"Слов’янські" Балкани: територіальні колізії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Слов'янські» Балкани: територіальні колізії

Проблема етнічної меншини на Балканах тісно пов'язана з питанням про територіальні межі балканських держав. Останні виконують функцію не тільки простору влади тих чи інших балканських еліт і режимів, а й ототожнюються народами з певними загрозами і несправедливим ставленням до них сьогодні. Інакше кажучи, є важливою системою самоідентифікації та фактором їх етнічної мобілізації. Гострота територіального питання визначається ще й тим, які державні інтереси воно зачіпає, чию етнічну пам' ять пробуджує.

Державні кордони на Балканах не раз змінювали свою конфігурацію у процесі історичного розвитку, позначаючи утворення державного рівня та етнокультурних спільнот регіону загалом. У зв'язку з цим виникало багато спірних, а нерідко й конфліктних територіальних питань. Варто зазначити й на те, що кордони прокладались з урахуванням глобальної політики великих держав, які вбачали в тій чи іншій балканській державі свого союзника, або союзника свого противника, а сам балканський регіон як стратегічний плацдарм, або транзит.

Історично склалося так, що на Балканах немає жодного державного кордону, який принаймні дві сусідні держави могли б вважити справедливим, тобто таким, що відповідає їхнім національним інтересам. І це зрозуміло: адже всі кордони стали або компромісом сторін, або результатом відсутності вибору в однієї зі сторін.

Для прикладу можна назвати три райони на Балканах, де існує комплекс пов' язаних в єдине ціле територіальних претензій, які в кінці-кінців приводили в минулому до воєн, або до конфліктів. Це - Західна Фракія (Біломор'є), Македонія та Косово і Метохія. Всі ці території мають важливе геополітичне значення, одночасно являючи собою внутрішньорегіональну зону контакту народів, культур та інтересів історичних і сучасних держав. Тут перетинаються інтереси великих держав і балканських країн. У цих районах проживає змішане в етнічному вимірі населення, зіштовхуються цінності балканських народів, світових і національних релігій.

Територія західної Фракії та острови Егейського моря стали причиною розбрату як через їх геополітичну значущість, так і через те, що в різний час тут переважало слов'янське, грецьке і турецьке населення. Ця суперечка не завершена остаточно і по сьогоднішній день. Принаймні, якщо не за столом офіційних переговорів, то у думках вчених-істориків та політиків, у почуттях і переживаннях національної інтелігенції вона продовжується і триватиме доти, поки обидві сторони не погодяться визнати спільну античну еллінську спадщину.

Ця обставина використовується різними силами для провокування кризових ситуацій. Періодично у трикутнику Греція - Туреччина - Кіпр виникають воєнно-політичні конфлікти, які відповідно позначаються на системі регіональних відносин, загрожуючи загальному мирові.

Іншим районам Балкан, приналежність якого тривалий час оскаржували три держави, є Македонія. Це історико-географічна місцевість Балкан, розташована на перетині кордонів сучасних Болгарії, Греції і Сербії. Населення Македонії полі етнічне. Найбільш численними групами є греки, слов'яни - македонці та албанці. Також є й інші етнічні групи. Змішаний склад населення і приналежність їх у різні часи до трьох сусідніх держав давали останнім привід претендувати на ці території в тій чи іншій їх частині [4, с. 12-13].

Процес само ідентифікації населення відбувався повільно та суперечливо і ускладнювався тим, що землі Македонії постійно переходили від одного феодального правителя до іншого. Мова і література слов'янського населення Македонії, хоча й мають певні особливості, але загалом близькі слов'янським сусідам, які проживають у Болгарії і Сербії [6, с. 85]. Наприклад, слов'янські говірки Македонії, на думку Жуковського, являють собою. Щось середнє між мовами Болгарії і Сербії. Таким чином, він робить висновок про те, що саме такий однобічний підхід сприяв поділу слов'ян Балканського півострова на два табори, які ворогували між собою на ґрунті місцевих говірок, що увібрали в себе особливості як болгарської, так і сербської мов [6, с. 47-48].

У зв'язку з визначенням кордонів Болгарії та Сербії після здобуття ними незалежності наприкінці 80-х років XIX ст., між ними і Грецією (вона стала незалежною в кінці 20-х років того ж століття) загострилася суперечка про володіння тією чи іншою частиною Македонії. У 1913 році ця суперечка стала однією з причин початку другої Балканської війни, в якій проти Болгарії воювали всі балканські країни.

Після підписання в Бухаресті мирного договору 10 серпня 1913 р. до Сербії відійшли Західна і Центральна (Вардарська) Македонія. Греція отримала південну її частину - Егейську Македонію. У Болгарії залишилась лише Пірінська Македонія.

У вирішенні «македонського питання» брали участь великі держави. Кожна з них при цьому переслідувала власні інтереси. І після першої, і після другої світових воєн це питання залишалося актуальним для їх політиків [4]. Наприклад, питання про приналежність територій Македонії та ідентичності її населення стояло не тільки перед союзниками, а й під час радянсько-югославських і радянсько-болгарських переговорів та зустрічей їх партійно - державних лідерів. Про це не раз писав один з них, відомий югославський політик (учасник цих переговорів) і вчений Е. Кардель [2]. Відомо, що Москва, досягнувши свого впливу у повоєнній Болгарії, захищала її інтереси перед югославським керівництвом [6].

Пізніше - в період протистояння двох військово-політичних блоків на Балканах - здавалося, що сторони змирилися з існуючим становищем, хоча й продовжували заочну дискусію про історичне право на ту чи іншу частину Македонії і сперечалися про етнічну ідентифікацію її населення. Так, у Болгарії не визнавали самобутності македонців-слов'ян, вважаючи їх болгарами. В Сербії, навпаки, стверджували протилежне. У Греції говорили про те, що Македонія несправедливо відірвана від спільного еллінського культурного і політичного простору.

Македонська тема знову стала політично актуальною після розпаду СФРЮ, поки союзна югославська республіка Македонія не заявила про свою незалежність. Але ніхто з сусідніх держав не захотів скористатися цією ситуацією, щоб спробувати заявити претензії на якусь частину території нової, ще не визнаної світовим товариством країни. Всі розуміли, що це може призвести до нової всебалканської війни. Кожна сусідня держава з осторогом спостерігала за формуванням зовнішньополітичного курсу нової держави, підозрюючи її в експансіоністських намірах. Приводом до цього, як вважалося, могли бути колишні суперечки щодо етнічного походження слов'янського населення Македонії і навіть сама назва держави. Особливо непокоїлася Греція, хоча у свій час Афіни намагалися відселити зі своїх північних територій слов' ян, а на їх місце поселити залишивших інші балканські країни греків. У Греції також вважають, що визнання назви нової незалежної держави автоматично ставить проблему приналежності її північних територій, тим більше, що у Конституції Республіки Македонії не констатовано факт визнання її існуючих сьогодні кордонів. Крім того, натхнені неочікуваною незалежністю, радикальні націоналісти вже виношували плани про майбутню Велику Македонію.

Західноєвропейські держави, під тиском Греції, довго не визнавали незалежність колишньої югославської республіки під назвою «Республіка Македонія». Але Туреччина, Хорватія і Словенія відразу визнали нову державу і навіть Софія зробила це, розуміючи, що і своїх внутрішніх проблем у неї достатньо. Хоча частина географічної території Македонії увійшла до складу Болгарії після першої і другої світових війн під назвою «Пірінський край». Міжнародне співтовариство також визнає нову державу, але, на вимогу Афін, утримується у визнанні її титула.

Позиція Софії і Белграда пояснюється тим. Що вони чудово розуміли небезпеку «розкручування» цієї історичної проблеми в ім'я внутрішньої та балканської стабільності. У Сербії, до того ж, було багато проблем з іншими колишніми союзними республіками і албанським населенням, особливо у зв' язку з тими процесами, які відбувалися на сусідніх з Македонією територіях Косова, що розташовані у західній частині Балкан. [3].

Найбільш гострою територіальною проблемою була, є і, очевидно залишається проблема Косова, на території якого істотно претендують дві етнічні групи: албанці і серби [7, с. 74-95]. 10 грудня 2007 р. Белград і Пріштіна під час переговорів констатували: розбіжність їхніх позицій настільки серйозна, що шансів досягнути консенсусу практично немає, отже справа зайшла в глухий кут. Влада Косова продовжує наполягати на незалежності краю, а Сербія відмовляється її надавати. Ставлення до майбутнього Косова неоднозначне і в Раді безпеки ООН. Лінія конфлікту пролягає між Росією, Китаєм, з одного боку, і СІЛА та їхніми союзниками з Європи - з іншого.

Європейський Союз теж активізував свою балканську політику, очевидно змирившись з тим, що тягар розпаду Югославії та наслідки незалежності Косова негативно позначаються на військово-політичному і соціально-економічному аспектах (між іншим, так само й для НАТО). У Брюсселі усвідомлюють, що підтримка незалежності Косова та його євроінтеграція разом з іншими колишніми югославськими республіками може спричинити різке погіршення відносин між Белградом і ЄС.

Албанці Косово розуміють, яку ціну їм доведеться заплатити у разі односторонніх дій щодо проголошення незалежності краю. Албанські політики зважують наслідки такого кроку. У Пріштіні вважають, що незалежність буде проголошена виключно за умови, що її підтримають США та ЄС. Мабуть, саме це мав на увазі президент косоварів Фат мір Седжіу, заявивши напередодні 2008 року, що «Косове незабаром зможе офіційно приєднатися до західноєвропейських ідеалів» [8]. Більше того, албанський уряд у Пріштіні заявив про можливість проголошення незалежності краю до травня 2008 року, незважаючи на існуючі протиріччя між сербами, албанцями, ООН, Росією, США та ЄС навколо косовської проблеми. І, як бачимо, реалізував його достроково: вже у лютому, що призвело до затягнення ситуації не лише в регіоні, а й у міжнародному вимірі, оскільки цим самим створено прецедент до самовільного виходу зі складу унітарних держав їхніх окремих частин за етнічно-територіальною ознакою.

Однак косовську кризу неможна прирівняти до протистояння Англія - Ольстер, Валлонія - Фландрія в Бельгії, Кашмір - Індія, Басконія - Іспанія, Тібет - Китай, Чечня - Росія, Курдистан - Туреччина та ін. У всіх перерахованих «гарячих точках» народи живуть на своїх древніх територіях і мають право на самовизначення (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН, лютий 1952 року). Інша справа - Косово. Це історично сербська територія, але проживаюча там албанська меншина в силу високої народжуваності стало більшою на території Косовського краю.

Сполучені Штати визнали незалежність Косова (очевидно, це було головним стимулом до проголошення акту про його суверенність), але більшість міжнародних акторів дотримувалися протилежної позиції.

У наш час про перегляд державних кордонів на двосторонньому рівні офіційною владою балканських держав не ставиться. І, очевидно, не буде ставитись вже тому, що членство в ЄС і НАТО, а вони вже або входить до складу цих структур, або готуються вступити до них, зобов'язує їх не мати неврегульованих територіальних проблем. Але в суспільних і наукових колах не перестають обговорювати несправедливість договорів та угод про державні кордони, які встановлювалися після завершення другої світової втни, коли держави-переможці фактично нав'язали їх балканським народам. Пам'ять про минуле у даному випадку можна вважати проявом процесу самовизначення і подолання комплексів «скривджених історією народів». Питання в тім, як будуть долатися комплекси: з позитивним чи негативним результатом, для самих народів. Випадок з Косовим досить симптоматичний: він показує цілковиту - непередбачуваність такого перебігу подій.

І тим часом, історичний досвід, наприклад, шведів демонструє, що втративши імперію, вони змогли і вистояти, і остаточно самовизначитись у своїй самодостатності. Інша справа, коли комплекси використовуються у кон'юнктурних політичних цілях. Часто проблема території стає способом залучення на свій бік виборців у період передвиборчих компаній. Так, наприклад, сталося в Сербії і Албанії. Також питання про кордони постане в процесі розвитку косовської проблеми і сербо-албанських відносин.

Джерела та література

балканський війна територіальний колізія

1. Иалешутски К. Македонският въпрос в буржуазная Югославия. 1918-1941. - София, 1983.

2. Кардел Э. Горбата за признаване и независимост на нови Югославия. 1944-1951. - Скопье, 1980.

3. Косово: международные аспекты кризиса. - М, 1999.

4. Македония: Путь к самостоятельности. - М, 1999. - С. 12-13.

5. Палешутски К. Югославската комунистическа партия и македонският въпрос. - София, 1985.

6. Ростовский Б. Дмитрий Чуковский и македонское национальное самосознание. - М., 1999. - С. 85, 47-48.

7. Смирнова Н.Д. Конфликт в Косово как часть «албанского вопроса», - М, 1999, - С. 79-95.

8. «Дзеркало тижня». №48 (677), 15 грудня 2007 р.

Размещено на Allbest.ru