Євразійство та неоєвразійство: витоки та розвиток ідеологічних концепцій Росії ХХ - поч. ХХІ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 94:32(292.4/5)(470+571)«19/20»

Євразійство та неоєвразійство: витоки та розвиток ідеологічних концепцій Росії ХХ - поч. ХХІ ст.

В'ячеслав Мордвінцев, Лілія Храпач

Анотація

євразійство культурний пасіонарність етнічний

Аналізуються витоки та розвиток євразійства та неоєвразійства як ідеологічних концепцій розвитку Росії ХХ - поч. ХХ ст.

Ключові слова: євразійство, неоєвразійство, ідеологія, Росія.

Аннотация

Анализируются истоки и развитие евразийства и неоевразийства как идеологических концепций развития России ХХ - нач. ХХ ст.

Ключевые слова: евразийство, неоевразийство, идеология, Россия.

Annotation

Examines the origins and development of Eurasianism and the neo-Eurasian nature consists of the ideological concepts of development of Russia in the twentieth and beginning of XX century

Keywords: Eurasianism, neo-Eurasianism, ideology, Russia.

Актуальність дослідження виходить за рамки суто наукової проблеми. Російська агресія актуалізувала проблеми політичного майбутнього України і Росії, що й зумовлює інтерес до ідеологічного підґрунтя розвитку держав.

Історіографія представлена переважно працями політологів та самих ідеологів руху. Жовтневий переворот 26 - 27 жовтня (7 - 8 листопада) 1917 р. та розпад СРСР 1991 р. - події, що стали рубіжними в історії Росії та Європи. В обох випадках на карті світу виникали дві цілком нові держави, які, хоч і спиралися на попередній державницький досвід, були змушені налагоджувати своє внутрішнє та міжнародне життя практично заново, не розраховуючи на попередні досягнення. Як на початку, так і в кінці ХХ ст., одразу бралися на озброєння чітко визначені доктрини (комунізм та лібералізм відповідно), щоправда, їх доводилося терміново пристосовувати до російських реалій. Крім того, залишалися і невдоволені зробленим вибором, що провокувало збурення суспільно-політичної думки, результатом якого було виникнення численних альтернативних доктрин розвитку Росії. Євразійство та неоєвразійство - породження саме таких рубіжних періодів вибору шляху подальшого розвитку. Спробуємо визначити, в чому полягає суть даних вчень та чим вони відрізняються між собою.

Євразійство стало однією з емігрантських ідеологій альтернативного «третього шляху» для Росії. Виникла ця доктрина в період розчарування емігрантів «першої хвилі» (1917 - 1921 рр.) у переконанні, що більшовицькій владі судився недовгий вік, з чим тісно пов'язувалося прагнення якомога швидше повернутися на Батьківщину. Окрім того, виникненню нових доктрин сприяла і втрата авторитету так званих старих партій (кадетів, есерів, різних монархічних організацій) серед російських біженців. Про діяльність цих впливових колись об'єднань публіцист Й. Гессен в своїх мемуарах писав, що вони розцвіли «і красно, і яскраво, але пустоцвітом» [1, с. 63]. Дійсно, члени цих партій не досягли жодної з поставлених цілей: не згуртували переселенців-росіян, не змогли завоювати авторитет в очах європейських політиків і, звісно, не змогли аніскільки похитнути більшовицький режим на Батьківщині. Емігранти потребували нових орієнтирів.

Першою публічною заявою про виникнення нової доктрини стала публікація в 1920 р. книги князя Миколи Сергійовича Трубецького «Европа и человечество» («Європа і людство») [2, с. 89]. В цій роботі початки євразійського погляду на співвідношення культур та цивілізацій, національне питання та прогрес було в ній закладено. Датою заснування доктрини вважається 1921 р., адже саме тоді вийшов друком збірник статей «Исход к Востоку. Предчувствия и свершения. Утверждение евразийцев», який став першим колективним виступом євразійців. До збірника увійшли праці Петра Савицького, Петра Сувчинського, Григорія Флоровського та Миколи Трубецького. Власне, після цього маніфесту руху їх і назвали засновниками нової ідеології. В «Исходе к Востоку» вже прямо йшлося про нову доктрину, прихильники якої називали себе євразійцями та чітко викладали власний особливий погляд на російську історію, на подальший розвиток Батьківщини. Надалі євразійці вважали себе представниками «нового начала в мисленні і в житті», які «дають нове географічне та історичне розуміння Росії і всього світу, який вони називають російським або «євразійським» [3, с. 100].

Євразійці вважали Росію особливим культурно-географічним світом, самостійною економічною системою, материком-континентом, самобутньою цивілізацію, що розгортається на просторах цього материка. Російську цивілізацію прибічники доктрини вважали цілком рівноправною європейській, а тому доводили, що Росії не тільки недоцільно наслідувати західну культуру, спосіб життя та стратегії розвитку, але й шкідливо.

На думку євразійців, Росія мала всі передумови для успішного самостійного розвитку. Пов'язували вони ці передумови насамперед з географічним положенням країни. П. Савицький вважав, що відсутність доступу до океанічних транспортних шляхів, а, отже, і до інших країн, і різноманітність сільськогосподарських та промислових поясів стали причиною виникнення в Росії автаркії - тобто, такого типу господарства, коли країна самостійно, тільки внутрішніми силами забезпечує всі свої споживацькі потреби [4]. Окрім того, без просторової єдності Росії, її ландшафтної однорідності, широчезних за протяжністю степів, у державі величезна кількість різних етнічних груп населення просто не могла б залишитися в рамках одного політичного утворення.

Георгафічне положення відіграло визначальну роль і в окресленні культурного обличчя держави. «Росією не стільки відділяється, скільки зв'язується Азія з Європою... Росія не тільки посередниця в культурному обміні між окремими азійськими окраїнами. Вірніше, вона менш за все посередниця. В ній творчо здійснюється синтез східних і західних культур» - писав П. Біциллі. [5, с. 38]. Російська культура увібрала досвід Сходу і Заходу, а тому росіян не можна відносити ні до європейців, ні до азіатів. Вони належать до «цілком самобутньої етнічної спільноти - Євразії» [6, с. 175]. Більше того, «в порівнянні з російським «торсом» (величезними рівнинними просторами країни) Європа та Азія однаково представляють собою окраїну Старого світу» [7, с. 299], а тому вона є необхідним елементом розвитку світової культури та цілісності світової культури.

Євразійці вважали за важливу мету діяльності кожної країни та народу або народів, що утворюють унікальний етнічний комплекс, підтримку, збереження та розвиток унікальних рис, притаманних тій чи іншій державі та її населенню, оскільки кожна культура може відігравати важливу роль в розвитку всього людства [8, с. 369]. З цього вони виводили необхідність відмови від цілеспрямованого наслідування будь-якої культурної, політичної, економічної системи для Росії в майбутньому.

Таким чином, прибічники доктрини наполягали на необхідності зосередитися на внутрішніх особливостях Росії як унікальної цивілізації та, насамперед, відмовитися від європеїзації, започаткованої Петром І. Культурний перелом початку ХУІІІ ст., на думку М. Трубецького, став причиною загибелі Російської імперії. На думку вченого, петровська переорієнтація на романо-германський світ стала актом нехтування основами традицій та ментальності всієї східнослов'янської спільноти, яка тяжіла до Візантії, приниженням Росії до статусу «хвоста» 238 європейської культури, віднесення її на задвірки цивілізації. Він писав: «...якщо до Петра Великого Росія могла вважатись ледь не найбільш обдарованою та плодовитою продовжувачкою Візантії, то після Петра Великого, вступивши на шлях романо-германської орієнтації, вона виявилася в хвості європейської культури, на задвірках цивілізації» [9]. Головним наслідком цього перелому став розрив між елітою та російським народом, який так і не зміг прийняти Європи, залишившись вірним Візантії. В цьому розриві М. Трубецький вбачав одну з найважливіших причин загибелі Російської імперії: «Поки будівля російської культури завершалася візантійським куполом (еліта), стійкість існувала. Але з того часу, як цей купол став замінюватися верхнім поверхом романо-германської конструкції, усіляка стійкість та пропорційність частин будівлі була втрачена, верх почав все більше й більше нахилятися та, врешті-решт, впав» [9]. Таким чином, європеїзація постала як одна з головних причин загибелі Російської імперії.

На противагу західним впливам, східні в євразійському вченні виглядали набагато привабливішими та продуктивнішими. Так, євразійці вважали, що існуванням централізованої держави Росія завдячує монгольському ігу. М. Трубєцкой писав: «Монгольське іго тривало близько двох століть. Росія потрапила під нього, ще будучи агломератом удільних князівств, майже позбавлених поняття про національну солідарність та державність. Прийшли татари, стали Росію пригнічувати, а попутно її і учинили». Вчений стверджував, що з-під іга країна вийшла у вигляді «міцно зшитої православної держави, спаяної внутрішньою духовною дисципліною і єдністю побутового сповідництва» [10]. Традиції, привнесені кочовими народами, в євразійській концепції вважалися невід'ємною частиною російської державності, тоді як європейські впливи виглядали як шкідливе нововведення.

Революцію 1917 р. та Жовтневий переворот прихильники ідеології вважали закономірною подією, початком нової епохи в історії Росії. Повне оновлення мало розпочатися після падіння більшовицького режиму, до якого євразійці ставилися з осудом. «Ми не маємо інших слів, крім слів жаху та відрази, для того, щоб охарактеризувати нелюдськість і мерзенність більшовизму», йшлося в передмові до збірника «Исход к Востоку» [11]. Прийняття комунізму у вигляді «русифікованої» його версії - більшовизму - євразійці вважали найвищим ступенем європеїзації, а тому були переконані, що скоро його буде розвінчано. На заміну революційній дійсності мала прийти реакція - конструктивний процес створення нової держави, який і став би істинною «творчою революцією» та мав, в результаті, повернути Росію до самостійного шляху розвитку і до процвітання [12, с. 206].

Євразійці мали досить чіткий проект нової держави, яка повинна була замінити РСФСР. Планувалося створення цілком нової, розробленої прибічниками доктрини форми правління - ідеократії. Визначальною ознакою такої держави є принцип формування правлячого активу. Головною ознакою належності до правлячої верхівки мала бути спільність світогляду - вірність головній «ідеї-правительниці» (термін М. Трубецького). Такий принцип мав забезпечити максимальну єдність державної еліти та забезпечити цілеспрямованість на шляху до процвітання. В основі ідеократії може лежати далеко не кожна ідея. «Ідеєю-правительницею дійсно ідеократичної держави може бути тільки благо сукупності народів, що населяють даний автаркічний особливий світ», - писав М. Трубецький [13].

На думку євразійців, Росія-Євразія після повалення радянського режиму має бути саме ідеократією. Для встановлення такого ладу вони бачили в російській державі всі умови, зокрема автаркію та спільність культурно-історичного розвитку народів, що населяли країну. Невід'ємною частиною ідеології євразійської ідеократії, яку учасники руху прагнули створити в Росії, мала бути орієнтація на православну віру, яка становила одну з основ народного світогляду.

Власну організацію євразійці партією не вважали. Петро Алєксєєв, зокрема, писав, що вважає євразійське об'єднання ближчим до організацій, подібних до релігійних орденів [14, с. 340]. Проте євразійці не виключали можливості перетворення ідейного руху на партію, що в перспективі могла замінити більшовиків на чолі Росії. Варто зазначити, що фактично ідеологічний рух почав політизуватися вже на початку 1920-х років, коли до його лав стали долучатися монархісти.

Проте до переходу до більш конкретних дій було ще дуже далеко. Важко не погодитися з А.Доронченковим в тому, що євразійська ідеологія була утопією [15, с. 141], особливо в тих умовах, в яких вона розвивалася. Вже на кінець 1930-х років ідейних рух пішов на спад, на довгий час про цю доктрину майже забули.

Наступний виток розвитку євразійства почався в 1960-х роках, коли до цієї теми звернувся видатний російський вчений Лев Гумільов. З його іменем пов'язують виникнення нової ідеології, що базувалася на євразійській доктрині, - неоєвразійства. На погляди дослідника безпосередньо впливав П. Савицький, якого вважають вчителем Льва Миколайовича. Центральне місце в концепції Гумільова займала теорія пасіонарності, яка пояснювала основні процеси етнічного розвитку Євразії. Згідно з цією теорією, ритми розвитку континенту були визначені «пасіонарними поштовхами», які призводили до посилення та встановлення панування тих чи інших етносів. З хронологічним віддаленням пасіонарного сплеску пануючий етнос поступово слабнув, що закінчувалося або загибеллю, або злиттям з іншим етносом. Для сучасного євразійства особливе значення мають висновки щодо етногенезу та державності росіян. Він вважав їх особливим етносом, що склався під впливом пасіонарного поштовху на основі тюрксько-слов'янського злиття, що служить обґрунтуванням російського контролю над землями Євразії, заселеними тюркськими етносами [16]. В географічному просторі це поєднання реалізувалося як союз Лісу та Степів. Виходячи з цього твердження, Гумільов доводив, що саме «геополітичне поєднання Лісу та Степу складає історичну сутність Росії, визначаючи характер її культури, цивілізації, ідеології, політичної долі» [16].

Теорія пасіонарності стала важливим доповненням наукової частини сучасної євразійської ідеології. На даний момент, варто більше уваги зосередити на ідеологічних основах неоєвразійства, а не на його філософській та геополітичній сутності.

Датою початку нового етапу розвитку доктрини можна вважати 1990 - 1994 р., коли навколо газети «День» (пізніше «Завтра») та журналу «Елементи» об'єдналася група інтелектуалів, що стояли на націоналістичних позиціях та засуджували ліберальні реформи, що саме проводилися в Росії. [16]. Лідером неоєвразійського руху став тоді філософ та політолог Олександр Гелійович Дугін.

Варто відмітити деякі особливості ідеологічної ситуації в тогочасній Росії. Як уже зазначалося, в 1991 р. Росія вдруге за ХХ ст. опинилася в ситуації, коли необхідно було не просто змінити вектор розвитку, а знову створити систему, що забезпечила б життя цілком новій державі. В тому числі, потрібна була нова доктрина, стратегія розвитку. Після визнання ідеологічної багатоманітності державна влада фактично відмовилася від її вироблення. Інтелектуали та вчені в галузі соціальних та гуманітарних наук, що взяли на себе основний тягар вироблення нової ідеології, зосередили увагу на виробленні «певної ціннісної системи, яка могла б якщо і не бути державною, то в крайньому разі служити орієнтиром для людей» [17, с. 35].

Головною ідеєю став антитоталитаризм, проте поняття це було надто розмитим: за ним не стояло нічого, крім відкидання старого способу життя. Якщо більш конкретно, то російська громадськість на початку 1990-х років схилялося до лібералізму, заснованому на кардинальній зміні економічної стратегії та американській культурній концепції [18, с. 117]. Можна погодитися з О. Дугіним, який наводив дуже чіткий аргумент на користь ліберально-західної орієнтації: «У них працює, спрацює і у нас» [19, с. 564].

Проте лібералізм досить швидко почав втрачати популярність в умовах глибокої економічної, суспільної та політичної кризи. Ліберальний проект, реалізований на практиці, розчарував навіть «борців зі старим режимом» [18, с. 118]. Тому на рубежі ХХ - ХХІ ст. пошуки нової концепції, продовжилися, а надії на її виникнення та впровадження були тісно пов'язані з новим президентом Володимиром Путіним. Існує думка, що за той час, коли Путін та партія «Єдина Росія» залишаються провідною політичною силою в Росії, панівною ідеологією та, більше того, найпоширенішим серед росіян світоглядом, став консерватизм [17, с. 34 ]. Проте пошук панівної ідеології ще не закінчений, альтернативні соціалізму та лібералізму ідеології розробляються і сьогодні.

Саме в умовах розчарування в лібералізмі неоєвразійці на чолі з Дугіним запропонували власну альтернативну ідеологію. Вона наслідувала основні ідеї «класичного» євразійства 1920 - 1930-х років: визнання Росії особливою самодостатньою цивілізацією; її дуалістична природа, в якій криється сила країни; необхідність протистояння Заходу; прагнення до пошуку власного унікального шляху розвитку; доцільність встановлення ідеократичної форми правління як найбільш оптимальної для цієї держави; визнання православ'я як невід'ємної частини російської ментальності, що диктує необхідність повернення до православних цінностей та способу життя. Неоєвразійство було значно підкріплене концепцією Гумільова про союз Лісу і Степу як основу «великоросійського» народу, що послужило виправданням перебування в кордонах Росії земель, заселених тюркськими етносами.

Поряд з тим, доктрина і значно радикалізувалася. Так, в сучасних умовах Росія представляється прибічниками євразійства як авангард у боротьбі з однополярною глобалізацією, 240 яка загрожує втратою національних особливостей країнами світу та втягуванням їх в тенета американського впливу в усіх сферах життя [19, с. 566]. Прагнучи створити багатополярний світ, в якому було б багато цивілізаційних центрів, що плідно взаємодіяли б між собою, Росія змушена боротися проти «гегемонії безбожного, секулярного, прагматичного, і егоїстичного наросту на людстві - західної цивілізації» [20, с. 7]. Реалізовувати цей проект неоєвразійці прагнули шляхом створення системи міжнародних стратегічних альянсів, в центрі якої має перебувати Росія. При цьому особливе значення надавалося союзу країни з мусульманськими державами та з Іраном зокрема.

Роль своєї країни в світовому розвитку прихильники оцінюють дуже «скромно»: якщо Росія не буде великою, її не буде взагалі... Але тоді, хай краще нічого не буде. Без Росії світова історія немислима. Тоді нехай закінчується світ» [21, с. 785].

Таким чином, прагнучи до подолання америкоцентричної монополярної системи, неоєвразійці вважають за необхідне перетворити Росію в надзвичайно сильний центр тяжіння, в беззаперечного регіонального лідера. В поєднанні з переконанням в імперській сутності Російської держави [22, с. 592] та бажанням об'єднати країни СНД в Євразійський союз, що матиме ознаки федеративної держави [19, с. 569], цілі неоєвразійської стратегії виглядають як експансіоністські. Дугін та його соратники приділяють більше уваги практичним стратегіям реалізації доктрини, ніж це зробили «батьки-засновники» в 1920 - 1930-х роках, що робить ідеологію небезпечною.

До початку ХХІ ст. неоєвразійство завоювало неабияку популярність. У 2000 р було створено Загальноросійський політичний суспільний рух «Євразія» - партію, яка хоч і не має безпосереднього впливу в парламенті, проте опосередковано впливає на вироблення внутрішньої та зовнішньої політики Російської федерації. На нашу думку, промовистим фактом на користь цього твердження є створення російськими політиками проектів, що перегукуються з євразійськими ідеями. До таких, зокрема, Н. Нартов відносить проект експансії на південь

В.Жиріновського, ідею «збалансованого світу» Г. Зюганова тощо [23].

Вже в 2003 р. виникла більш масштабна громадська організація Міжнародний євразійський рух, яка на сьогодні має філіали в 29 країнах світу, що свідчить про надзвичайно активне розширення кола прибічників ідеології. Лідером цієї організації та всього неоєвразійського руху залишається О. Дугін. В 2005 р. в рамках МЄР було створено молодіжний відділ - Євразійський союз молоді. Для видання літератури, що пов'язана з ідеологією, діє видавництво «Арктогея» та філософський портал з аналогічною назвою, що спеціалізується на публікаціях в мережі Інтернет аналітичних та філософських роздумів неоєвразійців, їхніх періодичних видань. Окрім Росії, особливою популярністю доктрина користується в Казахстані. Таким чином, за двадцять років активного розвитку неоєвразійський рух здобув велику аудиторію прихильників та має значні ресурси для ознайомлення з ідеологією широких верств населення. О. Дугін та його однодумці підтримують політику Володимира Путіна. Вони вважають політичний курс цього лідера найбільш відповідним величі та імперській суті Росії.

Серед критиків неоєвразійства насамперед націоналісти. Вони вважають, що доктрина є такою ж утопією, як і євразійство початку ХХ ст., більше того, висловлюють побоювання, що реалізація наміченого неоєвразійями проекту може призвести до розвинення російського народу на території, заселеній переважно тюркськими народами і мусульманами [24]. Головний аргумент, що підтверджує імовірність такого завершення, - демографічна ситуація, що складається аж ніяк не на користь російського етносу. В сучасних умовах кризи також виникають сумніви в економічній спроможності Російської федерації здійснити таку масштабну роботу по підкоренню своєму впливу найближчих сусідів.

Отже, євразійство та неоєвразійство мають в основі ті ж самі ідеї, проте різниця між цими ідеологіями значна. Євразійство мало вигляд завершеної, продуманої концепції, яка, втім, була краще пристосована до аналізу минулого Росії, аніж до вироблення стратегії її розвитку. У євразійців 1920 - 1930-х років, загалом, і можливості не було створити свою доктрину більш відповідною до наявних реалій, адже їм доводилося творити далеко за межами Батьківщини. Сучасне неоєвразійство розвивається в кращих умовах. Прибічники доктрини, спостерігаючи безпосередньо за подіями в Росії, можуть краще пристосовувати євразійську стратегію до життя. Також вони отримують підтримку значної частини населення та владної верхівки, що також сприяє розробці саме практичних прийомів для втілення ідеології. Звідси походить і вищий рівень радикалізму та політизації неоєвразійства, порівняно з євразійством. Відповідаючи на виклики сучасності, ідеологія О. Дугіна поступово може перетворитися у виправдання експансії Російської федерації, що несе значну загрозу не лише сусіднім країнам, але й власне російському суспільству насамперед.

Джерела та література

1. Гессен И.В. Годы изгнания. Жизненный отчет / Иосиф Владимирович Гессен. - Париж: YMCA-Press, 1979. - 269 с.

2. Казнина О. А. Н.С.Трубецкой и кризис евразийства / Ольга Анатольевна Казнина // Славяноведение. - 1995. - №4. - С. 89 - 95.

3. Савицкий П. Н. Евразийство // Россия между Европой и Азией: Евразийский соблазн./Редакторы-сост. Новикова Л.И., Сиземская И.Н. - М.: Наука, 1993. - С. 100 - 119.

4. Савицкий П. Н. Континент-Океан (Россия и мировой рынок) // Исход к Востоку. Предчувствия и

свершения. Утверждение евразийцев. - Прага, 1921. - Режим доступу:http: //

nevmenandr.net/eurasia/1921-isxod.php#1921-isxod-PNS-ocean

5. Бицилли П. М. «Восток» и «Запад» в истории Старого света // Россия между Европой и Азией: Евразийский соблазн. /Редакторы-сост. Новикова Л.И., Сиземская И.Н. - М.: Наука, 1993. - С. 24 - 38.

6. Ключников С. Русский узел евразийства / Сергей Ключников // Наш современник - 1992. - № 3 -

С.174 - 180.

7. Савицкий П. Н. Географические и геополитические основы евразийства // Основы евразийства - М., Арктогея-Центр, 2002. - С. 297 - 304.

8. Карсавин Л. П. Основы политики // Основы евразийства - М., Арктогея-Центр, 2002. - С. 367 - 411.

9. Трубецкой Н.С. Верхи и низы русской культуры (этнический элемент русской культуры) // Н.С. Трубецкой Наследие Чингисхана - М.: Аграф, 1999. - [Электронный ресурс] - Режим доступу: http://www.e-reading.ws/chapter.php/1018007/23/Trubeckoy_-Nasledie_Chingishana.html

10. Трубецкой Н.С. О туранском элементе в русской культуре // Трубецкой Н.С. наследие Чингисхана -

М.:Аграф,1999.-[Электронныйресурс]- режимдоступу:http://www.e-

reading.ws/chapter.php/1018007/25/Trubeckoy_-_Nasledie_Chingishana.html

11. Предисловие // к Востоку. Предчувствия и свершения. Утверждение евразийцев - Прага, 1921. - [Электронный ресурс] - Режим доступа: http://nevmenandr.net/eurasia/1921-isxod.php#1921-isxod-pred

12. Див.: Сувчинский П.П. К преодолению революции // Русский узел евразийства - С. 205 - 223.

13. Трубецкой Н.С. Об идее-правительнице идеократического государства // Трубецкой Н.С. Наследие

Чингисхана.- Режимдоступа:http://www.e-reading.ws/chapter.php/1018007/117/Trubeckoy_-

_Nasledie_Chingishana.html

14. Алексеев Н. Н. Евразийцы и государство // Основы евразийства. - М., Арктогея-Центр, 2002. - С. 336 - 350.

15. Доронченков А. И. Эмиграция «первой волны» о национальных проблемах и судьбе России / Аскольд Иванович Доронченков - С.-Пб., Издательство «Дмитрий Буланин», 2001. - 218 с.

16. Дугин А. Г. Основы геополитики. Геополитическое будущее России. Мыслить пространством. - М.,

Арктогея-центр,2000.-[Электронный ресурс]- Режимдоступа:http://www.e-

reading.club/chapter.php/20827/17/Dugin_-_Osnovy_geopolitiki.html

17. Ипатов Д. С. Трансформации политической идеологии в постсоветской России / Дмитрий Сергеевич Ипатов // Ученые записки Казанского университета. Серия: Гуманитарные науки. № 6/ т. 155 - Казань, 2013. - [Электронный ресурс] - Режим доступа: http://cyberleninka.ru/article/n/transformatsii- politicheskoy-ideologii-v-postsovetskoy-rossii

18. Кологривова И. В. Политические идеологии в современной России / И. В. Кологривова // Вестник Томского государственного университета. Философия. Социология. Политология. - № 2 - Томск, 2008. - С. 116 - 123.

19. Дугин О. Г. Основные принципы евразийской политики // Основы евразийства - М., Арктогея-Центр, 2002. - С. 564 - 573.

20. Евразия превыше всего. Манифест современного евразийсткого движения // Основы евразийства - М., Арктогея-Центр, 2002. - С. 5 - 15.

21. Дугин А. Г. Росия может быть или великой или никакой // Основы евразийства - М., Арктогея-Центр, 2002. - С. 781 - 786.

22. Дугин А. Г. Евразийский федерализм // Основы евразийства - М., Арктогея-Центр, 2002. - С. 589 - 594.

23. Нартов Н. Н. Геополитика - М., ЮНИТИ, 1999 - 359 с. - [Электронный ресурс] - Режим доступу: http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Polit/nart/05.php

24. Леклерк А. Русское влияние в Евразии. Геополитическая история от становлення государства до времен Путина. - Альпина Паблишер, 2014. - 368 с. - [Электронный ресурс] - Режим доступу: http://www.ereading.club/chapter.php/1034244/29/Leklerk_Russkoe_vliyanie_v_Evrazii._Geopoliticheskaya _istoriya_ot_stanovleniya_gosudarstva_do_vremen_Putina.htmte

Размещено на Allbest.ru