Місцеві урядники у судових земельних справах у Великому князівстві Литовському у період дії першого литовського статуту

Размещено на http://www.allbest.ru/

Місцеві урядники у судових земельних справах у Великому князівстві Литовському у період дії першого литовського статуту

А. Блануца

Анотації

В статті аналізується Перший Литовський статут як ключовий сегмент права власності на шляхетські маєтки та землі. Розглядається процедура вирішення маєткових спорів у Великому князівстві Литовському.

Ключові слова: Перший Литовський статут, Велике князівство Литовське, право власності на землю, судові маєткові спори.

In the article the first Lithuanian Statute as a key segment of ownership of the noble estates and land. We consider the procedure in mayetkovyh disputes in the Grand Duchy of Lithuania.

Key words: First Lithuanian Statute, the Grand Duchy of Lithuania, land ownership, legal disputes estates.

Питання земельної власності та землеволодіння у Великому князівстві Литовському (ВКЛ) складають ключовий сегмент економічного розвитку ранньомодерної держави. У Першому Литовському Статуті (далі - І ЛС) [1] детально прописані усі складові набуття, тримання, володіння та розпорядження шляхетськими маєтками та землями. В артикулах І ЛС кодифіковано й на правовому рівні узагальнено практику поземельних відносин у ВКЛ, що складалася на основі звичаєвого права, великокнязівських грамот, рішень станово-представницьких з'їздів, постанов Панів-Рад ВКЛ тощо упродовж XIV - першої третини XVI ст.

Поточна практика дії «земельних» артикулів І ЛС вимагала ефективного вирішення різного роду маєткових спорів, які постійно виникали у шляхетській корпорації землевласників й землеутримувачів. Як результат, упродовж дії І ЛС усталилася процедура вирішення маєткових спорів у судовому порядку, де великий князь литовський посідав ключове місце. Саме він був останньою інстанцією винесення вироку або призначення розгляду тієї чи іншої справи. Утім, низка процесуальних процедур покладалася на великокнязівських суддів, призначуваних господарем для розгляду конкретної справи. Вагому роль відігравали також свідки з числа місцевої шляхти, а також пани радні, які були присутні під час винесення вироку великим князем. Саме роль/фактор указаних урядників й складає об'єкт даного дослідження. литовський шляхетський князівство

Для ефективно вирішення поземельних спорів господар практикував направляти на місце суперечки своїх підданих - великокнязівських урядників, яких уповноважував розсудити за нормами діючого права той чи інший спір щодо землі чи маєтності. Яскравим прикладом може слугувати судова справа за 1553 р., коли Сигізмунду ІІ Августу скаржився волинський зем'янин Микита Кутровський на справців мит волинської та підляшської комор Олехна та Івана Борзобагатих про те, що митники «через стародавние границы кгвалтовне земли, поля, дубровы и сеножатья именья его Кутрова отнимают и ку имень своему Галичаном приворочают». До того ж насильне відібрання Кутровського маєтку супроводжувалося постійними наїздами на прилеглі володіння Микити Кутровського: «и также дей кгвалтовне частокрот на тые земли его выежджают, врадниковъ, слугъ и людей его кутровскихъ побили и поранили, и многие шкоды и грабежи починили и тепер дей чинят» [2, S. 1]. Відповідно до норм права Микита Кутровський «их листы нашими позовными перед знаку права позывают», прагнучи притягти кривдників до розгляду судової справи на «рок певный». Проте митники на час розгляду справи перебували у Вільнюсі, тому за другим призначенням року Борзобагаті-Красенські зобов'язувалися вивести своїх суддів. Утім й цього разу митникам завадили «державні» справи й доручення короля («нижли они на он час за некоторыми послугами нашими для потреб замков украинных на то рок за комисиями зложоных на оный кгрунт земляный, где ся розницы деют, сами выехати и судей своих вывести не могли») [2, S. 5-6]. Зважаючи на вагомі причини, Сигізмунд ІІ Август відстрочив розгляд судової справи на іншу дату, яка мала припасти на день «святое нароженя панни Марии» 1552 р.

Вислухавши аргументи Микити Кутровського, великий князь литовський дав дозвіл позивачу вивести на спірні землі своїх суддів, і разом із суддями Борзобагатих-Красенських вирішити всі суперечки щодо земель. У разі неявки суддів однієї з двох сторін Сигізмунд ІІ Август своїм листом зобов'язував господарського дворянина Федора Бокія, а також суддю Володимирського повіту Волчка Якимовича та волинського зем'янина Григорія Сенютича Ляховицького розглянути справу Микити Кутровського й винести відповідний вирок «водле обычаю и права посполитого статуту земского». До того ж у випадку не змоги якогось судді приступити до виконання своїх обов'язків, позиваюча або відповідаюча сторона могла замінити такого («тогды он собе на местко того иншого, хто похочет, того мает судею с руки свое взяти, который таковую ж моц будет мети и то справовати») [2, S. 5-6].

Таким чином, даний документ дає чітке уявлення про механізм здійснення розгляду судової справи про земельні спори, коли місцевим урядникам (господарський дворянин, володимирський повітовий суддя), а також суддям двох сторін надавались повноваження у межах дії І ЛС виносити відповідні вироки. Тому тут роль «судової бюрократії» була на доволі високому рівні, адже їй надавались повноваження виступати гарантом права й виносити вироки у непростих справах.

Важливу інформацію про роботу королівських суддів містить, зокрема, комісарське рішення від 6 липня 1543 р. на скаргу господарських підданих маєтків Чернчі Городка та Маневичів на дії князя Федора Андрійовича Сангушковича. Сигізмунд І Старий доручив холмському войському, любомському старості Миколаю Грабю та ковельському, мельницькому, вижовському, милянівському та фалілеїцькому старості Богдану Михайловичу Семашку винести вирок про земельні спори князя з королівськими підданими маєтків господарського домену. Для цього великий князь наказав суддям виїхати до своїх маєтків Чернчі Городка та Миляновичів, де саме й чинив кривди королівським підданим князь Ф.А. Сангушкович. Головною задачею суддів було визначення кордону («границы») між маєтком Карасин князя та Чернчі Городка й Миляновичів короля: «з ыменя єго Карасина осмотрети и справедливое розознанє о кгрунт того именя, маючи Б(о)га и справедливост перед очима своими, вчинити» [3, K. 1]. Приїхавши на місце земельних суперечок, королівські судді відразу звернулися до луцького старости (саме на території Луцького повіту розташовувалися маєтності короля) князя Андрія Михайловича Кошерського, який був урядником королівських маєтків, й той вже супроводив їх до місця знищення межових знаків. Сюди ж прибув і князь Федір Сангушкович, де у його присутності королівські судді розпочали опитувати свідків. Королівські піддані Чернчі Городка й Маневичів свідчили про те, що піддані Ф.А. Сангушковича зіпсували межові знаки й силою відібрали їхній острів Дубровицю. Князь же свідчив, що то був його острів, а чернчегородські й маневицькі піддані короля самі навмисне зіпсували межові знаки й знищили знаки, якими позначалися кордони. Мало того, за словами Сангушковича, королівські піддані нанесли свої знаки на його володіннях. Після опитування свідків судді оглянули кордон й межові знаки, якими розмежовувались володіння. Королівські піддані представили суддям речові докази (грані на деревах), якими ще здійснив розмежування маєтків князь Костянтин Острозький через своїх комісарів панів Михайла Семашковича, Степана Воропайовича та князя Василя Сокольського. Ф.А. Сангушкович наполягав на своєму, переконуючи суддів у тому, що ніяких комісарів не було й відповідно не було здійсненне розмежування за наказом князя К. Острозького. На такі аргумент королівські піддані повідомили суддям, що після розмежування маєтків комісари видали їм межовий лист, який, однак, згорів під час одного з татарських нападів на Волинь. Як доказ цього, королівські піддані скласти присягу («шапку ставили»), що за нормами ранньомодерного права й звичаїв була прямим доказом. На дії чернчегородців й милянівців князь Ф. Сангушкович «на сведецство того заходцы слати не хотел», що й послужило для суддів ключовим аргументом у винесенні рішення на користь королівських підданих: «А так мы, видячи справедливост подданых короля его м(и)л(о)сти и выведавши от обаполних суседов тамошних, маючи Б(о)га и справедливост пред очима своими, а звлаща бачачи на то, иж кн(я)зь староста володимирский самъ сведецство на тых подданых своих выдал, што они не з уряду, але злодейским обычаем тыи границы клали, подданых короля его м(и)л(о)сти при тых гарницах их єсмо зоставили, и межи старыми их гранми новыи границы им єсмо казали позначити. А по болотом копцы по грудом казали єсмо покопати» [3, K. 4-5].

Таким чином, призначені великим князем литовським судді відповідно до його інструкції («маючи науку короля его милости») та норм І ЛС зобов'язувалися вирішити важливу для короля справу. Суддям, окрім досконального знання права, звичаїв, потрібно було здійснювати й заходи по збору свідчень шляхом опитування підданих двох сторін, а також перевірки документів та доказів, які часто суперечили й призводили до утруднення винесення вироку. Тому на королівських суддів покладалася вельми важлива й відповідальні справа.

Низкою своїх вироків великий князь литовський наказував місцевим урядникам «чинити справедливість» згідно зі статутом ВКЛ, що було прямим обов'язком для воєвод, старост, намісників та господарських урядників. Наприклад, вироком від 19 жовтня 1547 р. Сигізмунд ІІ Август наказував новгородському воєводі пану Олександру Івановичу Ходкевичу, який одночасно суміщав уряди берестейського старости, а також віленського, остринського та книшинського державці, винести вирок у справі князя Івана Васильовича Полубенського з берестейськими зем'янами Станіславом Войтеховичем, Мацеєм Стоцьким та Авгуштином Глебовським Хмілевцями про «земляні шкоди» останніх в маєтку Опілля князя: «переходечи чез границу именья его Ополья земли его власные того именья на кшкодесит бочок кгвалтовне забрали и розробили, и некоторые дей с них на тых же землях домы поселили» [4, K. 2]. А 11 серпня 1546 р. великий князь литовський доручив своїм урядникам князю Андрію Семеновичу Одинцевичу та Лукашу Федоровичу Безьському розібратися у справі господарського зем'янина Миколи Миколайовича Юшкевича із Юрієм Миколайовичем Будилою про напади останнього на Недрошленський маєток Юшкевича [5, P. 38-40]. У березні 1547 р. за дорученням господаря віленський воєвода й канцлер ВКЛ пан Ян Юрійович Глєбович виніс вирок по скарзі господарської боярині Віленського повіту Петрової Остиковича Ганни на віленського боярина Ольбрахта Сляжаковича про чоловіка Гринеля Дашковича з землею. За результатом розгляду справи вирок віленського воєводи був на боці Петрової Остиковича Ганни, яка склала присягу, а Сляжакович не зміг представити письмових свідчень, які б вказували на право володіння чоловіком з землею [5, P. 91-93]. Подібні приклади можна наводити й далі.

Таким чином, діяльність великокнязівських урядників у сфері розгляду судових справ про маєткові спори у Великому князівстві Литовському була важливою складовою під час проходження служби при дворі великого князя литовського й при сумлінному виконанні доручень господаря могла закласти фундамент для кар'єрного зростання та/або нарощування земельних володінь.

Джерела та література

1. Первый Литовский Статут (1529 г.) / С. Лазутка, И. Валиконите, Э. Гюдавичюс. - Вильнюс: Margi rastai, 2004. - 522 с. - Библиография в сносках и в конце книги, 77 иллюстр

2. Archiwum Glowne Akt Dawnych w Warszawie (далі - AGAD). - Archiwum Potockich z Radzynia (далі - APR). - F. 334. - Sygn. 417.

3. AGAD. - Zbior Dokumentow Pergaminowych. - Dz. X. - Sygn. 4803.

4. AGAD. - Archiwum Radziwillow. - Dz. III. - Sygn. 1.

5. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 234 (1546-1548): 19-oji Teismij bylij knyga (XVI a. pabaigos kopija). / Parenge I. Valikonyte, S. Viskantaite- Savisceviene, L. Steponaviciene. - Vilnius, 2009. - P. 38-40.

Размещено на Allbest.ru