦДІАУЛ. - Ф. 178. - Оп. 2. - Спр. 463. - Арк. 16, 17, 17 зв.
47. Vallstandiges Ortschaften-Uerzeichniss der Reichsrathe vertretenen Konigreiche und Lander nach den ergebnissen der valkszahlung van 31. Desembar 1880. Herausgeben von der K.K. Statistischen Central - commission in Wien. Zweite auflage. - Wien: Alfred Holder, 1882. - S. 496
48. ЦДІАУЛ. - Ф. 178. - Оп. 2. - Спр. 463. - Арк. 18.
49. ЦДІАУЛ. - Ф. 178. - Оп. 2. - Спр. 463. - Арк. 14.
50. ЦДІАУЛ. - Ф. 178. - Оп. 2. - Спр. 463. - Арк. 11.
51. Szematyzm Krdestwa Galicyi i Lodomeryi z wielkiem Ksiestwem Krakowskiem narok 1884. - Lwow, 1884. - S. 411.
52. Цит. за: Кирчів Р. Родина Кирчів. - Ужгород: Гражда, 2010. - С. 102.
53. З Рогатинського [повіту] (Полонізація руських шкіл). Дописи "Дєла" // Діло. - Львів, 1892. - Ч. 159. - 16 липня.
54. З Рогатинського (Полонізація руських шкіл). Дописи "Дєла" // Діло. - Львів, 1892. - Ч. 159. - 16 липня.
55. Пашук А. Рідна мова і історична доля українського народу // Записки наукового товариства імені Шевченка. Том ^LXV. Праці Історично-філософської секції. - Львів, 2013. - С. 281.
56. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII - початок ХХ ст.). - Львів: Світ, 1996. - С. 204.
57. Ясінчук Л. 50 літ рідної школи. 1881-1931. - Львів: "Рідна школа", Б.р. - С. 8.
58. Statut Rady szkolnej krajowej, 'Dz U.R.szk Kr. З дня 22 липня 867, ч IV. № 12; b) Ustawa z dnia 22. Czerwca 1867, Dz. U.Kr. № 13. oj^zyku wykladowym w szkolach ludowych i srednich Krolewstwa Galicyi i Ludomeryi z Wielkim Ksiestwem Krakowkiem.
59. Див.: СемчишинМ. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу. - С. 318.
60. Угрин-Безгрішний М. Українська гімназія Рідної школи в Рогатині (Історичний нарис з приводу 25-ліття гімназії) // Рогатинська земля: Збірник історично-мемуарних, етнографічних і побутових матеріалів. - Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто: Центральний комітет "Рогатинщина", 1989. - С. 223.
61. Там само. - С. 223-224.
62. Українсько-руський університет. Пам'ятна книжка першого віча студентів українців-русинів всіх вищих шкіл Австрії в справі основаня українського університету / Зібрав і видав М. Крушельницький. - Львів: Друкарня народова Ст. Манецького і Сп., 1899. - С. 13,14.
63. Там само. - С. 166-167.
64. ЦДІАУЛ. - Ф. 179. - Оп. 2. - Спр. 463. - Арк. 30, 31, 32, 33.
65. Томашівський С. З історії державної середньої школи в Галичині // Наша школа. - 1909. - Ч. 1. - С. 11-12.
66. Починаймо від основ // Учительське слово. - 1913. - Ч. 4. - С. 63.
67. В справі нашого народного шкільництва. - Львів, 1909. - С. 9.
68. Див.: Добрянський М. Українсько-польські стосунки у XIX ст. - Мюнхен, 1969. - С. 81-83.
69. СемчишинМ. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу. 2-ге видання фототижня. - С. 367.
70. Див. Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу. - С. 487.
71. Страшні цифри // Діло. - 1994. - 7 (20) жовтня. - Ч. 226.
72. Див.: Лозинський М. Українська школа в Галичині. - Львів, 1906. - С. 6-9.
73. Див.: Барна М. Рідна школа і педагогічна освіта в Галичині.
74. Юрчишин І. Жан-Жак Руссо // Учитель. - Львів, 1912. - Ч. 1. - С. 7.
75. Учитель. - Львів, 1889. - Ч. 7-8. - С. 109.
76. Товариство "Рідна школа": історія і сучасність. Науковий альманах. - Львів, 2001. - С. 120.
77. Там само. - С. 122.
78. Учитель. - Львів, 1895. - Ч. 7. - С. 107.
79. Учитель. - Львів, 1890. - Ч. 1. - С. 10.
80. Учитель. - Львів, 1891. - Ч. 8. - С. 117.
81. Галущинський М. Національне виховання (статті і замітки). - Львів: з друкарні "Діла", 1920. - С. 17.
82. ГалущинськийМ. Український національний гимн (Уваги на часі) // Український вістник. - Львів. - 1921. - 26 червня. - Ч. 123.
83. Звіт дирекції приватної гімназії з українською викладовою мовою кружка Українського товариства педагогічного в Рогатині за шкільний рік 192/13 з правом прилюдности рескр. ЙЕП міністр. Вір. і Пр. з 18 червня 1913 р. Ч. 27760. - накладом гімназійного комітету. З друкарні "Діла", 1913. - С. 82-83.
84. Цит. за: Ступарик Б. Організація шкільництва в Західноукраїнській республіці // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Львів: IV, 2000. - Ч. 6. - С. 333.
85. Ступарик Б.. Шкільництво Галичини (1772-1939 рр.). - Івано-Франківськ, 1994. - С. 115.
86. ТищикБ., Вівчаренко О. Західноукраїнська Народна Республіка. 1919-1923 рр. - Коломия: Світ, 1993. - С. 70; Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. - Київ: Либідь, 1993. - С. 162.
87. Клебан Л. Агенор Артимович // Західно-Українська Народна Республіка. 1918-1923. Уряди. Постаті. - Львів, 2009. - С. 18.
88. Цит. за: Литвин М. ЗУНР: досвід демократичного державотворення // Другий Міжнародний конгрес україністів. Львів, 2228 серпня 1993 р. Доповіді і повідомлення. Історія. Частина II. - Львів, 1994. - С. 14.
89. Білавич Г. Українське педагогічне товариство "Рідна школа": етапи становлення та розвитку // Товариство "Рідна школа": історія і сучасність. Науковий альманах. - Львів, 2001. - С. 16-17.
Подобные документы
Дія української просвітницької самоорганізації, що діяла в другій половині XIX – першій половині XX ст. у Східній Галичині під назвою "Просвіта". Перший вияв діяльності "Просвіти". Тематика книжок про потреби галицьких русинів, про шляхи їх розвитку.
реферат [35,3 K], добавлен 03.11.2011Новий етап розвитку української культури. Національно-культурне відродження в Україні. Ідея громадське - політичної значимості освіти. Розвиток шкільної освіти наприкінці XVI - першій половині XVII ст. Єзуїтські колегіуми. Острозька школа-академія.
творческая работа [25,5 K], добавлен 29.07.2008Дослідження сутності політики українізації. Заходи проти її реалізації з боку радянської влади. Сталінізм і доля української інтелігенції. Етапи розвитку національної освіти. Справа українського письменника Миколи Хвильового. Наслідки "українізації".
реферат [24,5 K], добавлен 28.10.2010Становище друкарів і видавців українських книжок в ХХ столітті. Розвиток видавничої справи на Галичині. Стан друкування української книжки на початку ХХ століття. Особливості розвитку видавничої справи в період українізації та в післявоєнний час.
реферат [36,5 K], добавлен 19.04.2014Становлення та ідейні засади українських політичних партій в Галичині. Українська соціал-демократична партія як складова частина австрійської соціал-демократичної. Програми і напрями діяльності. Вплив Революції 1905 р. в Російській імперії на діяльність.
контрольная работа [35,0 K], добавлен 17.04.2014Суперечності розвитку української культури у другій половині XVIІ і на початку XVIII століття. Культурний підйом України на межі XVIІ-XVIII століть. Національна своєріднсть і специфіка українського мистецтва у другій половині XVIІ-XVIII століття.
реферат [27,8 K], добавлен 05.10.20081917-1920 рр. як період створення системи вищої педагогічної освіти України. Підготовка вчителів, строк навчання, обов’язкові предмети. Роль Огієнко у відкритті ВУЗів в Києві. Перебудова педагогічної освіти і створення вищої педагогічної школи в 1919 р.
реферат [14,0 K], добавлен 10.12.2010Вплив зростання самосвідомості української нації на розвиток культури. Перебудова шкільних програм. Запровадження системи позашкільної освіти дорослих та жіночіх училищ. Розширення мережі вищих навчальних закладів. Успіхи природознавчих і суспільних наук.
реферат [29,5 K], добавлен 17.03.2010Відкриття училища торговельного мореплавства в Херсоні в 1834 р.: терміни та програма навчання. Розробка законодавчої бази для морехідних класів. Становлення пароплавства на Дніпрі та створення великих Чорноморських пароплавних компаній у ХІХ ст.
статья [22,7 K], добавлен 17.08.2017Проблеми військової історії в першій половині ХХ ст. та стан російської історіографії щодо вивчення українського питання у Першій світовій війні. Суспільно-політичні процеси у Галичині в період війни. Місце українських земель у міжнародних відносинах.
статья [19,4 K], добавлен 27.08.2017
