Злочини учасників радянського партизанського руху проти жінок Західної України в період Другої світової війни

Життя жінок на Західній Україні в період окупації 1941-1944 років позначилося широким спектром зовнішніх політичних, воєнних та ідеологічних впливів, що відобразилося на побудові їх стратегій виживання та морально-психологічного стану. Саме тому для з'ясування детальних характеристик становища жінок на західноукраїнських окупованих територіях слід розглянути політику всіх воюючих сторін відносно мирного населення включно з жінками, чи в процесі виокремлення їх як окремої групи. Аналіз та переосмислення архівних матеріалів і принципи сучасної гуманітаристики дозволить глибоко критично розглядати діяльність практично всіх воюючих сторін по відношенню до жінки, який би характер вона не носила.

Особливу увагу варто приділити діяльності партизанських загонів на територіях Західної України та їх впливу на жіночу частину населення. Довгий час діяльність радянського підпілля розглядалася однобічно, в силу ідеологічних впливів та всілякого приховування будь-яких компрометуючих відомостей. За радянськими джерелами партизанський рух був покликаний на боротьбу з ворогом та захист місцевого населення, що підтримувало всі дії партизанських загонів. Останні допомагали простому населенню, віддаючи частину здобутих трофеїв, за рахунок яких відбувалося забезпечення й самих загонів. Ні про випадки мародерства, грабунки, терор проти населення, а ні про згвалтування жінок не йшлося. Тривалий період була відсутньою можливість роботи з широким спектром документів, в основному спирались на оцінки, які містились в опублікованих доповідях та наказах Й. Сталіна. Більш детальний аналіз діяльності партизанських загонів розпочався у 60-ті роки 20 століття, проте ці праці все ж мали високий ступінь ідеологічного впливу. Вони були спрямовані на возвеличення народної боротьби, висвітлення організації та проведення диверсійних операцій, коли за основу брались лише героїчні образи чоловіків-партизанів. Інформація, що стосувалася будь-яких порушень та зловживань у партизанських загонах не оприлюднювалась.

Спроби критичного аналізу партизанської діяльності були зроблені лише на сучасному етапі розвитку науки. Зокрема, вагомими у дослідженнях теми партизанського руху є праці А. Кентія, І. Біласа, В. Сергійчука, А. Гогуна. Проте, аналіз ролі та впливу партизанських загонів на життя жінок, як окремої групи населення не проводився, а розглядався у контексті діяльності партизанів [18].

У сучасних умовах розвитку суспільства гендерні історичні студії набувають особливого значення. Тому важливо виокремлювати впливи будь-яких процесів на жіночі долі, й негативних у тому числі. Діяльність партизанських формувань на українських землях їх взаємовідносини з жіночою частиною суспільства, їх репресивну, злочинну діяльність проти цієї незахищеної суспільної когорти важливо розглядати для побудови повного розуміння становища жінки на окупованих територіях.

Діяльність партизан, безумовно, варто розглядати, як один з факторів, що впливав на повсякдення жінки в умовах воєнної дійсності, формував необхідність взаємодії, або ухилу від співпраці з окремими політичними та воєнними силами та ставав основоположним у прийнятті рішень та формуванні симпатій.

Основу для вивчення впливів партизанів на жіночу частину населення становлять архівні документи. Зокрема, відомості про дії партизан проти місцевого населення включаючи жінок на Західній Україні вміщують документальні матеріали ОУН УПА. Стимуляцією до детального висвітлення діяльності партизан з боку підпільників було намагання вивчити всі сторони їх життя й у подальшому використовувати здобуту інформацію для захисту та ведення більш вдалої боротьби та пропаганди, покращення роботи агентури, потрібно враховувати можливість умисної дискредитації. Варто звернути увагу й на матеріали та документи партизанів, як доповідні записки, так і протоколи допитів дезертирів, що також містять інформацію про різноманітні проступки та злочинні дії. Слід враховувати високий ступінь достовірності свідчень учасників партизанського руху, адже у СРСР за надання хибних свідчень жорстоко карали. Суб'єктивну оцінку подій дають також свідчення очевидців, проте самі жінки довгий час замовчували факти протиправних дії проти них, адже боялися осуду суспільства, та наштовхувались на нерозуміння з боку влади. Співставлення здобутої інформації дозволяє зіставити об'єктивну оцінку діяльності партизанів на Західній Україні [14, арк. 147].

Основні джерела по вивченню даного питання стосуються періоду активної діяльності партизанів на Західній Україні, що стимулювалася рішенням радянської влади про передислокування на захід України загонів з Білорусії, Росії та Північно-Східної

України, що відбулося 1942-1943 роках. Випадки неконтрольованої злочинної діяльності партизан проти місцевого населення включаючи жінок тривали до приходу на західноукраїнські землі радянської влади, що ввела більш систематизовані форми терору.

Прямо чи опосередковано процеси, що відбувалися на окупованих територіях впливали на життя слабкої статі. Варто зазначити, що модель поведінки партизанів у різних регіонах відносно населення різнилася, особливо відмінною вона була на території Західної України. Серед причин жорстокого поводження партизан на даних територіях, було не сприйняття радянської влади з боку місцевого населення. Таке налаштування породжувало примус до послуху методами терору. Жінка страждала від неправомірної поведінки так само, як інше населення, а подекуди навіть у більшій мірі. В силу статевої приналежності вона була особливо вразливою, адже війна несла за собою низьку моральність окремих її суб'єктів, а подекуди цілих угруповань [17, с. 244-247].

Важливо розуміти причини особливо жорстокого поводження з населенням включно з жінками на територіях Західної України. Прихід радянських партизанів не сприймався населенням позитивно. Адже, для простого люду партизани являлися прототипом радянської влади, окупацію якої тут згадували виключно негативно. Згідно з цим самі партизани відносилися до територій, як до неблагонадійних. Населення підпадало під підозри в колабораціонізмі, а також у підтримці ОУН та УПА, що особливо жорстоко каралося з боку партизанів. Про особливе ставлення командування до населення цих територій свідчить і той факт, що до 1939 року командування проводило активну боротьбу проти сексуального та інших видів насилля з боку партизан над населенням, що проживало на радянських територіях, карали подібні дії навіть розстрілами [7, арк. 109]. Тоді як на Західній Україні подібні дії набули широкого, масового характеру. Самі керівники партизанського руху на місцях не контролювали своїх підлеглих, боячись від них розправ, або ж підтримуючи подібні дії. Свідченням цього є події 1944 року в Горохівському районі Волинської області, проводячи операції по селам, партизани ґвалтували жінок, свідком одного з таких випадків став старшина-лейтенант, після заборони так чинити, партизани погрожували йому пістолетом не відступаючи від злочинних дій [1, арк. 59]. Незадоволення нижчими ланками командування партизан відоме з радіограм самих партизанів. Засвідчується низька ефективність воєнних операцій та тенденції до зростання мародерства у лавах партизан, а зокрема неконтрольовані розстріли, а також грабування населення, що значно погіршувало становище жінок даних територій [4, арк.151-152]. Окрім самовільного розбою існували й випадки спрямування партизанів керівниками на злочинну діяльність.

Таким чином, поводження партизан з місцевим населенням на Західній Україні, велику частину якого становили жінки, згодом набуло ознак постійних погромів, грабежів та розбоїв, існують численні відомості про гвалтування та катування жінок. Як приклад опис ОУН становища на Поліссі за 1943 рік в якому засвідчується, що населення постійно грабувалося, тероризувалося, а партизани доволі часто були у нетверезому стані, ґвалтували жінок [3, арк. 1].

Одним з найбільш поширених злочинів партизанів проти місцевого населення був грабіж. Жінки при грабунках лишалися без хатнього начиння, посуду, продуктів харчування, зрозуміло, що господинями, що несли відповідальність фактично за добробут всієї сім'ї, подібні дії переносилися тяжко. Окрім їжі відбирали й одяг, взуття, білизну, що в умовах окупації рахувалися дефіцитними. Жіночий одяг не був виключенням. Відбирали вбрання в основному для жінок, що жили спільно з партизанами, це явище розповсюдилося ще до переходу партизанів на західноукраїнські землі [12, арк. 159]. Жіноцтво, що перебували в лавах партизан, не гребували нагодою отримати обнови.

Мали місце випадки, коли грабіж чинили особисто жінки, що знаходилися у складі партизанських з'єднань. Виконуючи роботу кухарок та живучи у статусі польових дружин, подекуди навіть одружених партизан, вони мали захист з боку чоловіків. Жінки намагалися збагатитися при грабунках партизан, поповнивши власні воєнні гардероби награбованими речами місцевих жительок. Про це йдеться у доповідних записках партизанів, в яких також містяться переліки відібраних прикрас, одягу та білизни. Грабували й чоловіки-партизани, що не мали близьких відносин з жінками в період передислокації [5, арк. 149-151]. Їх дії носили мотивацію приховати щось для дружини чи дочки, що лишилася вдома. Окремі речі самі командири примушували збирати для своїх дружин. Так як А. Федоров для своєї польової дружини Уляни Макагон. Рядові приносили цілі валізи одягу білизни та взуття, все це було відібране у простих жінок [13, арк. 88].

Згадки про грабунки містяться й у партизанських зверненнях. Зокрема у жалобі партизанів згадується випадок про розграбовування майна та відбирання жіночого одягу, що фактично без потреби вилучали у населення. На запитання про причини такої поведінки, партизан до якого зверталися, повідомив, що збирається відвезти його дружині, або ж використати для обміну [11, арк. 69-71]. Відібране майно можна було виміняти на спиртні напої чи особисті речі, що набуло актуальності в партизанському середовищі.

Звичайно жінки намагалися вберегти бодай частину цінного від партизанів. Ці спроби практично завжди закінчувалися невдачею, адже при супротиві поведінка "грабіжників" набувала ще більш жорстоких рис. Зокрема, трощилися меблі та посуд, продукти що не віддавали партизанам добровільно, відбирали, або ж демонстративно розсипали по підлозі, що чинило негативний психологічний ефект [6, арк.42].

У спогадах жительки села Рівненської області Стара Рафалівка, є згадки про грабунки населення, під час яких, не зважали на вік чи стать. У самої жінки було відібране останній верхній одяг, що був перешитий з пальта покійної матері. [16, с187].

Зрозуміло, що подібні дії впливали не лише на рівень життя, що значно погіршувався після подібних "візитерів", а й на морально-психологічний стан жінок. Для жительок Західної України у воєнний час пограбування породжували низку проблем та становили значні втрати. Саме на жіночі плечі лягав тягар відсутності всього необхідного, адже вони перебирали на себе функції годувальниць в умовах відсутності чоловіків, що знаходилися на фронті та в підпіллі.

Проти населення, що не віддавало власне майно застосовувалися примус та залякування з використанням зброї. Доволі часто жінки фактично залишалися без одягу, взуття та навіть білизни після подібних грабунків. Зрозуміло, що дії партизан пригнічували жінок та водночас ставали їх стимулятором до активної позиції у співпраці з підпільниками, а подекуди навіть з окупаційною владою. Такі дії є своєрідним пошуком захисних механізмів для супротиву партизанам, що через злочинні дії проти населення, отримували негативну оцінку в очах окремих жінок Західної України. Зустрічалися випадки надання інформації німцям про розташування партизанських з'єднань, за що партизани проводили розправи не лише над окремими особами, а й над членами їх сімей [8, арк. 6].

Часто жінки потерпали в ході каральних операцій проти українських націоналістів. Політика відносно підпільників була жорсткою і в умовах обвинувачення чоловіків, під підозру підпадали їх сім' ї, а також наближені до них люди. Відомості, що містяться у документах не вирізняються обширними описами, тому відносно окремих випадків розправ над націоналістами та їх сім'ями, більш глибоке розуміння дають свідчення очевидців. Цінною є інформація, яку надала жителька Луцька Р. Сидорчук, 1924 року народження, що під час окупації перебувала у Рафалівці. Жінка свідчить: "Тоді і по цій причині вони звершили дику розправу над сім'єю Пасевичів. Старшого Пасевича забили відразу. Потім на очах у матері погвалтували старшу доньку Лізу. І всіх постріляли. В матір під кінець всадили три кулі. Та доля розпорядилась так, що мати вижила..." [2, арк. 23].

Свідчення жінки вказують на повторюваність жорстоких розправ з різними сім'ями у даному населеному пункті: "Всіх Паламарчуків. поставили на коліна і розстріляли. З Надією розправились особливо жорстоко, її погвалтували, викручували руки, знущалися. Клаву теж, перш ніж забити, погвалтували" [2, арк. 23]. Розправи над жінками, що будь-яким чином були зв'язані з націоналістичним підпіллям виконувалися з надзвичайною жорстокістю. Частіше за все вбивства супроводжувалися згвалтуваннями. За таких умов жінки перебували в стані постійного страху та тиску.

Злочини сексуального характеру та знущання над жінками мали місце й у випадках, коли ті не мали прямого стосунку до ОУН УПА чи окупантів. Документи, як підпільників так і самих партизанів, дають підстави твердити, що подібні злочинні дії серед окремих партизанів набули неконтрольованих форм та масового характеру. Каталізатором того було надмірне вживання алкоголю.

Документи свідчать про непідконтрольну пиятику серед партизанських загонів. Є свідчення про вчинення злочинів під впливом алкоголю: "Іншим їх заняттям є "Давай горілку, сало". Коли дістануть горілки, п'ють до втрати глузду. Кидають зброю, стріляють в хаті, валяються на землі. Загрожуючи револьвером, масово ґвалтують жінок. До зґвалтованих жінок стають "у чергу". Йдуть по 10-20 чоловіків до однієї погвалтованої жінки. Є масові випадки, що в одному селі зґвалтовано від 20 до 50 жінок. Потім починають грабувати населення - їжу, вбрання і взуття. Під час грабунку більше всього шукають горілку, сало і годинники". Зустрічаються відомості про масові зґвалтування жінок Західної України: "У селі Дубовці під Тернополем було зґвалтовано жінку у віці 40-45 років партизанами Гардановим, Панасюком, Мєзєнцевим, ком. загону Бубновим та іншими" [10, арк. 109].

Про особливо жорстоке поводження доводять звіти підпільників за 1944 рік на Тернопільщині. Зокрема тут йдеться про випадки масового та групового зґвалтування жінок [10, арк. 109].

Поведінка партизанів була далекою від адекватної відносно жінок, особливо у випадках непокори, або ж незадоволення власних бажань, чи потреб [9, арк. 69-71]. При чому, жорстоким діям партизанів фактично не можливо було протистояти, адже чоловіків практично не було поряд, а ті що намагалися виступити на захист жінки чи дівчини ризикували життям. Так за свідченнями одного з оунівців жорстоко було побито батька чотирнадцятирічної дівчини, що виступив на її захист при спробі гвалтування [1, арк. 51].

Моральну атмосферу насильства передають, як документи ворожих станів, так і донесення самих червоних, зокрема, у доповідній записці народному комісару ГБ УССР С. Савченку (про поведінку партизанів з'єднання ім. Будьонного) стверджується про постійні грабунки, мародерство мирного населення і насильство над жінками, здійснюване партизанами. Наприклад, у селі Голибіси Шумського р-ну Волинської області старшина Мєзєнцев у п'яному стані побив прядкою двох дівчат, вимагаючи від них згоди на інтимний зв'язок.

При розбоях партизан доволі часто намагалися рятувалися втечею, щоб уникнути знущань. В багатьох випадках такі спроби не мали успіху. Є свідчення гвалтувань жінок, що не змогли покинути місце куди прямували партизани [12, арк. 58].

Отже, аналіз низки різноманітних за своїм походженням документів, показав, що злочинна діяльність окремих партизанських загонів на Західній Україні проти жінок мала місце. За архівними матеріалами можна твердити, що від грабунків, домагань та гвалтувань страждали окремі жінки фактично по всій території Західної України, у вікових межах від 14 до 65 років. Причинами подібних дій була низька моральність та пиятика в загонах партизанів, а також низка факторів, що формували ставлення до західноукраїнського населення й жіноцтва зокрема, специфіка сприйняття радянської влади та співпраця з ОУН та УПА (особиста чи членів сім'ї), а також певні прояви колабораціонізму серед місцевого населення. Слід зазначити, що відомості про злочини партизанів містяться й у звітах та донесеннях самих партизанів, а не лише матеріалах, які стосуються ОУН та УПА, що дозволяє говорити про дійсне підтвердження злочинної діяльності серед окремих партизанських з'єднань проти жінок у складі населення даних територій. Поширення, масовість та окремі аспекти розглянутої проблеми потребують додаткового детального аналізу.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА